Статя, котру тут печатаємо, є власне та, про котру згадував д. Драгоманов у відповіди д. Хв—ови, як післану в редакцію "Зорі" і застрягшу в нетрах Товариства им. Шевченка, котре в сім випадку нагадало практику покійного ІІІ-го Отдѣленія в Росіі. На силу, після 10, кажемо десяти місяців (статя вислана в редакцію "Зорі" ще 15. юня 1892 р.), автору пощастило вирвати свою працю з тих нетрів, та в якім виді! Статя попідчеркувана, поперечеркувана, помарана, а до того прикрашена дописками цензора Товариства ім. Шевченка, та ще й якими! Публика звинить нас, що ми в ciм незвичайнім случаю вийдемо зо свого звичаю, та назвемо автора тих подвигів на чужій праці. Автором тих помарок є д. Володимир Коцовский, котрому сінедріон Товариства им. Шевченка передав на цензуру названу статю і котрий реферував про неі на засіданні сінедріону с тим, щоби статі не друкувати. Поступок д. Коцовского набирає тимбілшоі ваги, що з Галичан він один з найліпших знавців галицкоі-рускоі літератури, а до того один з немногих народовців, що в свій час намагав студіювати новіщі европейскі рухи. Ба лихо, д. Коцовский, — як і слід було ждати по галицко-рускім історику, — не роскусив ані одного, і попер у народовску реакцію....
Завважаємо, що редакція "Зорі" не відповіла в свій час автору названоі статі, як і другим, що статя не буде напечатана; що д. Коцовский держав єі у себе місяці, навіть не відповідаючи на листи і другі просьби автора звернути єму працю.
Ми знаходимо, що статя ще не втратила інтересу і тепер, хоть в деталях вона й застаріла, дякуючи митарствам, через котрі пройшла. Печатаючи єі ми вкупі печатаємо й уваги д. Коцовского, — уваги, котрі в усякім разі показують, як такі добродіі вміють гуляти в чужій душі в чоботях, навіть не розуміючи смислу слів, чужих інтересам свого генерального штабу, — показують чисто рутенску тупість тих людей, що захопили в своі руки "інтерес украінскоі літератури" — прикмети опроче спільні урядовим літературним цензорам усіх віків і народностей. Д. Коцовский не має права гніватись на нас, а повинен нам подякувати за оголоску задушевних поглядів єго, а значить і сінедріону Товариства им. Шевченка. Пишучи своі уваги на рукописі, котру він же і consortes рішили не печатати в своім органі, д. Коцовский зробив імпертіненцію гіршого сорту. Печатаючи дописки д. Коцовского, котрі він має право обертати до автора тілько після того, якби статя була напечатана, — ми трохи поправляємо учинок д. Коцовского.
Піднесемо, що всі отсі митарства зо статею, котра прямо й реально відповідає на питанє про невиплатність украінскоі літератури, — вироблювано саме тоді, коли д. Ом. автор статі в "Зорі" п. з. Нема грошей! мучився над розвязкою того проклятого питаня і питав ради в усіх щирих украінских писателів. Ми піднесли в "Народі" статю д. Ом. та, як уміли, старалися пояснити справу. Д. Ом. писав нам потім, що годиться з нашими увагами і, питаючи далі нашоі поради, обіцяв, що подасть у "Зорі" зміст нашоі статі. Отже нам бачиться, що тепер сам д. Ом. переконався, які наівні були єго надіі на орудчиків "Зорі", на те, що йім справді ходить про "інтерес украінскоі літератури" — про те, щоби вона розвивалась, як слід.
Звертаємо на се все спеціальну увагу писателів і публіки в російскій Украіні, звідки дані гроші на Товариство им. Шевченка з виразним бажанєм, щоби воно служило для вільного обміну думок між Русинами в національно-громадских справах, а не для монополю першого вхопившого йіх кружка, — і де є люде, котрі думають, що можливий якийсь modus videndi зо львівскими монополістами, що захопили в своі руки руско-украінскі інстітуціі і редакціі. Редакція.
Остатніми часами в "Буковині" та в "Зорі" появилось кілька цікавих дописів з російскоі Украіни про тамтешні літературні інтереси та про стан украінскоі літератури. З сих дописів д. Чайченка "Наша байдужність" зверта на себе увагу щиростю і рішучою постановою справи про галицко-украінску літературу. Д. Чайченко поверта вину малого зросту сеі літератури з обставин побічних на самих украінолюбців, на йіх байдужість і підпира свою думку такими аргументами, проти котрих важко споритись. Далі д. Чайченко зверта на туж саму причину й той факт, що в російскій Украіні галицко-украінскі часописі, — допущені цензурою, — мають дуже малу предплату, і кінча свою замітку покликом: "чи ви ще маєте сором, панове-земляки?"
Позаяк ми не віруємо, щоб самими тілько моралізуючими викликами можна було поправити яке небудь лихо на грішній землі (а всему впевняє історія моралізуючих проповідників з початку світу!) то дозволимо собі трошки холодніше розібрати справу, зачеплену д. Чайченком, маючи надію, що, ради важности справи, і редакція "Зорі" згодиться допустити наші думки до своіх читачів, хоч може з тими думками і не згодиться.
Факт мализни предплатників на галицко-украінскі часописі на Украіні тим більше вража, що Украіна в Росіі після столиць найбільше вжива печатного матеріялу. З тих цифр, котрі публікуються в Вѣстн. Европы, Русской Старинѣ й т. и. про число предплатників на російскі часописі, виходить, що третю частину йіх вжива Петербург, третю 9-10 украінских губерній а на решту Росіі зостаєся тілько ще одна третя частина.
Се свідчить про чималий розвиток загально-літературного інтересу на Украіні. Спитаємо себе тепер: чого спеціально шука публіка украінска в читаню? Зовсім точно відповісти на се важко, бо на те бракує детальноі статистики. Тілько ж у головному і тепер можна відповісти на се питанє, не дуже то далеко від правди. Грунт для відповіді дає по части й те, що показано в цифрах статі д. М. Крамаренка в ч. 22. "Буковини" 1892 р. С тих цифр автор виводить, що публіка російско-украінска інтересуєся перш усего т. зв. легким читанєм (беллетристикою, усякими звістками й т. и.) а далі ліберальною журналістикою. Першу прикмету дописуватель "Буковини" мов би то ставить на докір російско-украінскій публіці але ж сей докір треба розширити на всю Европу, бо скрізь "легке читанє" притяга до себе більше публіки, ніж важче. Книгарска статистика показує одну тілько ріжницю російскоі печаті від західно-европейскоі, не взяту на увагу в "Буковині", хоч дуже інтересну, — а власне, що тоді як у Західній Европі найбільше виходить книг релігійного змісту, — в Росіі йіх виходить стосунково не багато, а то й зовсім мало, коли відкинемо цифри книг релігійних, котрі печатаються в Варшаві й Вільні, — центрах печаті польско-католицкоі й жидівскоі. Ся дуже характерна прикмета російскоі печаті ще вбільшує ту, котру показав дописуватель "Буковини" на числі предплатників на російскі часописі, а власне інтерес російскоі публіки до публікацій ліберальних. Певно, що публіка спеціяльно украінских губерній і в справі поділу інтересу між книгами свіцкими й релігійними не стоіть позаду від загалу Росіі, а скоріще стоіть попереду.
До сих, — як ми думаємо, — досить певних прикметів російского письменства, котре вживає украінска публіка, ми прибавимо ще деякі, котрі можна вбачити, оглянувши зміст тих російских періодік, котрі найбільше читаються. Ми спинимось на самих двох перших книгах "Русской Мысли" і "Вѣстника Европы" за 1893 р.
В "Р. Мысли" знаходимо, окрім хронік заграничного й російского житя, окрім поезій, роман із історіі Росіі (Царевичъ Алексѣй, Данилевского), роман з теперішнього житя російскоі громади (Любовъ, Потапенка), оповіданє з украінского історичного житя (Заклятий козакъ, Мачтета), статі про справи громадскі в Росіі (Лермонтовъ въ деревнѣ, — замітимо, на Украіні, — статю про Закон 1886 р. про наймитів, статю про крестянский банк у 1890 й. і т. и.), — далі новий роман англійский, новий роман французкий, а поряд с тим "Родоначальника англійскаго радикализма" проф. Макс. Ковалевского, Война и миръ пр. Камеровского, Письма изъ Африки Сенкевича (Поляка), Реформа англійскихъ университетовъ въ XIX ст. проф. Окольского (Поляка), Орошеніе на дальномъ западѣ Соединенныхъ Штатовъ Воєйкова, нарешті бібліографію нових книг російских (в тім числі й украінских) і західно-европейских.
В "Вѣстникѣ Европы" знаходимо, окрім хронік і беллетристики російскоі, статі про Росію (Пыпина, Русская народность въ Сибири, Шестьнадцатый вѣкъ и реформа; пр. Буслаєва Мои воспоминанія; Соколовского Исторія одного хазяйства и крестьянскій банкъ і т. д.), новий роман французкий, далі пр. Герьє Торжество теократическаго начала на западѣ. Папа Иннокентій ІІІ., В. Лупина Б. Паскаль; пр. Брандта на Афонѣ і т. д. нарешті в бібліографіі огляд книг російских і европейских (про соціалізм).
З сего змісту виходить що найбільше люблені в Росіі, а надто на Украіні, місячники дають, окрім матеріялу російского, в тім числі й украінского житя, ще огляди житя всесвітного, переважно европейского в минулому й тепер.
Коли обернемось до галицко-украінскоі печати, то побачимо, що вона зовсім не відповіда ні духом, ні матеріялом інтересам російско-украінскоі публіки, і публіка та має багато раціі бути холодною до тоі печаті.
(Далі буде).
[Народ, 22.05.1893]
(Далі).
Д. Чайченко робить велику помилку, коли підводить під один суд свідомих украінолюбців, а надто писателів, і просту украінску публіку. Зоставивши на боці, чи достигне чого д. Чайченко своєю моралізацією, направленою на украінолюбців, в усякім разі він має повне право картати йіх за те, що вони й не говорять і не пишуть по украінскому, що не дали доси історіі Украіни, — ми скажемо, навіть по російскому, — і т. д. бо справді: коли не піп, то й не лізь у ризи, а коли назвав себе попом, або й архиєреєм украінолюбства, то надівайже й ризи і служи. Тілько ж проста украінска публіка зовсім у другому стані.
Вона ніяких спеціяльних обовязків національно-украінских на себе не брала. Чи добре, чи ні, але в усякім разі звичайна інтелігенція на Украіні вважає себе за частинку загальноі російскоі інтелігенціі хоч иноді з певною локальною барвою. Чи добре, чи ні, а російска літературна мова є своя, рідна, матерня мова (Muttersprache) для звичайноі інтелігенціі на Украіні*) по крайній мірі стількож, коли не більше, ніж украінска а читати по російскому та інтелігенція безспорно звикла більше, ніж по украінскому. Що ж тут дивного, що вона дивиться, як на своє, на російске письменство, котре в додаток все таки відбива й украінске житє? При тому украінска публіка не цураєся й украінского слова, коли воно дає що для неі інтересного. Так вона розкупила десятки тисяч екземплярів Кобзаря Шевченка, з великим зaпaлом читала в свій час М. Вовчка, коли в часи еманціпаціі крестян та шановна писателька являлась російско-украінскою Бичер-Стоу, — товпиться на концертах, де співають прекрасні украінскі пісні, на спектаклях, де грають талановиті украінскі актори. Украінска публіка навіть дуже тепла до етнографіі, бо тоді як великорускі етнографічні збірки печатаються в 600 екземплярів, украінскі в 70-ті роки печатались в 1200—2000 і кілька з них уже давно роспродані.
Коли ж украінска публіка безмірно більше предплачує російскі місячники, ніж галицко-украінскі, то конечно через те, що перші для неі інтересніщі, ніж другі. Патріотизм, чи не-патріотизм тут ні при чому. Ось напр. Болгаре тепер настроєні дуже патріотично, і йіх періодична печать далеко інтересніша, ніж галицко-украінска**), й у Болгаріі по крайній мірі в публичних бібліотеках більше читаються російскі книги, ніж болгарскі, через те, що болгарска публіка рвеся познайомитись швидше з культурним світом, а російске письменство поки що, тут йій найбільше може помогти (Ось во многому інтересні цифри з Народноі Бібліотеки Софіі за февраль 1892 р. надруковані в ультра-патріотичній "Свободі": всего приходило в бібліотеку 1083 душі, між котрими 19 жінок; читано 1251 діло, між котрими 438 російских, 354 болгарских, 177 французких, 142 німецких, 43 англійских. Між читачами не було ні одного попа; найбільше було учеників (Вищоі і других школ) — 745, далі йдуть чиновники й воєнні. Подібне і в других бібліотеках Болгаріі). Подібно колись і в Росіі "героі 1812 року" проливали свою кров за Росію, а читали книги більше французкі, ніж російскі, і навіть говорили проміж себе по французкому, бо французка література несла йім світло, тоді як російска була переважно бурсаччиною. Ніяка руссофільска моралізація не помагала, аж поки не появились Пушкини, Грибоєдови, Лєрмонтови, Білінскі і т. д.
І украінофільска моралізація нічого не поможе, поки галицко-украінска печать не стане інтереснішою власне своім культурним, европейским духом і матеріялом.
Запал, з котрим д. Чайченко рекомендує галицко-украінскі часописі, щирость, з котрою він трактує украінску справу в загалі, примушує й нас поговорити докладно.
Як і слід бути, певна частина часописів, котрі виходять-у Галичині й Буковині, обговорює своі краєві справи. Отже вона робить се так, що украінска публіка, не глядючи на свою спорідненість з Русинами австрійскими, про котру йій так богато говорять славянофіли й украінофіли, — не може мати ніякого інтересу до тих справ, а навіть може зовсім відвертатись від них. Австрорускі патріоти усяких партій, окрім радикальноі, не чіпають в загалі ніяких краєвих справ, окрім формально-національних, та й те роблять звичайно так, що або не показують при тому ніяких загально-европейских прінціпів політичних, соціяльних і культурних, або показують явну сімпатію до прінціпів реакційних, думаючи на них основати і свою боротьбу за свою національність***). Тим часом европейска публіка, а за нею і російско-украінска, звикла і в національних рухах шукати певних загальних прінціпів і міряти свій інтерес і сімпатіі до тих рухів відповідно до тих прінціпів.
Поясню сказане кількома примірами. Перед нашими очами відбувся процес національного увільненя і державного сполученя Італіі. Увесь цівілізований світ інтересувався тим процесом і сімпатізував єму, — через що? — через те, що італіанский національний рух звязав себе з загально-европейским прогресом політичним і культурним і рішуче поставив себе проти загальноі ж европейскоі реакціі, котра в Італіі мала своі певні форми, — меттерніхівскі в Ломбардо-Венеціі і папістскі в Римі і т. д. Чи світ сімпатізувавби італіанским патріотам, коли б вони змагались поновити в Венеціі олігархію, піддати всю Італію папі, або неополітанским Бурбонам, а не конституційним королям Сардініі? Нагадаймо, що й формула, по котрій ішло голосованє в краінах, що приставали одна за другою до Сардинского королівства, була така: "хочемо прилучитись до констітуційноі держави Віктора Еммануіла", так що Італіанці подавали голоси в один час і за свою єдність і за політичну волю.
Тепер світ сімпатізує автономному рухові в Ірландіі, — але через що? Через те, що він опирався на грунт аграрноі реформи і що навіть католіцізм ірландский остатніми часами требував для себе вольности, при поділі церкви від держави. А хто сімпатізував тим же самим Ірландцям, читаючи, як вони повставали проти Англіі за Стюартів і за виключний езуіцкий папізм?
В іспанскому карлізмі в Біскаі, Арагоніі і т. и. були безспорно резонні зерна оборони деяких резонних старих провінціально-національних прав (fueros), а хто-ж сімпатізував Дон-Карлосам, коли на прапорі йіх менш усего були на писані абсолютізм і виключний папізм? І т. д. і т. д.
Отже повторяємо: загально-европейских прінціпів або зовсім не видно на прапорах австро-руских політичних партій, або прінціпи ті явно реакційні.****) До недавна за реакцію в Галичині стояла т. зв. стара партія, москвофіли, а тепер стала за неі рішучо й партія украінофільско-народовска, котроі органи договорились навіть до того, що висказались просто за "батьківскy руку" проти парламентарізму, після того, як партія поставила себе під уряд "князів церкви" навіть у свіцких справах.*****) Російско-украінска публіка не може не вбачати в галицко-народовскій формулі: примусова національність, унія "батьківска рука" тоі ж самоі трійці, котра в Росіі була похована морально ще в часи севастопольскоі облоги, і не може сімпатізувати з боротьбою за національність хочби й найближчих своіх земляків, коли вона ведеся під таким прапором.
Додаймо до того, що австро-рускі націоналісти зовсім не зачіпають скілько небудь інтересних боків житя свого навіть народу: не дають матеріалу, що б знати, яке єгo житє економічне, моральне, чого він сам хоче, на що сподіваєся і т. д. В Галичині нема нічого й здалека подібного тій літературі, котра виробилась у Росіі про т. зв. "кустарные (домашні) промыслы", артелі (спілки), общину, звичаєве право, до земскоі статистики. Остатніми часами власне народовско-украінска печать уника всякоі розмови про такі справи, всякоі критики адміністративних, економічних, соціальних порядків у Галичині, щоб не образити нічим міродайних сфер, не спинити тих подачок формально-національних, котрих сподіваєся народовецка партія від тих сфер. Таким способом формула: "все обстоить благополучно" стала в Галичині вживатись далеко більше, ніж у самій Росіі. Який же після всего ceгo може мати інтерес для російскоі публіки відділ краєвих справ у галицко-буковинскій печати? Ледви мала частина тоі публіки, котра більше затягнута в спеціально-украінскі національні тенденціі, може з сімпатією читати про те, що ось, мовляв, у Галичині та на Буковині є народна украінска мова в школах, гімназіях, університетах, справляються публичні свята в честь Шевченка і т. д. Тай тій частині публіки хотілось би знати: чому справді учать на тій мові, які наукові напрямки в австро-руских професорів гімназіальних і університетских, як відносяться до них студенти, що власне говориться на святах в честь Шевченка і т. д. і т. д. І ті не многі звістки, котрі можна знайти про такі справи в галицкій печати, далеко не вдовольняють і не потішають навіть звичайного украінолюбця в Росіі.
*) Цензор Тов. им. Шевченка зачеркнув місце про російску мову на Украіні і поклав знак ?
**) Цензор Тов. им. Шевченка зачеркнув се реченє двичі і поклав знак "!" тай підчеркнув слова "далеко інтересніща".
***) Цензор позачеркав се реченє по разу й по два рази тай попідчеркував слова "окрім радикальноі" і "показують явну сімпатію до прінціпів реакційних".
****) Цензор зачеркнув cе реченє в двох місцях по двичі, а над словом "уряд" поклав знак ?! Виходить, що д. Коцовский не знає, або не хоче знати навіть того, що дієся перед єго очима, в єго ж партіі. Адже ж загально звісно, що народовці за "новоі ери" підійшли під уряд "князів церкви", именно митрополита, навіть у політичних справах. Про се можна д. Коцовскому справитися в першім-ліпшім нрі "Дѣла".
*****) Цензoр підчеркнув і тричі зачеркнув остатне реченє, надписавши над остатними словами про реакцію на австро-руских (то б то й москвофільских) прапорах, знак ?! і додав слова: "Недбальство, пліснь — не реакція ніяка". Значить, тут д. Коцовский признає консерватизм навіть народовскому прапорови. Далі він аж надто обмиваєся від сего гріха.
(Далі буде).
"Редакція "Народа" помістила мою відповідь на єі закиди з примітками від себе. По праву й чести повинні би такі примітки слідувати по спростованю, та се мабуть вже така конечна прикмета радикальноі політики людей, що самі строго обстають за формою. Я би не порушував що раз сеі все таки дрібноі і приватноі справи, але-ж така полемика має у нас часто претенсію на назву річевоі й предметовоі — а в дійстности є лиш смілою мішаниною ложи і зачіпок особистих...
"Редакція вмішала ся в справу чужу (о згоді на се п. Г—а не було вперед ні слова згадки, але й автор міг за дописки упоминатись лише приватно); дописки моі були будь-що-будь — коли й невластивостю — то дрібною, і то супротив знакомого автора, а коли они може й не зовсім відповідно наскорі стилізовані, так і се дрібниці, бо лично я автора в них певно не уразив: отже, щоб збільшити мою провину, редакція "Народа" без хвилі намислу, не спитавши мене самого, зовсім сміло видумала кілька ложей і помістила; але й сего було-б за мало тож редакція додала кілька дуже поступових слів і зворотів [от соромливі люде, видумає і зараз же лає, і то як!] про мою тупість, школярску мазанину (що правда, школяр би так сміливо не видумав і не лаяв), крученє мені ух і т. п. Попередних замітів редакція "Народа" мені навіть не прислала, я довідавсь про них случайно, (і се также було з єі боку чисто по формі), тепер бодай прислала вирізку з послідного числа.
"Отсе типічні черти радикальноі "поступовоі" полемики "Народа". Підношу их виразно длятого, щоб звільнитись від всяких прямих зносин з такими консеквентними, поступовими і чемними редакціями.
В. Коцовскій.
[Народ, 01.07.1893]
(Далі).
Матеріялу европейского австроруска печать майже зовсім не дає*) Найцікавіші про яви европейского житя, про котрі все таки дізнаєся російско-украінска публіка з російскоі печаті, проходять без усякоі уваги печаті австрорускоі, а надто націоналістичноі, і коли нарешті ся печать надумаєся ознакомити з ними свою публіку, то робить се так пізно, так незручно в порівнаню навіть з російскою, що публіка на Украіні не має ніякоі раціі читати се.
Возьмім кілька примірів. Ми знайшли в "Русской Мысли" статю пр. Окольского про реформу англійских університетів у XIX ст. Се вже друга статя в Россіі про сю справу, бо "Вѣстникъ Европы" вже два роки тому назад дав про неі статю проф. Янжула. Справа ся величезного інтересу, бо те, що в Англіі звуть university-extension (розширенє університету), та широка організація по всему краю курсів і екзаменів університетских, котра притяга до вищоі освіти навіть робітників-углекопів, є одна з многонадійніщих справ освітніх і соціальних. Вона тепер з Англіі перейшла в Америку, підняла про себе розмови й скоро, певно, перейде в діло во Франціі й Швейцаріі і піде по всему цівілізованому світові. Дякуючи проф. Янжулу, російска печать звернула на неі увагу навіть раніще французкоі**). А галицка не сказала про се ні слова.
Далі, — ось уже майже 20 років як Англія і ввесь світ гремить пpo справу ірландску. Можна б думати, що ся справа буде в першій лініі інтересувати печать галицко-украінску. Печать російска, хоч і не стілько, як би слід, а все таки говорила чимало про ту справу, "Русская Мысль" дала навіть переклад цілоі книги Ірландця-автономіста Селлівана — "Нова Ірландія". По украінскому ж про сю справу була тілько статя в женевскій "Громаді" (1879 р.), котра заборонена не тілько в Росіі, а й в Австріі і котру проклинає галицко украінска націоналістична печать***). Аж у самий остатній час, вже після смерти Парнеля, появилась про него статя в "Буковині", явно зроблена по російским газетам, та й то яка статя? Про ограрний бік ірландского руху майже нічого не сказано, про зворот Парнеля в остатні часи єго житя до агітаціі****) соціальноі серед городских робітників зовсім не сказано і навіть не пояснено, що ж власне таке парнелівский "націоналізм", при англійскій мові самого Парнеля і майже всіх Ірландців?
Що б скінчити з англійскою державою, зачепимо ще одну справу, перворядноі ваги. Тепер, після нових поправок до законів про городи і після нових законів про автономію графств, Великобританія, під дахом єдиного державного парламентского уряду, обернулась власне в федерацію автономних міст і повітів з демократичним устроєм. Вже й тепер, по таким заходам, які бачили в Глазго, Едінбурзі, по розмовам у новій раді лондонскій, можна на певно сказати, що міска й повітова автономія стане в Великобританіі рямками великих соціально-культурних рефом. Російска печать ще не вспіла нічого сказати докладного про сю автономію, а галицко-украінска видимо й не чула про неі, і навряд що б надумалась росказати про сю справу раніше російськоі.*****)
Переходючи во Францію, можна там знайти величезне діло, котре мусить інтересувати галицко-украінску демократію — се широка організація школ з йіх лаіцізацією. Російска печать не досить докладно говорила про сю справу, мож "черезъ обстоятельства, отъ редакціи независящія". Галицко-украінска зовсім промовчала сю справу.
В Германіі, в остатні часи, з усякого погляду, одна з найхарактерніших справ — се зріст соціальноі демократіі, котра має вплив і на другі краі Европи. Російска печать, при трудному стані, в котрому вона находиться, все таки познакомила свою публіку з сею справою. По украінскому ж про неі пробувала говорити тілько "проклята" радикальна печать в Женеві й ві Львові. Печать же "патріотична" галицко-украінска або мовчала, або проклинала соціальну-демократію голими словами і в остатнє дала проти неі переклад брошури Шефлє "Безвиглядність соц. демократіі". Остатній переклад показує в певних галицких патріотичних кругах лишень рішучу неспосібність оцінити реальну важність прояв теперішнього европейского житя, бо в названій своій брошурі пр. Шефлє полемізує з максімальними постулатами соціально демократичного державного коммунізму, котрих практична черга наступить і не сегодня, і не завтра*******) — тоді як теперішна вартість німецкого соціально-демократичиого руху лежить в тім, що він зорганізував великі купи робітницкого народу, спиня розмах мілітарізму, підсік самого Бісмарка і примусив уже і тепер навіть консервативні елементи приступити до соціально-економічних реформ. На решті названа брошура подає тілько половину поглядів самого Шефлє, бо другу половину, в котрій він згоджуєся зо многими точками програми соціальноі демократіі (Quintessenz des Socialismus) редакція галицко-украінского місячника сховала від своєі публіки. (Вона була переложена в "Громадському Друзі", виданю, котре було сконфісковано). В такім однобічнім малюнку вийшло, буцім то увесь соціальний рух, котрий іде по цівілізованому світі, є лишень безвиглядна фантазія, чого ніколи не сказав би не тілько сам Шефлє, але й освічений консерватор европейский.
Від справ політично-соціальних перейдемо до справ чисто культурних, і виберемо з них тілько одну. Остатніми роками в літературах Европи, великих і навіть менших, як голландска, зросла ціла нова наука — про еволюцію релігій. Ся наука не тілько поясня науково********) такий важний в історіі людскій феномен, як релігія, але має між своіми практичними послідками те, що спиня ворогуванє між конфессіями, а також і вільнодумців проти релігій, — бо показує спільне між усіми релігіями і ставить вільнодумцям за ціль тілько вести далі ті зерна альтруізму й універсалізму, котрі вже вироблені релігіями, не відкидаючи помочі, котру йім в сій роботі можуть подати й люде релігійні. Такі практичні послідки новоі науки про віри вже й тепер показуються в деяких заходах у Голландіі, Англіі й др. і мусять дужче проявитись після спеціального всесвітнього конгресу, котрий має відбутись в часи вистави в Чікаго. Російска печать, — "по обстоятельствамъ отъ редакцій независящимъ", — не знакомить майже зовсім свою публіку з ceю новою наукою і викликаним нею громадским рухом. По украінскому кілька проб познакомити наших людей з сею справою були зроблені в публікаціях женевских, в "Науково-літературній Бібліотеці" і "Народі", органі "проклятих" руско-украінских радикалів. Печать же "національна" галицко-украінска або мовчить про сю справу, або згори проклина навіть проби*********) говорити про неі. Результат вийде, що коли настане час, що печаті російскій можна буде говорити про сю справу, — то публіка російско-украінска, котра натепер видимо інтересуєся етичними справами, кинеся до статей російских.**********)
*) Д. Коцовский підчеркнув се реченє.
**) Д. Коцовский написав до сего таку увагу, котру зачеркнув собі по двичі, з обох боків: "а чи надто то так богато укр. читачів в Росіі питало і зрозуміло сю статю?! Ей ні!"
***) Д. Коцовский підчеркнув слова про проклони "Громади". Опроче й ми мусимо завважити, що украінскі "женевскі виданя" іще дужче проклинають москвофіли. Ред.
****) Д. Коцовский написав при сім слові: "а реакц." антицар.? реакц. Гледстон?" і остатне "реакц." підчеркнув двичі; под конець же усего реченя про народовский рух д. К. завважав: "конкурувати з обширною рос. печатю?!"
*****) Д. Коцовский підчеркнув і зачеркнув усе се реченє і дописав: "Не туди, ні!"
******) Д. Коцовский підчеркнув слова про російску і гал. укр. печать у сій справі.
*******) Тут д. Коцовский додав: "а то й ніколи!" Записуємо сі слова на вічну памятку для будущих істориків періоду державного коммунізму, щоби вони знали, які у нас були пророки-історики! Опроче сі пророки рівнісінькі тим, котрі колись твердили, що й невільництво і панщина, і всякі егоістичні установи в людскому житю — вічні. Такі пророки й трохи cтарші від Д. Коцовського собратя-народовці, котрі ще недавно твердили, що у нас "нема й не може бути соціальноі квестіі". Тепер вони вже побачили ту квестію, а все таки і доси проклинають тих, що причинилися до проясненя тоі "квестіі" своіми виданями й виступами. Таке, як побачимо далі, — робить завзято і д. Коцовский.
********)Д. Коцовский подвичі підчеркнув сі оба слова, поклав коло них знаки !! над тим написав "а не напихаєсь нікому", а під тим "ad hoc!!" Окрім того, на боці коло цілого cero реченя, сильним розмахом руки покладена шибениця, а під нею додано: "але нігде як deus ех mach." — Спокійно, науково, не воєвничо і не личнонапастливо, як наші "радикали". А спок. і не напаст. о многім і у нас поговорити і договоритись би можна". Беремо д. Коцовского за слово і пропонуємо єму "договоритись" в якім небудь народовскім виданні про ті основи релігій, які признає наука, а не св. церков. Що до науки, то треба знати д. Коцовскому, що вона тепер у цівілізованім світі зовсім не замикаєся в кабінетах, а виходить на вулицю і "воює", то б то "підкопуєся" під самі підвалини теперішного людского світогляду і теперішного ладу і змагаєся завести кращий лад — згідний зо своіми крайними виводами. Тай прояви житя показуються deus-ом ех mаchіnа, "викиданємся" і т. и. тілько тим, котрі не знають потайних підойм того житя і не признають людям не своєі парафіі права поступати після своіх переконань і пропагувати йix, тай своі власні переконаня ховають про себе, а "темній масі" засипають очи піском усяких "святощів"', у котрі самі не вірують. Се одна з найхарактерніщих прикмет наших народовців. До речі — ще одна увага — язикова, котра навертаєся нам на язик завше, коли тілько нам прийдеся подумати про нашу рутенску літературу. Діло в таких язикових формах як "напихаєсь", "граєсь" і т. д. замість напихаєся або напихається і т. д. Се чисто рутенска видумка, для котроі на Малоруси нема основи нігде, ані в бесіді простого народа, ані в писаній украінскій літературі. А між тим власне такими формами чим раз більше любуються галицко-рускі й буковинскі писателі, навіть найліпші, і навіть знавці нашоі мови й літератури, як д. Коцовский. Найновіщий і може найяркищий примір народовскоі язиковоі мертвеччини маєте в статі д. Верхратского п. з. Зазуля на свободі а в неволі, поміщеній у 11 ч. "Зорі" за сей рік. А ось вам зразок язиковоі рутенщини органу народовців "Дѣла", мову котрого у нас кладуть за взір, своі й чужі. Знавець штук красних — театральний рецензент "Дѣла" пише таке у 331 ч. "Галька звістна в первотворі яко опера, а у нас представляєсь яко мельодрама, проте вижидаєсь і зовсім справедливо сподіваєсь відповідноі продукціі вокальноі, а в тім ділі зъустрічаєсь кождий з прикрим заводом". Музика — тай годі!
*********) Д. Коцовский підчеркнув слово "проби" і надписав над ним: "певно, бо видить пустий і шкодливий замір". От, і договорися з ним, коли він забуває, що сам писав кілька рядків перед тим! Виходить, що справді хиба д. Коцовскому можна договоритися з народовцями, а не людім науки про релігіі і не людім переконаня в таких справах.
**********) Д. Коцовский завважав під сим реченєм: "а пустили б тоді і таку галицко-украінску печать в Росію?! до чого мова?"
(Далі буде).
[Народ, 15.07.1893]
(Конець)
Безмірна відсталість галицко-украінскоі печаті вбачаєся і в беллетристичній літературі, навіть "для легкаго чтенія". Ми бачили, що російска журналістика подає переклади свіжих творів европейскоі беллетрістики, при чому дає переклади французких, а надто англійских творів навіть раніще, ніж вони появляються на других мовах. В Галичині тілько недавно заклався осередок для подібноі літератури в "Бібліотеці найзнаменитших писателів", але та бібліотека всего менше може видержувати конкуренцію на Украіні з російскими виданями вже через те, що подає речі, котрі давно вже звісні з російских перекладів і часто найменше інтересні, та ще й то як подає?! Романи французкі й англійскі переложені в ній, видимо, не з орігіналів, мовою безбарвною і з такою транскріпцією імен, котра російско-украінского читателя, привикшого до фонетичної транскріпціі імен чужих, може довести просто до невральгіі. Таке робилось у Росіі тілько в початку XIX. в., коли в російских перекладах авторів англійских гуляли король Леаръ, замісць Ліра, Ивангое, замісць Айвено; коли героіні англійских романів виходили у Росіі лади, залісць леді і т. д. Літературне образованє порядчиків "Бібліотеки найзнаменитших писателів" видно вже й з того, що вони в перекладі Обломова Гончарова викинули зовсім сон Обломова, то б то те, що вважаєся в Росіі і скрізь, де той роман звісний, за один з перлів літературних1). Відповідно до "Бібліотеки" і т. д. ведеся і в загалі вибір і переклад беллетристики европейскоі в усіх галицко-украінских виданях, тай не може инакше вестись, бо, поминувши дуже відстале, семинарско-естетичне, літературне образованє галицких літераторів, — серед них очевидно дуже мало знаючих французку мову і навряд є хто небудь, знаючий англійску.
По всім сим резонам, ґалицко-украінскі виданя не можуть мати інтересу для російско-украінскоі публіки, навіть для такоі, котра слідить за Европою тілько по російским виданям.
Очевидно, що деякий інтерес в галицко-украінских виданях для російско-украінскоі публіки можуть мати тілько ті матеріали, котрі туди надсилаються з самоі російскоі Украіни. Тількож і сим матеріалам важко видержувати конкуренцію з російскими. Перш усего, з російскоі Украіни йде в Галичину майже сама тілько беллетристика та поезіі. Науковоі й публіцистичної прози, — то б то того, що власне й є хлібом в літературній страві, — очевидно украінолюбці-літератори не виробляють. За дуже малими виключенями, проби такого виробу в украінскім письменстві тепер можна побачити тілько в виданях "проклятих", — в Женеві і у львівских радикалів, — а не в печаті "патріотичній". Вже один сей брак украінскоі прози в галицко-украінских виданях, не може неставити йіх низче від російских"2). Та коли вже й так, то нехай би хоч украінскі беллетристика й поезія були інтересні, але сего, по совісти, ніяк не можна сказати.
Про нову поезію й беллетристику украінску нам приходилось говорити де-инде, і тут ми скажемо лишень кілька слов, тим паче, що статя наша й так затяглась. Теперішня украінска поезія вже тим неінтересна, що вона майже тілько й робить, що переспівує мотіви староі, Шевченка й єго приятелів. Беллетристика ж украінска теперішня явно упала проти недавньоі і навіть староі. Силу староі украінскоі беллетристики робила єі спеціяльність — студіі з простонароднього житя. Навіть без великого таланту досить було деякоі способности примічати, або й фотографувати пригоди з того житя, трохи теплоти, або веселости, хоч не зовсім ясного по ідеям народолюбства, — що б написати кілька в усякім разі інтересних студій з украінского простонароднього житя, котрим майже ніхто другий, окрім спеціальних украінских писателів, не займався. Один час, в 70-ті роки, коли між украінскими писателями явилось 2—3 дійсно талановитих осіб і коли було украінолюбці почали більш рішучо приставати до свідомого демократизму з соціальною барвою, — і украінска беллетристика почала було приближатись до европейского соціяльно-псіхологічного роману з простонароднього житя ("Хиба ревуть воли" Мирного й Білика, роман, котрий знайшов собі місце лишень в Женеві, деякі тодішні повісті Нечуя). Тілько ж щось таке сталось навіть з найліпшими украінскими беллетристами, бо Мирний упав аж до "Перемудрив", а Нечуй — до "Опеньків". Після того украінскі беллетристи видимо заскучали і схотіли розширити рамки своєі літератури — творами з житя більше освічених людей, що б порівнятись з літературами других культурно-самостайних народів. Такий напрямок характеризує теперішню украінску беллетристику.
Звісно, проти такого напрямку нічого не можна сказати в теоріі. Треба тілько, що б практика оправдила теорію. На ваше лихо, замір наших беллетристів живописати житє найбільше освічених классів, — та ще й з тенденцією поучати йіх національно-громадским обовязкам, — поки що розбиваєся перш усего об малу освіту самих беллетристів, котроі незамінне природна сила талантів, дійсно невелика3). Коли читаєш в нових удраінофільских романах і повістях про йіх героів, — університетских студентів, учителів і т. п. — йіх спутані і темні розмови про такі речі, як національність, космополітізм, культура, держава, соціальна справа і т. д., то перш усего бачиш, що сі речі темні для самих авторів і мимо волі питаєш себе, чи автори мають хоч звичайне образованє, котре даєся в російских університетах, звідки вони беруть своіх героів?4) Очевидно, при такій недостачі образованя наші беллетристи не можуть малювати, як слід, наших образованих людей, а ще менше навчати, — і йіх літературні проби в новому напрямку не осягають своєі цілі. Маса публіки на Украіні не може дивитись на них инакше, як іронічно.5)
Ми всего менше думаємо винуватити кого небудь особисто в усіх ознаках стану нашоі літератури, ні моралізувати. Багато є причин фатальних і в Росіі і в Австріі, котрі створили такий стан. Ми тілько стараємось перш усего обєктивно пояснити факт, сконстатований6) д. Чайченком, — холодности російско-украінскоі публики до галицко-украінскоі журналістики. Ми думаємо, що коли тут можливий лік, то єго треба шукати в самому діягнозі хороби.
Лік той може бути лишень один, — що б галицко-украінска журналістика більше відповідала інтересам російско-украінскоі публіки, єі звичкам, давала йій літературну страву подібну до тієі, котру вона шука і в значній мірі знаходить в журналістиці російскій7). При тому, — відповідно загальним законам конкуренціі, — галицко-украінска журналістика, коли хоче переважити російску, то мусить навіть подавати ту страву скорше, повніше й ліпше оброблену, ніж іі подає російска8). Оглядаючи зміст тих часописів російских, котрі наша публіка найбільше читає (Русская Мысль, Вѣстникъ Европы, Сѣверный Вѣстникъ і др.) ми виводимо, що та публіка хоче, що б печать була дзеркалом житя питомого й европейского, та ще органом прогресивного напрямку. Тепер же в Европі прогрессівний напрямок представляєся тілько в партіях більше або менше радикальних. Всі недавні помірковано-ліберальні, національно-ліберальні і т. и. партіі, — тепер власне стали партіями консервативними, так що навіть йіх конкуренти зі старих консервативних партій виробляють собі свій радикалізм, котрий ми тепер і бачимо в торійскому радікалізмі лорда Черчілля, в пробах соціального законодавства, котрі підпираються консерваторами напроти "манчестерців" і національ-лібералів, в тому, що клерікали тепер стають за загальне голосованє, за референдум, за пропорціональне представительство9), в ріжних проявах католицкого, протестантского, християнского соціялізму, нарешті в самому антісемітізмі, котрий тепер мусять прибирати радикальну оздобу. (В Англіі так маємо тепер цікавий факт, що на місці старих консерваторів і лібералів, тепер стоять властиво дві радикальні партіі, бо сими днями Солсбері виставив проти Гладстона, котрого партія отверто звеся радікальною, таку програму, що мовляв замісць ірландскоі автономіі, треба занятись соціальною справою!!) Російска публіка, по своім краєвим обставинам, мусить удовольнитись дуже поміркованими політичними тенденціями, тілько ж єі сімпатіі і інтерес лежить до европейского радікалізму, а надто в справах соціяльних і культурних. Так і галицко-украінска печать, коли хоче мати сімпатіі і інтерес в російско-украінскоi публіки, то мусить рішуче пристати до европейского радікалізму: політичного, соціального і культурного10).
C' est prendre, ou а laisser! як кажуть Французи.
Ми розуміємо, що галицким і украінским літераторам не так то легко пристати на той лік, який ми радимо, проти констатованої д. Чайченкові хороби. Літераторам галицким треба розірвати майже зо всіма своіми традиціями; украінским треба рішуче привести в свідому сістему ті зачатки радікалізму, котрі появлялись в украінолюбских кружках з часів Шевченка; всім треба взятись енергічніще за працю. Все се не так легко, але ніякого иншого спасіня нема, — а надія на добрі результати мусить підперти рішучість і енергію.
Поминаючи дальші приміри, возьмемо примір з не так давньоі історіі, котра відбулась у нас же, в Восточній Европі — в Росіі.
В 1830 — 1835 стан громади й літератури російскоі був дуже сумний. В державі панувала реакція, котра була тим дужча, що подібне творилось і в більшій части европейских держав, а надто найблизчих до Росіі: в Прусіі і Австріі. Література російска майже не истнувала. Правда, вона мала два великі таланти: Пушкин і Гоголь, але в обох ix свідомість не рівнялась таланту, а в Гоголя необразованість навіть підйідала талант, поки й зайіла єго. Масса літературної публіки кохалась у безпрінціпному скептіцізмі і жартах Сенковского (Поляк з Білоі Русі). Тим часом у Москві серед молодіжі склалось два кружки: Станкевича й Герцена; один з наклоном більше до філософских справ, другий — до громадских. В тих кружках великі літературні таланти мали тілько двоє (Білінский і Герцен), — решта були люде звичайні. Актівних членів було в тих кружках ледви по 10 чоловіка, — та і з тих доля розвіяла декого по світу, — так що коли обидва кружки злились і стали до літературноі праці, то працівників не знайшлось більше як 10 чоловіка. Тілько ж сила кружка була в енергіі та в тому, що він рішуче поклав собі за ціль пристати по крайній мірі в думках до передового руху европейского, культурного й громадского, і проводити ідеі єго в питому літературу всіма способами, які тілько були можливі. Троє з журналів, котрі кружок вибірав собі за органи, збанкрутовали через холод публіки й "обстоятельства отъ редакцій независящія". Але незабаром літературний спекулянт догадався, що він може зискати, притягши до праці в себе членів кружка, — і справді зискав: журнал пішов де далі все більше. Через кілька років появився ще один журнал того ж напрямку, вже більше рішучий ("Современникъ"). Нова російска література, нова російско-европейска громада була заложена.... Все се сталось у протягу яких 10—15 років, то б то не більше, скілько пройшло на Украіні з 1876!...
Чому б подібному не статись у нас, а надто при помочі Галичини, котра все таки лежить в західно-европейскій державі?!11)
Найголовнійші перешкоди сидять в нас самих, галицко-украінских писателях: в браку в нас енергіі та в наших фальшивих думках. Між такими думками одно з перших місць займають думки про національність, наш теперішній "націоналізм". Сей націоналізм не ставить нам за ціль громадску автономію нашоі націі. Се булоб резонне і во всякім разі зрозуміле. Напроти того багато з наших націоналістів не любить говорити про таку ціль, бо вона входить в ту "політику", від котроі наші "націоналісти-культурники" відвертаються згори. Сей націоналізм ставить нам за ціль плекати й говорити про виключно-національні цивілізаціі. Александрійска наука й теософія, християнство, середновічна схоластика, природна наука й технічні винаходи народів мусульманских і християнских15), далі новонарождінє наук і умілостів, реформація, раціоналістична філософія XVIII. ст., нова наука експеріментальна, позітівізм і еволюціонізм, політичний лібералізм, соціалізм, навіть теорія рівноправности й автономіі націй — все се є діло праці інтернаціональноі і власність всесвітна. Навіть коли через патологічний процес рух до автономіі націй був повернувся инде в націоналізм, котрий хотів навязати народам якісь примусові національні прінціпи, то й тоді націоналісти усяких барв, — кельто-романо-германо-славянофіли і т. д. не змогли показати ясно спеціяльних прінціпів національних, а вважали за такі прінціпи, все ж таки прінціпи інтернаціональні, то поступові, то частіше реакційні.
Так не дуже давно на континенті Европи націоналісти-реакціонери казали, що такі інстітуціі, як парлямент і суд присяжних, спеціально англійскі і духові контінентальних націй не відповідають. Тілько ж історична наука показує, що подібні інстітуціі були й на контіненті і тілько на час атрофувались. Тепер йіх знову посаджено в ріжних державах, по приміру Англіі, і вони живуть собі, правда, як де не зовсім так, як в Англіі, так треба ж часу на реакліматізацію, як і на аккліматізацію. Так Американці теперішних Сполучених Держав, спершу було виробляли собі порядки, беручи примір по всему світу: з Англіі, Голландіі, Швейцарских кантонів, классичних городів та руководячись викликами біблійних пророків. В кінці XVIII. ст., коли йім прийшлось повстати проти англійскоі корони, північні Американці переробили інстітуціі своіх держав, — штатів, — відповідно тодішнім всеевропейским теоріям ліберальноі філософіі, а для федерального уряду імпровізовали собі, відповідно прінціпам тоі філософіі, нові уряди. Швейцарці в XVIII. ст. мали собі осібні національні інстітуціі в своіх кантонах, хоч дійстно ті інстітуціі є не що друге, як тілько льокальна варіяція всеевропейских общинних, феодальних і муніціпальних інстітуцій середневічних. З кінця ХVIІІ. ст. в Швейцаріи починаєся переробка кантональних інстітуцій по ідеам всесвітньоі ліберальноі філософіі, а в 1848 р. коли Швейцарці взялись за вироб сталого федерального уряду, то вони просто перенесли до себе Північно-американскі спілкові ради, а замісць президентского уряду поставили пряму копію французкоі діректоріі 1795 р. і живуть при таких "позичених" урядах, як не можна ліпше. Коли Французам прийшло в 1875 р. впорядкувати собі республіканку державу, то вони взяли собі одні інстітуціі з Швейцаріі, другі з Америки, треті з Англіі, звісно, прилагодивши йіх одні до других і до своіх звичок, гарних і не гарних16).
Після таких примірів, — котрим подібні можна б прибрати й з других кругів житя, — також трудно говорити тепер про націоналізм у державних інстітуціях европейских народів і про національність того, що тепер Европейці йідять і пють, ві що одягаються, на чому йіздять і т. д.
Національність в наші часи проявляє себе в самих варіяціях, а не в темах житя, і є щось більше тонічного, ніж пластичного, більш псіхологічного, ніж соціологічного, — а при тому все таки зміняєся, як усе на світі, а не стоіть в одній формі. Нехай наші націоналісти покажуть ясно, які політичні, соціальні й культурні ідеі, інстітуціі, напрямки вони вважають за прінціпи, основа, ідеали нашоі національности17), — тоді по крайній мірі спор можна вивести з пустоі логомахіі. Національники з російскоі Украіни звичайно говорять дуже темно про прінціпи, галицкі ж видають за наші національні прінціпи простісінько прінціни всеевропейскоі реакціі.
З такоі постанови справи наш народ і єго національна автономія нічого не виграє, а прямо тратить, бо ми або не йдемо за світом, або йдемо назад і тратимо сили й дорогу під ногами.
Нашим національникам мало, що б ми працювали для нашого народу, — вони хотять праці для него "яко для украінского народу", і тим вони ведуть нас або в туман, або просто в реакцію, коли ми зрозуміємо націоналізм, як розуміють єго галицкі національники староі, а тепер і народовецкоі партіі. Тим часом, коли кому справа не ясна в теоріі, то ставши на чисто емпіричну точку18), можна сказати: спробуймо, — будемо працювати для нашого народу, як і для всякого иншого европейского народу, для єго поступу політичного, соціального і культурного, відповідно прінціпам, спільним поступовцям усієї Европи19) — то тоді й побачимо, чи наш народ стане вільнішим, богатчим, більше освіченим, а на решті чи збережеся він і зорганізуєся і як автономна нація? Коли говорити про саму літературу, то ми скажемо: "спробуймо, — залишімо на якийсь час розмови про національні духи (зоставимо сю справу спеціалістам антропологам, етнологам і т. д.), а будемо просто переказувати мовою нашою народу (се само собою розумієся!) поступові (радикальні) думки20) всего цівілізованого світа, — політичні, соціальні й культурні, звісно, додаючи до чужого й свій матеріал, то тоді й побачимо, чи наша література виграє в інтересі і в нас дома, і в других країнах, чи ні?
Сміємо думати, що таку постанову справи всі признають по крайній за ясну. Ми ж осібно думаємо, що се єдиний спосіб для нашоі літератури видержати конкуренцію з сусідніми.
В наші часи починати службу народу і навіть національній автономіі не з радикально-поступового боку, все рівно, що рубати дерево не гострим кінцем сокири, а обухом.
15 іюня 1892.
1) Д. Коцовский зачеркнув усе се реченє. Позаяк від 15 нру "Народ" иде на Украіну в більше примірниках, ніж перше, то мусимо завважати для нових читателів, що отся статя написана була для "Зорі", по поводу статей дд. Чайченка й Вільхівского, в тій самій справі, та сінедріон "Тов. ім. Шевченка" не згодився надруковати єі в "Зорі" і автор на силу добув єі після 10-ти місячноі неволі єі в руках львівсках народовців. Д. Коцовский був цензором статі — ще досить милостивим, бо стояв за те, щоби єі надруковати в "Зорі". Як цензор статі д. Коцовский позволив собі понаписувати на рукописі свои уваги, с котрими й вернув рукопись, і котрі ми отсе й оголошуємо. Редакція
2) Д. Коцовский зачеркнув усе се реченє.
3) Д. Коцовский підчеркнув остатні слова.
4) Д. Коцовский зачеркнув се реченє.
5) Д. Коцовский підчеркнув се слова.
6) Д. Коцовский підчеркнув се слово.
7) Д. Коцовский написав коло сего реченя: "чи не односторонно знов так?"
8) Д. Коцовский зачеркнув се реченє і підчеркнув слова "скорше, повніще".
9) Д. Коцовский завважав коло сего всего: "се пусті xитрощі".
10) Д. Коцовский зачеркнув се реченє і початок дальшого і додав: "чом зараз радикального, не обєктивно наукового?! по що демонстраційно?! Кілько би більш пожиточного були зробили наші радикали, коли б-не ся ix охота всюде і все уживати лиш для демонстрациі".
11) Д. Коцовский завважав тут: "через дитячі демонстраціі от хочби супроти т. зв. новоі ери". Сі слова д. К. підчеркнені і зачеркнені по двічі.
12) Д. Коцовский завважав тут: "своя мудрість" = дійсна наукова осьвіта в справах важних для нас (своя!!) замість дитяч., пустого а демонстр. балаканя на теми політичні" .
13) Слова від "доходючи" аж доси, д. Коцовский прямо перечеркнув і написав на боці "не личить".
14) Д. Коцовский підчеркнув се слово тричі і додав слова: "всякоі!! а якже? гл. вгорі мова = голов. признак нац. а тілько на нац. мові можлива осьвіта! якже?!" Остатні слова двичі підчеркнені. Д. Коцовский очивидячки не розуміє смислу слів "націоналізм" і змісту того, що можна проводити в національних мовах, або инакше серед якоі націі.
15) Д. Коцовский переставив сі слова, поклавши слово "християнских" на першім місці. Рація?
16) Д. Коцовский зачеркнув сі слова від "звісно", поклав на боці знаки !! подчеркнувши йіх двічі і завважав: "от, от: своя мудрість (политична) а не демонстр. балачка".
17) Д. Коцовский завважав тут на боці: "Чом ні? згодом... Але чей се могли б і повинні б робити мирно-тихо й радикали, замісць демонструвати (та ще не раз на кошт щирих поступових Украінців".
18) Д. Коцовский завважав тут: "от от, від 1875 р. досить було часу! а де плоди сеі рад. емпирики?!" Слово "емпирики" підчеркнено двічі.
19) Слова від "відповідно" доси д. Коцовский зачеркнув тричі сильним розмахом руки і дописав таке: "der Pferdefuss!" певно, з маркою на чолі, бо інакше будем "реакційні" (нерозбірчивий знак) — ідоли! Радикальна ортодоксия!" Окрім того над зачеркненими в тексті словами покладено "еге!"
20) Д. Коцовский завважав тут : а lа Гром. Друг по 1—2 чч., — Впрочім — пробувалисте (Народи)!!"
[Народ, 15.08.1893]
15.08.1893