Світогляд Івана Франка

ЧИ МОЖЕ ХРИСТІЯНСЬКИЙ НАРІД ПРИНЯТИ І ШИРИТИ КУЛЬТ ЙОГО?

НАСЛІДКИ КЛИЧА, ЩО “НЕМА БОГА”

Котрий нарід раз піде за “провідниками,” які сказали, що “Бога нема”, того народу скоро не буде.

Вже перед великою війною француський учений др. Бертельо написав книжку п. з. “Вилюдненє Франції.” А тепер француські учені, лікарі, педаґоґи і державні мужі підносять крик, що француський нарід таки зовсім вигибає на очах! В кождім з 89 департаментів (округів) Франції єсть багато шкіл, в котрих є не більше як 5 або 6 дітей! Ба! Є вже і такі місця, де держава удержує школи й учительські сили для одної-одинокої дитини! Ще тому сто трийцять літ (за часів Великої Революції) становила людність Франції мало що не половину (40пр.) населеня Европи! А сегодня оден німецький нарід вже більше ніж два рази численнійший від француського. І що рік то гірше діється з Францією. Коли ще в рік перед війною (1913 р.) уродилося в Парижі 54,244 дітей, то в р. 1916 уродилося тільки 33.099. Француський учений Др. Ф. Мертін пише, що смертельність у Франції при всій її культурі страшно росте і за чотири роки дійшла до цифри 2,632.000 людей. А рівночасно меньшає застрашаючо число уродин. Пусті місця на лавах діточих шкіл у Франції говорять те саме, що білі хрести, які милями тягнуться на земли того культурного народу і говорять вимовно, що француський нарід вимирає. І говорять, що чужі народи посядуть землю його — на віки. І говорять, що ніяка культура не поможе Французам, бо в нім раз був убитий нерв життя.

Деж причина сього? Не є тою причиною війна. Бо по кождій війні кождий здоровий нарід плодиться з іще більшою силою. Німці мали такі внутрішні і зовнішні війни в середних віках і на початку нових, які так винищили їх землю, що треба було їхати цілими днями, заки побачилося село. А сегодня Німців так богато, що буквально дусяться на своїй землі. Те саме було з Італією, котра знає часи, коли публично оповіщувано, що можна даром брати найкращу землю виноградну, але не було кому її дати. А сегодня Італія так переповнена, що Італійці заливають вже Африку і навіть у француських кольоніях Італійців пять разів більше ніж Французів. Араби століттями провадили рліґійні війни, та се не тільки їх не знищило, але ще те маленьке колись племя пустинне залило чудові і великі землі в Азії й Африці. Отож неправдою єсть, немовби війни нищили народи. Причина вимираня народів в чімсь иншім. В чім? У їх власній душі. Коли душу народа полити вітріолем безвірства, тоді заникае в кождім народі нерв його життя. І тоді нема ніяких способів, щоб відродити нарід. Тільки оден єсть вічний спосіб: відродженє твердої віри в Бога Творця всякого життя.

Хтож так смертельно скалічив культурний і колись сильний нарід француський? Сего страшного діла доконали його власні сини, ті, котрі в імя буцімто науки і фальшивого “поступу” ще перед Великою Революцією вщіпили йому отрую безвірства. Ціла купа француських “апостолів” безвірства й раціоналізму довго голосила народови сьому, що Бога нема а віра в Бога се “видумка попів.” На наслідки такої науки не прйишлось довго ждати. Під кличами раціоналізму й безвірства вибухла у Франції перед 100 літами т. зв. Велика Революція, котра в церквах висаджувала на вівтар нагу дівку, як олицетворенє “людського розуму.” Бо коли Бога і його заповідей не признавали вже, то признали “свій розум,” який мав дальше “кермувати народом.” І зачали пити та гуляти по церквах Господніх, різали в них худобу, безрог і дріб, пекли й забавлялися та розпустували в найстрашнійший спосіб. Шал т. зв. “свободи в імя людського розуму” обгорнув тоді народ француський. Заглушив його крик про “поступ” і “щастє свободи” та “рай на землі.”

Так зачався тоді нестримний упадок великого і сильного француського народу, першого між народами тодішного світа. Наполєон Великий, що вийшов з революції, але не затратив віри в Бога, ще раз відновив останним напруженєм велич і блиск Франції. Але й він, хоч вірив у Бога і корону приняв від Апостольської Столиці — не шанував церкви й установ її. А йдучи побідними полками по боєвищах Европи голосив всім народам: “Я цісар Французів оповіщую всім разом і кождому зокрема, що касую монастирі та чини, дарую землю забездурно” , т. п. раціоналістичні “ідеї.” Обложений клятвою церкви вирушив цісар Наполеон на війну проти Росії. Вирушив з ве личезним військом, а вернув сам—на простих санках, все стративши.

Той великий геній упав та сконав невольником і скапався як свічка рід його, хоч обсів уже був богато престолів Европи. Впав, бо думав “своїм розумом,” без пошани Авторітету Церкви правити народом. Хоч Наполєон Великий мав такі військові й державні здібности, яких не проявив за весь час історії ні оден чоловік зі всіх білих народів світа—не міг устояти супроти права і законів Божих, які проповідує церква. За Наполєона в останнє блиснула як свічка сила і могутність Франції. І від тоді скапала вона так, що нині вже стоїть над гробом той великий нарід. І сто літ витримав усего...

Конає на очах—бо страшна єсть кара Божа на тих, котрі раз допустять у себе культ слова людей, які голосять, що “Бога нема.” Тоді настає кара Божа. І доходить до голов провідників. Доходить до шкіл. Доходить до судів. Доходить до подруж і родин. І тоді каже провідник: “Чому я не маю політики ужити до того, щоби брати нпр. дві платні і кричати, що всі хочуть наживи, ая ні!” Тоді каже суддя: “Коли Бога нема, то чому я не маю датися перекупити?” Тоді каже жінка: “На щож мені родити дітей і терпіти при плеканю їх, чому я не маю собі погуляти і світа “порядно” ужити?” Так зачинається кара Божа над народами.

II.

Чомуж так єсть і як до тої кари доходить нарід? Дуже простою дорогою. Коли в якімнебудь народі знайдеться послух для таких письменників, котрі пишуть, що “Бога нема, а віра се видумка,”—тоді віру в Бога заступає щось иньше. А що? Все і скрізь заступає її друга віра. Яка? Віра в “свій власний, людський розум.” Але людського розуму одного для всіх нема. Бо вже і простий народ знає та каже: “Що голова, то розум.” А се значить, що як інакша голова, то й розум має інакший. І зачинається хаос, замішане, подібне до того, яке описане у св. Письмі при будові Вавилонської Вежі. Власне таке замішане бачили ми всі при “будові” української держав тими, котрі належали до таких партій, які стояли не на вірі в Бога, але на раціоналізмі, на “своїм розумі.” Бо без віри в Бога й реліґії—неможлива дійсна дисципліна і неможливе функціонованє людського розуму. Чому? Бо без віри в Бога наступає перецінене свого розуму і своїх сил. А хто перецінює себе, той нічого не буде вчитися. Такий не узнає ніякого Авторітету над собою. Ні над ним, ні в нім нема тоді нічого, що його з правила здержувалоб від зла, від ложи, від демаґоґії, від фальшивого свідоцтва, від обману, як тільки має нагоду до того.

Якже наші партії “будували” Україну без хлопа, пана, попа і Бога?” А ось як “будували”;

На чолі війська поставили чоловіка, котрий ні одної днини у війську не служив. Такої дивовижі не стерпів досі ні оден нарід на світі. Міністерства обсаджували ті партії так: “Побережника, котрий умів ходити з палицею но лісі, зробили міністром рільництва. Шофера кликали на міністра почт і телеграфів, бо шофер має щось спільного з машинами.

За кордон на послів до чужих держав висилали людей, які “навіть добрий день’’ в чужій мові не вміли сказати.

1 так було з усім. І так єсть до сего дня. Хаос не до описана. Люде затратили вже навіть почутте того, що єсть хаос. Переважна часть орґанів нашої преси опинилася в руках крикунів, які навіть найменьшої підготовки ні практики в ніякій дійсній редакції ніколи не мали. Ті люде переважно невіруючі і буквально нікому не підлягають. Вони уважають кождий себе “найвисшим” реформатором і керманичем усего. Кличі, які вони від літ пускають в той нещасний народ, не мають найменьшого сенсу. Ті кличі се тільки доказ абсолютної пустки і помішаня в головах тих людей. До найчастійших “кличів” хаотиків належать отсі: “Україна без хлопа, пана і попа!” “Добути або в дома не бути!”—“Всі мають про все рішати!”— “Провідник має йти за народом!”—“Всьому винен папа римський!” і тим подібні “мудрощі.” Кождого, хто з тими хаотиками не хоче на пусто на дурно повторяти тих нонсенсів, роблять “Поляком,” хоч би йому й не снилася ніяка Польща. Словом—наступає очевидна утрата розуму “лідерів” того рода.

Хтож тим “лідерам” відобрав розум? А хтож иньший відбирає розум, як не Божа сила, котрої вони не шанують. Навіть простий народ знає і каже, що кого Бог покарати хоче, тому розум відбирає. Так відобрав Бог розум француським “лідерам,” від коли вони крикнули, що Бога нема. Так відобрав Бог розум і нашим “лідерам,” котрі виступають проти церкви і хочуть її “реформувати,” хоч до неї не належать. Вони до тої міри стратили вже розум, що не розуміють навіть того, що тільки той має право ставляти які небудь вимоги до якої небудь орґанізації, хто до неї належить і піддається всїм її приписам та постановам. І нема такого оправданя, на основі котрого не-член якої небудь світської чи церковної орґанізації мав би хоч найменьше право чого небудь вимагати від орґанізації, до котрої не належить і котрій не підчиняється. Зовсім так, як злодій не має права вимагати, щоб йому було вільно брати гроші з банку або домагатися, щоб управа банку установила такого чи інакшого урядовця. Та наші “лідери” хаотики навіть того не розуміють!

До якого безглуздя й хаосу дійшло у нас, видно на такім випадку: Від довшого часу ґрупа наших інтеліґентів, котрі не сповняють ніяких церковних обовязків, оповіщує свій “клич” про конечність культу поета Івана Франка для “всего” народу. Се очевидно вільно тій ґрупі інтеліґентів робити й ніхто їй сего не забороняє. Бо в кождім народі на світі є люде, що до церкви не належать і ширять культ невіруючих поетів. Але розуміється тільки люде позбавлені розуму можуть домагатися від духовеньства і церкви, щоб також церква помагала ширити культ невіруючих в Бога письменників!

До невіруючих в Бога належав і наш покійний поет і письменник Іван Франко. Він був чоловік отвертий і щирий. Тому не скривав своєї атеістичної думки, котру кожда церков на світі уважає найстрашнійшою зі всіх думок. Покійний Франко виразно писав:

“Говорить дурень в серці своїм:

Єсть Бог і єсть він Богом моїм.”

Церква все жаліла і жаліє, що той здібний поет і письменник підпав цілковито під вплив атеістичної струї, яка в часах, коли він виростав, захоплювала майже всю інтеліґенцію Европи. Духовеньство наше мимо того все підпирало Франка в його літературній праці. Навіть наші монастирі не відмовляли йому ніколи вступу до своїх бібліотек. Кождої ферії відпочивав Франко по домах наших священиків. Одначе з усею творчістю Покійного ніяка віруюча людина погодитися не може. Ніяка дійсна церква на світі і ніяке духовеньство ніякого народу не може брати участи в ширеню культу атеіста. В ніякім народі навіть до голови нікому не моглоби прийти, вимагати від духовеньства й від Церкви та від віруючих людей взагалі, щоб вони брали участь у культі атеіста. Такого випадку на світі абсолютно нема. Але у нас під фірмою “Обєднаня” видав тут п. посол Мишуґа “клич” щоб “усі” ширили культ Франка. І під тим “кличем” сам підписав пятьох священиків. Оден з них прилюдно запротестував проти такого уживаня його підпису, і зрікся всякого уряду в “Обєднаню.” Нате п. Мишуґа знов іменем “Обєднаня” видав комунікат, у котрім пише, що принято резиґнацію (того священика), бо його становище супроти відданя пошани Франкови розходиться з поглядами “Обєднаня” так далеке, що “Обєднаня” булоби змушене й без того що значить: без резигнації) “витягнути приписані статутом консеквенції!”

Таким чином суспільність вперве довідалася, як п. Мишуґа розуміють статути “Обєднаня,” котрі мають виключати з “Обєднаня” кождого, хто не хоче підписатися під закликом до святкованя культу поета, який зі своїм атеізмом навіть не крився. Тим самим п. Мишуґа виключають з “Обєднаня” величезну більшість віруючого українського народу і кожду церкву. Бо в ніякім народі ніде ніколи ще не було й нема таких церков і таких віруючих людей, котрі ширилиб культ невіруючого в Бога поета. Не може се бути й у нас, бо воно неможливе.

Вірив у Бога кождий поет, котрого яканебудь нація святкує культом. Вірив у Бога анґлійський ґеній Шекспір і вірив італійський Данте і вірив шведський Теґнер і вірив польський поет Міцкевич і вірив наш ґеній Шевченко. Тому церкви беруть участь у святкованю культів тих національних ґеніїв. Але ніде й ніколи не бере ніяка церква й ніякий віруючий нарід участи у культах невіруючих людей. Бо се булоб початком упадку церкви такого народу. Се ще не значить, щоб церква наша мала накидатися на покійного поета, або не признавати його праці на иньших полях. Але культ се пошана особи і всеї праці даної особи, се освяченє цілости її роботи. А сего ніяка думаюча людина не може вимагати від ніякої церкви, ні від католицької, ні від православної, ні від протестантської. Се булоб найбільше насильство над свободою думки, силувати церкву до пошани культу її явного ворога. Сего мігби вимагати тільки чоловік в публичних справах непочитальний. Або замовлений ворогом на робленє розвалу. Пишемо се з повною свідомостю значіння сих слів.

Таке єсть і мусить бути становище церкви та духовеньства і всіх віруючих людей так тут, як і вкраю. Доказом того, що таксамо як ми тут дивляться на культ Франка і в краю віруючі люде тай церква наша, єсть голос, який “Свобода” перепечатана в 149 ч. з дня 29 червня, 1926, п. з. “Гірше ката.” Там лається директора нашої учительської семинарії і Сестер Василіянок в Яворові за те, що вони не хотіли дозволити прикрасити вікон школи наліпками в честь Франка, бо уважають його великим безбожником. Кажемо отверто і ясно: Вони мали і мають рацію, що нічим не хотіли взяти участи в ширеню культу атеістичного поета.

Сеї рації не змінить те, що прихильники атеістичних культів прозивають побожних людей “гіршими ніж кати” та закидають їм “службу Польщі” й тим подібні фальшиві видумки. Віруючі люде навіть не здивуються, що так їх лають і очорнюють люде без церкви. Бо так все було і буде. “Поляком” прозивали і Покійного Епископа Сотера. Але се не значить, щоб уступати перед ревом і лайками та нападами людей без віри і церкви. Бо кожда уступка перед такими людьми се тяжка провина супроти віри, котра вкидає весь нарід у щораз глибший хаос і наближає до сташного занепаду, до такого власне, до якого дійшов француськой нарід, хоч він далеко сильніщий від нашого.

Про основи атеістичної ідеольоґії покійного Франка напишемо ще пару статтей у значнійших промежутках часу, бо сам перегляд маси його писань вимагає значнійшого часу навіть для того, хто читав твори Франка. Тоді кождий думаючий читач виробить собі поняттє про ту справу, ізза котрої, п. Мишуґа, йдучи під сим оглядом рука в руку з філією большевицького “уряду” окупантів у Харкові робить таку руїну між нашим віруючим народом на американській земли. А зрозумівши в чім річ, скаже кожда віруюча людина щиро і правдиво:

“Святкуйте собі панове раціоналісти кого хочете і як хочете! Але засі вам від церкви і не сьмієте накидати їй ніяких культів, котрих вона святкувати не може і не повинна. Ми всі віруючі люде не позволимо на насильство над нашою церквою, над нашими Епископами, над нашим духовеньством, над нашими Сестрами і над усім віруючим в Бога народом.”

Так говорить кождий віруючий нарід своїм раціоналістам. Так скаже і наш, коли він правдивий нарід, спосібний до думаня.

МАТЕРІЯЛІСТИЧНИЙ СВІТОГЛЯД ФРАНКА

Чи може цілий нарід приняти і ширити культ Його?

Іван Франко належить до великих працьовників української землі. Доказом його великої праці — безліч його творів. Між його творами є й такі, котрі кождий монастир може давати до читаня дітям у сиротинцях, кождий священик може поручати молоді нашого народу, як нпр. “Франкові Казки” “Коли ще звірі говорили”, Франкового “Лиса Микиту”, Франкового “Дон Кіхота”, перерібки з арабських оповідань, зі східних лєґенд і т. п. Одначе світогляду Франка ніякий віруючий нарід на світі а тим самим і наш нарід рішучо приняти не може і не прийме,— коли хоче заховати віру в Бога а тим самим здібність до життя і розвитку. Чому? Бо світогляд Франка належить до найстрашнійших зі всіх світоглядів, які колинебудь мало людство. Се якраз теперішнє поколінне інтеліґ енції має обовязок отверто і щиро сказати всему свому народови. Воно не сміє дати себе заголюкати харківським духовим невольникам червоної Москви, котрі хочуть окремим культом вщіпити в наш нарід матеріялістичний світогляд Франка. Бо колиб се вдалося їм зробити, тоді весь наш нарід дійшовби послідовно до того, до чого довела московський нарід матеріялістична доктрина. І сей обовязок отверто представити перед нашим народом нещасний світогляд, котрий розбив нам нашого великого працьовника, виконуємо тут без огляду на рев ріжних паничів, між котрими часто лучаються люде, які ревуть за культом Франка, зовсім не знаючи ного творів ні його світогляду.

II.

Матеріялістичний і атеістичний світогляд покійного Франка пробивався і в його ріжних прозових писаннях і в його багатьох поетичних творах. До тих поезій, в котрих його світогляд пробивається найвиразнійше, належить отся:

Душа безсмертна! Жить віковічно їй!

Жорстока думка, дика фантазія,

Лойолі гідна й Торквемади!.......

Серце холоне і тьмиться розум!

Творця хвалити? За що хвалить його?

Що в моїм серці сей розпалив огонь

І в насміх призначив розлуку?

Рай показав і затріснув браму!

Та Пану Богу я не хочу блюзнить,

Бо пощо вірних щирі почуття дразнить?

Мов актор той мечем махати

На паперовії страхопуди?

Я не романтик. Мітольоґічний дим

Давно розвіявсь із голови мені.

Мене не тішать ані страшать

Привиди давньої віри млисті.

Бо щож є Дух той? Сам чоловік його

Создав з нічого в кождій порі й землі

Дав йому свою подобу,

Сам собі пана й тирана творить.

Одно лиш вічне без початку й кінця

Живе і сильне, — се є матерія:

Один атом її тривкійший

Ніж всі боги, всі Астарте й Ягве.

Безмірне море, що заповня простір,

А в тому морі вир повстає сям - там —

Се планетарная система —

Вир той бурить і клекоче й бється.

В тім вирі хвилі — сонце, планети є,

В них міліярди бомблів дрібних кишать

А в кождім бомблі щось там мріє,

Міниться, піниться, пок‘ не присне.

Се наші мрії, се наша свідомість,

Дрібненький бомблик в вирі матерії.

Та бомблі згинуть, вир утихне,

Щоб закрутитися знов десь инде.

Безцільно, вічно круговорот отсей

Іде і йти-ме; Сонця, планет ряди

І інфузорії дрібненькі —

Всьому однакова тут дорога.

Лише маленькі бомблики людськії,

Що в них частинка виру відбилася,

Міркують, мучаться, бажають

Вічности море вмістити в собі.......

III.

Так пише Франко. Що єсть у тій поезії? В ній єсть заперечене істнованя душі. В ній заперечена всяка реліґія, а тим самим усяка на вірі в Бога оперта мораль. Реліґію називає Франко ”мітольогічним (байкарським) димом”. Франко заперечує Духа-Бога й каже, що Його творить собі чоловік. Ніякого Бога Франко не признає, а признає тільки матерію і вир, в котрім “кишать” міліярди “бомблів”. Наша свідомість се по думці Франка також “бомблик”. Ті “бомблики” крутяться після нього безцільно і на пусто та на дурно мучаться й бажають чогось.

Так виглядає ядро світогляду Франка про таємницю світа, Бога й людського істнованя, про ідеали, бажання і змагання людей як одиниць і як цілости.

IV.

Що властиво єсть сей світогляд?

Се нігілізм. То значить, се такий світогляд, котрий |все, але то буквально все, чим живе людство, зводить до безцільної нічтожности. Не вільно сего світогляду мішати зі світоглядом Соломона, котрий також сказав: “Суєта суєт і все єсть суєта” (марнота). Бо той мудрець Божий відносив сі слова до світових вартостей, до роскошів і багацтв, до людського мудрагельства. і знання, до влади світа сего, до піль і до золота, а не до вартостей Божих, до тих ласк, які віруючим в Бога дає Божа незбагнута сила. Дає тим, котрі не стратили віри і покори перед Богом та вміють молитися до Бога за дари Його. Возьміть у руки й перечитайте уважно Книгу Екклєзіяста, Сина Давидового, а переконаєтеся, що й він мав Франковий світогляд. Мав, але поборов його в собі. І дійшов до висшого світогляду. Він викоштував аж до дна все, що дає матерялістичний світогляд: дівчат і скарби, будівлі і владу і всю “мудрість“ людську. І до чогож дійшов? Ось що він каже: “І зробилося мені життє ненависним і остогидло мені все...... І зненавидів я всю працю мою”. А сумніви мучили його так, що затратив розумінне ріжниці між звіриною й людиною (гл. 21-22 уступи 3. глави Екклєзіяста). Вони обидва дійшли до повного матерялізму і до світогляду “бомбликів”. Але тут власне наступила ріжниця: Наш великий але нещасний працьовник Франко заломився в нутрі під тягаром сего все роз’їдаючого світогляду матеріялізму і нігілізму. А сильніщий віднього дух Соломона Великого, що став притчою во язиціх всіх народів, не дався! Він піднісся до висшого світогляду, реліґійного, Божого. Се коштувало його страшної праці та зусилля, що видно виразно з його дійсно жахливої книги. Бо старі письменники навіть найгірші внутрішні муки збувають все коротко. Се стиль тих тисячеліть. Колиж Соломон аж так описує свої душевні переходи, то видно, що вони його коштували! А коли він вирятувався з пекла нігілізму, оставив пересторогу людям, котра все буде пересторогою, хочби її автентичність не знати як квестіонувати. Бо за нею промовляє зміст, як за авторством Гомера або за ориґінальністю нашого “Слова о полку Ігоря”. Той син Давида, той мудрець Господній, той бесідник великий, той володар Ізрайля, той цар Єрусалиму, — довго шукав правди. А мав до того і потрібну голову і засоби. А пізнавши правду, написав правдиву книгу. Й описав у ній страшний перелом свого матерялістичного світогляду на реліґійний. І закінчив ту книгу так:

“Вислухайже змісту того всього: Бійся Бога і повни заповіди Його. В сьому міститься все про чоловіка. Бог бо судити-ме все, що діється, навіть усе утаєне — чи воно добре, чи зле”.

Во істину — сей велит не потребував говорити неправди. Не говорив свідомо неправди і Франко — тільки зломився під тягарем нігілізму.

З великого роду Давида прийшов на світ Спаситель людства, якого науку перечить Іван Франко — в імя матеріялістичних “бомбликів”. Длятого світогляд Франка не може бути принятий христіянським народом.

Світогляд Франка не єсть оригінальний. То значить, що се не його власний світогляд. Се тільки відблиск модних, а вповні безпідставних мірковань тодішного покоління інтеліґентів західної Европи. Тодішнє поколіннє інтеліґентів вірило переважно тільки в матерію. Духа не узнавало. Що матерія як така зовсім індиферентна (байдужна), що вона не реагує (не відчуває), що вона не може бути причиною нічого, — сим той світогляд не журився. Духа заступив собі “круговоротом” і кінець. Відки той круговорот? Хто його пустив в рух? По що? На що? На яку памятку? Тим той світогляд не дуже займався. Нін і не міг глибше всякнути в ті питання, бо вже самим нігілістичним поставленєм справи так був ослаблений, що Франко зовсім слушно підчеркує, що людям того світогляду “тьмиться розум“ на само припушенє про силу другого світогляду, котрий вірить у безмертність душі і Бога. Для материлістичного світогляду Бог і віра в нього — се паперові страхопуди й миляці баньки, се “дим хоч власне найбільші фільозофи й навіть натуралісти людства все вірили і тепер вірять у Бога. Назвемо тільки імена таких як Арістотель, Нютон, Ампер, Пастер Лінней, Фарадей і навіть Дарвін. Чи можна припустити, що ті великі учені натуралісти були дурні або обманці, а зате напр. наш п. Мишуґа і Дурдела се люде понад усякий сумнів мудрі і не підлягають самообманови? А найбільше невіруючих єсть якраз між тими, котрі природи і її законів фахово навіть не студіювали. До них належав власне і наш Франко. Він був письменник і поет, що писав романи, а в науці займався фільольоґією, мовою, історією літератури, суспільними справами і політикою, — а ніколи наукою природи. Що Франко тут і там згадує про “безцільний” танець атомів і бомблів — все те запозичені міркованя з писань модних тоді але скоро забутих матерялістів. Не дивота, що в писанях Франка нема відповіді на питаннє, чому чоловік хоч має розум, а стріляє дурниці й безцільно блукає та робить скоки, — коли рівночасно зорганізована на основі вічних законів матерія у виді величезних сонц і міліонів зьвізд ходить правильніше, ніж найлучший годинник. Ходить міліони літ без ніякої направи, кермована тільки невидимими, але дуже правильними законами. Такими законами, що проймають наскрізь і величезні сонця і малесенькі бакцилі, що без числа містяться на кінчику голки. Ті власне закони природи, найбільшого Св. Письма, яким пише сила Божа по безвістях безграничного всесвіта, — заставили найбільші уми всіх часів і народів признати незбагнуту але свідому ціли силу Божу. Між найбільшими головами всего людства нема атеістів. Атеісти є тільки між тими, котрі зломалися в тяжкім змаганню своїм з думкою про таємницю світа і людини. Атеісти є тільки між тими, котрі власне паперові страхопуди про безцільні бомблі взяли за дійсність і ядро тайни всесвіта. Бо якіж гірші можуть бути страхопуди, як ті власне “бомблі”, що вертяться без найменьшої ціли а повертівшись, прискають і тільки пара з них виходить...... Тай та пропаде.! На щож бороти ся і за що, коли такмалоб бути? При такім “світогляді” з бомблями устане всякий ідеал, кромі котнюхового. Словом — сей світогляд се основа того, що опісля з’явилося в большевизмі. Не дивота, що большевики офіціально ухвалили видати твори Франка й поставити покійному памятник у Львові.

VI.

Не треба датися змішати тим, що мовляв “і в краю” є такі “інтеліґентні люде”, котрі взивають до ширеня “культу” Франка. Бо “культ“ культови нерівний. Ніхто не може мати нічого проти того, щоби з великої праці Франка вибрати й видати його цінні думки і писання. Бо нема такої будови на світі, з якої не можнаби взяти частини матерялу й ужити навіть до будови найлучшої церкви чи палати, або хоч до будови дороги чи насипу до них. А щоб вибирати, треба мати цілість. Тому не можна противитися й тому, колиб нпр. Наукове Товариство ім. Шевченка в наукових цілях видало повний збірник писань Франка. Але иньша єсть річ брати частинки з якоїсь будови й ужити їх, а иньша річ сказати: Ціла та будова добра на мешканє духа дальших поколінь цілого народу, хоч сам будівничий тої будови каже виразно, що він в нічім не бачить ні мети, ні ціли, а бачить тільки пустий круговорот прискаючих бомблів, котрий “безцільно, вічно іде і йти буде”. Чи се може бути основою й фундаментом нації? Відповісти “Так” — можуть тільки люде, котрі самі мають безцільний круговорот “бомблів” у своїх головах, котрі безцільно покрутяться і безцільно приснуть. Сей світогляд може бути основою до чогось. Але до чого? Тільки до безцільної “революції”, до розвалу, який роблять большевики і їх свідомі або несвідомі приклонники. Тому большевики послідовно поступають, коли проголошують афіціяльно світогляд Франка. Але українська нація сего світогляду приняти не може і не сміє, коли хоче приступати до будови свого великого дому. За те може взяти з праці Франка те, що не пересякло сим світоглядом.

Неправдою єсть, немовби хто не будь накидався на Франка за його добру працю. Се накидуванє привиджується тільки людям з прискаючими бомблями в голові, котрі взагалі не знають, чого хочуть. Сі люде посуваються в своїй нахабности аж до підписуваня священиків, під відозвами, що взивають до вщіплюваня “культу” атеіста. Се люде або рішучо непочитальні, або замовлені до робленя розвалу й заколоту. В кождім з тих “бомблів”, — як слушно каже Франко, знаючи своїх людей, — “щось там мріє” і “піниться”. Мріє звичайно надія на дві платні за вигукуванє про “любов до народа“, а піниться переважно ненависть.

Всяка дійсна церква і всяке духовенство та всякий дійсний нарід мусить виступити проти накидуваня їм безцільних світоглядів атеізму. З дійсно глибоким жалем мусить сказати собі кождий віруючий Українець: На нашій убогій ниві духа, на Диких Полях його — здібність і праця покійного Франка могли його зробити національним генієм, достойним культу всеї нації. Могли, але на жаль не зробили. Бо він зломався під тягарем атеізму, під страшним бременем неґації (запереченя). Таких зломаних фільософів лежить богато на тяжкім шляху всіх народів. Лежать і більші від Франка. Бо хоч він, як сам про себе казав, “тяг чужого скарбу повні міхи“, а як ми скажемо “і свого немало”, — то були ще більші від нього, котрі скінчили життє таксамо страшно як скінчив покійний Франко: без помиреня з Богом. Так скінчив за нашої памяти оден з найбільш блискучих умів людства, котрому Бог уже в колиску поклав десять найкращих талантів людини. Так скінчив ясний як криштал і як огонь горячий великий ум німецького фільософа, що називався Ніцше. Скінчив у замраченю й помішаню, хоч кинув полумінний стовп огню свого духа на цілу кулю земну і нема на всім світі ні одної інтеліґентної людини, котра не зналаб імени автора “Заратустри” й “Антихриста”. Але нема і не буде культу його в ніякім народі. Вже погасла полумінь його, хоч Німці вміють шанувати не тільки думки, але навіть стільчики, на котрих сиділи їх працьовники при роботі. З тих саміських причин, з яких неможливий культ Ніцшого, неможливий і всенародний культ Франка, хочби наші хаотики не знати що викрикували. Ні церква ні величезна більшість нашого христіянського народу не прийме матерялістичного світогляду Франка. Але хаотики й матерялісти можуть собі святкувати всякі культи кілько хочуть і доки схочуть.

ЧИ ДОБРЕ БУЛОБ У МОЛОДЬ ВЩІПИТИ КУЛЬТ ФРАНКА

І. Значіннє молоді для народа.

Є такі люде, котрі накликують, щоби вщіпити культ Івана Франка в нашу молодь. Що таке молодь? Молодь, молодіж се найчуткіща частинка народу котра живе не досвідом, але вірою, запалом і любовю. Молодь се перша делікатна як квітка сторожа кождого народу в його поході у невідому будучність. Куди ту ніжну сторожу скермувати, туди вона й піде. Який огонь у її серци розпалити, таким вона горіти буде. Які думки і заміри в молоді заїяти, такі вона колись розвине. Так було з нами. Так було з нашими батьками і дідами. Так буде з нашими дітьми і внуками аж до найдальших поколінь. Молодь все піде на всяке діло, в котре повірить. Молодь не цофнеться перед ніяким терпіннєм в імя світогляду, який їй защипиться в її чисте серце, в її очи ясні.

Є стара приповідка між народами, котра каже, що коли люде великими гріхами відвернули від себе ласку Господню, тоді Бог опускаючи їх зглянувся ще на дітей, на квіти людські Зглянувся і сказав: “Оставлю батькам і матерям мою любов до діточок їх. Нехай заступають мене”. І тому ніякій матери, ніякому батькови не байдужне те, якими стежками піде дитина їх та що жде дитину на невідомих життєвих дорогах. З батьків і матерей та їх дітей складаються сем’ї, родини. А з родин складаються народи. Вони всі йдуть в невідому будучність.

II. Два світогляди.

Є тільки два світогляди: хаотичний і реліґійний. Хаотичний “світогляд” учить хаосу. А реліґійний світогляд учить ось чого:

Котрий нарід має сильну віру в Бога й велику пошану для заповідей його, той має силу в собі та твердо йде кріпкими ногами по безконечних шляхах життєвих. І дав Бог народам провідників, щоб показували їм дорогу. Се люде з Божою іскрою в очах. Се великі поети. Нема великого поета без великого терпіни. Еспанський великий поет каже: “Щоб писати як Бог, треба терпіти як пес”. По тім, як ті поети терпить і як вони зносять терпіннє і в чім знаходять укоєнє його, пізнати нехибно, як вони ужили талантів своїх.

III. Перший напрям любови Франка.

Іван Франко, великий поет український, переходив велике терпіннє. Розуміється, не походило воно від того, що хтось його “іґнорував”, чи “обминав”, чи неслушно “критикував”, як пишуть нетямущі люде. Бо великі борці не звертають уваги на такі марниці. Терпіннє Франка било з його власного нутра. Подивімся на те його терпіннє. Негарно єсть заглядати з пустої цікавости в терплячі душі людські. Але се не відноситься до поетів, бо вони як провідники серця народів зрікаються самі права таємниці до серця свого. Вони самі отверто розкривають рани його. Тим розкриванєм ран свого серця впливають вони на творенє цілих народів на образ і подобіє своє.

І Франко відкрив нам найглибші й найінтимнійші рани душі і серця свого. Відкрив власне на те, щоб ми дивилися в них. Треба дивитися на всякі прояви життя справедливо. Де побачиться добро, там сказати, що єсть добро. А де побачиться що добра нема, там сказати, що його нема.

Франко переходив сильну нещасливу любов.

З часів, коли мав 30-37 літ маємо таку його любовну поезію

Як на вулиці зустрінеш,

То мене обходиш ти.

Добре робиш! Спільним шляхом

Не судилось нам іти...... .

Як в дорозі здиблю горе,

Що тобі несе удар,

Сам його до себе справлю

І прийму його тягар.

А як щастя часом схоче

В мою хату загостить,

Я його до тебе справлю,

Най голубчиком летить...... .

Се одна з найблагородніщих любовних поезій, які можна знайти в літературі.

IV. Перелом у любовнім почуваню Франка.

Недовго бачимо первісний тон у Франковім терпінню. За раз таки появляється інакший:

Я нелюд! Часто щоб зглушить

У серці люту муку,

Я чистий, образ

Твій убить

Здіймав проступну руку.

Я з вулиці болото брав,

Каміння кременисте

І кидав ним у образ твій,

В лице твоє пречисте.

Я мов безумний лютував,

Мов пяний у нетямі,

Хоч чув, що власне серце рвав

Злочинними руками.

Та як минув скажений дур,

Я чувсь брудний, недужий,

А образ твій яснів в душі,

Мов сонце верх калюжі.

Очевидно ми далекі від того, щоб розбирати сей вірш. Нехай се роблять ті, що самі без гріхів у минувшині своїй. Але загально треба ствердити, що нема подібних поезій у поетів, яких культи святкують народи. Нема чогось такого й у нашого дуже пристрасного Тараса.

Літа минають. Франко дає знов дуже гарний вірш “Як почуєш в ночи”.... ...... Він всім відомий. І заслугує на те, щоб був відомий.

V. А що на се сказалиб родичі дитини?

Далі слідує такий тон у поезії Франка:

Чорте, демоне розлуки,

Несповнимих, диких мрій,

Недрімаючої муки

І несправджених надій!

Слухай голосу розпуки!

Буду раб, невольник твій,

Весь тобі віддамся в руки,

Лиш те серце заспокій!

Враз з тобою на страждання

Я готов на вік піти,

Лиш одно мені бажання

Заспокій тепера ти.

За один її цілунок

Най горю сто тисяч літ!

За любов її і ласку

Дам я небо, рай, весь світ.

Річ ясна, що поняттє “чорт” треба тут розуміти символічно як узмисловленє всего зла, котре потому мучить людину за те, що вона зробила. Хто уважно перечитає, сей вірш ще раз і ще раз, а має сам сина або дочку, — нехай застановиться над тим, чи хотівби, щоб його дитина піддалася колись аж такому зразкови пристрасти. А не треба забувати, що слова поета се не пусті звуки. Се огні, котрі часом тліють, а часом бухають і нищать молоді душі. В історії літератури ріжних народів є цікаві докази, який великий і страшний буває вплив поетів. Він часом проявляється зараз, а часом аж по сотках літ. Нпр. по виданю невеличкого твору німецького поета, що називався Ґете (“Терпіння молодого Вертера”) в Німеччині цілий ряд молодих людей поповнив самоубийства перенявшись тим твором.

VI. Геній Ґетого і ґеній Франка.

Мабуть відчуваючи можливість наслідків так проявленої пристрасти, спробував Франко таки зараз написати щось немов глузованє з попередної поезійки. Він представляє, що чорт йому з’явився в пітьмі, зареготався, поплескав у плече і сказав:

Ось новість! Куріоз! Ось диво природниче!

Пан раціоналіст, безбожник — чорта кличе!

Щей душу напиха!

Сто тисяч літ горіть готові? Ха-ха! Друже!

Се спорий шмат часу! А ще недавно дуже

Чи не казали ви:

“Душа — то нервів рух?” Значить, загинуть нерви,

То і душі капут! То якже се тепер ви

Згубили з голови?

І щож, скажіть мені, оферта ваша варта?

Сеж в газардовій грі фіктивна, кепська карта

Чи чесно се? Скажіть!

Вам хочесь те а те..... конкретне, а мені ви

Даєте пшик. Се стид! Не думав, що такі ви!

І з чортом так не слід!

А втім, голубчику, оферта ваша пізна!

Та ваша душенька се коршма тай заїздна, —

Давно в ній наш нічліг.

Чи я дурний у вас добро те купувати,

Що й без купованя швиденько буду мати

Без клопотів усіх!

Що думати про сю поезію? В історії літератур ріжних часів і народів описують поети (як народні, так і вчені) доволі часто появу злого духа і розмову з ним. Описують звичайно дуже поважно, як зустріч з олицетворенєм усего злого. Найбільший німецький поетичний твір що називається “Фавст”, опертий на подібнім мотиві. Але як кінчиться той дійсно великий твір, на котрім виховуються сильні покоління великого німецького народу? Зовсім не так, як найлучший цикль пісень Франка, про котрий тут пишемо. А як? Герой того великого німецького твору Др. Фавст, хоч опутаний діяволом, освободжується від нього і спокутовує гріхи свої тяжкою працею: видирає бурливому морю шмат землі й обробляє його для себе і для дальших поколінь свого народу.

VII. Перші вістуни розстрою Франка.

А якже кінчиться найлучший цикль найінтимніщих поезій Франка? Його дальший перебіг і кінець такий, що Франко попадає — у розстрій. Його розстрій блистить зразу так гарно як яблочко з червачком. А потому переходить у повний розклад. Ось докази:

Пісне, моя ти підстрелена пташко,

Мусиш замовкнуть і ти.

Годі ридати і плакати тяжко,

Час нам зі сцени зійти. . . . . .

З кождою строфою, з кождою ну тою

Слабшає відгомін твій.

Пісне, напоєна горем-отрутою,

Час тобі вже на спокій.

Се гарна пісня, хоч вона вже пригнобляє. А друга ще мякша і лучша:

І ти прощай! Твого імя

Не вимовлю ніколи я. . . . . .

Мене забудь швиденько ти,

Своїх діток люби, пести,

Будь вірна свому мужу!

І не читай моїх пісень

І не воруш ні в ніч, ні в день

Сю тінь мою недужу . . . . . .

VIII. Франко і Будда.

Але де далі, там гірше. Гірше під кождим оглядом. Поет попадає в розпуку і бачить тільки оден вихід — самогубство. І аргументує його на ріжні лади, зачинаючи від Будди, основника дивної азійської віри, котра параліжує активність людини.

Франко пише:

Поклін тобі, Буддо!

В темряві життя

Ти ясність, ти чудо,

Ти мир забуття! ....

Та з пристрастей пекла

Ти вивів людей,

Не тьмив їх туманом

Загробних ідей.

Безсмертне лиш тіло.

Бо жаден атом

Його не пропаде

На віки віком ....

Поклін тобі, світлий,

Від бідних, блудних,

Що в пристрастей путах

Ще бються міцних.

Поклін і від мене,

Що скочу як стій

Із тиску Сансари

В Нірвани спокій!

Князь Ґотамо “Будда”, Азії учитель, се оден з найсильніщих мозків, які видало людство. Докладніші студії над притчами Будди появилися щойно по написаню сеї поемки Франка у прекрасних працях німецьких учених. Але вже й тоді на основі того, що було відоме, неможливо було сказати, що Будда “не тьмив” людей загробними ідеями. Ще й як “тьмив”! Таке поставлене справи тим дивніще, що сам Франко написав досить велику працю про Будду. А вже ніяким чином неможливо було й тоді думати, що Будда так легко обіцяє “нірвану” (знищенє, забуттє) в такім стані пристрасти й розбурханя. Ой, ні. І Будда вимагає, щоб людина таки добре заслужила собі навіть на “нірвану”. А вистріл з револьвера в себе се не єсть заслуга після ніякої науки.

IX. Як Франко оправдує самоубийство.

Дальше Франко ще і Христа бере на свідка свого “доброго” погляду, немовби самовбийство могло бути справдане!

“Коли знаєш, що чиниш —

Закон твій — ти сам

А не знаєш, що чиниш —

Закон є твій пан”.

Такі слова по думці Франка мав “напевно” сказати Христос. Хоч даремно шукати їх в євангелії, та вони заховалися в однім старім грецькім рукописі, додає Франко. Значить — Франко закидає Церкві, що вона пропускає чомусь ті “Христові слова”. Тимчасом се очевидно не слова Христа, бо вони відомі були вже на сотки літ перед Христом. А саме на ринку в Атенах викрикували сі слова старогрецькі софісти. То були такі давні крикуни, що робили збілого чорне, а з чорного біле й завели “культ чоловіка”, навчаючи, що кождий чоловік се мірило всего.

X. Що на се сказалаб здорова суспільність?

Кінець кінців Франко так описує свій лік на біль серця:

Отсей маленький інструмент

Холодний та блискучий. . . .

Один кивок. . . . один момент. . . . .

І крови ключ кипучий. . . . . .

Отсе весь лік, отсе рецепт

На весь мій біль безмірний. . . . . .

Один момент — хибаж се гріх?

І по щож так страждати?

Марний комар, пустий оріх

То й по що заваджати?

Се правда. Бо хто утратив віру в Бога, а чогось дуже забажає і не може осягнути, все одно чи дівчини, чи слави, чи влади, чи богацтва, — то для такого одинокий льоґічний кінець духове або й фізичне самоубийство. Але чи такий світогляд може стати предметом здорового культу для народа і його молоді? Нехай на се питаннє відповість собі кожда мати і кождий батько, що мають доростаючих дітей.

Та “найлучше” подаємо тут на кінци, сего уступу, хоч воно приходить в середині циклю тих поезій Франка. Він пише про свою любку і любов таке:

Я не тебе люблю, о ні,

Моя хистка лілеє,

Не оченька твої ясні,

Не личенько блідеє. . . . . .

Я не тебе люблю, о ні,—

Люблю я власну мрію,

Що там у серденьку на дні

Від малечку лелію. . . . . .

І се правда. Любов буває всяка. А сі стрічки навели ми на доказ, як тісно вяжеться світогляд людини навіть з її анімальним істнованєм, з питаннєм продовженя роду. А центр усякого світогляду се відношенє до Бога. І тому власне Франко так весь час кружляє думками коло того питання. Бо атеіст кружляє коло Бога може навіть більше ніж віруюча людина. Кружляє і все мучиться переченєм.

Отож ми кажемо і доказуємо таке: Франко великий поет. Але з його творчости можна зробити тільки вибір, а цілости її ставити як предмет культу неможливо. Значить: Цензура? Так, цензура. Бо інакше, коли не буде розумної цензури, опертої на свобідній критиці в літературі, то потому допустимо буквально все, як московські большевики допустили й полюбили “все”, що йшло “на ліво” — аж до таких пісень:

“Отца я зарєзал, мать свою убіл,

Младшую сестріцу

Нєвінності лишіл. . . . . .”

Сен “лицар” уже “порядно” пішов на ліво. Або ся “панна”:

“Я без Бога, я без загси (?)

Я без торгу, я без такси:

Сред деревні, сред села

Аліменти родила....” (Гл. “Н. Рус. Слово”, ч. (4919).

XI. Про світогляди і культи.

Коли кинемо оком на літературу ріжних народів світа, живих і померших, то нашим очам представиться такий вид: Від великих любовних поем Гіндостану, від мітів таємничих мудрців Борзіппи, від єгипетських, грецьких, китайських пісень, від символічної “Пісні Пісень” Гебреїв — скрізь бє чистим ключем сильна любов людини до людини — аж до наших днів. Та любов бє ключем нпр. в одній зі старших пісень Гіндостанських аж такою силою:

“Мила моя!

Ти вартнійша для мене навіть від порогів

Рідного Краю мого!”

Але скрізь і все в парі власне з такою сильною любовю йде глибока віра в Бога. І тому така любов се творча любов народів, котра творить життє і не кінчить самогубством. Не кінчить навіть тоді, Коли нещаслива любов до злої жінки вириває салюбленому такі слова, які вирвала з уст Соломона:

“І дізнався я,

Що гірша ніж смерть — женщина

Бо вона — сіть,

Серце в неї — капкани,

А руки — ланцюхи.

Хто добрий перед Богом,

Той уратуєся від неї.” (Книга Еккл., 7.)

Такі твори можуть бути і все були предметом культу народів. Се не значить, щоб осуджувати Франка за те, що він так а не інакше описав свою любов. Бо перша річ у творчости поета се повна свобода. Йому вільно писати, що хоче і як хоче. Але нам вільно вибирати, чи те, що він написав може бути предметом культу цілої нації та її молоді, чи не може бути. Отож ми кажемо, що ні. І подаємо причину того: сей поет мав душу зломану болем невірства. Він сам се чув, розумів і казав, постійно вертаючи до Бога, щоб істнованє його все перечити. Творчість такого поета не може бути основою для образованя почувань молоді христіянського народу.

XII. Хто може бути учителем.

Ніколи не осягнеться бажаного успіху заборонами. Тому безцільно булоб видирати молоді з рук якого небуть автора. Але можна і треба їй сказати: Коли хочеш розвиватися і бути сильна, то не вір у доброту світогляду невірства. Се вже давно сказав про такі твори Франка Др. В. Щурат, пізнійший ректор українського університету, назвавши ті твори проявом декадентизму. Франко боронився перед тим закидом, але не оборонився.

І тому коли мати або батько спостережуть у дитини своєї безмежний біль серця, що трискає з заведеної любови, — вони не можуть їй дати творів Франка як лік і рецепт на той біль безмірний. Але можуть дати своїй христіянській дитині все віруючого, в Бога поета, котрий любив Письмо Святе і бачив у нім Божий ідеал людини — Того, що любив говорити з Мартою і Марією і з молодою Самарянкою при криниці. Того, що пошанував закон і традицію народа свого, котрі наказували, не виступати учителем народа, поки трийцять разів осеню не опаде в городах червоне листє винограду. Того, що не попав у сіти роскоші а виждав на муку і смерть свою невинну на камяній горі Голгофті, на місци черепів, опльований, оббитий, окервавлений тими, котрі хотіли від нього проводу до панованя на землі задля уживаня земської роскоші.

Се може бути предметом культу. І єсть предметом культу інтеліґенції та мас всіх здорових народів, котрим все иньше дасться. Бо вони варта того.

ГОЛОСИ СУСПІЛЬНОСТИ

XV.

ГРИЦАЇВЩИНА В АМЕРИЦІ.

Від кількох тижнів ведеться погана полеміка межи двома найбільш впливовими українськими американськими часописами, а саме “Свободою” і “Америкою” — полеміка, яка заставляє також Січову Орґанізацію висказати свою думку про неї.

Головна Централя “Січей” в Шікаґу і її орган “Січ” нераз і недва заявлялися публично проти особистих нападів на людей і на публичні українські інституції без ту огляду на те звідки ті напасти походять. Тай тепер не думаємо нападати на нікого, але бажаємо дати на сей час вияснення нашого становища в висше названій пресовій боротьбі, яка українську еміґрацію в Злучених Державах роз'єднює а не обєднює.

Маємо до сього слідуючі причини: Січова Орґанізація є й досі членом т. зв. “Обєднаня”, якого органом являєтся “Свобода”. Отож, як член “Обєднаня” Січова Організація має право і обовязок забрати голос в справі нападів, які “Свобода” без найменшої провокації з нашої сторони чинить в ріжній формі на адресу Січової Орґанізації і її передових людей. Нам відомо, що т зв. “Обєднаня” було від самого початку засноване не як чинник справді об”єднюючий і будуючий, але як чинник розвалу, в ціли повалення Січової Орґанізації. Ріжними підпольними стежками велася і ведеться до нині борба “Свободи” проти “Січей” людьми, які ніколи до Січової Орґанізації не належали і досі не належать. Особливо відколи наступила “зміна мозґів” в редакції “Свободи”, зачав її редактор Др. Мишуґа свою отверту борбу, так проти української Церкви в Америці, як і проти Січової Орґанізації, очернюючи і нашого Єпископа і українське духовенство і нападаючи на Січову Орґанізацію з виразним наміром, щоби її повалити і викликати такий самий хаос в політичній думці українського народу на еміграції, який панує в кружку самого т. зв. “Обєднаня”.

Січова Орґанізація є оперта на основах ладу і пошани для української світської й духовної Влади. І тому мусить публично пятнувати підпольні і явні заходи Дра. Л. Мишуґи, який для своїх особистих цілей і з особистої зневависти до одиниць, які стоять на чолі українсьої еміґрації в Америці, і на чолі українського народу старається розбити наші найстарші реліґійні, культурні й політичні, народні інституції, а саме Церкву й Січову Орґанізацію.

Др. Мишуґа не перебирає в средствах, щоби дійти до своєї поганої ціли, уживаючи в своїх нападах проти Січової Орґанізації і Церкви крайно демаґоґічних средств, які промовляють лише до безкритичної маси, та опираєтьсп на “інформаціях” і наклепах таких людей, як пр. п. Степан Мусійчук.

Члени У. Н. С., які є рівночасно членами Січової Орґанізації жадають усунення Дра. Мишуґи як редактора “Свободи”, а з яких причин вияснимо в слідуючім числі “Січи”.

На підставі листів, які одержує Головна Команда “Січей”, і які жадають щоби ся Команда виступила явно в обороні Січової Орґанізації і Церкви, Головна Команда “Січей” отсим ставляє за примір IV. округ детройтський, який дня 19. липня 1926 ухвалив протест в слідуючій формі:

“Пише Четверта Округа Січової Орґанізації, яка своїми членами заповняє всі допомогові відділи Укр. Народного Союза. Всі протестують проти нападів і наклепів Дра. Мишуґи і товаришів на українського Епископа Богачевського та Дра. Назарука редактора “Америки” та одночасно поручають запренумеровання “Америки” кождому Січовикови IV Округи, даючи сим доказ протесту “Свободі” і її редакторам а повну сатисфакцію піддержку “Америці” й Дру. Назарукови як її редакторові. Принято й затверджено дня 19. липня 1926.—А. Мохорук, Окр. Писар.”

Крім таких протестів члени Січової Орґанізації, які є членами У.Н.С, хай жадають по своїх союзових відділах усунення Дра. Мишуґи як редактора “Свободи” ізаведення на ново редакційного цензурового комітету в “Свободі”, який дослідною конвенцією союзовою був знесений.

Члени “Союза” хай посилають протести до “Свободи”, жадаючи рівночасно помішування своїх протестів в “Свободі”.

Проч з Дром. Мишуґою як редактором “Свободи”!

Др. Ст. К. Гриневецький. (як Член У.Н.С. і за всіх Січовиків-Членів У.Н.С.)

Примітка. — Подаємо тут голос Вп. Д-ра Степана Гриневецького, пригадуючи, що сей наш довголітний діяч в Америці ніколи не жив з публичного гроша, навпаки, сам все давав грубі гроші на народні діли. Він перший дав у Шікаґу чек на 1000 долярів на Національну Позичку пану Мишузі. Він дав 1000 долярів на український ґімнастичний огород у Львові для дітей нашого народу. Він посвячує від літ свій час і своє майно і свій бизнес для народної справи. Тому з голосом такого чоловіка треба чейже більше рахуватися, ніж з киринею панків, котрі робили бизнес на “добродійности” і жиють з розвалу та кирині.

XVI.

Бофало (Ню Йорк).

Все так бувало: Коли редакція Свободи хотіла побивати верховну духовну Владу, себто українського католицького Епископа, зараз зачала кокетувати та підморгувати до священиків, мовляв, дивіться Отці, духовні, якого то Ви маєте ворога, та тирана; не патріота, без серця, не милосердного! А ну всі на него! Але коли ходить “Свободі”, та її панам редакторам, чи то дипльомованим дякам, чи кандидатам до дипльомів, чи навіть з докторатом, о здискредитоване священьства в очах народа, тоді та сама “поступова” Свобода шкірит зуби, та робить милі очі до: “простого, робучого українського народа” і пише: “Дивіться українські чорнороби, на тих галапасів чорноризників, та неробів, тих попів, як то вони відплачуються вам за ваш хліб”! Так було давними часами, ще за покійного Епископа Ортинського, так було по його смерти, до котрої причинилася, най не буде редакції Свободи у гнів, такой та сама Свобода, зі своїми панами редакторами, те саме починався і тепер. А все те саме і вчера і нині”, все в кулко Мацєю!” Як би треба редакції Свободи витягнути найбільшу армату проти попів, зараз показала би пальцем на минувшість отця Копитчака, котра мусить бути знана і “Свободі” і панам Редакторам. Але що тут ходить тепер о тарана на Епископа, Свобода натягнула на своє демаґоґічне личко маску милосерного Самярянина, та нуже використати нещастє, нещасливого священика, щоби впакувати як найгрубшого та найдовшого цьвяха в саме серце Епископа, а в річи, трафити своєю їдю в саме серце спараліжовану українсько-американським хаосом, українську суспільність! Панове редактори! Чи Ви бєте Епископа, чи ви бєте своє священьство, котреб воно не було, католицьке, чи православне, чи навіть коли ви бєте другу українську орґанізацію, лише, тому, щоб догодити своїм особистим, забаганкам, чи користи, якої не будь форми, знайте, що Ви бєте нас всіх Українців! Кождий член нашого народного орґанізму, є для Соборної України тим самим, чим є для пана редактора від Свободи: нога, рука, ніс, або хоть би мізинний палець! Не вільно нікому калічити свого власного тіла без потреби! А ви бєте і то без застанови найважнійшу тут часть нашого народного орґанізму, саму голову і то таким некультурним знарядом, як скомпромітованою убійством єпископа Ортинського часописею. Се вже і гріх, (від Бога гріх) і сміх) від культурних народів сміх). Добре зробилиб Ви панове редактори, якщо послухалиб мудрих слів фільозофа старого: Сенеки та стали і від церкви, і від єпископа, і від священьства здалека! Чого Вам мішатися не в своє діло! Ви і так свого не діпнете, хиба що затроїте ще більше і так вже хору душу і затроєний українським хаосом орґанізм нашої української еміґрації!

З поважанєм остаю, і пишу ся

о. О. Пристай.

Примітка: — Містимо сей коротенький але дуже знаменний вислів опінії сеніора наших патріотів-священиків Всп. о. Пристая, одного з найбільше жертвенних діячів наших так тут, як і в старм краю. Сей правдивий патріот-священик влучно підчеркує демагогію двох - трьох інтеліґентів або півінтеліґентів, котрі мимо всіх змін в редакції “Свободи” до ніякої церкви не належать а все хочуть “реформувати” церкву і кождий Епископ їм “недобрий”. Священиків юдять на Епископа, нарід на священиків і такий “краківський танець” ведуть уже не від тепер. Нарешті взялися до ширеня атеістичного культу і хочуть приневолити церкву до ширеня його. Словом — небувалу руїну виправляють всупереч усяким ухвалам своїх власних конвенцій. Чого ті люде хочуть, Бог оден знає. Се одно певне, що ніякий нарід на світі не дозволивби їм танцювати такої “польки”. Та все має свій кінець, мабуть і той “кракус” у Свободі, що робить всіх “поляками”, буде мати якийсь конець.

=================

Z: Про еволюцію і особливості позиції Осипа Назарука див. лекцію: Ігор МЕДВІДЬ "Від «Велетня духу» до «Предтечі большевизму». Ссобливості еволюції ставлення Осипа Назарука до Івана Франка"