— А я присягну, що він у себе в коморі годованцеві просто від корови молоко пити дає...
— Хіба Танька Василева на свої очі не бачила, як його жона до схід сонця якісь чари на людські сіножаті пускає...
— То, де вони обоє, цей дука Марко та його роскішна Маланя, що завжди вистроєна, наче б то до вінчання мала йти, — де вони такого багатсва доробилися?
— Га! Може не конечно аж із нечистою силою...
— Таке мені не кажіть, бо хіба ви мені не сусіда; я не дам себе переконати. Другі люди теж рукави до праці закочують і що з того? А вони обоє і в хаті багачі, і рілля краща як на двірському. І десь то в них на все час находиться... Вона, ця Малася, то до жіночого гуртка з бесідою зайде, то в братстві її перше слово... і куди б її не посіяти, вона скрізь із своїм багатським носом...
— Я давно таке вже думаю, що їх обоє треба б краще підглянути — звідкіля в них повні всякого багатства скрині та комори? Чи вночі вони з де ким не зустрічаються... Такому й дня замало... Ще по ночах доробляється...
На язиках люди носили Марка та Маланю. Але Маркові ні при думці людські базікання. — Хай здорові собі торочать, а ми, кохана жінко, будемо працювати.
Воно таки так; спиться солодко чи на оборозі, чи в хаті під білою периною; роса ще тяжить на квітках і від ріки туман лягає на сади, люди ще не будяться, бо й когут на банті ще голову під крило сховав. Собака ліниво в буді позіхає, десь у селі кінь ірже, і журавлі ще сумно позвішували свої голови. Стоять ці деревяні журавлі над керницею та тонуть своїми вічми в теміні мурованого моря.
Коли ж над садами сиві стовпи починяють підноситися догори, десь-не-десь ворота голосніше скрипкою заграють, або сільською дорогою віз якийсь потуркоче, чи журавель поклониться на добридень свому господареві — коли наймит побіжить із повною коновкою до хати від керниці, бо господиня ще снідання не варила; — оце день на селі робиться. А далеко ген, за селом, за всіми лугами, за річкою та межею крайчики неба запалюються... Сонце заповідається пелюстками рожі, стелить собі свою дорогу... А за часок це сонце сипле повними жменьками й розсіває найкращі самоцвіти...
Воно, це сонце, черленню гладить ростібнуті груди косаря та килим троянд, блакиту, маків і шафірових перел розгорнувши довгою та далекою долиною перед стопами Марка, всміхається до свого раннього велетня, що в рівні покоси кладе колосся і не толочить, ані не ломає довгих стебелкуватих солом.
— Хіба сядьмо на хвилину, — каже вдоволений Марко до своєї помічниці, Малані, — гляди — яка пречудова наша мати земля — яка ж вона щедра для кожного, що її працею кохає. І ще кращий Божий ранок.
Марко стояв із косою при землі та його тінь далеко лягала, розливалася по морі золотої пшениці; сонце хотіло просунути косаря зі своєї стежки, але він відморгнувся сріблом своєї коси та далі легким крилом збирав на гладжені горіхові грабки багатство своєї ріллі. А Маланя брала на своє мяке наручко кожний підкіс та наче малу дитину до колиски, клала рівно колоссям до сонця збіжжя на грабки та соломяною повязкою підстелювала.
А люди в селі завидували Малані, що вона багатіє... До того ще рання пора має те до себе, що з росою не ломиться збіжжя, не мервиться, колоски не обриваються... А косою найкраще працюється в усякі жнива... Тому то Маланя та Марко славяться разом із першим сонцем... Ранок оце ж і панок...
Рідна земля
08.08.1943