Сліпого Янка не було ніде. Не було на Ґрудку, не було під »Плахтою«, не було в »Буді«. Дзьобатий Пікусь говорив, що Сліпого Янка не бачив вже цілий тиждень, а під «Плахтою«, де найчастіше визначували собі зустрічі й де ніколи не було пусто, Рудий Хухим здвигав раменами й перелякано дивився на кожний столик. Але Мірко Кінах мав час. Сліпий Янко не міг йому втечи. Міг ховатися тиждень, два, але вкінці мусіли стрінутися. Сліпий Янко знав, що його чекає. Це знав кожний. Третього дня Рурка, що ніколи не пив за свої гроші й вмів розповідати дуже багато історій, при зустрічі на Ґрудку у Зісля над пивом говорив йому просто в ніс:
— Ти є фраїр. Я-б на твоїм місці пішов до нього до хати й шлюс! Пощо цяцькатися?...
Але Мірко Кінах сидів півтора року в Бриґідках і був терпеливий. Дивився на Рурку й кривив губи:
— Ти є туман. Розумієш? Я не кваплюся. Нехай він має страха. Скоріше чи пізніше я його домацаю. Він мені не втече. Навіть на поліції його найду.
Рурка вірив. Бо це було по паршивому. Пригадав собі день півтора року назад і проковтнув слину.
— Але тоді було фест хрия! Ти не знаєш, бо ти вже сидів. Поспитай Старого Монаха. Він тобі може сказати. Аж поліція приходила.
Кінах підніс на Рурку очі.
— Йо?
— На, маєш!
Рурка сперся обома ліктями на стіл і витер долонею уста.
— Це було так. Рано тебе взяли до Бриґідок, а вечором під »Плахтою« були всі. Був Монах, Пікусь, Репеха, я, Капітан... Пікусь і Репеха сиділи біля дверей коло ляди, а Капітан, Монах і я в самому куті під годинником. Потім прийшов Сліпий Янко. Тепер уважай добре! Сів собі коло Репехи й Пікуся й казав дати пива. Ну, файно! Пікусь і Репеха не знали ще нічого. Врешті, тоді ще ніхто нічого не знав. Але Старий Монах, що не одного фраїра вже бачив, побачивши Янка, почав перший:
— Галльо, Янку, тебе не взяли?...
Сліпий Янко — ти знаєш його міну ! Він хитрун! Удавав байдужого й здивованого. Прижмурив своє одно червоне око й ніби дивився на годинник.
— А чомуж-би мали брати?...
Монах говорив дальше:
— А як то чому, а чому Кінаха?...
— Це його справа!
Ти чуєш? Але Монах (Монах є файний хлоп!) зараз його пришпилив:
— А як ти намовляв його до Мендля на »роботу«, то була також його справа?... Що?...
В кнайпі не було нікого чужого, самі свої, але Янко трохи куцався. Вийшов зза столика й запхав руку в кишеню. І відразу:
— А ти звідки знаєш?...
Монах також встав і з місця, так, що навіть ми не сподівалися:
— Ах ти мурло порепане! Я скорше знав, як ти думав!
— Неправда!
Монах не відповів нічого. Кропнув склянкою в чоло й так почалося. То була кампа! Я такої вже давно не бачив!
Рурка затер долоні й поклепав Кінаха по плечах :
— Так, братку! Янко півроку не показувався під »Плахту«.
Кінах усміхнувся. Пригадав собі Старого Монаха, що мав розрізану щоку й усміхнувся знову. Рурка говорив дальше. Нахилився до його пива й мав поважні очі.
— Але ти знав що то Янко?...
Кінах поволі хитнув головою:
— Знав!... Потім.... — І ти нічого?...
— Я собі постановив інакше. Що мені з того, що він був-би сидів? А так...
Кінах подивився на Рурку й долонею перетяв воздух. Інакше не могло бути. Навіть сторожиха, що в неї мешкав Кінах, кожного разу, як він вертався з міста, питала: »ну, як там?« Але Кінах здвигав раменами. Сліпого Янка таки не було. Не було четвертого дня й не було пятого дня. На Ґрудок і під »Плахту« не було тощо заглядати. А якщо заглянув, то лише, щоби поговорити зі Старим Монахом, з Пікусем або Руркою. Осмого дня, тоді, як Кінах запримітив сам, що справа починається проволікати, постановив піти до Янка до дому. Так, як радив Рурка. Рано вичистив на »глянц« черевики, витріпав блюзу, й кілька разів отворив ніж. Сторожисі, що дихала горілкою й знала, що це значить, сказав, що йде з візитою. На вулиці йшов поволі. Сонце, що було листопадове, мало липневу барву й лагідно пригрівало вулицю. Мірко Кінах почував себе спокійно й чомусь радісно. Кожний прохожий був йому цікавий, кожна вистава мала інтересний вигляд, а фіри, трамваї, самоходи! Все було інакше.
На вулиці Всіх Святих за мостом, де мешкав Сліпий Янко, вдихнув багато воздуху й почував себе таким певним, як ніколи. При кінці Всіх Святих, де вкопували нову ліхтарню й де був розсипаний пісок, сидів Малий Міко й Кінах наступив йому на руку. Міко вкусив Кінаха в коліно й скривив обличчя. Кінах зупинився. Подивився на його ясне волосся, на великі, сині очі і йому зробилося так, як чоловікові, що нехотячи приступить мало опірене качатко. Схилився до волосся й був заклопотаний.
— О, який я оферма! Болить?...
І Малий Міко видув губи й стягнув брови.
— Ну, а що-ж? Ідете, як слонь!...
Міко мав короткі нараменці, запорошені штани й засмалене сонцем і вітром брудне обличчя. Кінах усміхнувся.
— Але то загоїться. Но, ні?... Ти є файний хлопець! Як ти звешся?...
Міко дивився на Кінаха й тер притоптану руку.
— Або що?...
— Но, нічого. Але можеш сказати. Врешті, як хочеш...
Міко хвилину мовчав. Потім рішився.
— Міко!
— Міко? Но, Міко! Ти вже не є злий. Ти не повинен гніватися. Но, штама!
Кінах простягнув праву руку й Міко усміхнувся. Кінах усміхнувся також.
— Бачиш! Тепер буде все добре. Не треба бути бабою. Треба бути хлопом.
Кінах сидів на краю хідника біля малого Міка й почував себе добре. Пересилував з одної руки до другої пісок і говорив дальше:
— Маєш де бавитися. Тут є гарний пісок. Але його заберуть.
Міко здвигнув раменами.
— Нехай. Мені пощо. Там коло рейків є також пісок. Я там зараз піду. Але має ще прийти Тосько.
— Твій кумпан?
— Так
— Ага! Там навіть краще..,
— Певно — і ми там собі щось закопали.
Кінах ніби здивувався й зробив великі очі.
— Ов!
— Так. Цілий патрон!
— І що ви хочете зробити?
— Щось!...
— Навіть мені не скажеш?..,
Міко боком подивився на Кінаха й покрутив головою.
— Ні. Бо то не можна. Ми з Тоськом так собі сказали. Юрко з Голоски раз був нас »всипав«.
Кінах здригнувся. Пригадав собі, як »всипав« його Янко й зморщив чоло. Потім хотів малого Міка посадити собі на коліна. Нахилився до ліхтарні й побачив, що хтось, що переходив хідником, нагло зупинився. Рівночасно Кінах підніс голову — і як кіт, що все має чуйні мязи, випрямився на ноги. Перед ним стояв Сліпий Янко. Але перший був Міко. Подивився на Сліпого Янка й сказав:
— О, тато!..,
Кінах, що вже держав у руці ніж і напнутий цілим тілом виміряв удар, подумав: »Міко це його син«. І це вистарчило. Сліпий Янко, що ніколи не розставався з ножем, ударив Кінаха два рази. Кінах схилився вперед і притискаючи двома ліктями черево, звалився на пісок. Чув лише, як голосно зашуміли якісь дерева й забрязкотіла ліхтарня. Малий Міко все ще сидів на піску й здивовано дивився на Сліпого Янка. Від сторони рейок чути було трахкіт ранішнього поїзду й протяжне гудіння паротягу.
14.07.2018