Саме тепер появила ся накладом фонду краєвого з друкарнї "Наукового Товариства ім. Шевченка" друга часть "Виїмок з народної лїтератури україньско-рускої XIX. віку", що их для висших кляс середних шкіл уложив д. Олександер Барвінскій. Перша часть сих "Виїмок" видана перед трома роками. Покійний Михайло Драгоманов, обговорюючи єї досить обширно і докладно (Народ, V-тий рік, 9 нр., ст. 127–134), висказав на самім вступі до своєї статьї гадку про вартість книги в сей спосіб: "Нова книга д. Ол. Барвінського робить лїпше вражінє, ніж єго Хрестоматія з народноі словесности розібрана нами в "Народї" ж. Головний зміст книги, — христоматія з творів украінських і галицьких писателів, — досить одповіда своій цілі, окрім части, присвяченоі Шевченку, в котрій викинуто все, що доторка козацько-польського конфлікту. (Новоерська наука!) Тілько-ж исторично-літературна частина книги: "Огляд народної літератури українсько pycкoї", а також замітки при кождім авторі оброблені слабо, поверховно-тенденційно і часто зовсім омильно. Автор, видимо, мало робив студій по джерелам, а брав матеріял з других, або з третіх рук, а при тому з малою критикою і з пристрастною тенденційностю, — так що трохи не на кождім ступню паде в помилки". Не те саме, але щось дуже подібне можна сказати й про другу частину "Виїмок". Христоматія з творів україньских і галицких писателїв від половини шестої десятки XIX. віку аж по наші часи досить відповідає "своїй цїли", а "Огляд народної лїтератури україньско рускої XIX. віку" не робить сорому христоматії. Яка тота "своя цїль", — чи та сама що й перше була "новоерска наука", чи трохи відмінна, — покаже ся з перегляду нової книжки. Нехай вона говорить за себе.
Вступний "Огляд народної лїтератури україньско рускої" занимає в книжцї 53 сторін. Він подїлений на дві части. В першій части, на 33 сторонах, говорить ся про историчний розвиток українсько-руської літератури від половини шестої десятки XIX. в., в другій, на 21 сторонах, про головні єї прикмети і напрям, форми і зміст. Тенденційних помилок в першій частинї, хоч і більшій, все таки менше як в другій. Між такими помилками, що на них вже й лїпшій ученик VIII. кл. ґімн. готов звернути увагу є й давна мітольоґія д. Барвіньского про славянофільсько обєдинительні впливи Погодина на Галичан, що вели до витвореня т. зв. "обще-літературного язика", до "зближеня і асимиляції рускої мови письменної і літератури з московскою а руского народа з московским (ст. XIII і дальші). На сю мітольоґію звертав увагу д. Барвіньского вже покійний Драгоманов ("Народ", 1894 ст. 128–131) і виясняв ту квестію навіть досить докладно. "Стоючи на науковому, а не поліційному ґрунтї — казав він — треба признати, що навіть і тепер, — а надто в початку, галицке москвофільство єсть переважно продукт краєвого соціяльно-літературного процесу, а зовсїм не самих сторонніх упливів, а всего менше Погодинського". "Дїло в тім, — сказано там-же — що в 40-ві рр., та й пізнїйше все руске в Галичині було в зневазі, а Погодин підпирав в Галичанах интерес до рущини, помагав галицким писателям книгами, давав для ix праць місце, котрого вони не знаходили дома". Що-ж тут винен той Погодин, скажу я від себе, скоро він, стараючи ся підпирати в Галичанах интерес до рущини, підпирав ту рущину, яку застав тодї в Галичинї — се-б то рутенщину, а зовсїм не москвофільство? Він волїв помагати рутенщинї, як польщинї, якою послуговав ся навіть головний (нїби!) проводир тодїшнього москвофільского табору Д. Зубрицкій. Д. Ол. Барвіньскій, помиляє ся трошки голосячи (ст. XLV:II), що "Исторія Галицко-Владимирского княжества" написана Зубрицким "московскою мовою". Вона була написана не "московскою" мовою, а польскою, а напечатали єї в Россії по великоруски, правдоподібно в перекладї українофіла Бодяньского. А щоб покінчити з Погодином і єго домнївим "обрусительством", повторю ще раз те, що повинно бути дивно звісне, а саме власну думку Погодина висказану 1842 року: "Національности никакой уничтожить нельзя напротив сила сія увеличивает ся по мірі покушеній против оной, і они кромѣ вреда, ничего принести не могут" (гл. Барсуков: Жизнь і труди М.П. Погодина, т. VII. ст. 71). Згідно з тим своїм переконанєм Погодин і радить своїм землякам піддержувати "собственную литературу" Галичан і сам єї піддержує як вміє. Коли-ж Погодин запрошував галицких писателїв і учених до россійского вченого кружка і россійских видань, то се було, як слушно замітив вже й покійний Драгоманов, без усякої спеціяльної "московскої интригни", а зовсїм природно. Там же Погодин був дома і там працював теж українофіл Бодяньскій, з котрим Погодин зводив своїх знакомих Галичан. Тим то, скоро й прийшлось би вже вважати Погодина обрусительним славянофілом чи по термінольоґії д. Ол. Барвіньского мocквoфілoм, то був би се такій москвофіл, від якого відхрестились би як від чорта наші галицкі обрусителї-москвофіли. Чи-ж личить відхрещувати ся від него д. Ол. Барвіньскому, українофілови? Хиба зі становиска польского українофіла!..
Пишучи про недїльні школи на Українї (межи 1859–1862 рр. (ст. X–XI) д. Ол. Барвіньскій вистерігає ся вже тих фактичних помилок, що их поробив у першій части своїх "Виїмок". Там він твердив, що ті школи закрито головно из-за "ґазетних нападів на сепаратізм і українофільство", а не як справдї було, из за того, що поліція викрила чи впала на слїд революційної пропаґанди в двох школах в Петербурзї, де про сепаратизм і українофільство й мови не могло бути. В новій книжцї попередна думка не спростована, правда, та все таки замазана по трохи. "Часописи московскі — каже ся тут — заговорили вже про "польску інтриґу" а навіть (!) поставили українофільство поруч з "нїгілїзмом". Крок наперед зроблений, — слава Богу! Все-ж "нігілізм" близшій цїли, дерма що він на самім кінци сховав ся за плотиком "навіть".
Крім тих головних недокладностій про вплив Погодина на Галичан і недїльні школи на Українї, які разять тим більше, що зраджають умисне упрямство автора, в першій частинї "Огляду" можна стрінути ся ще сям і там з невірними дрібничками. До таких дрібничок — я не вичисляю их всїх — належать натякнений (на ст. IX.) по поводу петербургскої "Основи" "напрям зображаючо-етноґрафічний", висказ про драму Осипа Барвіньского "Павло Полуботок" (ст. XXIII) і уступ про буковиньского поета Исидора Воробкевича (ст. XXVI). Про літературний "напрям зображаючо-етноґрафічний" буде мова дальше. А що до драми Ос. Барвіньского "Павло Полуботок", то я сумнїваю ся чи була вона "виставлювана з великим (!) успіхом на рускій сценї". Я був в театрі, коли єї грали і тямлю, що се було лико. Менше може лика є в творах Исидора Воробкевича, та все таки годї так панькати ся с ними, як робить се автор "Виїмок".
(Конець буде.)
[Дѣло, 22.07.1896]
(Дальше).
Друга частина "Огляду народної літератури україньско-рускої", посвячена характеристицї єї прикмет і напрямів, форм і змісту, аж кишить від видимих і невидимих помилок, вольних і невольних перекручень фактів. Та нї! Є в тій частинї уступ, що робить несподївано добре вражінє, — уступ про україньско-руску исторіоґрафію (ст. XLVII–LIII.). Як на ґімназіяльний учебник сей огляд нашої исторіоґрафії написаний так гарно і прозористо, а характеристика поодиноких напрямів в исторично-наукових дослїдах представлена — в порівнаню з характеристикою літературних напрямів — так вірно, що майже не хоче ся вірити, щоб сей уступ був плодом автора цїлого "Огляду". Не хоче ся вірити сему тим більше, що поміж тим уступом а другими складовими частями ба й цїлостію "Огляду" не видко пропорціяльности величин. З 53 сторін цїлости припадає на уступ про исторіоґрафію 7 сторін, підчас як на характеристику літературних прикмет і напрямів припадає не цїлих 6 сторін, на огляд форм і змісту беллєтристики 4 сторони, а на огляд всего останного наукового письменства ледви 3 сторони. Як би там впрочім нї було, уступ про исторіоґрафію написаний гарно, і в виду того, що д. Ол. Барвіньскій більше і частїйше занимав ся исторією, не може се бути нї несподїване нї дивне.
Коли вже була мова про исторіоґрафію, то зупиню ся за одним заходом на дальших частях наукового письменства зачеплених в "Оглядї" — на етноґрафії, україньско-рускій літературі, лінґвістицї і т. д. Десять стрічок посвячених етноґрафії виповнюють самі имена збирачів україньского етноґрафічного матеріялу і фолькльористів, хоч і те виходить геть-то неповне; про періодичні виданя, наприклад, зовсїм не згадано, а про головних представителїв фолькльорної науки, про наукові методи в фолькльористицї, єї вихідні пункти і цїли так само. По тім, що було писано про етноґрафію в христоматії з народної словесности самого-ж д. Ол. Барвіньского, годї догадати ся тепер, в якій цїли списано тих десять стрічок в II. ч. "Виїмок". Чей же не на те, щоб давай похибки поправити!
В оглядї україньско-рускої літератури (всего 12 стрічок!) замість виписувати парканайцять имен і то в суміш, без розбору й заміток, пораднїйше було зупинитись от хоч би на таких двох вчених як Дашкевич і Огоновскій. З короткого порівнаня их писань показалось би, якого методу придержує ся один, а якого другій, побіч яких вчених належить ставити Дашкевича, Драгоманова, д-ра Франка, а побіч яких Огоновского, д-ра Коцовского і т. п. Та сего ученикови не слїд знати, — єму досить фіри имен. Шкода лиш, що не подано их для лекшої стямки у віршованій формі.
Те саме можна сказати про лінґвістику, де навіть спис имен неповний; про працї Мікльосича, Яґича і Соболєвского сказано лиш, "що вони також (!) вельми цїнні", а Шахматова пропущено таки.
Про словарі, красомовну прозу, фільософію, природні і правничі науки сказано тільки що й нїчого. Та й справдї нїчого казати про фільософію і красомовну поезію.
При правничих науках побіч д-ра Ол. Огоновского і д-ра Черняхівского можна було хоч згадати Кистяковского, ба й других.
Та вернїмо ся тепер до найголовнїйшого — до характеристики прикмет і напрямів, форм і змісту красної літератури.
"В попередних добах — пише д. Ол. Барвіньскій (ст. XXVI) — руске письменство опирало ся наслїдком історичних обставин на зрущенім церковнославяньскім язицї, що в деяких старших памятниках (як Руска Правда, Слово о полку Ігор., почасти в лїтописях) був майже частим (?) живим язиком староруским". Тут щось недокладно. Зрущений церковно-славяньскій "язик" се як раз і є старорускій, та він нїколи не був живий. Коли-ж автор під староруским "язиком" розуміє мову, якою простий народ говорив колись в старовину, то годї казати про зрущений церковно-славяньскій "язик", що він був майже (!) чистим живим "язиком" староруским, бо, не знавши того "язика", не може про се й говорити.
"Опісляж — каже ся дальше — розвивало ся руске письменство в язицї витворенім з приміткою живої мови рускої і польскої. Руске письменство тогочасне (особливо з XIV по конець XVIII ст.) було отже (?) приступне і зрозуміле лише (!) для осьвіченої верстви рускої суспільности, обзнакомленої з церковно-славяньским язиком, коли тимчасом маса народна вдоволяла ся окремою, без пера і паперу витвореною устною словесностю в живій мові народній". Се як раз гарно й докладно повторена думка пок. Ом. Огоновского. Старе письменство було мертве, бо списане на мертвій, незрозумілій для народа мові. Таксамо можна-б сказати й про цїлу нашу сучасну літературу, що вона мертва й незрозуміла для народа, бо списана буквами на папери, а звістна річ, що не всякій-же розбирає букви. Хто розбере букву, той прочитає, а хто нї, для того все писане мертве. Так і в старовину було. Хто вмів, читав і найбільшій довід на се те, що цїла "без пера і паперу" витворена устна словесність так і просякла на скрізь писаною "мертвеччиною", більше, як д. Барвіньскій підозріває. Та по що далеко ходити! Ще й нинї по підгірских сїльских закутинах прості, ледви грамотні люде зберігають і читають ту "мертвеччину" як святе письмо і — розуміють єї. I такі, ще не нинї читані, памятники "мертвої" літератури печатає як раз "Наук. тов. ім. Шевченка".
"Новочасне письменство — каже ся ще дальше на тій самій сторонї — почало ся в суперечности (!) до попереднього, позаяк рускі письменники нової доби (Котляревский на Українї з кінцем XVIII. ст., Маркіян Шашкевич в Галичинї в першій половинї а Федькович на Буковинї з почином другої половини XIX. ст.) звертають ся до властивого жерела, до творів устної лїтератури народної і починають писати живою народною мовою україньско-рускою. Перша отже і найголовнїйша прикмета нової доби в істориї літератури україньско-рускої єсть — жива мова народна!" Поминаючи великій абсурд сказаний про новочасне письменьство, що нїби то "почало ся в суперечности до попереднього", — на світї нїщо в суперечности до попереднього не починає ся, а лиш одно з другого витворює ся силою природного закона розвою, що виказано же й на нашій літературі, — я придивлю ся першій і найголовнїйшій прикметї нової літератури — живій мові народній. Правди не заперечують. Наша література справдї вже з початком XIX. ст. починає складати ся на живій мові народній, та чи виключно на народній україньскій мові? А ненародні твори Квітки, Гребінки, Кулїша, ба й Шевченка — і то не наукові але беллєтристичні — писані на великорускій мові? Их автор "Огляду" пропускає якось, бо не годен погодити сего факту з тим, що твердить про першу і найголовнїйшу прикмету нової літературної доби. А погодити се було-б так легко, коли-б лише схарактеризувати краще і яснїйше сам процес уведеня живої народної мови в літературу. Тодї показалось би, що жива народна мова в літературі була перше всего результатом вузко понятого романтичного напряму в чужих літературах, пepeдoвcїм в велико-рускій і польскій. Той вузко понятий романтизм, що перше всего звертав ся до устних народних словесностій, звернув теж увагу україньских пиcaтeлїв на україньску народну словесність, на сам народ і на єго житє, більше етноґрафічно-поетичне як реальне. Беручи теми до поезії і оповідань з того житя вони й писали их для етноґрафічної докладности народною мовою. Противно-ж повість з дворяньского, міского житя і историчні романи — взагалї все, що не стояло в безпосереднім звязку з простим народом писало ся по великоруски. Се кидає дещо світла і на другу прикмету нової літератури — національну свідомість і народність. Заперечити их теж годї, але і не були вони так ясно поставлені в перших десятках XIX. ст. як в останних.
Лишаючи на боцї третю прикмету україньско руської літератури — тїсну звязь єї з сучасною літературою европейскою, що не збавляє єї однак цїхи ориґінальности і самостійносги, — та четверту прикмету — гумор з природною чутливостію, — перейду до характеристики напрямів (ст. XXXVIII–XLI). Зазначено их три: романтичний напрям з значним нахилом до напряму реалістичного в першій половинї народної літератури україньско-рускої XIX ст.; "рішучо" реалістичний напрям по 60-тих роках і напрям "критичний (!)", "що вироджує ся в деяких письменників в шкідливий радикалїзм (!?)" Виглядає той подїл так, як дитячій подїл масла на масло, що нам смарує ся хлїб і масло, що єго їсть ся. Бо чи є в тім що ясного: романтичний напрям з значним нахилом до напряму реалістичного і рішучо реалістичний напрям, про якій (особливо в 60-тих роках) можна сказати, що він був з значним нахилом до напряму романтичного (взяти лиш на увагу майже всю поезію 60-тих років і таких писателїв як Федькович). Та ще краще! Побіч тих двох напрямів стоїть ще третий, найновійшій — "критичний", що "вироджує ся в деяких письменників в шкідливий радикалізм." Ну! Тут вже не знати, що автор мав на мисли, бо чей же не то, що оба попередні напрями були некритичні! А ще більшою загадкою для мене є той шкідливий радикалізм, в якій критичний напрям вироджує ся у деяких письменників. Якій се шкідливий радикалізм в літературі, де він, в яких письменників і чим він само шкідливий? На се подана така відповідь (ст. XXXIX–XL): "В остатних десятках лїт проявляє ся в україньско-рускім письменстві змаганє до реального сьвітогляду і роботи для позитивних задач. Поважний і предметовий критицизм, що прочищує і справляє похибки, не руйнує а творить нові правила і вказує нові дороги, спонукує до нових дослїдів, до поступу, конечно потрібний і хосенний в лїтературі. Однак у деяких (?) письманників вироджує ся сей напрям в шкідливий (?) радикалізм, що зазначує ся яко розрив з дотеперішньою боротьбою за національність і з дотогочасною доґматичною ідеальоґією національною (?). Частина молодого поколїня, що виростає в двох найновійших десятках лїт під окликом критицизму, більше обсерваційного як творчого, починає рішучу боротьбу проти оптимістичного ентузиязму національного! Русинів народовцїв, проти т. зв. "народних сьвятощів", вказуючи слабі сторони і недостачі родинного і суспільного житя (!), радо зображає все чорними красками і віддихає пессимістичним скептичним воздухом з чужини, занедбуючи нераз навіть чистоту і поправність літературної мови (!) яко зверхньої мало важної на їх погляд форми (?), не добачаючи для єї розвитку й поступу давних перепон і трудностий. Сей радикальний напрям проявив ся спершу на ниві лїтературній, перенїс ся однак небавом і до житя публичного." Дальше подана характеристика Мих. Драгоманова, що був духовим батьком радикального сторонництва україньско-pycкoго і "найвиднїйшого єго представателя д-ра Франка." З тих характеристик, про які буде згадка ще дальше, випадає виймити лиш по одному уступі для цїлости повисшої характеристики. Першій уступ: "Чимало прихильників змагань і поглядів Драгоманова перенятих всесьвітним сьвітоглядом і зневірою (!) до україньско-рускої народности, бажали социяльні теориї західно-европейскі живцем пересадити на pycкy ниву, однак погорячивши ся за молоду сими теориями, ставали зовсїм байдужими до народних змагань". А другій уступ — се останнє слово д. Ол. Барвіньского про шкідливі напрями: "Літературні напрями і поклики — кінчить він — які проявляють ся в творах радикального сторонництва, потребують ще вистояти ся (?) й переробити, щоби дійшли до повної артистичної форми і визволили ся від пересади й односторонности".
От вам і цїла купа фраз без глузду і змісту, фраз старих і оклепаних, та варто им приглянути ся ще раз.
(Конець буде.)
[Дѣло, 23.07.1896]
(Конець.)
Зазначене д. Барвіньским в останних десятках лїт "змаганє до реального сьвітогляду і роботи для позитивних задач" остане хиба так для ученика як для кождого другого читача пустою фразою, поки не сказано, якій є той "реальний сьвітогляд", яка та "робота для позитивних задач", а саме, які то "позитивні задачі" має на мисли автор. Трудно, щоб тою "роботою для позитивних задач" був згаданий дальше "критицизм", а ще труднїйше, щоб він сам про себе становив чию небудь задачу. Кратицизм, будь він собі "поважний і предметовий", чи неповажний і безредметовий, може бути лиш цїхою якоїсь роботи; задачу він міг би становити, та хиба тільки для глупих. Та автор "Виїмок", видко, таки стоїть при тім, що критицизм є таки задача, бо він одною формою єго вважає шкідливий радикалізм, "що зазначує ся яко розрив з дотеперішньою боротьбою за національність і з дотогочасною доґматичною ідеольоґією національною". І против таких задач, такого критицизму він виставляє другу задачу — критицизм "поважний і предметовий, що прочищує і справляє похибки, не руйнує а творить нові правила і вказує нові дороги, спонукує до нових дослїдів, до поступу..." Що прочищує і які похибки справляє сей поважний і предметовий, "конечно потрібний і хосенний в лїтературі" критицизм, які він нові правила творить і які нові дороги вказує, до яких нових дoслїдів та до якого вкінци поступу він спонукує, сего д. Ол. Барвіньскій не ласкав був сказати хоч би в тій мірі що про другу єго форму — шкідливий критицизм. Про сей останний знаємо вже, що він зазначує ся як "розрив з дотеперішньою боротьбою за національність", бо розрив єго з "дотогочасною доґматичною ідеольоґією" щось неясний. Та може ще з дальшого можна дещо довідатись: "Частина молодого поколїня, що виростає в двох найновійших десятках лїт під окликом критицизму більше обсерваційного як творчого, починає рішучу боротьбу проти оптимістичного ентузиязму національного Русинів народовцїв, проти т. зв. "народних сьвятощів", вказуючи слабі сторони і недостачі родинного і суспільного житя, радо зображає все чорними красками і віддихає пессимістичним скептичним воздухом з чужини занедбуючи нераз навіть чистоту і поправність літературної мови яко зверхньої маловажної на їх погляд форми, не добачаючи для єї розвитку й поступу давних перепон і трудностий". Нї! таки не розуміємо і з того, що се є "дотогочасна доґматична ідеольоґія". Треба вже хиба брати єї на віру, як доґмат. Але зате кілько тут нового довідуємо ся! Поперед всего ясно вже, що "дотеперішня боротьба за національність", з якою розриває "шкідливий радикалізм" є, нї менше нї більше, тілько оптимістичний ентузіязм національний Русинів народовцїв і т. зв. "народні святощі". Негідна частина молодого поколїня! І вона починає рішучу боротьбу проти оптимістичного ентузіязму національного, як коли-б того ентузіязму було в нас так богато! і вона посягає злочинною рукою на "народні святощі!" На які? На "слабі сторони і недостачі родинного і суспільного житя", на "чистоту і поправність літературної мови!" Що більше! "Чимало прихильників змагань і поглядів Драгоманова перенятих зневірою до україньско-рускої народности, бажали социяльні теориї західно европейскі живцем (добре що не мертві!) пересадити на руску ниву, однак погорячивши ся замолоду сами теориями, ставали зовсїм байдужими до народних змагань(!)" Господи! Як би то все правда була, що д. Ол. Барвіньскій говорить, плюнути б хиба випадало на таку частину молодого поколїня. Та, на щастє, нї в нас національного ентузіязму так богато не видко, щоб з ним аж треба боротись, нї те молоде поколїнє не переняло ся ще зневірою до україньско-рускої народности. Хиба що д. Ол. Барвіньскій вважає познаками тої зневіри такі поважні й любовю до свого рідного народа натхнені голоси молодого поколїня як голос в оборонї україньскої справи "Неволений народ" і голос в такій же оборонї угро-руского народа "І ми в Европі!"? Се, як раз познаки такої віри в кращу будуччину нашого народа, що в виду того нїхто й не повірить в посяганє молодого поколїня на якісь "народні святощі" а зовсїм вже не осудить єго за посяганє на ті "народні святощі" тодї, коли вони обмежують ся на "слабі сторони і недостачі родинного і суспільного житя". Другі-ж гріхи молодого поколїня — критицизм більше обсерваційний як творчій (не всякомуж дано творити!), зображанє всего чорними красками і віддиханє пессимістичним скептичним воздухом з чужини — се по части, в виду повисше сказаного, брехня, а по части такі гріхи, що над ними й найбистрійшій сповідник не похитав би навіть головою. Та один гріх я промовчав — занедбуванє чистоти і поправности літературної мови. Аж смішно робить ся, коли се прочитаєш. Бо чи видав хто коли таке сторонництво, де би всї як один ґеніяльний муж писали найкращою, чистою як слеза, мовою? Як-б нї було сторонництво, то в нїм побіч більшого чи меншого числа одиниць — майстрів мови — знайдуть ся coтнї таких писателїв, що не конче гарною мовою пишуть. Тим то й докір сей можна взагалї кождому сторонництву зробити, спеціяльно-ж молодому чи радикальному поколїню найменше. Хто-ж в нас, в Галичинї, причинив ся найбільше до виробленя чистої літературної мови, як не "найвиднїйшій представитель радикального сторонництва" д-р Иван Франко? А д-р Ол. Колесса, а Ос. Маковей і другі, що вирастали колись теж "під окликом критицизму", — хиба вони поганою мовoю пишуть? Може й поганою, та все таки кращою як сам д. Ол. Барвіньскій. Я в найновійшій книжцї єго подибую доста частенько похибки не лиш против складнї але й против словаря україньскої мови. Такі польонізми як: "надруковано думку Чужбиньского, яко твір Шевченка" (ст. VI.), взнеслі почуваня серця (ст. VIII.), суспільности розмовляючої (ст. VIII), штучний язик (зам. мова) (ст. VIII), людности (ст. XXIV.), польского віщуна Міцькевича (по руськи "віщун" не значить те що wieszcz) (ст. XXVI.), виправив ся на Україну (ст. XXVIII.), такі ґаліцизми як позаяк (ст. XV.) а порядки слів в родї таких як: "не добачаючи для єї розвитку й поступу давних перепон і трудности (ст. XL. замість сказати: не добачаючи давних перепон і трудностей для єї розвитку й поступу), — хиба-ж се чиста україньско-руска мова? А таких похибок в д. Ол. Барвіньского повно, ба за багато як на шкільну книжку.
Я міг би покінчити вже з "шкідливим радикалізмом" і всїм тим, чим єго обдарував д. Барвіньскій, та хочу звернути ще єго увагу на деякі суперечности в єго книжцї. Назвавши (cт. XL.) головним представителем радикального напряму Михайла Драгоманова, він каже: "Історичними, етноґрафічними, критичними й публіцистичними розвідками, нацїхованими великою ученостю (в україньско-руских і заграничних виданях) причинив ся він чимало (!) до розвитку україньско-рускої науки й літератури, як і до поясненя україньско-рускої справи й лїтератури в широкому сьвітї". А дальше таке: "Зустрівши ся з рускою молодїжю у Львові і Відні, заохочував єї до працї научної, критичної (!) й поступової (!) і се змаганє видало деякі гарні (!!!) овочі". Чи не лїпше-б се було промовчати? Воно-ж зовсїм не годить ся з попередною характеристикою "шкідливого радикалізму"! Бо те, що сей радикалізм "задля недостачі відповідного підготовленя і научної основи у молодїжи прибрав (може) більше неґатівний напрям", се-ж не єго вина, се по людях ходить.
З молодших представителїв "критичного напряму" згаданий один-одинокій д-р Иван Франко (ст. XL–XLI.): "на полї письменства проявив він велику плодовитість і всесторонність, а се роздробленє і неминучий при тім поспіх в писаню відбили ся на єго лїтературних творах як беллєтристичних так і наукових. Єго літературна творчість була би не перечно успішнїйша й видатнїйша, коли-б обсяг не був так широкий і різнородний та коли-б письменник більше скупляв і поглиблював свої думки і свій суд про відносини і справи людского житя (?) а також пильнїйше обрабляв зверхну форму (!)". Характеристика, хоч дуже скупа, в части вірна, а останний докір зовсїм безосновний, особливо, коли робить єго д. Ол. Барвіньскій. Які-б нї були хиби писань д-ра Франка, що нї говоритиб про их зверхну форму (розуміє ся з висшого трохи становиска, як становиско критика україньско-рускої лїтератури!), то все таки, хто ті писаня і форму их знає, признасть им в сучасній україньско-рускій літературі перворядне місце. Д. Ол. Барвіньскій лишить ся тут сам один зі своєю думкою.
А тепер ще кілька слів про головні форми і зміст руско-україньскої літератури і про самі "Виїмки" з неї. Про первісний зміст літератури XIX в., що обмежав ся "майже виключно до красного письменства", а в виборі тем був дещо односторонний, опісля-ж (по 60-тих роках) поширшав, проявив у формі різнородність і обіймив собою вже й наукову літературу в руско-україньскій мові, з автором "огляду" сперечатись не буду. Одно лиш замічу. На ст. XLIII сказано: "Спочуваючи народови, тодїшні (60-ті рр.) народовцї-націонали не ставили народу на пєдесталь, хоч инодї єго ідеалїзували, не робили з него ідолу, не становили всего народного житя ідеалом для всеї суспільности, як се робили московскі народовцї славянофіли, що вважали нарід своїм божищем, а житєвий лад на селї ставили яко самостійний і самобутний взорець, бажаючи єго навіть захистити від культурного европейского впливу (гнилого западу)" і т. д. З тим би я міг зовсїм погодити ся, коли б се лиш була в цїлости правда. Та менї все якось при згадцї на "гнилий запад" пригадують ся недавні борби сторонників д. Барвіньского і єго-ж самого з "современними огнями!"
Приступаючи до огляду поетів, яких автор, сподїй ся, увзгляднить і в "Виїмках", д. Барвіньскій каже, що поетичні твори пізнїйших (по Шевченку і Федьковичу) поетів "се переважно пересьпіви й наслїдуваня а навіть Федькович в пізнїйших творах не в силї був оперти ся могутному впливови Шевченкової музи. Замітні з найновійших талантом лише Володимир Самійленко (Сивенький), Франко, Василь Чайченко (Борис Грінченко), Мусїй Школиченко і Леся Українка, два останнї іменно визначили ся лїричними творами." Що-ж, з тим, що твори пізнїйших поетів се переважно переспіви й наслїдуваня, я вповнї годжу cя. Та до тих поетів передовсїм зачислити треба, згаданих Мусїя Школиченка і Василя Чайченка, що справдї в україньску поезію не внесли нїчого нового. Не можна однак сказати сего про Франка, бо той хоч і наслїдував, то наслїдував те, чого в нашій поезії не було — твори Некрасова і Конопницкої, Фрейдіґрата і Ґервеґа. Тим то з огляду на се як і на значно більше вироблену форму єго поезий і різнородність их змісту належалось би єму перше місце перед Самійленком, автором кільканайцяти стихів. Що до Школиченка ж, то я, справдї, не знаю, чим він так визначив ся та де, і коли б він не був згаданий, я не робив би авторови докору в тім, що він промовчав собі поезії Юлії Шнайдер (Уляни Кравченко) і Ос. Маковея. Вони-ж не гірші Школиченкових нї навіть Самійленкових. Так само в оглядї оповідань і повістей. Автор поставив на першім місци автора "безтантовних і фальшивих" оповідань, як каже й Драгоманов, Кониського, на останнім Франка, а в серединї згадав Нечуя Левицкого, Федьковича, Мирного і Чайченка, потім Коцюбиньского, Школиченка, Маковея, Кобиляньску і д-ра Чайковского. А де Свидницкій, Кобриньска, Ветлина (Бондаришин), Пятка? Вони-ж знову кращі Школиченка і більше-ж написали. Поміж драматичними писателями вичислені лиш Кропивницкій, Старицкій, Мирний, Григорій Григорієвич, і Тобилевич (Карпенко-Карий); Франко-ж не згаданий навіть. Рівно-ж не повний є спис переводчиків, хоч попали туди такі переводчики Овидиєвих Метаморфоз (Сердешний!) і финьских рун Калевали (Тимченко), що прямо сором роблять нашій літературі своїми переводами. Их зовсїм слушно перепечатує москвофільскій "Страхопуд" п. з. "Без язикіе переводи" "во увеселеніе читателей". А д. Ол. Барвіньскій печатає их в своїй "Правдї" і носить ся з ними як з мальованою торбою навіть по "Виїмках", — мабуть лише для того, що вони в "Правдї"-ж печатають ся."
Між замітками поданими в повисшім оглядї беллєтристики є й невірні. Про повісте-писателїв сказано (ст. XLIV.), що вони "розширили поле укр.-рус. белєтристики і витворили суспільний роман, хоч їх талант особливо гарно і живо виявив ся в дрібнїйших оповіданях або картинах з народного житя". А повісти Мирного "Хиба ревуть воли як ясла повні" і "Повія", а повісти Нечуя і д-ра Чайковского, не згадуючи більших новель д-ра Франка, — чи се таки дрібнїйші оповіданя й картини? При зарактеристицї драматичної творчости Кропивницкого замічено невірно (ст. XLIV.), що в него "характери і пристрасти дїєвих осіб лише намічені", бо вже хоч би про самого "Глитая" не можна сего сказати. І ще одна неточність: "Драматична творчість оставала головно під впливом давнїйшого напряму етноґрафічно-зображаючого (!)" — каже ся на ст. XLV. Тут невірність в тім, що в літературі нїякого "етнографічно-зображаючого" напряму нема, бо сей напрям може йти так добре з напрямом романтичним, реалістичним як і натуралістичним. Сам для себе він напряму на становить.
В самих "Виїмках" увзгляднено 22 писателїв і подано з них взори. Є там Кулїш, Глїбов, Климкович, Марко Вовчок (хоч не рішена ще квестія, хто се був — він чи вона), Ильницкій, Ом. Огоновскій, Федькович, Вол. Шашкевич, Вол. Антонович, Стороженко, Кониській, Руданьскій, Из. і Гр. Воробкевичі, Партицкій, Старицкій, Устіянович, Нечуй, Нїщиньскій, Чайченко і Самійленко разом з их біоґрафіями. От же-ж є тут майже всї ті писателї, що були увзгляднені в старих виїмках, а з цїлої нової літератури увзгляднено лиш Нїщиньского (переводчика), Чайченка і Самійленка. Не вже-ж их справдї не було більше і лїпших? Що були, то я вже показав, а що их не увзгляднено, то се була воля д. Ол. Барвіньского, не розвага вченого, бо в науцї він слабшій. А повинен був д. Барвіньскій увзгляднити хоч той "критичний напрям" в літературі, що єго характеризував так обширно, бо й на чім же покаже єго "шкідливість" наглядно ученикам? Боїть ся, щоб вони не заразили ся від него, — чи може скорше, щоб, "придививши ся єму, не завдали брехнї словами про "шкідливість" критичного напряму? Вгадайте! А поки вгадаєте, я пригадаю д. Барвіньскому слова покійного Драгоманова про І. часть "Виїмок", бо их і про II. часть можна сказати:
"Всї такі препараціі і всі неточности книг, як д. Барвінского, назначених для шкіл, тим більше не на місці, що одна з головних завдач школи лежить власне в тому, щоб не тілько давати молодіжі точні факти, а й учити єі думати точно, арґументувати совісно. Книги, котрі одступають од такоі завдачі, тричі шкодливі, бо несуть в школу неправду, привчають учеників до поверховности і крутійства, а нарешті, коли молодіж сама розбере правду, підрізують педагогичний авторитет. Власне консерваторам не слід би писати таких книг!"
У Львові, дня 24 липня 1896.
[Дѣло, 24.07.1896]
24.07.1896