Нарис
Соняшні промінї пекли; нерухомий душний воздух був переповнений порохом. Було се з початком червня...
Около старого православного монастиря сьв. Івана в Сучаві на Буковинї, що оздоблений чудними, барвними малюнками, обведений високими мурами, подобав на твердиню, — перепливала від двох днїв величезна маса народу.
Се був день відпусту, день сьв. чудотворного Івана.
Здалека і зблизька насходило ся багато людий, щоби тут скріпити ся і вилїчити ся...
В низькім, богато оздобленім нутрі церкви, лежала обведена штахетами, на підвисшеню, срібна домовина. В нїй спочивало сповите в золотій материї, і набальсамоване мале, немов дитяче, тїло Сьвятого; ледви можна єго добачити.
Біля домовини сидїв дяк, худий як смерть, з лицем блїдо-жовтим, і не зважаючи на великий стиск людий, що товпились довкола него, виспівував одностайним гугнавим голосом звичайні православні церковні піснї.
В церкві панував сумрак, хоть пора була полуднева. Незлїчимі воскові сьвічки миготїли, канали, сичали, і розливали солодкаво-душну воню, що мішала ся із димом кадила. Голова побіч голови тиснули ся люди до Сьвятого. Штовхали ся, тиснули ся, доптали ся, ба — дехто боров ся навіть наражаючи житє, щоби лише близше дістати ся до Сьвятого, споглянути на него, щоби діткнути ся єго пишної сьвятої шати, доступити спасеня цїлюючи єго в чоло...
При голові сьв. Івана сидїв на понсовім оксамітнім кріслї, в золотім фелонї, бородатий чернець і держав на колінах срібну тацу. На ню і складали прочани гроші за те, що оглядали Сьвятого. Таца немов угинала ся під ваготою своєю.
Який страшний натовп в жаристій спецї! Яка тяжка вбиваюча атмосфера! Який шепіт, які мольби, стопи, змішані з монотонними сьпівами, з зойками жебраків, хорих, при неустаннім гомонї дзвонів!
Черцї, умучені сповідию, вимикають ся нишком побічними виходами та ховають ся незамітно в свої комнати близько монастиря, щоби покріпити ся. Правда, се був день горячий, день утоми, але се був для черцїв і день жнива, яких в роцї не багато можна зазначити. Тут не появляла ся жадна душа, котра-б сьв. Іванови не принесла подарунку.
Богаті бояри з Молдави враз із своїми молодими дружинами приїзджали гарними оксамітно-чорними чвірками, в посрібленій упряжи, що на сонци аж лисьнїла, і кидали горді дари поміж жебраків і на срібну тацу.
Дїди-калїки становили перед входом церкви відражаючий шпалєр, і жебрали та горлали з цїлої сили. Ріжнородні товари, переважно барвні образи сьвятих, намиста, сьвічки, пахучі мила та всякі прикраси жіночі продавали тут у великій скількости.
Около звичайно тихого дому Божого торгували, ошукували і крали тепер зовсім свобідно і без розбору...
А там... там винесли знов одну жертву — молоду дївчину, що серед стиску та натовпу зімлїла. Вона прибула з далекої далечини до сьв. Івана, щоби знайти поміч на свою недугу...
Мертве тїло сїмнадцять-лїтного хлопця винесли перед кількома годинами. Незвичайна парна атмосфера церковна убила хорого на груди.
Між тим безперестанно розщибали ся дзвони, та лунали сьпіви. Ріжно-звучний гамір бушував серед нїмих мурів монастиря, розлягав ся далеко-широко у воздусї...
В однім кутї церковного подвіря стоїть збита громадка людий: чоловіки, жінки і дїти. Стоять нерухомо. Посерединї їх сидить на земли згорблений слїпий дїдусь і грає на лїрі. Єго лице почервонїло від спеки, однак спокійне, а він сам і не відчуває чудного характеру свого окруженя. Єго очи широко отворені впили ся в одну точку і він сьпіває напруженим голосом.
І дивно! Який і беззвучний старий голос, а однакож, як зворушаючо зливає ся він з нїжним звуком лїри! Єго слухачі немов причаровані, немов зросли ся з тим кусником землї. Не перешкаджає їм нї гамір торгуючих, нї зойки жебраків, нї гомін дзвонів, нї сьпіви церковні... Дрожачий голос дїдуся і слова єго піснї, що повтаряють ся, опанували їх немов демонїчною силою:
"Нема правди і не буде.
Розважайте, добрі люди!
Неправдонька між верхами,
Сьвята правда під ногами!"
— Бабуню? А де тота правда? — питає шепотом боязливо девяти-лїтне сїльське дївчатко, і сїпнуло у-друге бабуню за рукав.
— У Бога, дитинко, — відповідає старенька побожно.
— У Бога! — повтаряє воно стиха до себе... Опісля звернуло мимоволї очи на церковні стїни, на яскраві дивоглядні малюнки, задивилось на них і задумало ся...
З задуми збудив єї по хвилї напружений голос лїрника:
"Нема правди і не буде.
Розважайте, добрі люди!"
Воно знов звернуло ся до бабунї і запитало сьмілїйше:
— Чому нема правди?
Старенька, здавало ся, хотїла щось відповісти дитинї, щось їй вияснити. Погляд єї блукав через хвилю в далинї; немов роздумувала і шукала помочи. Відтак здвигнула плечима, а по єї устах промайнув ледви замітний безпомічний усьміх — вона не відповіла...
Дївчатко очікуючи відповіди, зморщило чоло і само задумало ся.............................
Чернївці, в жовтни, 1891.
[Зоря, ч. 12, 27.06.1896]
01.07.1896