В 19 ч. "Душпастиря" появила ся критика моїх двох повістій: "Олюнька" і "В чужім гнїздї". Хоч автор підписав ся лише двома буквами Ю. Д., догадую ся, що се писав священик — раз з того, що критика появила ся в часописи виключно для священиків видаваній, по друге для того, що авторови єї не подобалось і погнївило єго, що я в тих повістях буцїм-то нарушив честь священьства.
О. Ю. Д. одну і другу повість скритикував "бігцем", а лиш непропорціонально довго задержав ся на тих уступах, що дотикають священиків, і виводить з них таке страшне сrіmеn, що аж так менї при кінци заспівав: "бридка птиця, що своє гнїздо каляє".
Я, як кождий автор, числю ся з критикою моїх праць, наколи тая критика писана предметово, єсли критик не виходить з субєктивности, не єсть интересований. Субєктивізм не може видати безсторонного осуду — і длятого така критика менї нї раз не импонує. Я-ж на критику о. Ю. Д. нїчого не відповідав би-м, як би не те, що єї автор підсуває менї интенції, яких я не мав і нїчим менї их доказати не може. Відтак длятого, що єсли-би менї лучило ся ще що написати і там вивів би я священика руского, такого, яким він повинен бути, тогдї о. Ю. Д. мав би підставу думати, що я єго критика так настрашив ся, ну... і поправив ся.
О. Ю. Д. підсуває менї злобну тенденцію поганити духовеньство pyскe. Доказом того мають бути: 1) наведений в "Олюньцї" факт, що священик отягає ся їхати до хорого 2) виведений в "Чужім гнїздї" — "на закуску, може на лікер" о. Юліян Ґжимала Бичаньскій.
Що до першого, то о. Ю. Д. признає, що колись такі священики були, але днесь ледве чи такій знайде ся. Отже саме з повісти "Олюнька" виходить, що факт сей міг мати місце около р. 1863, значить давнїйше. Коли-ж о. Ю. Д. і тепер таких можливостій не виключає аподиктично, то з сего виходить, що той факт не належить до неможливостій.
Що-до о. Бичаньского — то після льоґіки о. Ю. Д. виходило би, що одним приміром схарактеризований цїлий стан духовний. Тимчасом о. Ю. Д. поминає два такі характеристичні уступи з повісти, котрі цїлком противорічать єго закидам. Сторона 290: "Дарма, що о. Юліяна не любили другі священики [отже не попи], не жили з ним, не приїздили до него на празники. — Стор. 291: "А однак священики [знов не попи] сусїди не терпіли єго. В цїлім деканатї єго одного називали "поржондним" то "лизуновичем" і всюди єго виминали. На соборчиках, котрих він не поминав, обговорювали ся всї важнїйші справи доперва тогдї, як бричка о. Юліяна відїхала."
Тут сильно замарковано, що священики рускі з о. Юліяном не солідаризували ся. Хиба-ж з того виходить зневага для духовеньства?
Але о. Ю. Д. розходить ся о що друге. Він очевидно єсть тої гадки, що священика нїколи чіпати не вільно. Чому? Чи тому, що таких священиків, як о. Юліян, нема, чи може взагалї не вільно про них говорити длятого, що они священики?
Сам о. Ю. Д. признає, що "може автор таку одиницю і подибав." Значить, що такі одиницї були і є, і я их не видумав. Будьте ласкаві перегланути перші рбчники "Страхопуда", що виходив у Відни, а знайдете там типи Hrycolini-х, трех урвителїв, Юрцїв, руских Ванд і т. д. Хиба-ж я их видумав? А чи загал священиків обидив ся такими типами, коли тогдїшний "Страхопуд" так радо всї передплачували?
Чи може я вигадав термін "поржондних" або "лизуновичів"?
Переходжу до другої квестії: чи вільно такі типи виводити? Вільно! і автор мусить се робити, коли хоче аби єго повість вийшла реальною, а не виглядала як в облаках, коли єго повість має бути зеркалом, в котрім видно і зло і добре.
Стан духовний має привілєґії, але враз з тяжкими обовязками; а хто тих обовязків не виповняє або йде по за межу тих обовязків, тогдї і до привілєґій не має права. Тимчасом о. Ю. Д. знає, що "навіть вади духовних загальні покривають ся". А що робить ся з вадами спеціяльними одиниць? чи они також повинні покривати ся?
До сего не виджу жадної рації. Бо передовсїм жаден стан людей — з виїмкою голов коронованих — не має тої привілєґії, щоби о нїм не сказати так, як собі на то заслугує. Також і священича одежа не має тої казочної сили, котра би закривала чоловіка перед очима других людей. По друге в тім то цїле нещастє, що промовчуємо і стараємо ся покрити такі вади, котрі всї видять. Тим не то, що нїкого не поправимо, но противно, даємо єму патент на зле бо він певний, що нїхто про се не заговорить. Особливо руске духовеньство в нинїшних часах повинно бути чисте як слеза, аби єму нїхто нїчого не міг закинути, а тоє лише тим дасть ся перевести, коли оно викине з поміж себе погану одиницю, так як зробили священики кондеканальні з о. Юліяном Бичаньским. Св. Августин каже, що коли правда є скандалом, то нехай буде скандал. Не через характеристику таких Бичаньских в контрастї до других священиків підкопує ся повагу духовеньства, тілько саме через покриванє вад одиниць з духовеньства.
(Конець буде.)
[Дѣло, 05.11.1896]
(Конець.)
О. Ю. Д. хоче в мене вмовити і підсуває менї, за для одного Бичаньского, неохоту а навіть злобу до священиків. Будьте ласкаві прочитати мою конкурсову працю "Образ гонору", а побачите там священика, яким я єго собі зображаю. А коли Ви мимо того менї такі интенції підсуваєте, то даруйте за слово, але ви є дуже злобний чоловік. Ви зa одного Бичаньского так на мене погнївались, що були ласкаві порівняти мене з небіщиком Лямом.
З тої критики виходить, що я міг би собі малювати "чорно" всїх економів, мандаторів, писарів, нехай би і коморників або адвокатів, лише щоби священика не чіпати. — Передовсїм забуваєте на христіяньску заповідь: не бажай того другому, що тобі не любо. Значить: нехай собі цїле село згорить, аби моя хата остала цїла... Кажете, що ті економи, писарі, коморники або адвокати не погнївались би за тоє, коли-б Юзева Ванда вийшла з поміж них. Се правда, бо жаден розумний чоловік не соромить ся з того, коли між товаришами єго званя найде ся погана одиниця. Таку погану одиницю старають ся другі товариші з поміж себе викинути, так як зробили священики з о. Юліяном Бичаньским, а Ви, о. Ю. Д., говорите, що вади духовних покривають ся. Значить, що поганої одиницї між духовенством не вільно виволїкати перед нїяке форум, а кажете, що "сли-би така одиниця трафила ся між священиками, то на тоє є рада". Будьте ласкаві сказати: яка, коли таку одиницю повинно ся покривати?
По друге — беру в повістях річ так як она дїйстно показує ся. Стараю ся фотоґрафувати образки, котрі бачу, і не моя вина в тім, єсли на тій фотоґрафії покаже ся таке лице, котрого хтось не хотїв би видїти при соняшних промінях.
Дальше каже о. Ю. Д: "прецїнь кождий з них [економів і т. д.] далеко лїпше розуміє ся на кручках правних [!], чим священику, а зі взгляду, що за "перекрученя" далеко більше стає перед судом людей з инших станів, чим з духовного." — Се єсть буденна фраза на устах тих людей, що єї не розуміють. Кручок правних нема, бо право має само на цїли усунути всякі неясности і непорозуміня. Крутїйство а право, се такі дві противоположности, як пекло а небо. Як нонсенсом єсть казати небесне пекло, так само нерозумно говорити: кручки правні. Я о. Юліянови жадних кручок не підсував, а лише змалював єго хитрість, самолюбство, брак моральних основ.
О. Ю. Д. посуває ся в своїй ревности буцїм-то в оборонї священьства аж до такого арґументу, котрий ясно виходить з висше наведеного уступу, що мірилом вартости моральної чоловіка єсть кримінал. Се дуже вигідний стрихулець, коби не те, що впрочім ми не знаємо, що неодин криміналник більшу має моральну вартість чим сотня людей високопоставлених, котрим буденні люде кланяють ся і лестять ся... Кождого чоловіка обовязують два кодекси. Кодекс написаний людьми, і кодекс моральний написаний самим Богом в серци кождого чоловіка. На сторожи першого стоять суди, на сторожи другого совість. Сей моральний кодекс єсть ширшій, бо не всьо з него принято до кодексу писаного. Се длятого так, бо суди не всьо можуть сконтролювати; совість контролює всьо, навіть гадку, котра не вийшла по за губу. О. Ю. Д. очевидно здає ся що людей лише кодекс писаний обовязує, що лише після него можемо говорити о вартости чоловіка; инакше не говорив би о ставаню перед судом. Такими арґументами нїкого о. Ю. Д., не переконаєте. Докажіть менї радше, що таких Бичаньских нема, тогдї мене переконаєте і я вдарю ся в груди. Але того менї не докажете, бо я сам можу шепнути вам до уха кілька имен.
Так само як з людьми в моїх повістях поступаю собі з фактами. Сюжетів я в головних нарисах не видумую, лише беру их з житя, так як они стали ся. Длятого не міг я женити Юзя [котрий зовсїм не єсть таким легаром-нетягою, яким Ви єго бачите] з економівною, писарівною і т. д., бо фактом єсть, що він оженив ся з попадянкою Вандою.
Гнїває ся о. Ю. Д., що я в розговорах шляхти ходачкової уживаю слова "піп" замість священик. Єму, каже, се слово звучить немило. То річ нервова, так як н. пр. є люде, що не можуть стерпіти вони цинамону, хоч се смачна приправа. Иншої рації єго анімозії до того слова я не виджу. Прошу заглянути до якого латиньского словаря, а знайдете там слово "popa" в тім самім значіню, що і ми єго уживаємо. Таким терміном именують духовних памятники стпрорускої літератури, а Серби до нинї не говорять священикови в очи инакше, як "попе". Я знав одного дуже поважного священика, котрий про себе инакше не говорив, лише, що він піп. Хиба може з того Вам се слово не любе, що шляхта польска священиків попами називає? Але ж они так само з погордою називають нас "rusin" — чи й сего нам соромити ся? "Піп" має за собою исторію, "ксьондз" єї зовсїм не має у нас. Але о. Ю. Д. і того слова не хоче. Якого-ж терміну я мав ужити в розговорі ходачкової шляхти, аби єго вдоволити? — священик, отець духовний, пан-отець? Се було би те саме як коли б я до таких розмов ужив слова француского або якого взагалї чужого.
Ось яка то критика!
Я би дуже був вдячний критикови, котрий би держав ся річи, а не підчував менї злобно злобних намірів, не промовчував характеристичних уступів, котрі противорічать єго инсинуаціям. Така-ж критика то смішна зарозумілість — і з такою критикою не можу числити ся.
Бережани 1 падолиста 1896.
[Дѣло, 06.11.1896]
06.11.1896