Побідник.

Йшов по радісній веселій вулиці вітаючись праворуч і ліворуч. У великій юрбі з весняно-привітними обличчами зустрічалось чимало гарних знайомих, але сьогодня був якийсь мрійний, задумливий настрій і хотілося побути на самоті.

Щоби уникнути людей він завернув у великий порожній садок. Тут, глибоко дихаючи весняним свіжим повітрям, блукав узад-вперед по дошках, що лежали на брудних стежках. Заходяче сонечко приємно гріло, кидаючи крізь визерунки ще майже голого гілля косі ледве теплі проміння.

У глибочінь садка не доносилось ні жваве гудіння балачок, ні неприємне пирханя автомобілів, ні незвично різкий після тихої зими грюкіт бричок та брязкіт підків.

Тільки скрізь існуючі горобці переслідували один одного та невгаваюче традіційно по весняному цвірінькали, наповняючи повітря цим уїдливим згуком. Вони чубалися, святкували весілля і, поміж справами, розговлялися після великого зимного посту торішніми мушками, ще млявими від довгого сону.

По обох боках стежки лежала гола земля, мокра та брудна. Ще в тіні, у долинках, по-за горбочками самітньо світліли плями зкарючившогося, пожовклого від старости снігу, що колись пухкою теплою царською мантією вкривав землю.

Де не де поміж них сирітливо сторчали лахміття ще старішого вбрання: жорсткі чубчики сухої трави, що уціліли з минулого року. А вже на прогалинах, де вдень буває більше сонця, несміливо почала пробиватись свіжа трава. Що правда вона ще дуже маленька і не встигла ще розростися та заховати шар торішнього листу.

Ще кілька місяців тому це листя гордовито пишалося трохи не по-під небом, а тепер лежить у ніг дерев всуміш з брудом, і, замісць повного таємниць шарудіння та веселих жартів з вітром, лише ледве ворушить своїми напівзогнившими порватими пластинками, неначе вмираючі метелики тремтять помнятими крилами.

Тим часом нові молоді листочки вже почали разгортатись на гиллях садочку, радісно скидаючи з себе почорнівші з пересердя капелюшки.

Таким чином все в природі поновлялось, земля міняла старе біле вбрання на нове зелене і, поки що, лежала під ногами всіх роздягнена, дозволяючи бачити таємниці свойого туалету...

Він любив ранню весну. Йому здавалося, що в цей час його душа, як земля, оголялася, показуючи самі таємні закутки. Думки, поруч з усім молодим, вже забігали вперед в майбутнє, але разом з новим дитяче бадьорим і свіжим було ще не зовсім зникше старе. І приємно було згадати минуле по тих залишках споминів, що ще уціліли, гарно було попрощатися з тим, що пройшло, доки молоде не встигло затлумити пережите.

Але в той мент, як він збірався пірнути в спогади, думки його мимоволі звернулись на инше. Недалечко його перебігли стежкою пси ріжного росту, масти та шерсти, переслідуючи брудну кудлату суку. Вона не поспішаючи бігла спереду, відгризалась від занадто нахабних.

Час від часу де-кілько переслідувачів схоплювалися поміж себе і, гарчачи та кусаючи один одного, качалися серед липкого ще не підсохшого бруду. Потім вони підводились і, не звертаючи вже більше уваги на супротивника, з заклопотаним виглядом наганяли решту товаришів...

Прослідкувавши очима за собаками, він усміхнувся, згадав, що все життя на землі підтримується любовю; так, такою самісенькою собачою любовю! Немає любови, не буде і нащадків...

"Голод і кохання — два бігуни оси світу" — казав Гете. А вчені природники додають: скрізь боротьба за існування, де більш здатні до життя подолюють і по всіх усюдах відбувається боротьба за кохання і побідники заволодівають самицями.

Як і инші, це цілком розумний закон природи: наслідком його діти мають кращу спадщину. Але серед звірів вагу грають такі чинники, як сила, меткість, мужність, здоровлє, витривалість, тоді як Ноmо Sapiens зробився "царем землі", поработив звірів, подолав сили природи і примусив їх служити йому лише завдяки тому, що він "Sapiens" — тільки зза свого розуму.

Згідно цьому законові, найвидатніщі чоловіки часто-густо мають нахил залишити найбільше дітей від великої кількости жінок. Але траґедія в тому, що ґеніальність надприродна, занадто розвинений мозок, підюжуємий алкоголем та наркотиками, рідко здоровий, і ґеній, дужий розумом та духом, слабий тілом і часом стоїть однію ногою в божевільному будинкові.

Тому цей справедливий закон природи занадто жорстокий відносно людини. Отже сучасний чоловік — побідник не виконує найголовнішого завдання всього живого — турбоватися за продовження роду — і жорстокість сліпої природи, яка не робить винятків чи полегшень своїх законів, не досягає мети.

Проте природа, як кожна влада, мститься за зневагу своїх постанов: ті люде, що гадають обдурити природу, похитити вогонь божеський — кохання — зробившу його не засобом, але метою, будуть за це покарані!..

***

Закурив і кинув неуважно сірник в басейн водомету, наповнений талою водою та весняними дощами. Згадав чомусь слова Кузьми Пруткова: "Коли кидаєш у воду камінь, дивись на круги ним зроблені" — всміхнувся і нахилився над цементовим басейном.

Тим часом круги від легкого сірника вже вгомонилися і в заспокоєній воді, як в дзеркалі, відбилося обличча типового фланера: над сніжно-білою твердою грудью та найчистішим комірчиком, прикритим шовковим шарфом, який притримувався гарно сидячим оксаментовим ковніром осіннього пальта, окреслилося стомлене "помняте" лице з слідами минулої, зниклої вроди; чисто виголені впалі щоки, коротко підстрижені колючі вуса, глибоко запалі, але ще красиві, очі, а по-під ними темніє синя смужка — наслідок "поганого життя".

"Le bon cod ne peut etre gros" — згадав він своє улюблене присліввя, сів автоматично на найближчу лавку і замислився.

Згадалося йому минуле вже життя, численні роки, що пройшли з того часу, як він вийшов з дитинства. Вони не були видатні, але їх не можно було рахувати і звичайними. Проте його індівідуальність не відбилася в подіях життя: подібних йому можна рахувати сотнями.

Він був дужий, здоровий, вродливий, мав розумну голову на плечах, вмів красиво висловитись. Ще коли він був зовсім маленьким, ті жінки та дівчата, що бували в будинці його батьків — родички, знайомі пані та подруги старшої сестри — завше милували його, звали "гарненьким хлопчиком", цілували, будячи в дитинці чоловіка, роспалюючи в хлопцеві самця. Чому з чоловіків ніхто крім батька його не цілував?

У ґімназії він вчився першим, хоч і був одним з молодчих в клясі, але згодом почав губити забагато часу, любуючися на себе в дзеркало, турбуючися за своїм тілом і за красою обличчя. В четвертому клясі він закохався і залишився на другий рік; починаючи з шостого клясу він проходив ґімназіяльну науку по два роки замісць одного... Чому?

Власне він вже був достійний "аттестата зрілости", бо він знав життя значно ліпше, ніж це було потрібне... Що правда, він плутався в хронольоґії, був непевний у вжитку таблиці льоґарітмів, иноді йому було важко вказати де буде accusativus graecus і він навіть не знав, що уявляє з себе строфа Антея; але хиба це йому стало потім в пригоді в життю? Хиба зза того варто було зачищатись зайвий рік в ґімназії?

Він витрачав силу часу на залицяння і остані три роки ґімназії ніколи не лягав раніше за північ, а часто-густо повертався до дому лише під ранок. А потім...

Його память відмовлялася уявити всіх, що були віддавалися йому: біляві та чорняві, жінки з вулиці та пишні пані, дівчата та вдови, гладкі та сухорляві, покоївки та ґімназістки, студентки та селянки...

Їх особи втопали в ймлі довгих одноманітних років і плуталися в ріжні комбінації. Зтомлений нечисленною кількістю зустріч мозок міг відокремити лише найяскравіші типи, найдиковиніші випадки, найнадзвичайніщі менти, лише найрискованіщі становища, та найнадприродніщі звязки...

А чого він досяг?..

Він був занадто еґоїстичний, він не розумів взаємних уступок, він не хотів звязувати себе дітьми... І він жив сам-один без близької душі... А вже наближається старість, невблаганна самітня старість... Мороз охопив його, коли він подумав, що зробив він з життям своїм? Нащо його витратив?

Здрігнувся і повернувся до дійсности. Навкруги справді було зимно та ще йшов дощ і холодні краплі падали часом за комір. Він підвівся і похапцем вирушив до виходу. А краплі все падали з сіраго байдужого неба і зникали в бруді, проіснувавши лише кілько хвилин. І він подумав, що, власне, для вічної природи життя якого-будь побідника це той самий мент, який потрібно краплі, щоби впасти з хмари на землю. А далі...

Йшов усе швидше, неначе тікаючи від цього куточка саду, де він дійшов до безнадійно-жахливих висновків. І дощ його заховав за павутінням своїх тонких водяних ниток, що переплутувались поміж себе в складні хоч і одноманітні комбінації, які весь час змінялися, як сплітаються і міняються людські відносини і ті невидимі нитки, що з'єднують людей.

[Воля, 21.05.1921]