Нема винного?!

 

Д. Володимир Коцовский помістив у 109 нрі ѣла" з 31. мая с. р. відповідь на наші уваги з поводу статі "Інтерес галицко-рускоі літератури", а рівночасно прислав нам, про те ж, лист (без дати й місця). Друкуючи понижче оба ті листа "освіченої людини", не пропускаючи при тому "ніже тіі коми", ми надіємось, що читателі, порівнавши ті листи між собою і з нашими увагами до статі "Інтерес галицко-рускоі літератури", самі добачать чимало характерного в писанях д. Коцовского. Від себе ми мусимо звинитись перед д. Коцовским тілько за те, що сказали, що він був противний напечатаню статі та держав єі у себе місяцями, — бо так нас запевнено, на підставі єго ж уваг до статі! — але ж в усім инчім ми власне не маємо поводу каитись. Д. Коцовский дуже помиляєся, кажучи, що се річ приватна. Получивши від автора статю для друку в "Народі", ми самі, без автора, і навіть протів волі автора мали право оголосити й те, що хтось на тій статі намазав. Але ж діло власне в тім, що ми надрукували статю з увагами д. Коцовского, ба й нашими, тілько за порозумінєм і згодою автора статі. Таким чином паде найтяжчий заміт д. Коцовского. Д. Коцовский має повне право спорити, с ким угодно, приватно й публично, але рішучо не мав права псувати чужу рукопись, навіть в такім разі, як би він був згори певний, що вона буде надрукована. Тут оборона д. Коцовского чиста софістика. "Освічена людина" робить уваги в своій записній книжочці, і навіть тут робить чемні уваги. Добродій же Коцовский, як переконаєтеся, валить уваги на чужій праці не дуже то чемні, тай не одні уваги, а й просту школяреву мазанину, за котру — нехай звинить нас ш. професор, — школярів крутять за вуха. Мало того, д. Коцовский пустив статю зо своіми увагами по рукам і, знаючи давно, що статя не буде надрукована, не то що не звинився перед автором за своі помарки, а просто так і віддав рукопис. По всій людскій логіці, д. Коцовскому виходило би бодай тепер звинитись перед автором і навіть перед нами, — а він ще й лаєся! Опроче сам д. Коцовский каже, що думав оголосити ті своі уваги, — значить, навіть повинен нам подякувати за те, що доводимо йіх до публики. На кілько ті уваги вірні в відносинах до суду д. Гордієнченка навіть в справах галицких і на кілько вони достойні освіченоі людини — се чей осудять самі читателі. Перед Д. Коцовским ми ще мусимо звинитись за те, що представили єго гуляючим по чужій душі в чоботях: в дописках єго є виразно вказано на те, якими ногами він се робить. Що до оповіщеня прізвища д. Коцовского, ми згори за те звинились перед читателями. Бувають в житю пригоди, коли такі вчинки, як наш, просто єдино спасенні. Ми не бачили кращого способу спинити мараня чужих рукописей з грубостями на авторів, що практикують деякі народовці, і ми певні, що після нашого виступу, бодай сам д. Коцовский не стане далі робити того. До того ж тілько так ми могли кинути ярке світло на таку пекучу справу як "Інтерес украінскоі літератури", а власне на відносини до неі львівских народовців. Ми вважаємо своім обовязком відсувати на бік усе, що перепиняє зростови того інтересу, а надто вказувати на присяжних перепинителів того зросту. Тілько з огляду на ту справу ми й "погнівались" на д. Коцовского за єго помарки та ретроградні уваги — вірний відбиток по крайній мірі народовскоі тупости навіть в таких справах, в котрих вони мають себе за спеціалістів: літературних. Ми оголосили прізвище д. Коцовского головно через те, що він був цензором статі, і тепер, після поясненя д. Коцовского, ми думаємо, що власне єго уваги могли причинитися до відкиненя статі. По томуж, що завважує на деякі місця статі такий lumen народовців, можна собі здумати те, що панує в головах ще ретроградніщих собратів єго. При нагоді звертаємо увагу наших читателів на те, що орудинки Товариства им. Шевченка мають за "надто полемічний тон". Увагами д. Коцовского про нас, ми зовсім не обидилися хотьби тому, що д. Коцовский, як і загал народовців, ні маючи в голові ніякоі історичноі перспективи, ніяк не второпає нашого руху. До особи ж д. Коцовского нам не було ніякого діла — вона зрештою в богатому дечому достойна усякоі пошани. Як би там ні було, а й зо слів д. Коцовского виходить, що статя, добре поясняюча найважніщу духову справу Украіни, не надрукована в "єдинім літературнім органі Украіни-Руси", та ще й задержана повних десять місяців. Зо слів д. Коцовского виходить і те, що в Виділі Товариства им. Шевченка, що поставлений верховним цензором духових інтересів Украіни-Руси, нема й формального порядку: чужі праці ходять не знати по чиім рукам, не обсуджуються на засіданях Виділу і здержуються не знати ким, — для затемненя справи. Може би д. Коцовский вказав нам на співвинних?... Опроче в Виділі Товариства нема порядку навіть в таких простих справах, як розсилка запросин. Найновіщий і найскандальніщий доказ тому: Виділ Тов. им. Шевченка видав недавно відозву, в котрій кликав усіх щирих Украінців у часни товариства, а окрім того порозсилав і осібні запросини до видніщих, більше чи менче учених Украінців. Такі запросини, виставлені по всій формі, дістав між инчими й д. Драгоманов, і відповів на те за себе в "Народі". Отже в остатнім випуску відомоі "Правди", між инчими бріхнями на д. Драгоманова з того поводу читаємо ось-що: "В інтересі правди мусимо пояснити, що професору Др-ву вислав такі друковані запросини не виділ, а без уповажненя виділу оден чоловік, котрий в своій щирости віднісся до проф. До-ва з хлібом, а сей на те почастував єго каменем" (?!!) Підчеркуємо перед Украінцями і чесніщими Галичанами сю недостойну образованих людей играшку Виділу Тов. им. Шевченка чи самого д. Барвінского, як голови єго і редактора "Правди", честю чоловіка, котрому ніхто і не відмовить первостепенних наукових заслуг для України і котрого належність до Товариства им. Шевченка і працю в нім певні Украінці навіть роставили згори як conditio sine qua non запомоги Товариству. Радимо всякому і особливо д. Коцовскому подумати над тим, чи крутня навіть из запросинами того чоловіка у товариство — чи се достойний початок будущоі украінско-рускоі академіі наук...

 

Редакція.

 

І. Високоповажаний Добродію! На замітки "Редакції" дотично мене в 10. ч. "Hapoдa" відповідаю що слідує:

 

Неправда, що я реферував на Виділі Тов. ім. Шевченка про статю д. Гордієнченка. Неправда, що я був противний надрукованю сеі статі в "Зорі"; я рішучо, кілька разів, обставав за поміщенєм єі. Неправда, що я держав сю статтю у себе 10 місяців; я мав єі кілька, 7—8 тижнів, у себе, та й то лише для того так довго, бо в ріжних причин, між прочим і задля неприсутности поодиноких членів Виділу у Львові, не могло бути ad hoc скликане засіданє. Я дістав сю статію до перегляду від дра Целевича, б. голови Тов. им. Шевченка, а коли автор зажадав звороту — віддав єі указаній через дра Целевича особі, порушивши вперед ще раз потребу єі надрукованя.

 

Що до моіх дописок (олівцем), то поперед всего скажу, що "редакція" мішаєсь тут в діло, до котрого не має права. Дописки робив я наскоро, щоб помістити ix в додатку до напечатаноі статіі; я не усунув ix для того, бо не видів причини, чому би автор не мав почути і моєі гадки. Я переписувавсь з автором статіі свого часу дуже подрібно про подібні питаня, а не мав на разі часу на обширнійшу листовну полемику. Від автора зрештою прийму докори за дописки, та не розумію, як може яка небудь стороння "осьвічена" людина мішатись, і то таким тоном, в чужі приватні справи.

 

"Редакція "Народа" могла лише приватно дізнатись і про се, що я мав згадану статію в рецензіі і що дописки походять від мене. Осьвічені люди звикли не відкривати імен авторів без ix волі, та ще авторів заміток для них непризначених. Та я про се й не дбаю, і не дивуюсь, підношу лише консеквенцію "редакціі". Всеж таки замічу що до змісту моіх заміток, що навіть д. Драгоманів, чоловік без сумніву авторитетний, попадає в своіх статіях, ocобливо о скілько дотичили Галичини, в такі помилки, що й сам до них признававсь; міг же таких помилок допуститись і п. Гордієнченко, і можна-ж і з ним поспорити.

 

Прошу о поміщеня в слід. ч. "Народа" ceгo мого спростованя й поясненя, і пишусь з поважанєм

 

В. Коцовский.

 

ІІ. В 10 ч. "Народа" з 22 н. ст. мая 1893 додала Редакція замітку до статьї п. Гордїєнчeнкa, в котрій робить менї різні докори. На докори сі відповідаю:

 

Неправдою є, що я реферував про статью п. Г—а на засїданю тов. им. Шевченка. Неправдою, що я був противний надрукованю сеї cтaтї. Неправдою, що я держав статью у себе десять міcяцїв.

 

Я дістав сю статю до перегляду і oцїнки від пок. голови тов. им. Шевченка д-ра Целевича. До 2—3 тижднїв був я готовий з єї оцїнкою. А що статья була довга, тож для улекшеня собі труду, я єї декуди зачеркнув і зробив кілька дописок, одно і друге оловцем. Міг я се зробити для того, що був рішучо за напечатанєм статьї, а за-для трудного, скорого почерку автора думав, що і так треба єї для друкарнї переписати. Замітки свої був би я долучив при кінци статьї, а пoміcтив би их длятого, що хоть я уважав статью за дуже цїнну і що-до змісту і яко голос знаменитого россійского Українця, все таки бачив в нїй деякі зовсїм хибні на мою гадку погляди, особливо що-до справ галицких. Але-ж замітки за підчеркненя й дописки може менї робити тілько автор і то хиба листовно; з-відки бере собі таке право яка-небудь редакція "европейскої" ґазети, сего не розумію, бо прецї п. Гордїєнченко зовсїм не потребує курателї "Народа".

 

Я завідомив про свою оцїнку д-ра Целевича, він обіцяв скликати ad hoc засїданє видїлу, але потім вже отягавсь, бо — як замітив — у инших оцїнителїв переважала гадка, щоб таки статьї не друкувати [за-для єї надто полємічного тону]. Так минуло зо два місяцї. Коли-ж врештї автор зажадав звороту рукописи, я ще раз порушив потребу випечатаня, а врештї — до кількох днїв — передав статью указаній особі.

 

Що "редакція" замість моїх дописок, і то призначених не для неї, погнївалась і накинулась на мене особисто, виссавши всї прочi позитивні дані чисто з пальця — се може як-раз підходило-б до вдатних зрештою слів редакції "Народа" про ходженє чобітьми в чужій души.

 

В. Коцовскій.

 

[Народ]

 

08.06.1893