Із ціклю "Вулиця".

 

МІСТО.

 

Чому так вабиш мене, вулице великого міста?...

 

Завжди я стежу за тим, як що вечора оповиваєшся ти таємницею і тонеш в контрастах...

 

Казкові візерунки світла й густа темрява тягнуть в обійми свої все живе, утворюючи одного Паяца, що тоне в сміхові й сльозах...

 

Грюкіт колес і стукіт копит по брукові, завивання автомобільних сірен, алярмовий дзвін трамваїв, сміх і ридання, гомін і шепіт сплітаються в акорди...

 

...На оголених нервах грає вулиця.

 

Вакханічний танок творить тисячеголовий Паяц під акорди своєї музики.

 

Пахощі напіврозквітлих і вміраючих квітів і сморід, що видихають з пащ своїх роскішні палати й брудні пивниці, вдихає Він, пяніє й натягає струни до найвищої ступені, аби заграти Гимн Сучасному...

 

...Хоче стерти контрасти й утворити гармонію.

 

І скільки що вечора рветься тих струн, з останнім риданням з останнім проклоном!?...

 

Скільки їх гине?...

 

Вони не внесуть в Твою музику, Паяце, дізгармонії.

 

...Вони окриляють тебе надією...

 

Але я стежу за цим і тримаю вічно оголеними нерви свої, щоби не вмерла дізгармонія, й не вгасла пісня проклону, тобі, Вулице, великого міста...

 

СУЧАСНЕ.

 

Восьма.

 

Музика котиться тихими хвилями.

 

Світло вже присмерком ллється.

 

Каварня дрімає в муфті диму. Лише де-не-де за столиками маячать людські постаті.

 

Це ті, що повернулись по вечері...

 

Скільки я ні вдивляюся в ці постаті — вони всі мають між собою одно спільне: Шлунок панує над всім. Шлунок варить по вечері і втяг в цю роботу нерви, думки, жвавість, хотіння...

 

Музика котиться тихими хвилями...

 

В півдрімоті каварня. З прихрапом перетрилюються шинка, біфштек, салата, квасоля...

 

Посоловілі обличчя схилилися над столиками і хотять удати, що впиваються продуктами творчости дня...

 

Девята.

 

У відблисках світла тонуть кольони.

 

Келихи кидають промінясті, хвилюючі дзвони і зливаються із сміхом жінок, молодиків, кректінням і кахиканням лисих дідків.

 

Постаті все прибувають, прибувають, прибувають... Прокинулися, ожили, підбадьорилися ті, що здавалися зівялими полозами круг столиків.

 

Погасли огні шлунків.

 

Нерви, насичені поживою, тремтять в унісон музиці.

 

Бравурно плутається музика в хвилях диму, між постатями, лоскочеть насичені нерви й годуєть фізіолоґічні зародки в кождому орґанізмі...

 

Десята.

 

В музиці ніжно-пяній, баркарольно-тремтячій тоне каварня.

 

Звиваються і млосно тріпочуть бажання...

 

Каварня нагадує пароплав, що краями своїми вже торкається пристані й кидає якор свій.

 

Останній акорд музики...

 

Як налякані алярмовим сиґналом, схоплюються постаті й натовпом линуть у двері, на повітря.

 

_______________

 

Подібно регоче звір похотливости і вказує кожній парочці шлях до забуття...

 

В КАВАРНІ.

 

І.

 

Сиджу в каварні.

 

Кава російська, турецька, варшавська, віденська... Так само й жінки. Мляві з припухлими очима Московки, блескучоокі репрезентантки Сходу, чепурні Польки, грубі Німкині.

 

І кава і жінки продаються досить жваво.

 

А про те каву пють хіба про око, — більше дивляться на національні гордощі кождої країни...

 

Кому що подобається...

 

Мені подобається он та самітна дівчина, що сидить поруч зо мною за мармуровим столиком...

 

З жахом дивиться вона кудись вперед і шепче підкрашеними устами якісь невиразні слова.

 

При кождому наближенню гостя плечі її здрігуються і в очах займається полохливий вогник.

 

Їй не більше пятнацяти-шістьнацяти, але всі дарунки долі прийняла й пережила вона...

 

Можна? — запитує, кланяючись і улесливо всміхаючися чорним проваллям якийсь панок.

 

— Прошу — шепче вона тремтячим голосом.

 

По її обличчю розливається невиразний жах, а на устах усмішка страждання...

 

І... Подруги їй заздрять...

 

II.

 

Ах, що мені до того?

 

Що мені до того, що уста твої так штучно підмальовані?

 

Вониж відповідають з піднятому трунками мойому настроєви.

 

Я напевне знаю, що очей твоїх не може торкнутись фарба, бо згорить в безодні вогню, що мент за ментом вибухає з них.

 

Я ще одно знаю...

 

Сказать?...

 

Штука безсила перед природою і ніякий різьбар не в силі прикрасити уста твої такими перлами, які сялиб соковитою глязурою.

 

Я ще одно знаю, але того вже не скажу...

 

А про те!...

 

Мила! Ми-ж обоє знаємо, що і натура і штука мають свою Біржу...

 

[Вперед! 04.03.1920]

 

04.03.1920