Хто з поміж нас, згадуючи минулі часи, часи безтурботної юности нашої, не зупиняв бистрого току приємних думок своїх на такому образі:
Велика, освітлена заля... Блещить паркет... Лунають згуки вальса... Стрункий хоровод численних пар... і в одній з них Ви. Убраний в студентський сурдут або блискучий військовий мундур Ви несміло, якось здалека, підтримуєте одягненою в білу рукавичку рукою Вашу даму, в кокетливій ґімназійній уніформі.
Підтримуєте здалека... але як близька вона Вам... Гарна моя, мила, рідна... Хочеться щось сказати, щось конче потрібне, важне... Але її почервоніле обличча, ці спущені вії немов говорять: "Милий, не треба... Я знаю..." і Ви плавно кружитесь далі під чарівні, мелодійні звуки Штраусовського вальса... І життя здається таке легке і зрозуміле... і так добре жити...
А за вікном, під горою, старий Дніпро котить поволі свої могутні хвилі.
То так було колись... То вже пройшло... Тепер инакше...
Також велика заля... Також багато світла... Чи не за багато навіть, або він став якимсь иншим, разячим... Та й Ви вже не той, який були колись. Ви з певністю тримаєте, майже в обіймах сильно декольтовану, гарну даму. Ви майже зрослися з нею і чуєте, як бється її серце. Але вона чужа Вам, Ви не маєте нічого їй сказати.
Оглушуюча какофонія якихсь африканських інструментів, автомобільних гудків, пищалок, хтось щось пилить... Збожеволілі Негри метушаться на естраді орхестра, дико тупають ногами, щось викрикують і криво всміхаються Вам широкими крівавими губами, коли в вихрі якоїсь дикунської пляски, киваючи головою і трусячись, як в лихоманці, забувши і про свою даму і про все на світі, Ви пролітаєте біля нього в натовпі, так само як і Ви, стративших притомність людей.
Ви відчуваєте лише якусь гостру приємність в тих звірячих, але всеж таки в такт музики роблених, рухах. Це почуття заповнює Вас цілого, заставляє забути за все і за даму, як що вона не робить фальшивих па, не псує Вам тої дикої гармонії какофонічної музики і несамовитих рухів. І Вам хочеться ще і ще без кінця робити їх. І поки грає музика, неможна зупинитися, ніхто не перерве танця...
Колиж орхестр після останнього збожеволілого викрика раптом замовкне і до людей вертається почуття реального — Ви здивовано завважаєте, що були не один, що Ви мали спільницю і збентежено усміхаючись, немов просячи в чомусь вибачення, Ви знесилений вертаєте з нею до ложі.
А за кільки хвилин наелєктризований тягучою музикою якого-небудь танґо Ви знова починаєте кружитись в правильних рухах з витрещеними до гори очима, з застигшим, дурноватим виразом обличча...
А в вікна вривається деколи приглушений галас вуличного життя, котре ніколи не втихає на Великих Бульварах Парижа і мимоволі нагадує Вам про цілу складність того самого життя...
[Воля, 21.05.1921]
31.05.1921