СУМНІ ДУМКИ ПРО УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПРИМИРЕННЯ
...А за вами
Може озоветься
Безталання невсипуще.
І нам усміхнеться;
Поєднає з недолею
І з людьми, і скаже
Спасибі нам; помолиться,
Й тихо спати ляже,
І примиренному присняться
І люде добрі, і любов...
Багато хто з моїх однокурсників мав проблеми з нарисною геометрією.
Суть її можна звести до того, що з окремих проекцій треба уявити собі, точніше, уяснити тривимірне тіло.
В реальному світі ми собі легко даєм раду з тримірним простором, можемо ще й усвідомлювати часову динаміку об'єктів цього світу (четвертий вимір), а от уяснити ці об'єкти тільки за їхніми окремими проекціями, тобто за двомірними зображеннями, вже значно важче.
Насправді ж наш віртуальний світ (я маю на увазі не віртуальність нашого комп'ютера, а нашу власну) має значно більше вимірів.
Крім найменш релевантних тут, в уяві, лінійних вимірів, ми функціонуємо у емоційному, релігійному, понятійному, мовному, іденфікаційному та багатьох інших просторах. Сприйняття їх всіх разом дає нам набір різних проекцій, з яких нам треба уяснити цілісність явища. Щоб полегшити це завдання, можна — хто потрафить — подивитися на явище з іншого ракурсу. Емпатія цьому є дуже помічна: глянути на світ очима Іншого і побачити його об'ємним.
Все сказане, зрештою, можна помістити в коротку образну формулу святого апостола Івана: "Бог є любов, і хто пробуває в любові, в Бозі пробуває, а Бог в ньому." (1 Івана, 4:16).
Для досягнення цього християнського імперативу — любові до Іншого (нагадую, що любов а кохання суть різні речі) важливим є прагнення зрозуміти його, інакшого Іншого. Властиво, імператив любові трансформується в обов'язок розуміти ближнього і на основі цього розуміння плести мережу солідарності. Папа Бенедикт XVI в екцикліці «Caritas In Veritate» дев'ять років тому писав: "Загальна солідарність, яка є фактом і благом для нас, є також і обов’язком. Сьогодні багато осіб схильні вважати, що нікому нічого не винні, крім самих себе. З цієї причини важливо домагатися нової рефлексії над тим, у який спосіб права передбачають обов’язки, без яких вони перероджуються у сваволю».
Що я маю на увазі в конкретно українсько-польському випадку? Зрозуміти явища нашої історії у їхній цілісності, глянути на них очима сусіда, зрозуміти його міфи щодо цих подій.
«Волинь» Войцеха Смажовського, наприклад, прекрасно передає такі польські міфи, насправді це фільм не про волинську трагедію, а про її сприйняття польським суспільством: всі ці критиковані у нас як неправдиві — слушно критиковані — епізоди про четвертованих і смажених під крики "Слава Україні" поляків, про свячення ножів греко-католицьким священиком etc. — всі вони яко міфи живуть серед сусіднього народу. Проблема в тому, що фільм польським суспільством сприйнявся не як свідчення історичних міфів, а як свідчення історичної правди. Зрештою, наша критика фільму головно зосередилася на цій його неісторичності; бракувало розуміння, що в суспільстві правдою є не те, як було насправді, а те, що суспільство вважає як було. Бракувало розуміння того, що фільм є доносом на сучасне польське суспільство, а не пропагандистською інтерпретацією волинської трагедії.
Є простий отченашівський рецепт на те, що робити з такою емоційною правдою; простий у формулюванні, але складний у виконанні. У світлі часи свого понтифікату св. Іван Павло II невтомно демонстрував, як це робиться і як це діє. Але для розуміння компетенції "яко же і ми прощаємо винуватцям нашим" варто звернути увагу на такий момент: коли після замаху 1981 року папа відвідав з прощенням у в'язниці Мехмета Алі Агджу, то чітко розмежував своє прощення і законне покарання за злочин, злочин проти суспільства, злочин проти Божих законів. Агджу було амністовано лиш через двадцять років.
Аналогічно формула примирення між винуватими (незалежно від співвідношення їхньої вини) "прощаю і прошу прощення" знімає емоційну складову, яка генерує непрогнозовану реакцію і є основним джерелом недовіри між ними. Натомість питання справедливості залишається, примирення ж уможливлює раціоналізацію його вирішення, а значить уможливлює його вирішення взагалі.
Виглядає, що на нинішньому етапі українсько-польських відносин питання справедливості вже давно не стоїть.
Але я би хотів запропонувати глянути ідею україно-польського примирення із ще одного ракурсу (до речі, Шевченкове поєднання, цей малостосований тепер синонім примирення, виглядає етимологічно ємнішим, а семантично глибшим словом; у цьому значенні воно є — було — в словнику Грінченка, але потім за російським аналогом його семантика була обрізана до поняття злучення).
В мові є сотні тисяч слів, деякі з них ми вживаємо дуже нечасто, але як виникає необхідність, то згадуємо про них і витягуємо із закапелків своєї пам'яті.
В історії українсько-польських відносин є тисячі різних подій і випадків, з них можна вибудувати — як зі слів будь-яке речення — будь-який історичний наратив. Гірші з цих подій, звичайно, закарбовуються глибше — люди на зле реагують сильніше, як на добре. Але до сих пір і польські, й українські еліти та люди давали собі раду з цими карбами. Пояснення, наприклад, Яна Ольшевского, що керівництву УПА волинські події літа 1943 року були просто об'єктивно невигідні, досягали свідомості пересічного поляка; так само, як і арґументи Ґедройця були для загалу цілком переконливими.
Що ж змінилося в світосприйнятті польського суспільства, щоб для опису нової реальності треба було витягувати із закапелків образ українця-різуна? Згадаймо, Фройд ще на початках психоаналізу у своїй концепції ретроспективного ознакування (Nachträglichkeit — букв. 'опізнішність') вказував, що в суб'єктивному сприйнятті не тільки минуле впливає на сучасне, але й сучасне переформатовує минуле. Сліди пам'яті реконструюються в новому контексті й можуть отримати новий сенс і нову інтенційну силу.
Отож, гляньмо на ідеї поєднання з точки зору інституційної теорії, а точніше з точки зору поняття гри з нульовою чи позитивною сумою (у випадку ворожнечі йдеться навіть не про нульову, а про негативну суму, бо значна частина сукупного ресурсу анігілюється у взаємопоборюванні).
Попри те, що з точки зору теорії кооперація є безумовно вигіднішою стратегією, існують, однак, винятки, коли якійсь одній чи обом сторонам вигідніша конфронтація:
1) коли одна сторона бачить іншу слабшою і розглядає свої втрати, щоб здомінувати ресурси другої сторони, значно меншими, ніж отриманий внаслідок цього зиск. Зауважмо (пам'ятаючи, звичайно, що кореляційний зв'язок не мусить бути причинно-наслідковим), що відхід Польщі від ідеї примирення міцнішав із її економічним зростанням (а паралельно і з російським "вставанням з колін" — див. знаменну аналітичну записку про політику РП щодо Росії і України Департаменту Східної політики уряду Д.Туска 2008 року) і максимально посилився після російської агресії, а особливо — беззбройної здачі Криму ("після того, що сталося в Криму, нам здавалося, що українці не хочуть захищати власну державу", зауважує Боґдан Борусевич);
2) коли відсутня довіра між сторонами і включається принцип стримування, тобто превентивного насильства, щоб уникнути насильства проти себе ("вбий ти або тебе вб'ють" або за Евою Семашко "akcje prewencyjno-odwetowe"). Не завше принцип стримування веде до буквального насильства, часто це тільки демонстрація сили чи рішучості її застосування.
Власне, основний вербалізований закид польської сторони полягає в неприпустимості героїзації УПА, що сприймається — виходячи з історичного досвіду — як жест, спрямований проти Польщі (це в нас епоха українсько-польського протистояння в історії УПА була повністю перекрита — як палімпсест — боротьбою української партизанки проти російського комуністичного режиму; ця наступна епоха УПА для поляків ПНР виявилася за залізною завісою, і тому не дивно, що відношення українських поляків з нашого боку цієї завіси до, скажімо, Бандери є цілком інакшим від польських поляків з їхнього боку завіси: 47% відсотків поляків на Україні погоджуються на пам'ятник Бандері у своєму місті, при тому, що серед росіян таких лиш 8%).
Зайве тут зазначати, що недовіра може провокувати реалізацію несправедливо приписуваних намірів — так само, як надмірні звинувачування замість почуття вини викликають пошук усправедливлення себе і почуття агресії замість вини.
3) коли примирення двох сторін викликає конфронтацію з третьою стороною; тінь цієї третьої — московської — сторони висить фактично над кожним українсько-польським конфліктом, що й не дивно, бо власне вона найбільше паразитує на цих конфліктах. Після 1989 року парадигма Ґедройця чітко концептуалізувала завдання для нової польської — і антикомуністичної, і посткомуністичної — влади, ясно виділивши пріоритети. Першим серед них була нейтралізація загрози Росії, і Польща наполегливо шукала в Україні союзника в цій справі — зрештою, навіть не стільки шукала, скільки плекала з неї цього союзника. Ці інтенції накладалися на підсвідомі історичні тривоги суспільства стосовно російської загрози і знаходили широку електоральну підтримку.
Ситуація помінялася зі вступом в НАТО, американські і не тільки гарантії безпеки розвіювали некомфортну емоцію тривоги, в Україні почали бачити не стільки союзника, скільки конкурента — в тому числі і на російському ринку (див. згадану записку 2008 року). Парадигма realpolitik почала витісняти ґедройцеву, Польща поступово входила в нову стратегію захисту від споконвічної російської загрози: задобрювати — або хоча б не дратувати — потенційного агресора; тим більше, що це був (є?) загальноєвропейський нурт, і тим більше, що дедалі більше почала дратувати Україна.
Певний час цей процес гальмувався засадничою антиросійською настановою Леха Качинського, але після його загибелі парадоксальним чином Україна в очах суспільства стала більшим ворогом, ніж Росія. Антиукраїнська риторика стала електорально вельми привабливою, і Ярослав Качинський, що у свій час рішуче підтримав Революцію гідності, не став опиратися; «Волинь» Смажовського стала важливішою за «Катинь» Вайди.
Лельом-полельом, тема примирення вихолостилася у вимогу покаятися...
11.07.2018