Підмова.
Не на те ми боротись ставали,
Щоб тепер помирити ся нам, —
Бо для нас помирити ся — значить
Уклонитись ізнов ворогам!
Бо для нас помирити ся — значить
Це зректи ся того, чим живем
І признати, що правдa то — сила,
Що панує з мечем і огнем!
Бо для нас помирити ся — значить
Зрадить рідний коханий наш край!...
Не на те ми ставали до бою
І не тим він скінчить ся нехай.
Нї! Борімось з останньої сили,
Нї! Борімось і в день, і в ночи
На шляху, на степу, серед лїсу,
Що хвилини на бій стаючи.
Нї! Борімось за кожен ми ступінь.
Кожен клаптик своєї землї,
Щоб не знали спочинку у бою
За свій край нї старі, нї малі.
Не мирити ся нам тепер треба:
Хто до згоди — той зрадить свій край!
Поки ворог впаде, нї єдиний
Доти бою не кида нехай!
До народу українського.
Народе мій! Зблукавшись у темноті,
Не бачучи, не знаючи шляхів,
Вбиваючи всю силу на роботї,
Що не дає й хвилини на спочив, —
Знемігши ся, не хочеш ти спитати
Куди іти в своїх проводирів.
Йдеш навмання, бо звик уже блукати,
Бо вже усї стежки ти погубив.
Народе мій! Тяжка твоя темнота!
Болить душа дивитись, як ти сам
Не хочеш геть іти з того болота,
Що у йому ти вгруз на глум людям!
Болить душа! Але-ж твою провину
Простить тобі, хто зрозумів її:
Бо завели тебе у ту багнину
Вони-ж таки, проводирі твої!
[Зоря, ч. 6, 27.03.1896]
27.03.1896