З проголошеннєм цїлковитої державної самостійности Української Народньої Республики національні меншости України, а надто панове Москалї та їхнї прихильники попали в досить прикре становище. До того часу вони почувала себе майже повними господарями всюди, де тільки повертали ся. Робили й говорили, що хотїли, що найбільш відповідало їхнїм державно-московським інтересам. Протиукраїнська пропаґанда серед найширших мас українського народу була природною і навіть патріотичною річчю. Панове Львови, Керенські й навіть Лєнїни та Бронштейни могли лише одобрювати такі щирі "братерські" відносини московських патріотів ріжних партійних і безпартійних відтїнків до свого меншого брата "хохла". Під час панування большевиків можна було не тільки вести протиукраїнську пропаґанду, але й без усякого розбору різати й мордувати братів "хохлів" за їхню зраду й бажання відірвати ся від "єдіної, недєлїмої" тодї, як жаден Москаль і не мріяв про віддїленнє від "хохла". Кождого щирого сина українського народу, що говорив своєю рідною мовою, боронив права й інтереси своїх братів і батьків, панове представники меншостей уважали за державних зрадників, буржуїв, реакціонерів, ворогів революції і т. ин. Боротьба з усїм, що було українське, вела ся всюди завзято й відкрито. Українцї не сміли та й не мали можности вживати якихсь рішучих заходів, щоб припинити ту "братню" ідейну роботу серед народу України, хоч і добре розуміли, до чого вона може довести. Так було від самого початку революції. Само собою розумієть ся, що така "свобода" дїлання національним меншостям дуже подобала і ся вони були задоволені.
З оповіщеннєм же четвертого Унїверсалу Української Центральної Ради становище змінило ся. Українська Народня Республика стала вільною, нї від кого незалежною Українською Державою. Протиукраїнська пропаґанда стала від того часу протидержавною пропаґандою, за яку всяка держава винуватцїв карає як державних злочинцїв. Що за пана Керенського було для меншостей України патріотичним дїлом і навіть у деякій мірі обовязком, від сього часу стало злочином. Меншости, які до того часу були панами положення, стали звичайними горожанами Української Народньої Республики, мусять виконувати всї закони та приписи вже не петроградського правительства, видавані на мові Пушкіна, а української державної власти на мові Тараса Шевченка, на тій самій, нелюбій для меншостей мові, якої вони ще вчора не хотїли зовсїм признавати. Стало ся се так скоро, що мало хто міг сподївати ся.
Зрозуміла річ, що така велика зміна положення меншостей України, особливож Москалїв і їхнїх прихвостнїв, не могла подобати ся і вони зустріли її неприхильно або цїлком вороже. Добровільно й охоче зректи ся усього того, що вони ще вчора мали, забути те, що вони є представниками державного народу, мова якого до вчора була обовязковою для всїх і для кожного в усїх просвітних, державних і громадських установах, вони не можуть, бо се для них тяжко. Ще тяжче примирити ся панам Москалям з тим фактом, що вони ще вчора були пануючими, а сьогоднї звичайними горожанами Української Держави. Та факт зістав ся фактом і меншости України мусїли так чи инакше виявити своє відношеннє до Української Народньої Республики. Панове прихильники большевиків виявили своє відношеннє під час їхнього панування на Українї, решта-ж меншостей, як меншевики, російські с. р., кадети, "тоже-Малороси" й инші істінно-руські люде, почали виявляти вже після очищення України від банд грабіжників і розбійників з большевиками на чолї. Як і треба було сподївати ся, майже всї панове з меншостей про людське око заявили, що вони до Української Держави та її влади будуть відносити ся "льояльно". Надто про "льояльність" говорили "батьки" міста Київа, але як та "льояльність" виглядає, у "Вістнику" вже згадувало ся.
Тепер же маємо нагоду довідати ся і про те, як відносять ся до нашої мови та державної самостійности й инші панове. Останнїми часами до наших рук дістало ся кілька чисел ріжних українських і московських газет з Київа, в яких маємо досить чимало матеріялу, котрий як найкраще доводить нам, чого можна сподївати ся від меншостей і яке відношеннє саме вони займають до нашого нового державного життя на Вільній Українї.
Майже всї члени Ц. Ради, що належать до меншостей, заявили ся проти ратифікації мирового договору з осереднїми державами, хоч і признають, що кращого миру в таких обставинах, при яких Українї довело ся його заключати, не можна було осягнути. На засїданнях Малої Ради майже всї представники меншостей, замісць корисного співдїлання в таку тяжку годину, яку переживає зараз цїла Україна, виступають виключно з усякими запитами до Ради народнїх міністрів, уложеними в такій формі, щоб викликати як найбільше недовіррє темних мас народу проти української державної влади. Своєю "опозицією" просто перешкоджають роботї Ц. Ради й сїють ворожнечу. Як була колись московська державна влада, то вони мовчали навіть у таких випадках, як пан Керенський, Церетелї й инші московські соціялїсти запроваджували кару на смерть, закон про засланнє, закривали соціялїстичні газети, запроторювали до тюрем салдатів і робітників і т. ин. Нїяк не реаґували навіть на спробу Керенського й Ко. віддати під суд цїлий Український Ґ. Секретаріят і Ґенеральний Військовий Комітет тому тільки, що вони українські та працювали на користь свого народу не по вказівцї панів Керенських. Тепер же, як станеть ся десь на Українї хоч найменша якась подїя, про яку українські мінїстри навіть і не знають докладно через сучасні обставини на Українї, панове представники меншостей нападають на того чи иншого мінїстра, щоб підірвати до нього всяке довіррє. Роблять все, що тільки можна вигадати, щоб "довести" людям, що стара влада була "кращою" від теперішньої. Атакують українських мінїстрів одночасно та спільно й Москалї й Поляки й Жиди.
Але найкраще виявляє свою "льояльність" до української мови й державної самостійности кілька днїв тому зорґанїзований "Русский Союз на Українї". Сей "Союз" засновано в Київі. Членом "Союза" може бути кожний, хто уважає себе руським, хочби справдї й не був нїколи ним, себто членом "Русскаго Союза" може бути й Жид, і Татарин, Молдаванин, Кірґіз і хто хоче, аби назвав ся "руським". До сього часу знали ми "союз русскаго народа", дуже подібний до згаданого "Союза", але до того "союза" могли належати лише чорносотенцї й монархісти, а до сього можуть входити, а саме вже входять і чорносотенцї "Кіевлянинцї" й кадети й... російські с.-д. меншевики й инші панове "русскіе". Метою своєю "Союз" ставить нїби захист російської культури, мови, школи, просвіти, національних і особистих прав та національну самопоміч. На урочистім відкриттю "Русскаго Союза" голова його Е. Єфимовський заявив: "Ми зібрали ся тут без ріжницї партій не яко гасителї чужої культури, але як носителї власної. Ми знаємо, що при сучасних умовах боротьба за національну свободу тяжка (тільки тепер панове "русскіе" довідали ся про се. Ред.), що вона може потрібує жертв, але ми готові! Ми віддамо все своє життє, але не зрадимо своєї культури. В тяжку годину ми вийшли на національний шлях. Трудний той шлях, але виднїєть ся вже світло, світло ясного сонця (нїби до сього часу воно для них було темне. Ред.), світло національної й особистої свободи, зоря справедливости!" Промову привітали гучними оплесками, але зразуж таки, як після голови почав говорити мінїстер для великоруських справ Одинець і згадав кількома словами, що в минулих відносинах української й неукраїнської демократії були помилки й тертя через те, що Росіяне не були добре познайомлені з силою та глибиною національного руху на Українї, залунав голос членів "Русскаго Союза": "Нїкаково українскаво двіженїя нет!" Хиба се не характеристичне?
Ще краще "проявили" себе панове члени "Русскаго Союза", як почав говорити, не відомо чого, попавши туди "тоже-Малорос" (певно хотїв виявити свою братню любов) В. Зїменський. Він почав свою промову так: "Привіт тобі (по українськи), старший (!) товаришу, Великоросе, від меншого (!) брата—Українця!" Та не вспів він ще сказати кілька слів, як "старші" брати почали по "братерськи" кричати: "Ґаварітє па русскі!.. Нє надо па українські!.. Не панїмаєм!.. Хатя би здєсь не ґаварілї па українскі!.." Довело ся голові зборів просити, щоб "старші" брати чемнїйше поводили ся з "меншим" братом і дали змогу говорити йому його власною мовою, а хто не хоче його слухати, щоб вийшли з залї.
Сї перші врочисті збори. "Русскаго Союза" виявили своє національне обличчє перед цїлою Українською Державою як найкраще й можемо бути певні, що навіть панове "тоже-Малороси" в родї Зїменського скорше чи пізнїйше, а зрозуміють, чого саме можна ждати від зорґанїзованих у "Русскім Союзї" "старших братів", хоч там є не тільки чорносотенцї, але й соціялїсти.
Студенти Великороси київського унїверситету св. Володимира також зорґанїзували ся в філїю згаданого "Русскаго Союза" й розпочали свою "просвєтїтєльно-національную" роботу, щоб не допустити до повної українїзації унїверситету, який тепер є державним українським унїверситетом. Панове професори, які признають себе руськими хочби тому, що належать до "Русскаго Союза", підтримують своїх студентів у національній боротьбі проти Українцїв.
В Одесї, більшість населення якої складаєть ся з усяких інородцїв і зайдів, усї московські та помосковщені елєменти ведуть протидержавну аґітацію ще з більшою силою і нахабством. Починаючи від найправійшого монархіста і кінчаючи найрадикальнїйшим соціялїстом, усї повстають проти самостійності Української Народньої Республики й агітують за прилученнєм її до Росії. До української мови відносять ся просто з призирством. На одних зборах робітників, як тільки краєвий комісар Коморний заговорив по українськи, счинив ся такий лемент і протести, що він змушений був говорити по московськи. В своїх ухвалах деякі одеські робітники (вжеж не Українцї) домагають ся, щоб про державний лад на Українї рішили Українські Установчі Збори, але про устрій цїлої бувшої Росії (нїби вона може бути цїлою в попереднїм складї) щоб рішили лише Загальноросійські Установчі Збори. Українїзацію краю, а надто введеннє української мови яко державної до скликання Українських Установчих Зборів уважають недопустимою річчю. Свої домагання сї робітники обіцяють підтримувати найрішучійшим способом до проголошення загального страйку включно.
Московська газета "Одесскій Листокъ", виступаючи проти українїзації життя на Українї, в статї Л. Гросмана пише так: "...Ми повинні пригадати, що нововидумана "Херсонщина" (!) се тільки пустий термін, а в дїйсности се є лише південь Росії (!), який орґанїчно звязаний з її північчю і не збираєть ся позбути ся без протесту нї своєї мови, нї своїх прав (!) на культурне й національне самоозначеннє".
Словом, панове помосковщені Одесити ще нїяк не можуть погодити ся з дїйсним фактом, що вже нема півдня Росії, а є лише самостійна Українська Народня Республика й що вони є горожанами не російської, а української держави. З сих причин вони ведуть протидержавну аґітацію, проти якої українська державна влада, а за нею й цїлий український народ змушені будуть вжити всїх законних способів, і тодї знову почнеть ся лемент проти "репресій" Українцїв, запити до мінїстрів про незаконність, утиски, знищеннє свобід і т. ин., а в результатї великі перешкоди в роботї над будовою державного орґанїзму, що меншостям України напевно дуже подобаєть ся і навіть на руку.
З наведених досить яскравих і повчаючих фактів ми бачимо, що панове "русскіе", а за ними й инші "меншости" навіть не думають ще про спільне братерське життє з нами в нашій молодій державі. Вони гуртують ся навіть у такі орґанїзації, як "Русскій Союзъ", де мають місце й соціялїст і чорносотенець, щоб спільними силами поборювати нас у нашій же державі. Виходить, що не тільки большевики єднають ся з бувшими жандармами, полїцаями, грабіжниками й иншими ворогами волї українського народу, щоб тільки залити крою цїлу Україну, здушити її змагання до самостійного життя, але й панове меншевики з иншими неукраїнськими "соціялїстами" беруть ся до обєднання з чорносотенцями, щоб під покришкою охорони російської культури, якій нїяка небезпека не загрожує, сїяти національну ворожнечу, обстоювати "русскість" київського унїверситету й т. ин. Се все говорить нам, Українцям, що боротьба за волю і щастє українського народу, за свою власну демократично-народню державу ще тільки почала ся, що треба ще багацько й дуже багацько тяжкої працї й мобілїзації всїх демократично-національних сил, аби побороти всї ті труднощі, яких доведеть ся ще нам зазнати в нашім новім життю. Все, що неукраїнське, до нас поки-що вороже або байдуже. Щирих приятелів з чужинцїв ми майже не маємо. Треба надїяти ся переважно на власні сили. Але не сміємо ми впадати в зневіру. Наша справа, наші змаґання народні, чисті й ідейні. Цїлий український народ мусить уже се зрозуміти й одностайне взяти ся до великої творчої роботи собі самому на користь, а коли дружно візьмемо ся, тодї не страшні нам будуть нї большевики, ні меншевики, нї всї меншости, хоч би як міцно зорґанїзовані в "русскіе" й инші "союзи". За нами право, за нами й власна сила. Треба лише відповідно й дуже розумно використати її.
[Вістник полїтики, лїтератури й життя]