Балаканка.

Яструн

Бодай же вас, пане Яструне! — так зачепив мене оногда пан Адам Завзятий — дали-сте вправдї вашим напастникам понюхати табачки, та міcто подати пушку на пчишок "Галичанинови", ви неоглядком звернули ся против редакції "Галицкої Руси" — а то вже давно, як "Галичанин" звав ся "Галицкою Русью". Те і стало причиною великої утїхи "Галичанина" і єго трабанта "Страхопуда", котрому то послїдному на радощах аж солома вилїзла з єго дїравого капелюха дотепности!

Те те! — кажу — я і сам сплеснув в долонї, що так сталось. Майже що дня тїшу ся читанєм "Галичанина", аж тут, не знать як, менї з-під пера виховзла "Галицка Русь". Та що подїяти! стало ся. Оно й помилитись що-до назви не трудно, а то редакція любезної ґазети змінює назву своєї дитини так, як хамелеон барву своєї скіри. "Червона Русь" — "Галицка Русь" — "Галичанин" — триіменє, а оно все риба — а радше рак на безрибю... Небавом "Галичанин" відай переименуєсь на "Тверда Русь" — так тогдї ще пильнїйше би уважати, щоб не помилитись в назві. От бачите тепер назвав "Галичанина" "Русью" — а він сердега з "Страхопудом" і відпекує ся тої назви: нї, каже, не Русь, а Галичанин...

Та — каже пан Адам — не в тім дїло, лише кола змінена фірма, так треба було для докладности і держати ся нової...

Та, хиба-ж не знають у нас загалом, що нова фірма рівнозначна і рівноцїнна з старою... Було, раз говорив про себе поступовий жидик віденьскій: "іх бін кайн юд, іх бін кайн ізраеліт — іх бін айн сєміт!" Велика, бачите, "як тот кае" розлука і потїха: не холєра, ино пошесть... Правда, що розличні назви, якими в ріжних добах поименувала редакція свою ґазету, нам дорогі; але они не мають нїчо спільного з напрямом редакції, котрий, як був, так і остав, тим самим "насморком" під зглядом язиковим, національним і політичним.

Справдї так; але знаєте, "Страхопуд" зачепив і язик: каже, вам треба було написати не "дїлає", тілько "дїйствує" — вів річ дальше п. Адам Завзятий.

Ага! — кажу — Страхопудик-бідняжка сам храмає язичєм, та думає, що і другі непремінно мають куляти... А бодай же тебе! ну... дї... дї... оно і вимовити трудно: дїйствує. Нехай собі "Страхопуд" здоров "дїйствує", ми не бороним. Аджеж по беззаконю язичя всякі слова і форми, хоть би самі диварні-чударні суть допустимі. Коли хто вигукує "баринове", чом же би єму инодї і не "подїйствовати" трошки? Вже то мудрагелики твердо-закалисті, то такі знателї язика, що аж любо. Частенько, бувало, висміваючи "українщину " глузували з виразів спільних язикови україньскому і российскому... Хоть і перенялась тепер подекуди у твердих тота замашкуватість язикова, та все-ж инодї відзиває ся в них давна кортячка. От новійшим часом "Галичанин" зачепив "Дѣло" за слово "мощи", чим знов дав доказ великої своєї язичної вмілости. По думцї "Галичанина" можна сказати "мощи" хиба лише про останки канонізованого... Ну, оно не зовсїм так. Старинне слово "моща" уживає ся, правда, в стилю поважнїйшім, тож найчастїйше говорим про мощи святих угодників Божих. Однак "мощи", старословеньске "мошти" значить: труп, cadaver; останки, religuiae. Оттак мож говорити про мощи покійників загалом.

Вже то наші твердяки з цїлим засобом своєї ортоґрафічної учености хоть і намагають заимпонувати основними відомостями в "литературномъ, русскомъ язикѣ", таки частенько оказують в тім язицї таке знанє, як инфантерист Микита Загвоздяк в язицї нїмецкім. Инфантерист Микита Загвоздяк; родом з Конотопів, був то бравий молодець, що служив, було, в ґарнізонї львівскім. По трех місяцях служби він отряс ся з первітної сїльскої несмілости, та одержавши з дому трохи грошенят він з двома "камарадами" і вийшов "на шпацір". Загвоздяк "зафундував" товаришам "дзіґара", всї закурили собі з фантазією і пійшли "куражно" в місто, а відтак звернули на "Зарваницю". Саме проходили коло жидівки, що продавала оселедцї. "Кілько коштує той фіш?" питає Загвоздяк жидівки взазуючи на оселедця. "Зекс ґрацер" каже жидівка. — "Е, дурна жидівко", викликнув зуховато Загвоздяк, "хочеш десять, то бери!" — "Дайте, любуню, дайте!" закричала жидівка, аж підскочивши з стільця. Загвоздяк з тріюмфом кинув десятака на стіл жидівцї, а та подаючи нашому хватови оселедця в папір завитого поспитала: "З-відки ви, нївроке, так навчили ся по нїмецки?" — "Ну, вояк, та би не знав!" одрік думовато инфантерист Микита Загвоздяк і щасливий пійшов дальше з купленим "фішом" пишаючись у своїх "камарадів" великою славою язикознаня. Оттак буває і межи нашими твердаками: де-хто повірить язиколомним искуствам проводирів, так як Загвоздякови єго камаради. Звісно, "редактор — та би не знав?"...

Та скажіте, пане Яструне — запитав пан Адам — чому то "Страхопуд" так дуже стревожив ся за-для проса? Мов-би то не знать яка обида від того для кобзаря, що сказано иронічно, нїби то просо настроювало єго до писаня образів з супокійного сїльского житя?

Ге ге! — відповідаю — нї о чім було "Страхопудови" писати, та раз причепитись до чого-небудь і переливати пусте в порожне. Всї-ж ми знаємо, які то други і почитателї Шевченка наші твердяки. А тут прикидають ся, мов-би то страх жалко им за "обиду" нанесену нашому поетови. А иронія прецїнь сама кидає ся в очи. Поставте страхопуда в просо і слухайте, чи він вам заспіває хоч одної идилічної пісни! От і "мончалї" часто надять ся до проса і пшона в коморах, а прецїнь то тварюки зовсїм непоетичні, цурають ся світла Божого, а лише в ночи шниряють там, де занюхають поживи.

Що ж то таке "мончалї"? — цїкаво слїдив п. Адам.

"Мончалї" — в книжцї писати-б властиво "мучaлї" — се льокальна назва, якої уживає подекуди люд в Перемисчинї — значить тілько, що "таргани", як звісно звірючки вельми налїзливі — а хоть поїдають просо, та просо не дїлає на них облагородняючо і не настроює их идилічно — се вже кажу без иронії. А то редактор "Страхопуда" наїв ся твердорускої "мудрійки" та й верзе не-відь-що, мов-би не при умі.

Ха-ха! — засміяв ся пан Адам — се кумедно. Та бо щось і "Народна Часопись" пофиркала "Дѣлу" і вам пане Яструне!

Читав я тую відповідь. Редактор "Народної Часописи" задягнув таку довгу капоту поваги і учености, що я аж розчуствив ся читаючи єго відповідь. Страх, подумаєш, чого то на світї редактор не знає! і Реrdіх dactylisonans справляє на "новійшу" назву Соturnix dactylisonans, шкода тілько, що в "найновійшій" номенклятурі перепелиця пише ся Coturnix communis — а я в сміховинцї поклав нарочно давну назву т. є. таку, щоби була менї, як наш люд каже, до прикладу. А вже-ж сміховинка то не статья природописна, анї розвідка про номенклятуру. Все би було гаразд — і на смиренну під кождим взглядом відповідь редактора "Наpодної Часописи" шкода би було часу гаяти. Аж при кінци п. редактор скинув з себе поважну капоту, в котру перше був задягнув ся, і питає — по єго думцї вельми дотепно: що би здїяв п. Яструн, єсли-би редактор порівняв єго з борсуком вонючим, при чім кладе [бачте, якій вчений!] і латиньску, хоть правда перестарілу назву Ursus foetidus т. є. після теперішної номенклятури: Mydaus meliceps — дохняк яваньскій. Но тим показав ся п. редактор "Народної Часописи" дуже чемним і "адукованим" [застерігаю cя, що не кажу: гайдукованим!] а не оскорбив мене нї трохи, бо не назвав мене прямо, лише питає, що би я здїяв, коли б він зробив таке бистроумне порівнанє? Як бачите, за се образитись не можна. Ми лише п. редактора поспитаємо, що би він зробив в тім случаю, коли-би ми єго напасть на нашу сміховинку порівнали з фацканєм певного звіряти, котре одмічає ся довжезними орудями слуховими, а єго "оборону" Шевченка з співом соловія, що морхву риє? Образити п. редактор певно не образить ся, бо мабуть єму звісна пословиця: яке помагай-Біг, таке і бодай-здоров!

От забалакали сьмо ся нївроку! А я вам скажу, пане Адаме, та, розуміє ся, sub sigillo secreti — що, хоть і виступаю против наших твердоруских писателїв і "патріотів" — я сам таки приклонник твердоти, і твердого Русина я би обцїлював — та найдїть єго, добродїю, хоть з свічкою, хоть без свічки!

У тій темряві без краю

Дармо твердоти глядаю —

Гомін лиш пустий і тріск:

Твердяки мягкі, як віск!

Нема мякших Русинів над наших твердяків. От п. Порфирій Поклоньскій — такій твердий, що на злість фонетицї всюди пише и мѣсто ы, але дома у себе не говорить по руски, а єсть тої думки, що нам "не подобає ничего дѣлати, ибо нас утискаютъ; най себі роблятъ, що хотятъ". — О. Иларіон Уступкевич, здавалось би чоловік нїчого, говорить дома хорошо по руски, газетчину запренумерує і книжку руску купить инодї, та коли зайде в єго дім якій-небудь "жонц" або "окомон" — тогдї вже цїла семя скаче коло гостя і цвенькає по польски, хоч инодї так, що треба уха затикати. О. Иларіон єсть "етимологом", отож говорить: талєр-же, пор-жондек, рожим, ор-жехі, бур-жа на мо-ржу, ґєнсї а до того і зауше, пйорун вдержил і пр. — О. Авдій Полохайло дїтей не має і досить заможний; єсть "твердого закала" та хилить ся перед кождим вітерцем і з своєю гадкою не виступає нїколи, хоть знає добре, що деканом єго не зроблять. — П. Кароль Хруньковскій криє "твердоту" глубоко в своїй утробі, про руске єго походженє увідаєш хиба з метрики — єсть він имовірним каадидатом на якусь "висшу посаду". Оттака то переважно фалянґа наших "твердих"!

Прислухаймо ся рускій бесїдї твердяків, а найдем у більшої части такі "обще-галицкорускі" перли: ксьондз дзєкан (отець декан), пєц (піч, печ), цьоця (тета), цьотка (тїтка), зауфаніє (довірє), тутейшій (тутешній), вчорайшій (вчорашній), завиклати (замотати, заклюкати), вєнц (отже, отож, оттак), вєнцей (більше), вєнкшій (більшій), нїц (нич, нїчо), дзїсь (нинї, сегодня), цалком (цїлком, зовсїм), звикле (в значеню: звичайно) і пр. пр. Отож так дбають интеліґентні Русини именуючі ся "твердими" про чистоту рідного язика! А і надто уживаючи в розговорній бесїдї такої чудної сумішки, торочать, що наш люд "перекручує" язик... Але на тім ще не конець. В твердорускій печати стрічає ся тьма тьмуща різнородних чудовищ і впливів, котрі причиняють ся до утвореня кводлібету язикового званого "язичєм". Приміром в твердоруских дневниках тепер дуже улюбленою стала приговорка: "Гейже на Сопліце"...

"Твердая" Русь, нема що казати! Чи з такої харамужки язикової і національної виростуть поборники і заступники народу? Чи сповнять ся слова поета:

А ти, о Господи єдиний,

Скуєш лукавії уста,

Язик оттой велерічивий,

Мовлявшій: "ми — не суєта,

І возвеличимо на диво

І розум наш і наш язик..

Та й де той пан, то вам закаже

І думать так і говорить?"

"Воскресну я!" той Пан вам скаже:

"Воскресну нинї ради их,

Людей закованих моїх —