Соняшний промінь.

Повість Василя Чайченка, Зоря 1892, чч. 11 — 22.

Д. Чайченко найплодовитіщий з нових украйінских писателів. Раз-у-раз він показуєся в усяких галицко-украінских виданях, літературних і педагогічних, з поезіями й прозою, видає брошури і в Росіі, гаряче інтересуєся народньою освітою і, видимо хоче широко захопити украінску справу. При такій праці він, видимо старався обробляти свою мову і звичайно пише мовою живою і легкою; тілько дуже вже наляга на недоладнє "часто-густо" котре десь підхопив один з найменче вталантованих єго літературних товаришів. По всему сему д. Чайченко заслугує того, щоб на него звернула увагу критика, котра навіть коли б вона помилялись, завше може принести добро щирому й не безталантливому писателю.

Тепер ми скажемо про повість д. Чайченка "Соняшний промінь", котра тим більше звертає на себе увагу, що вона назначена, щоб показати теперішні найбільше освічені круги громади на Украйіні і навіть просто навчати йіх певним думкам. Основа повісти дуже інтересна і справді взята, по крайній мірі більшою своєю половиною з нового російского житя, котре появля панночок-соціалісток: С. Перовску, Субботіних, народниць-Толстовок із панских фамілій і т. д. Се історія дівчини досить багатих батьків, котру готовили до аристократичного житя, але котра стала демократкою і "пішла в народ", ставши сільскою вчителькою. В повісти д. Чайченка сей процес твориться з дівчиною під імпульсом любви до студента-украйінофіла, і російска панночка (в степах Новоросіі) становиться народовкою-Украінкою. Історія панночки (Катерини Городинскоі) росказана в д. Чайченка місцями досить ефектно і обставлена живими подробицями з житя простонародного, і в загалі сільского, а також з житя украінофільських кружків у губернскому місті. В сих подробицях часто бачиш більш фотографа, ніж артиста; иноді вони без потреби задержують головну дію, відводять автора від головноі теми, але все таки вони, як і деякі частини обробки основної теми (дитинство Катерини, розмови єі з батьком і матерю і др.) роблять вражінє чогось живого і ставлять повість д. Чайченка високо над другими подібнимиж пробами новоі украінофільскоі беллетристики.

Тілько ж усе таки найголовніші мотіви драми розказані д. Чайченком дуже слабо. Читатель хотів би получити кілька сцен між головними герцями Катериною й Марком, щоб хоч заглянути в душевну еволюцію першоі, а тепер повість д. Чайченка подає навіть чисто індівідуальну коллізію обох героів, йіх взаємну любов, зовсім ex abrupto. Хотілосьби побачити Катерину й на учительстві, а то тепер се учительство мов тілько на те придаєся, щоб героіня захорувала і потім умерла. Ся хороба з єі послідками росказані в д. Чайченка тепленько і місцями еффектно і з почутєм прочитаються ніжними душами, але логічноі потреби в такому власне кінці драма зовсім не мала. Російскі автори частенько воліють убивати своіх героів, ніж показувати йіх боротьбу за ідейі, котрі героі ті заявляють. Може се й є краєва осібність Росіі, та тілько з таким способом кінчати романи та ще й тенденційні, треба бути обережним і по крайній мірі не ростягувати такі фінали в некористь оснівним мотівам драми. Так напр. у Тургенева смерть Базарова займа далеко менче місця в далеко більшому романі, ніж у д. Чайченка хороба й агонія Катерини.

До того й мотівіровка драми Катерини вражає своєю ненатуральностю, ненаціональностю, і нагадує щось із італіанских опер більше ніж із російско-украінского житя. Та упертість, з котрою Катерина спершу відкида украінство, навіть тоді, коли вже склоняєся до демократизму, — зовсім неприродна по наших сторонах. Катерина навіть не Великоросіянка, а тим паче "Москвичка," а новоросійска панночка, а в Новоросіі звичайно великого запалу національно-московского нема і в "общерусів". До того ми, Славяне, а надто російскі, звичайно люде мнякенькі, і коли і в Італіі Джулія з Монтеків віддалася Ромео з Капулетів, то в нас переміна навіть національних ідей для любимоі людини діло найзвичайне. Ми знаємо приміри чистих Московок, котрі не тілько миряться з украінофільством чоловіків, але й самі стають украінофілками. Марко Вовчок тому найхарактерніший примір. Так само досить неприродно для нашого російско-украінского житя й те, що Катерина, після того, як відрізала Картагенцю Маркові своє римске ніколи! (ми ще й далі мусіти-мeмo згадати те, що д. Чайченко рівня відносини Москви до Украіни з відносинами класичного Риму до Картагену) і відіпхнула чоловіка, котрого любить, — потім почала роздумувати над тим, що він казав, і сама переходить в табор Картагенців, — все таки ні словом не звіща милого Картагенця об тім, що з нею робиться. Автор каже нам, що Катерина "горда". Нехай і так, та тількож наші люде і горді не в такий спосіб.

Мы не греки и не римляне,

Намъ другія сказки надобны,

Мы другія сказки слышали

Отъ своихъ любезныхъ нянюшекъ, —

як говорив небіжчик Карамзін. Катерина, як чиста Росіянка новіщих часів, сама перша викликала Марка запискою, щоб прийшов о півночі над криницю і почув від неі, що вона єго любить, коли дізналась, що Марка виганяють з єі дому після подлого доносу. В такий спосіб наша сучасна російско-украйінска, хоч і горда дівчина розшукалаб Марка і тоді, коли вона "своїм умом" почала доходити до украінофільства, вже хоч би для того, щоб порадитись з ним, як йій ліпше всвоіти те украйінофільство.

Марко зроблений автором ще більше штучно, власне навіть по шаблону. Він не має індівідуальности, а є моделю патріотично-украінских добродітелів і всяких совершенств моральних і навіть фізичних, бо хоч і має аристократичні руки, не глядючи на мужицкий рід, а підніма до гори й кида в воду далеко міцнішого на погляд кацапа, — замітимо, як Болгарин Інсаров Німця в звісному романі Тургенева.

Позаяк Марко не живий тип а лялька, котроі вжива автор для своєі публіцістики, то й ми мусимо за ним вийти з круга критики умілостноі в критику тенденцій, в політику.

Нічого нема дивного в тому, що украінска справа мало посуваєся на перед, коли передові украінолюбці думками своіми подібні до Марка. Автор показує нам Марка в спорах з петербурским бюрократом обрусителем, братом Катерини і проти своєі волі показує Марка зовсім безоружним і безпідставним навіть у такому нетрудному стані. Петербурский бюрократ стоіть за те, що людина мусить покорити собі природу, а також за те, що державний уряд (певно він говорив: "государство") помага сему. Марко (і Катерина) виступа проти сего якимись неясними фразами за природу, за громаду, — тоді як по европейскому просвічений Украінець і не спорився б проти петербурского бюрократа про прінціпи, а сказавби єму, що "государства" бувають ріжні — абсолютно бюрократичні й громадскі, народні, — і що власне тоді, як бюрократичні уряди пишуть папери і в купі з неосвіченими громадами й народами доживають до того, до чого дожили народи й уряд у Росіі, то б то до того, що середньо-азіятский голодний стан тепер посуваєся до самоі західньоі границі Росіі, — уряди громадскі напр. освічених Швейцарців не дають богато волі навіть альпійским снігам і примушують альпійскі потоки виробляти людім електричність для ліхтарів, трамвеів, фабрик і т. и.

(Конець буде).

[Народ, 08.04.1893]

(Конець).

Так само слабує Марко, коли петербурский бюрократ ставить єму політичні запити. Бюрократ кида Маркові в очи украінский політичний сепаратизм, бажанє воскресити Гетьманщину. Марко від Гетьманщини відрікаєся темненьким резоном, що, мовляв, "історія не вертає ся назад" (де в чому вертаєся — вже Серби мають знову своє царство, Болгаре своє князівство, Ірляндцї певно мати-муть упять свій осібний парламент і т. д.), і коли хоче виложити своі ідеали, то не знаходить у себе в голові нічого инчого, окрім ще темніших фраз про якесь "рідне наційне житє".

Можна думати, що Марко належить до "культурників", котрі хотять виробити якусь культуру без політики, подібно тому як другі російскі йіх собрати носяться з якимсь "народничеством" без політики, а недавні російскі революціонери-народники хотіли зробити якусь соціальну революцію без науки. Ми вже мали нагоду говорити про такі фантазії російского "самобитничества", і мусимо сказати тепер ще кілька слів.

Безполітичне культурництво, рідний брат противупостави "державности й громади та народу", є усего менче проявою "своєі мудрости" в наших патріотів, а є, як і багато других подібних річей, прямісінька позичка у певного сорту московских філософів. Московска, а потім петербурска історія Росіі з XVII ст., ідучи по тій дорозі, по котрій ішла напр. історія Франціі в часи від Рішельє до 1789 р. виробила над народами Росіі, починаючи з великоруского, абсолютно бюрократичний державний уряд, котрий не пуска до політичного житя громади й народи. Се, як видно по примірам других держав Европи, тілько певний період в історіі Росіі, котрий мусить скінчитись і перейти в другий — період державного уряду громадского й народного. Тілько ж російскі філософи певного сорту подивились на сей період як на щось вічне, або оснівно-національне. Так, не кажучи вже про бюрократів абсолютистів — навіть на свій лад ліберальні славянофіли московскі, як Конст. Аксаков, пригадали таке, що мовляв русский народ не державний, не політичний по своій природі, і поділили так функціі між урядом і народом: урядові воля праці, народові воля думки й слова. Другі, ще ліберальніщі, як Бакунін, пригадали таке: недержавний народ мусить повстати й розбити "государственность", замінивши єі "анархією". Гр. Л. Толстой відкида навіть Бакунінску революцію, а каже: махнімо рукою на все державне, чи громадске, навіть на городи, а сядемо по селам (чому не по скитам?) кождий індівідуально виробляти собі, що треба на страву та одежу та розвивати в собі любов до доброго, але і при тому не противитись злому... І т. д.

Тим часом в усіх сих проявах "своєі мудрости" (котра впрочім не зовсім і своя, бо подібна мудрість показувалась часами і в других сторонах Европи, хоч далеко слабіще) лежить оснівна помилка, нерозумінє того, що держава і державні уряди є формами і органами, котрі виробляються в народньому житю (по волі й по не волі, як трапиться) і зміняються з ним, і що без сих форм і органів, то б то і без політики, не може жити ніякий народ, ніяка людска громада. Найменче можуть обійтись без політики ті, хто скривджені в теперішних державах, хто хоче чогось инчого, нового. В історіі Европи ми можемо бачити дві великі проби обійтись без політики: перші християне, відвернувшись у загалі від землі до неба (сіvitas Dei) не хотіли було знати політики, — так переслідуваня ворогів йіх примусили йіх перемінити думки аж занадто, бо християнска церква навіть зовсім було заполонила державне житє. В новіші часи перші протестанти теж було пішли по слідам перших християн і "не противились злу", але скоро побачили, що се політика овеча, не людска: послідком переміни думок протестантів вийшли вільні держави Голандіі, Великобританіі, Північноі Америки, тоб-то нова Европа. В XIX ст. ніякий громадский рух, в тім числі й національний, не обходиться без полїтики, без того щоб примусити державні уряди перемінити, чи установити які державні закони, і навіть "християнскі соціалісти" — се подобіє в Европи наших Толстовців, — навіть католицкі, не кладуть надіі на саму індівідуальну та "культурну" працю, на церкву, а стремлять впливати на державні закони, при чому не цураються спілки і з єретиками.

Звісно, в Росіі, де найпершою державною справою є установа політичної волі — переведенє сеі справи в практику дуже важке. Тілько ж воно безспорно було б лекше, коли б усякі не державні мудрованя не відводили думки Росіян від сеі справи в кінці зовсім безвиходні.

Зрештою й Марко в д. Чайченка не може обійтись без політичних думок, коли не праці, бо й він же каже, що теперішні урядові заборони украінскоі мови мусять відмінитись, тілько не каже, яким же способом. Про се в Марка думки не тілько темні, ще й звернуті на безнадійний конець. Д. Чайченко садовить свого героя читати картагенску історію (хотіли б ми знати, яку власне?) і говорити собі за Сціпіоном:

"Буде колись такий день, що згине великая Троя" і т. д. Тількож картагенска історія, — окрім археологічного інтересу, котрого інтересу Марко не має, бо він не любить навіть студій в украйінских архівах, — ще менче може нам прислужитись, ніж Біблія Шевченку, котрий зачитувався там мрій пророків про суд божий, "день Іегови". Перш усего, не велика честь нашій Украйіні бути прирівнаною до гандлярскоі республіки, котра сама приготовила свою погибель всесвітним здирством і заздростю навіть до родичів своіх, котрим не позволила держати стін коло своіх городів і т. и. А далі, московска Троя вже горіла в 1812 р. та нам ніякоі переміни той пожар не приніс. На решті, коли через 500-600 років після Картагену Рим і спалили Німці, то не тілько Картагенцям від того не стало легче, бо йіх давно вже й кісток не зосталось, а й тим людім, котрі оселились на йіх землі, не полекшало, бо Німці прийшли палити і йіх збіжє в Африку.

Далеко б ліпше прислужився д. Чайченко своєму героєви, як би посадив єго читати замісць картагенскоі історіі, напр. бельгійску з історією фламандекого національного руху (бібліографію котрого ми подали в "Народі"). Там би побачив Марко, як доходять покривджені національности свого права за помічю праці літературної та політичноі на грунті вольностів державних та муніціпяльних.

На сему ми скінчимо розмову про головні ознаки повісти д. Чайченка, хоч могли б сказати ще кілька дрібніших уваг, як би мали більше місця. З таких уваг скажемо хіба дві:

Ми вважаємо нетипічним в Маркові те, що він, а надто при своіх совершенствах, зводить свою патріотичну працю на те, що пише украйінскі книжки на случай, коли можна буде йіх печатати в Росіі. Може й є на Украйіні один-два таких чудаки, тількож у тип ставити виключних чудаків не можна: типічний чоловік або зовсім не буде писати книжок з таким рахунком, — як звичайно й роблять наші украйінофіли, — або буде печатати йіх у Галичині, — як роблять живіші з них; так само, як живий, типічний демократ-Украйінець на місці Марка приступивби до демократичноі (радикальноі) партіі в Галичині ж, коли б не знайшов собі праці в Росіі. Друга увага: Звичайно в Росіі, а надто на Украйіні, такі жінки, як Катерина, не ведуть таких теологічних розмов з чоловіками, які веде героіня д. Чайченка перед смертію. Може д. Чайченко відступив від обовязку реального романіста для того, щоб провести певну релігійну тенденцію, котру він уважа за нашу наційну. Тілько як же він забув відповідь Христа садукеєві, що "в воскресеніі мертвих люде не женяться, а живуть, як ангели божі на небі". Ангели ж не тілько не женяться, а й не пишуть ні музики на украйінскі поезіі, ні брошур украйінских, ні цензурних, ні безцензурних. Се все справи, котрі мають інтерес тілько для "конечних" людей в конечному громадскому житю, і котрі не мають ніякоі вартости для "воскресенія мертвыхъ и жизни безконечныя"...

Август 1892.

[Народ, 22.04.1893]