МІСТО.
Чому так вабиш мене, вулице великого міста?...
Завжди я стежу за тим, як що вечора оповиваєшся ти таємницею і тонеш в контрастах...
Казкові візерунки світла й густа темрява тягнуть в обійми свої все живе, утворюючи одного Паяца, що тоне в сміхові й сльозах...
Грюкіт колес і стукіт копит по брукові, завивання автомобільних сірен, алярмовий дзвін трамваїв, сміх і ридання, гомін і шепіт сплітаються в акорди...
...На оголених нервах грає вулиця.
Вакханічний танок творить тисячеголовий Паяц під акорди своєї музики.
Пахощі напіврозквітлих і вміраючих квітів і сморід, що видихають з пащ своїх роскішні палати й брудні пивниці, вдихає Він, пяніє й натягає струни до найвищої ступені, аби заграти Гимн Сучасному...
...Хоче стерти контрасти й утворити гармонію.
І скільки що вечора рветься тих струн, з останнім риданням з останнім проклоном!?...
Скільки їх гине?...
Вони не внесуть в Твою музику, Паяце, дізгармонії.
...Вони окриляють тебе надією...
Але я стежу за цим і тримаю вічно оголеними нерви свої, щоби не вмерла дізгармонія, й не вгасла пісня проклону, тобі, Вулице, великого міста...
СУЧАСНЕ.
Восьма.
Музика котиться тихими хвилями.
Світло вже присмерком ллється.
Каварня дрімає в муфті диму. Лише де-не-де за столиками маячать людські постаті.
Це ті, що повернулись по вечері...
Скільки я ні вдивляюся в ці постаті — вони всі мають між собою одно спільне: Шлунок панує над всім. Шлунок варить по вечері і втяг в цю роботу нерви, думки, жвавість, хотіння...
Музика котиться тихими хвилями...
В півдрімоті каварня. З прихрапом перетрилюються шинка, біфштек, салата, квасоля...
Посоловілі обличчя схилилися над столиками і хотять удати, що впиваються продуктами творчости дня...
Девята.
У відблисках світла тонуть кольони.
Келихи кидають промінясті, хвилюючі дзвони і зливаються із сміхом жінок, молодиків, кректінням і кахиканням лисих дідків.
Постаті все прибувають, прибувають, прибувають... Прокинулися, ожили, підбадьорилися ті, що здавалися зівялими полозами круг столиків.
Погасли огні шлунків.
Нерви, насичені поживою, тремтять в унісон музиці.
Бравурно плутається музика в хвилях диму, між постатями, лоскочеть насичені нерви й годуєть фізіолоґічні зародки в кождому орґанізмі...
Десята.
В музиці ніжно-пяній, баркарольно-тремтячій тоне каварня.
Звиваються і млосно тріпочуть бажання...
Каварня нагадує пароплав, що краями своїми вже торкається пристані й кидає якор свій.
Останній акорд музики...
Як налякані алярмовим сиґналом, схоплюються постаті й натовпом линуть у двері, на повітря.
_______________
Подібно регоче звір похотливости і вказує кожній парочці шлях до забуття...
В КАВАРНІ.
І.
Сиджу в каварні.
Кава російська, турецька, варшавська, віденська... Так само й жінки. Мляві з припухлими очима Московки, блескучоокі репрезентантки Сходу, чепурні Польки, грубі Німкині.
І кава і жінки продаються досить жваво.
А про те каву пють хіба про око, — більше дивляться на національні гордощі кождої країни...
Кому що подобається...
Мені подобається он та самітна дівчина, що сидить поруч зо мною за мармуровим столиком...
З жахом дивиться вона кудись вперед і шепче підкрашеними устами якісь невиразні слова.
При кождому наближенню гостя плечі її здрігуються і в очах займається полохливий вогник.
Їй не більше пятнацяти-шістьнацяти, але всі дарунки долі прийняла й пережила вона...
Можна? — запитує, кланяючись і улесливо всміхаючися чорним проваллям якийсь панок.
— Прошу — шепче вона тремтячим голосом.
По її обличчю розливається невиразний жах, а на устах усмішка страждання...
І... Подруги їй заздрять...
II.
Ах, що мені до того?
Що мені до того, що уста твої так штучно підмальовані?
Вониж відповідають з піднятому трунками мойому настроєви.
Я напевне знаю, що очей твоїх не може торкнутись фарба, бо згорить в безодні вогню, що мент за ментом вибухає з них.
Я ще одно знаю...
Сказать?...
Штука безсила перед природою і ніякий різьбар не в силі прикрасити уста твої такими перлами, які сялиб соковитою глязурою.
Я ще одно знаю, але того вже не скажу...
А про те!...
Мила! Ми-ж обоє знаємо, що і натура і штука мають свою Біржу...
[Вперед! 04.03.1920]
04.03.1920