Готує час все створене
Сам в собі собою самим.
Але ніхто не знає того
В чім ся сам час готує.
(Махабхарата)
Питання часу є дуже важливим в психоаналітичній теорії і практиці, оскільки час є одним з основних вимірів суб'єктності і розвитку людини. Фройд вважав, що чинником розвитку психічного апарату є необхідність давати собі раду з часом. Час є засадничим і в психоаналітичному сетінґу. Психоаналіз, визнаючи лінійний час з його диференціюванням на минулий, теперішній і майбутній, вирізняє також інші форми часу, що вимагають дослідження в процесі аналізу. Кожен з нас існує в часі — в часі індивідуальному, біологічному, колективному, історичному, а також і повторюваному, ротаційному та відкритому, невідворотному. Цитований аналітиками антрополог Едвард Ліч (1961) зауважив, що слово "час" в західній культурі вносить два протилежні досвідчення: одне — пов'язане з поняттям повторення, а друге — з поняттям неповторення, чогось невідворотного. Неповторний час особливо ненависний з приводу неминучості й незворотності. Своєю чергою, повторюваний ритм несе безпеку, хоча може означати і застій, й у цьому сенсі бути протилежністю до життя і розвитку. Психоаналітик Джейкоб Арлоу (1984,1986) вважає, що в нас сидить глибоко вкорінений бунт проти тиранії часу, особливо проти нашого призначення, яким є знищення, тобто смерть (корені цього бунту проти часу полягають в необхідності переживати фрустрацію вже в немовлячому віці).
За Фройдом, час є модальністю свідомості, на відміну від позасвідомості, яка є позачасовою. З одного боку, ми маємо справу з часом лінійним (хронологічним, об'єктивним або реальним), зрозумілим як міра зміни або руху у зовнішньому світі, а з іншого — засадничим в психоаналізі є суб'єктивне відчуття часу (що не має нічого спільного з рухом і виміром). Це є час, якого ми досвідчуємо психічно і який належить до досвідчання плину часу в щоденному житті і відчуття минучості; це є час, залежний від багатьох психологічних чинників. Відчуття часу є результатом розвитку засадничих функцій еґо, що дозволяють сприймати простір та внутрішні зв'язки з об'єктом, в якому селф-уявлення є відділене від об'єкту.
В суб'єктивному часі минуле і майбутнє активно включені в теперішність: минуле — через спогади, а майбутнє — через очікування. Варто підкреслити, що у всіх психічних розладах виступають проблеми з часом і неможливістю змін, тобто з рухом в часі: фіксація, реґресія, витіснення, компульсія. Можна сказати, що в глибоких розладах заморожений стан розуму є "реальним" призупиненням часу. Повторюваний час, один з найважливіших в психоаналітичній теорії, лежить в основі розуміння психічної травми, а також перенесення. Стосовно часу психоаналіз уможливлює в теперішності звільнення притлумлених у минулому можливих процесів розвитків і розкриття в майбутньому потенційних можливостей.
Поняття постдії [післяпереосмислення або ретроспективне ознакування]
Постдія [Nachträglichkeit 'опізнішність', іменник від nachträglich 'опісля']: досвідчення, враження, сліди пам'яті пізніше (опісля) реконструюються у зв'язку з новими досвідченнями, в новому контектсті, з виходом на інший рівень функціонування. Тоді вони можуть отримати новий сенс і, одночасно, спричинювальну психічну силу.
Це поняття суперечить поверхневій інтерпретації, яка би редукувала аналітичну концепцію історії суб'єкта до лінійного детермінізму, що враховує всього лише вплив минулого на сьогодення. Фройд від початку показував, що суб'єкт реґресивно реконструює минулі випадки і що саме ця реконструкція надає цим випадкам сенс, а навіть спричинювальну чи патогенну потугу. У 1886 році він пише до Флісса: "...я працюю над гіпотезою, що наш психічний механізм виник з нашарування, бо час від часу наявний матеріал у формі слідів пам'яті у зв'язку з новими умовами реорганізації підлягає транскрипції". Дивлячись з іншої точки зору, можна в понятті постдії побачити концепцію часовості, висунуту філософією на перший план (Гайдеґґер) і підхоплену деякими напрямками екзистенціального психоаналізу: свідомість встановлює своє минуле, постійно перетворюючи його сенс згідно зі своїм "проектом".
Лапланш і Понталіс зазначають:
1. Реґресивно перероблюється не все переживання, а вибірково те, що в момент, коли воно переживалося, не могло бути повною мірою включене у відповідний контекст. Моделлю такого переживання є травматичний випадок.
2. Зворотній переробці сприяє поява випадків, ситуацій (або фізичне дозрівання), що уможливлюють суб'єктові доступ до нового типу значень та опрацювання заново своїх попередніх досвідчень.
3. Явищу постдії особливо сприяє розвиток сексуальності, з огляду на характерну для нього змінність у часі.
Розін Дж. Перелберґ (2008), розглядаючи питання Nachträglichkeit, тобто постдії, підкреслює, що це поняття стосується теорії умислу, яка охоплює багато часовостей. Цих часовостей є щонайменше сім: розвиток, реґресія, фіксація, компульсія, повернення витісненого, позачасовість позасвідомості і постдія (ретроспективне ознакування). Вдаючить до теорії Фройда (творця поняття постдії), ми зауважуємо, що розвиткова, лінійна часовість співіснує із постдією, яка реґресивно надає значення травматичному фактові. Можна сказати, що Фройд запровадив різні види часовості, починаючи від лінійного розвитку лібідійних фаз, з яких кожна наступна фаза нашаровується на попередню і в такий спосіб співіснує з нею. Поняття Nachträglichkeit він запровадив ще 1895 року, але щойно в 1918 році, описуючи випадок "людини-вовка" [Сергій Панкєєв], презентував найбільш ясну ілюстрацію постдії. Первинна сцена, свідком якої пацієнт був у півторарічному віці, стала для дитини зрозумілою і травматичною аж у чотирирічному віці, коли сон оживив цей спогад. Натомість через двадцять років в процесі психоаналізу пацієнт міг свідомо осмислити те, що з ним тоді діялося. З того випливає, що лише друга подія вивела першу в патогенну силу, і це є суттю постдії. Тут маємо приклад взаємодії пам'яті з фантазією — тобто надання слідам пам'яті нового значення. За Фройдом, постдія має зв'язок з травмою, пам'яттю і позасвідомою фантазією та з реструктуризацією сексуального дозрівання дитини. На підставі цього Фройд твердив, що невроз виникає на двох паралельних осях часу; друга вісь зумовлює виникнення фантазій і вибір неврозу. З опису випливає, що поява проявів не є питанням лінійної кумуляції, а реорганізацією вже існуючих слідів пам'яті у зв'язку з досягненням нової стадії розвитку. Цей спосіб розуміння уневажнює лінійний детермінізм, як і підкреслює значення теперішності для реінтерпретації минулого.
Поняття постдії за Перелберґом є найбільш сутнісним поняттям в контексті складних понять часу в працях Фройда. Незважаючи на таке велике значення (Perelberg, 2008; Green, 2008; Faimberg, 2005), постдія довго залишалася недооціненою (у тому й самим Фройдом). Щойно в 1953 р. Лакан актуалізував це поняття, одночасно (не зважаючи на Фройдовий опис) його модифікуючи (оскільки він відкидав тілесне і біологічний розвиток в психоаналізі). Опис цього поняття Лакан доручив Лапланшу і Понталісу; завдяки їхній розробці постдія стала відомою і важливою для психоаналітичної концепції часовості, у французькому психоаналізі її (après-coup 'післядія') визнано як корисне поняття.
Можна сказати, що поняття постдії впроваджує іншу, "поперечну" перспективу до дискусії про те, чи ми адресуємо інтерпретації до минулого, чи до теперішнього, бо ясно показує, що ми завжди адресуємо її до обох цих рівнів, що є у взаємному процесі реінтерпретацій: теперішнє реінтерпретує минуле, а минуле засіває зерна, які проростають в теперішньому, хоч і не в сенсі наперед визначеного детермінізму.
Психічний розвиток за Кляйн
Кляйн, описуючи психічний розвиток, вирішила запровадити поняття позицій замість фаз розвитків, тому що це поняття підкреслює динамічну рівновагу між цими станами. Опис Кляйн не закладає лінійного розвитку, а розглядає фактичні внутрішні конфіґурації (хоч можна вважати, що найбільш ранній період розвитку має лінійний характер). Параноїдально-шизоїдальна і депресивна позиції не настають одна після другої, а співіснують і мають значення у своїй взаємопов'язаності (як свідоме з позасвідомим). Між позиціями є постійний рух, і жодна позиція не домінує ані повною мірою, ані тривало. Параноїдально-шизоїдальну позицію характеризує негайність реакції на неможливість толерувати фрустрацію — у вигляді дії або слів (що також має характер дії). Це дозволяє впоратися з нестерпним психічним болем через розщеплення та евакуацію почуттів ще перед тим, як вони досвідчаться. Ця негайність надає проекціям великої запальності, яка може збурити об'єкт. У цих реакціях також є і позбування часу, зокрема часу перебування переживання в психіці (Birksted-Breen, 2003). Коли людина дістає більшу здатність до толерування почуттів, час контакту з почуттями подовжується, і вона може залишатися з почуттями, які раніше не могла толерувати.
Як випливає з цього опису, відчуття плину часу з'являється в депресивній позиції. Кожна організація реструктуризує і надає нове значення попереднім елементам. В кляйнівській моделі розвиток також в основному не трактується як лінійний процес з проґресом суб'єкта вздовж лінії розвитку і реґресією до пункту фіксації. Оґден (1992) звертає увагу на те, що позиція не репрезентує стадії зрілості, що виростає з чогось; позиції репрезентують постійні (що, однак, перебувають у розвитку) організації, при тому кожна становить контекст творення, неґації і заперечення для іншої. Суб'єкт не є в жодній з цих позицій, а перебуває в просторі (в діалектичній напрузі), створеному взаємною залежністю цих різних аспектів досвідчень.
Девід Белл, психоаналітик проклейнівської орієнтації, в статті "Існування в часі: розвиток чи катастрофа"(2006), підкреслює, що досвід існування у часі тісно пов'язаний з феноменологією депресивної позиції і як такий репрезентує досягнення розвитку. Проте для декого свідомість часу, власного місця у часі не переживається як можливість розвитку, а викликає жах перед неминучою катастрофою, від якої треба втікати. Вони прагнуть уникнути катастрофи, творячи ілюзорний світ, в якому нема часу, це приносить певне полегшення, але у висліді збільшує відчуття загрози. Белл наголошує, що на зв'язок між усвідомленням минучого часу і здатністю переживати смуток вказує сам Фройд у своїй роботі з 1916 року "Про минущість", у якій — на думку Белла — антиципує певні ознаки депресивної позиції, описаної потім Кляйн. Фройд показує, як можливість визнати буття у минучому часі впроваджує до світу причин і наслідків, а також пов'язується із здатністю толерувати відчуття провини.
Белл вказує, що в нашому уявленні часу є щось дуже особливе: він є і витвором нашого розуму, і чимось незалежним. Коли одного разу ми пережили відчуття часу, то вже не можемо його не мати. Ми не можемо уявити собі світу, в якому час не існує, хоча міра часу є довільна і створена людиною. З приводу цього особливого статусу часу, який переживається не цілком як внутрішній, але і не цілком як зовнішній, ми легко проектуємо на уявлення часу різні нав'язливі ідеї.
Белл наводить літературний приклад Доріана Ґрея, де маємо справу із запереченням фактів життя і запереченням втрати, але не цілком вдалим. Схований на стриху (в свідомості) портрет повертається усвідомленням минучості плину часу — знищуючи портрет, Доріан нищить власне селф. Вайльд, здається, сягнув глибин суїцидальних мотивів — віри, що можна позбутися нестерпного внутрішнього об'єкту і переживань, стаючи нарешті вільним від нього. В історії Доріана йдеться про знищення ілюзії позачасовості — ніби весь заперечуваний час вдарив, звалився на нього в цьому одному моменті катастрофи.
Знайомий Фройда, про якого йдеться в роботі "Про минущість", також не вміє уявити собі плин часу інакше, а тільки як переслідування. Здатність опрацювати смуток, разом із примиренням з неминучістю власного смерті, розуміється як досягнення, що приносить естетичну глибину і задоволення.
Зв'язок між часом і позасвідомим
Парсонс (2007) пише, що умовою повноцінного життя і креативності є життя на перетині часу і позачасовості. Іншими словами: йдеться про перетин свідомого з позасвідомим. Фройд ніколи не відступив від тези про позачасовість Позасвідомості. Він писав, що, кажучи про позачасовість, має на увазі і позачасовість та тривкість деяких позасвідомих прагнень, які, незважаючи на плин часу, залишаються однаково сильними.
Часто страх перед контактом з позасвідомим виражається в побоюванні, що щось не матиме кінця; це фантазії про нескінченну направу знищеного у внутрішньому світі, про безмежний смуток і розпач чи про психоаналіз, що триватиме до кінця життя.
Фройд описував часовість психічної роботи в сновидіннях і фантазуванні. Він вважав, що ця робота відбувається на перехресті трьох вимірів: минулого, теперішнього і майбутнього: "Сновидіння уявляється нам як здійснення бажання, це дійсно веде нас до майбутнього, але через те, що воно відбувається у сні, завдяки незнищеності бажання, воно формується за аналогією минулого".
Арлоу зауважує, що більшість космогоній, і міфологічних, і наукових, нагадує дитяче прагнення здобути знання на тему власного початку і пов'язані з ним дитячі концепції та позасвідомі фантазії. Тому, може, незнищенним прагненням, про яке пише автор "Пояснення сновидінь", є повернення до місця, де був наш початок? Це прагнення поєднується силою метафори з прагненням пізнання початку світу, тобто встановлення місця початку здається рівнозначним з відкриттям місця, де починається час, місця, від якого йде його, часу, відлік.
Досвідчення часу
Глибокий аналіз цього питання здійснив Ганс Леволд у статті The Experience of Time (1972, Psychoanalytic Study of the Child, 27: 401-410).
Поняття "досвідчення часу" належить до питання, як час, об'єктивно годинником вимірюваний як тривалість, досвідчується суб'єктивно: які спотворення ми можемо спостерегти і як їх пояснити? В житті ми можемо спостерігати багато цих проявів: явища дежа вю, парамнезії, захисна пам'ять, амнезії, затримка часу в снах і фантазіях...
Інший важливий аспект досвідчення часу: чи перебіг життя урухомлюється силами минулого, через vis a tergo (абсолютний детермінізм), чи бачимо в цьому і приваблення перспективою майбутніх можливостей аба цілей (свідомих чи позасвідомих)? На початках розвитку психоаналізу, з його акцентом на ролі психології Ід, окреслювалась тенденція бачити психічне життя як цілком зумовлене позасвідомим минулим — майбутнє ж було всього лише часом, в якому минулий стан буде знову осягнутим. Разом з розвитком структурної теорії і психології Еґо, а також зі зростаючим значенням відносин з об'єктом в психоаналітичній теорії ця перспектива часу змінилася. Це дало про себе знати у фройдівській концепції потягу до життя [Ерос], який діє в опозиції, але й в кооперації з потягом до смерті [Танатос]. Сама ідея потягу до життя знаменує зближення до погляду, що життя не мотивується тільки лиш силами минулого, але що частково мотивується й привабливою силою того, що перед нами.
Леволд вказує, що наш досвід коливається між цими двома часовими перспективами.
Існують два досвідчення, які, перебуваючи на протилежних полюсах часу, кидають певне світло на проблему часу. Обидва виняткові, рідкісні, а для багатьох взагалі свідомо не переживані.
Перше — це досвідчення вічності, в якому плин часу стримується чи призупинений. Його варто відрізняти від безкінечного тривання чогось. Мова тут про те, що схоласти визначали як nunc stans (постійне, тривале, непроминаюче тепер → весь час є в тепер). Немає тут поділу на минуле, теперішнє і майбутнє, немає запам'ятовування, прагнень, антиципування, це цілковите поглинання буттям, тим-що-є.
Ці стани описувалися містиками, вони в певному сенсі нагадують екстаз, що викликається наркотиками або екстремально сильними емоційними переживаннями. Під час екстремальних переживань радості або смутку, інколи в процесі сексуальних стосунків і під час оргазму, у вершинних станах манії і найглибшій депресії, в глибинах насолод чи розпачу — у всіх цих станах часові атрибути досвідчення зникають і залишається всього лиш тепер, як щось, що є поза часом.
Фройд визначає ці стани назвою "океанських" почуттів і пов'язує їх з первинними почуттями еґо в немовляти, до того як воно почне відрізняти себе суб'єкта від об'єкту.
На другому полюсі ми маємо досвід фраґментації, в якому світ складається зі шматків, позбавлених будь якого значення. Часова тяглість, завдяки якій ми втримуємо наш світ цілісним, взаємозв'язки між минулим, теперішнім і майбутнім дезінтеґруються, розбиваються на найелементарніші сенси, так що кожна мить втрачає свій зв'язок з кожною іншою миттю і залишається окремо, неохоплена часовою безперервністю. Тому, наскільки в досвідченню вічності — яка об'єктивно може тривати всього лиш короткий відрізок часу — часові зв'язки затираються і зникають в єдності, яка скасовує час, настільки в досвідченні фраґментації час зникає через знищення пов'язаності. Коріння цього можна теж дошукатися в ранніх стадіях психічного функціонування, коли пов'язання досвідчень, що мають часову природу, ще не є або ще не повною мірою є усталене. До таких станів наближує нас досвід дереалізації, деперсоналізації чи ізоляції.
Факт, що досвідчення цього типу ми розуміємо як захист перед страхом чи як втечу від світу часової реальності, ні в чому не зменшує їх статусу правдивого представництва транс-часових станів (переступу часу).
(À propos: Думаю, що розквіт мистецтва кіно завдячує, серед іншого, людському прагненню контрольованого досвідчення таких станів.)
Леволд звертає увагу, що і досвідчення вічності, і досвідчення фраґментації триває лиш певен час — кажучи так, ми покликаємось на спостережуваний час тривання, так званий об'єктивний час, що його можна виміряти. У цьому сенсі ці досвідчення не можуть бути поза часом; вони є моментами чи епізодами у часі, можуть бути локалізовані у минулому, їх можна запам'ятати, їх можна боятися або прагнути. У стосунку до поклику на стандарт об'єктивного часу ми сприймаємо ці досвідчення як прояв так званого суб'єктивного часу. Суб'єктивний час означає відчуття часу, яке відповідає (чи не відповідає або деформує його) часові, спостережуваному як тривалість, який може бути об'єктивно вимірюваний.
Леволд висуває тезу, що таке трактування часу (об'єктивно вимірювального), хоч є адекватним в науці і корисним для орієнтації в тому, що ми сприймаємо як об'єктивну реальність, проте є неадекватним в разі психоаналітичних досліджень часу.
У психічному житті ми зустрічаємо час насамперед як злучальну активність, яка в'яже в мережу те, що ми називаємо минулим, теперішнім і майбутнім. Самі ці поняття — минулого, теперішнього і майбутнього — набувають значення лише в контексті цієї мережі. Суттю дії мережі не є наслідок, а взаємодія. Отже минуле, теперішнє і майбутнє виражаються в психічному житті не тільки як попереднє чи наступне, але також як види (модальності) часу, які взаємно визначаються, навзаєм формуються, що уможливлює відокремити і висловити якесь "тепер". Тут на часовому континіумі нема незворотності, як у звичайному понятті часу яко наступництва, а є взаємозв'язок, в якому один вид часу не можна досвідчити чи осмислити без іншого, вони взаємомодифікуються.
Модифікація минулого через теперішнє не змінює, ясна річ, того, що "об'єктивно відбулося у минулому", але змінює минуле, яке людина носить в собі як свою живу історію.
Arlow J. A. (1984). Disturbance of the Sense of Time — With Special Reference to the Experience Timelessness. Psychoanal Q, 53:13-37.
Arlow J. A. (1986). Psychoanalysis and Time. J Amer Psychoanal Assn, 34:507-528.
Baranger M. i W., Mom L. J. (2009). Process and non-process in analytic work. W: The Work of Confluence: Listening and Interpreting in the Psychoanalytic Field. L. Glocer Fiorini (ed.). London: Karnac.
Birksted-Breen D. (2003). Time and après-coup. Int J Psychoanal, 84:1501-1515.
Feldman M. (2007). The illumination of history. Int J Psychoanal, 88:609-625.
Freud S. (1900). Objaśnianie marzeń sennych. Warszawa: Wydawnictwo KR, 1996.
Freud S. (1918). Z historii nerwicy dziecięcej. Człowiek wilk. W: Dwie nerwice dziecięce. Warszawa: Wydawnictwo KR, 2000.
Faimberg H. (2005). Après-coup. Int J Psychoanal, 86:1-6.
Green A. (2008). Freud’s Concept of Temporality: Differences with Current Ideas. Int J Psychoanal, 89:1029-1039.
Green A. (2009). From the ignorance of time to the murder of time. W: The Experience of Time. Psychoanalytic Perspectives. L. Glocer Fiorini, J. Canestri (ed.). London: Karnac.
Leach E. R. (1962). Two essays concerning the symbolic representation of time. W:Rethinking Anthropology, Leach E.R. (ed), s. 124-136. London: Athlone Press.
Ogden T. H. (1992). The Dialectically Constituted/decentred Subject of Psychoanalysis. II. the Contributions of Klein and Winnicott. Int J Psychoanal, 73:613-626.
Perelberg R. J. (2008). Après-coup and Unconscious Phantasy. W: Time, Space and Phantasy, s. 24-32. London and New York: Routledge.
Лекція в межах десятого семінару теоретико-супервізійного проекту (керівник — Звенислава Кечур) «Психоаналітичні традиції Європи та Америки: спільний контекст, національні відмінності» (м. Львів, вул. Ольги Басараб, 2)
Переклад О.Д.
Знимка Андрія Павлишина