Де перець росте

 

Швець Дмитро Паличка жив із свого копита. Не був він майстер над майстрами, але капець залатати — то він добре потрапив. А треба ще було декому підзолювати чобіт, Дмитро й до цього нагинав свою спину.

 

Гойно горшки не переливались від клепання на копиті, одначе Паличкова сім'я не примирала ні з голоду, ні від стужі.

 

Сидьма біля свого коромисла Дмитро продумував — якби то розбагатіти... До того в сутеренах тісно з дітьми жити, повітря мало, а сонце — коби хоч двічі в році приязніше всміхнулося крізь заялозені шиби...

 

— Буду ж я пліснявіти над подраними чобітьми!... Або мене прив'язало?.. Піти мені краще між народ... Хіба ж я не бачу — які хороші гаразди в Петра Дудика?.. А він ані пальцем не кивне, та багатство само лізе йому в рот. Учора його жона біленькі — як сніжок — пироги зі сиром на салі підсмажувала... Коби хоч іще раз такої лакоминки досита...

 

Паличці шевцеві марилось про пілки сала, локоть ковбаси, про плящину закроплюваної та про важку мошонку... Він із пересердя аж плюнув. — Тфій, бідо! Візьму ж я тебе за роги... Не будеш ти мені більше герцювати!

 

Прив'язавши собі краватку під шию та надінувши на голову капелюх, Паличка Дмитро вибіг із сутерен надвір, наче б його гнало, чи перло.

 

Так він і пройшов кілька вулиць. В його не було ще продуманого наміру — що, та як почати... Хто зна, як довго був би ще Паличка блукав по місті, якщо на перехресті вулиць не зустрівся б він із Дудиком. А цей аж у руки плеснув.

 

— Я саме шукаю людини, що помогла б мені в інтересі. Капіталу жодного не треба, лише трішки сприту. Це все... Но і праця легенька. Підеш зо мною, постоїш на боці, а потому віднесеш невеличкий клунок — де я тобі вкажу, та й одержиш свою пайку. Згода?

 

— Та я, та чому... Мені й так не сидиться в хаті, то попробую.

 

Отож і пішли оба спільники між людське муравлище на торговій площі, Петро почастував Дмитра махорковим та й каже: — Стій тут, а коли я куплю бажану річ, ти підійдеш до мене та візьмеш клунок і віднесеш до моєї хати. А тепер гляди — щоб ти завчасу десь між товпою не запарпався. Можеш заробити якстій дві до п'ять соток...

 

Вогнем запекла ліва рука Дмитра та й засвербіла; він іще не докінчив курити свою папіроску, а Дудик уже моргає на нього, щоб він ближче підійшов. З паскарських рук помандрував важенький клунок у Дмитрові руки.

 

— Біжи ж, але обережненько до мене, та не оглядайся. Тебе ніхто тут не знає, то й штука пропечеться.

 

Швець сарака не знав, що він у клунку двигає. — Ет, що буде, то буде... Найважніше пару соток; оце не треба буде клепати по копиті...

 

Довший час не знав пан швець, Дмитра Паличка — у чому він помічник свого спільника. А цей виманчував від людей з сіл усячину. То шмат сала пригандлює, то заговкає продавця з далеких сторін і за половину ціни видере від його заборонену в продажу річ, і все це велить свому спільникові додому відносити. За вигоду, чи радше працю капне йому сотчину, а деколи й більше, та сам у кулак сміється. — Зловлять, то його. А мені яка справа з цим паталахою, якщо дасть себе зловити...

 

Хитрий з біса був паскар Петро Дудик. Одначе збанок до часу воду носить... Ці часті візити двох спільників між покупцями впали в око молодому поліціянтові. Зразу він і не звертав уваги ні на Петра, ні на Дмитра. Він лише бачно придивлявся — що ці два куми роблять, а потім неспостережно пішов за об'юченим крамом Паличкою та застукав його на порозі Дудикової хати. — Що несеш? — грізно поліціянт запитав учорашнього шевця. А в його мало ноги в колінах не заломилися. — Ходи, пташку, ми тебе й твого кума провчимо, де перець росте.

 

Сидьма за решіткою пан майстер Паличка та й пан купець Петро Дудик, оба мали доволі багато нагоди пригадати собі — що на легкому коні далеко не заїдеш...

 

Там теж обох добре повчили, як треба своє коромесло шанувати. І за чесну працю взятися.

 

— Відслужу за свою провину, не дам уже себе зловити на дарминку. Присягнув собі побожно майстер і швець, Дмитро Паличка.

 

— Опихана каша добра, але тільки зі своєї загороди.

 

Рідна земля

 

20.07.1943