Що жде інтеліґенцію поневолених народів.

 

І.

 

Щоб відповісти на це питання, треба наперед з'ясувати собі, що таке інтеліґенція.

 

Інтеліґенція це суспільний клас, який живе виключно зі свого інтелєкту й знання. З хвилею, коли член того класу доробиться більшого капиталу, переходить уже в инший клас, не перестаючи бути особисто "інтеліґентом". Інтеліґенція належить до т. зв. середних шарів населення. Але це вже тільки в теорії слушне. Бо в життьовій практиці від часу цеї великої війни інтеліґентний кляс упав соціяльно нижче робітництва, не кажучи вже про селянство.

 

Одначе все, що вище сказано, не опреділює ще суті поняття "інтеліґенції" як суспільного слою даного народу. Треба ще підчеркнути, що інтеліґенція це витвір, продукт незалежности народу, залежний від держави. Ця частина дефініції поняття інтеліґенції виглядає на неправдивий парадокс. Бо мають же свою інтеліґенцію також покорені народи, от хочби й ми, Українці. Мають її Ірляндці, які від 8 століть ні на хвилю не бачили незалежности, мають Білоруси і Жиди, а Поляки якраз в часі своєї залежности витворили навіть надмір, гіперпродукцію інтеліґенції, яка тепер пре Польщу до нових займанщин в далеко більшій мірі, ніж її клас великих земельних посідачів.

 

Розгляньмо ці закиди.

 

Українську інтеліґенцію, скристалізовану в часі незалежности нашої козацької держави (1648–1709), переняла Москва до тої міри, що трохи не всі вищі місця в духовній ієрархії цілої Росії, не виключаючи Сибірі, і багато постів цивільної адміністрації знайшлися в руках Українців (гл. про це інтересні замітки у Драгоманова). Петро Великий сам залюбки говорив по українські і взагалі не давав українській інтеліґенції відчути, що вона чужа російській державі. Це й було одинокою причиною повної асиміляції тої інтеліґенції, як службового класа. Ця асиміляція була така основна, що навіть національне пробудження всіх народів Европи могло викликати між українською інтеліґенцією тільки слабенький, гуртковий, спорадичний рух. Говорення про тяжкий гнет тут ні причім. Бо ж члени української інтеліґенції боролися проти того гнету — але в російських революційних орґанізаціях вони в своїм нутрі були Росіянами. Навіть вже в часі цеї революції, в початках Центральної Ради — було свідомої української інтеліґенції дуже мало.

 

Инакше виглядає справа ірляндської інтеліґенції. Вона витворилася вже в часі повної залежности Ірляндії політичної — головно на основі економичної незалежности ірляндських еміґрантів, що продукували цю інтеліґенцію поза краєм і в краю, присилаючи відповідні засоби на піддержування економічних, політичних, літературних, пресових і и. орґанізацій в краю.

 

Поляки витворили гіперпродукцію своєї інтеліґенції в бувшій Австрії, яка фактично віддала їм була владу в цілій Галичині. Під Прусією, в Познані, не мали Поляки взагалі урядничої інтеліґенції. Там їх інтеліґенція складалася з людей свобідного звання (лікарів, літератів і т. п.), яких вони могли виховати приватними засобами. Подібно було в бувшій російській Польщі. Те саме відноситься до Жидів, Білорусинів і инших поневолених народів.

 

Словом — інтеліґенцію продукує кождий народ. Але тільки тоді: 1. коли має свою державу, або 2. коли має яку небудь незалежність — в найширшім розумінню того слова — на якім небудь полі, нпр. економічнім. Річ ясна, що тільки державний нарід може випродукувати й удержати повний і правильний кадр інтеліґенції, яка, немов одностайною сіткою, покриває всю його терріторію і працює на всіх областях діяльности, почавши від адміністрації, скінчивши на штуці. Поневолений нарід може випродукувати й удержати тільки деякі групи інтеліґенції. Його ненормально функціонуючий орґанізм подібний до грудей хорої на сухоти людини, яка віддихає тільки частиною легенів.

 

II.

 

Остання велика війна принесла переворот майже у всіх областях людської думки й діяльности. Італійський міністр закордонних справ Сфорца ствердив недавно, що всі про це говорять, одначе майже ніхто не завдає собі стілько труду, щоб виказати, на чім саме полягає той переворот.

 

Придивімся тому переворотові відносно нашої теми.

 

Отож остання війна збурила і знищила передовсім найблагороднійщий твір, побудований з'усиллями найкращих умів інтеліґенції всіх народів. Що це таке? Міжнародне право й головну, первісну основу його — право азилю. Не дурім себе, бо це дуже небезпечно: міжнароднього права немає. Його вже нігде нема, й обманцем або наївним чоловіком є кождий, хто каже, що воно істнує. Здовж Дністра стоять румунські сторожі, які без пощади стріляють в кождого, хто хоче схоронитися на "їх беріг". Українських повстанців-Галичан тягнуть "невтральні" влади звязаних до польської границі, де їх Поляки розстрілюють без суду — десятками. На занятих землях окупанти виправляють орґії такі нелюдські, що це заімпонувалоб навіть кровожадним ассирійським і вавилонським королям давньої старини. Як відомо, з вавилонської неволі (котру Жиди так уміли представити перед світом, що досі уважається її прототипом і верхом усякої несправедливости й страхіття) вернуло по довгім часі стілько жидівського народу й інтеліґенції, що могли знов відбудувати свою державу. А скілько вертає здорових зі страшної неволі наших ворогів і чи спосібні ті, яким припадком доведеться вернути, до якої не будь будівничої праці?

 

Найстрашніше в тім всім те, що тепер істнує міжнародній трибунал, який преспокійно дивиться на ті злочинства й тим санкціонує їх.

 

А про ті злочинства, сповнювані на очах всього світу, багато моглиб оповісти Українці, Білоруси, Литовці, Латиші, Ґеорґійці, Вірмени й всі инші, яким не дають сотворити упорядкованих держав.

 

Що жде всі ті народи?

 

Є дві можливости. Перша це та, що їм таки удасться добитися своїх держав, або бодай державних суроґатів. Друга, що їм не удасться це. Тут хочемо обговорити наслідки цеї другої можливости. Вони насуваються з залізною послідовністю.

 

Факт, що міжнародне право повалено в практиці (в теорії воно вже також зложене до старих актів; пор. "золоті слова" визначних державних мужів про договори, між иншими цілу вшехпольську літературу) — мусить потягнути за собою свідоме й плянове винищування окупантами всяких проявів самостійної культури покорених народів. Зразу буде це відбуватися безладними, немов спонтанічними "вспишками" на зразок чеських проти Німців. Колиж наступлять як так упорядковані відносини, тоді це відбуватиметься систематично й спокійно, "певною ходою". Як? В дуже простий спосіб: останкам старої інтеліґенції дадуть окупанти дожити її гіркого віку, а до витворення нової не допустять. По малу, але певно занепадатимуть економічні й культурно освітні орґанізації інтеліґенції поневолених націй, а разом з ними щезне й вона сама, як суспільний клас. Держава має на це тисячі способів, які перед світом навіть не дуже впадатимуть в очі. Ба, ще більше! Якраз тим способам буде можна надати марку поступовости й великих реформ.

 

Приклади того вже маємо. Наведемо два з добре нам відомої Галичини.

 

Перший такий: Поляки вирішили скасувати державну дотацію для всіх духовних семинарів, не тільки українських, але й польських. Рівночасно вирішили сконфіскувати добра всіх церковних інституцій, митрополичі, ерекціональні і т. д. В той спосіб українська інтеліґенція в Галичині позбавлена одним замахом, але основно — цілого слоя інтеліґентного й культурного клясу, який не матиме змоги дальшого істнування. Це не булоб жадним нещастям, якби рівночасно те саме сталося з анальоґічним польським клясом на українській землі. Але так не буде. Бо польська держава має і вже примінює найріжніші способи, щоби паразітному клясові латинського духовенства уможливити як найкращий розвиток. І все це діється в країні, в яку Антанта доручила Польщі тільки тимчасово вступити "для охорони населення перед большевицькими бандами", як сказано в культурнім документі культурного аеропаґа західніх народів.

 

Другий приклад це — кольонізація української Галичини. На очах усього світа вимордовується по тюрмах українське селянство, палиться йому хати й цілі оселі, а на місце винищених спроваджується польських селян. Хоч які неспокійні були останні місяці, хоч Поляки двічі опускали східну Галичину, то все таки вспіли вони вже досі поселити в східній Галичині 60.000 семей польських селян-кольоністів! Щож буде, коли настануть спокійніщі часи, а цеї країни не видереться їм з рук? Легко предвидіти: вона буде зовсім винищена й скольонізована "на ново". І це перед світом називатиметься "загосподаруванням знищених війною земель". Значить — матиме ще марку цивілізаторського діла...

 

Таким чином усунеться навіть можливість відростання будучої інтеліґенції. І так робитимуть очевидно всі окупанти на всіх окупованих землях, чого "не припускає" тільки наївний чоловік. Якийсь час світитиметься між окупованими ще їх преса й навіть література, якийсь час вони ще кричатимуть свої жалі в уха ситих культурою й грабунком західних переможців, — але будуть це голоси вопіющі во пустині. Бо beati possidentes...

 

Ми не розбиратимемо того, що може викликати таке поведення на випадок, коли поневолюваним в той спосіб народам удасться випрямити хребет при якій небудь новій завірюсі. Річ ясна, що між ними мусить закорінятися переконання про конечність винищення окупантів без ніякої пощади з жінками й дітьми. Бо в той спосіб ведена боротьба з боку чужинців на чужих землях мусить згодом викликати такий а не інакший відпір поневолюваних, коли вони взагалі вдержаться.

 

Таким чином стає перед значною частиною Европи перспектива різні, яка чатуватиме століттями на нагоду. Бо звихнене почуття справедливости, як це вже стверджує Арістотель, з природи річи змагає до вирівнання. Це закон природи, опертий в данім разі на інстинкті самозаховання, найміцніщім зі всіх інстінктів людей і народів.

 

Перспектива крівавого марева стоїть над Европою на довгі часи.

 

III.

 

Одначе нас інтересує спеціяльний проблем марева, а саме питання, в якім напрямі звернеться дух інтеліґенції поневолюваних народів.

 

Річ ясна, що він серед таких обставин не може звернутися в напрямі творчім. Значить — мусить звернутися в напрямі неґативнім, руйнуючім. Буде це по фізичному законові їдь, яку видає з себе кожде зруйноване єство: залізо в розкладі видає небезпечні отруї. Так мусить бути й тут, в цім величезнім проблемі.

 

Виходилоб, що слід сподіватися скріплення ідеї т. зв. світової революції в її терріторіяльнім стані, то є на землях поневолених народів. Так булоби, якби головний осередок теперішньої революції виказав зрозуміння національного пролєму. Тимчасом цього нема — помимо гірких досвідів Москви в боротьбі з Україною, Польщею й иншими окраїнними народами бувшої Росії. "Самоопреділеніє вплоть до отдєленія" тільки проголошене, а в практиці заведено централізм, який нічим не ріжниться від централізму царської Росії. Це погребає ідею світової революції.

 

Обурюватися на таке поведення Москви не тільки безуспішно, але наївно. Бо централізм і заперечування в практиці — проголошених в теорії засад все було суттю кождого нового руху. Як відомо Коран, що починається словами: "В імя Аллага милостивого, милосердного" — зовсім не перешкодив своїм вірним, винищувати найстрашніщим способом завойовані народи. Як відомо, христіянство, що мало лагідного, як агнець, основника й евангеліє ("добру новину"), писане немов ангелами, толєрантними навіть для продаючих своє тіло жінок, — кострами й тортурами нищило три части світа. Воно не мало пощади навіть для такої "благородної гордости людства", якою була серапеанська академія, "де Евклід учив своєї ґеометрії, де лікував славний Діоскорід усі хороби людини, де малював Апелєс свої безсмертні картини, де Клявдій Птолємей обрахував біг звізд на століття а Созіґен калєндар на цілі тисячеліття, де Герон і Ктезібій робили найдивніщі винаходи, яких досі не відкрило вдруге людство, а які відомі тільки з відривків творів, припадком захованих. І все це знищили визнавці лагідної науки всепрощаючого Христа так, що тільки жалісні останки лишилися з того, або вістки про це. Бо страшна й сліпа єсть вибухова сила кождої нової, особливож універсальної, ідеї, яка приходить до влади. Вона з природи річі забуває, бо мусить забути те, що передтим голосила. Це було і є в великім і малім. Si licet і т. д., то згадаймо от хочби малу Польщу, яка виробила недавно чудову свободолюбивну літературу під гаслом: "за вашу і нашу свободу". А що робить та сама Польща, якій инші вибороли ту свободу?!

 

З цього всього слідує, що інтеліґенція поневолених народів не скріпить масово руху за зорґанізованою світовою революцією. Коли хто дивиться на таку революцію, як на страшний кошмар, тому слід не забувати, що є ще щось більше страшного. І перед початком того стоїть саме, на мою думку, інтеліґенція поневолених народів. Щож це таке? Це здеклясованість і викликана нею незабезпечність життя, яка пхне ту інтеліґенцію до терору. Не до з'орґанізованої революції на якійсь означеній терріторії з конкретним будівничим пляном, тільки до чисто неґативних терористичних замахів проти представників влади окупантів, деб вони не були.

 

Технічні засоби, вибухові матеріяли й отруї розмірно легко добути. Розвиток техніки й хемії йде скорим темпом. Т. зв. моральної задержки в такій боротьбі по тім, що зайшло, — нема і не може бути. Атже державні представники т. з. лєґальних влад винищують тортурами, підпалами, голодом і хворобами цілі слої населення, цілі племена. Справедливість, закон, суд — стали смішними поняттями з байки і лєґенди. В судах "переслухують" окупанти свідків і посуджених серед мук, які невідомі навіть з історії середньовічча, — серед виття голодних собак, яких нарочно пускається в сусідні кімнати й мориться голодом, щоб вони своїм виттям заглушували зойки "переслухуваних" Темідою 20-го століття. А цьому всьому спокійно придивляються міжнародні трибунали культурних держав! Вони знають про все, що діється, і ні пальцем не кивнуть, щоби прикоротити ті муки.

 

Чиж дивно буде, коли нарешті пічнуть на вулицях чужих міст, у поїздах і ресторанах убивати представників окупантських держав, їх жінок і дітей? Аже гинуть в краю невинні жінки й сироти по замучених окупантами вязнях. Гинуть тисячами, десятками тисяч. Псіхольоґія тих, що остались, ясно зарисовується перед нами.

 

Вона вже й у практиці очевидна. Перші прояви такої боротьби бачимо в Ірляндії. Ба, що більше! Ірляндці перенесли ту боротьбу навіть на вулиці столиці свого ворога — в Льондон. Сьогодня всі льондонські міністерства оточені барикадами, а міністри могутньої Анґлії, володарки світа, виїздять з дому тільки броніровими автами. Анґлійський премєр прилюдно признається, що ця боротьба розкладає державний апарат Анґлії й потрясає ним гірше, чим правильна війна.

 

Не підлягає сумніву, що цей рід боротьби захопить інтеліґенцію всіх поневолених народів, коли вони не осягнуть тепер свободи для свого Рідного Краю. І ще одно не підлягає сумніву: що коли Україна не здобуде собі незалежність, то ту незалежність утратять також инші народи бувшої Росії, які вже здобули її. І не тільки Росії. Бо це важиться доля принціпу: або він побідить, або побідить щось противного йому. В другім випадку всі новоутворені держави будуть державами на "історичну секунду", а їх інтеліґенція поділить долю нашої.

 

Чи це пророцтво? Воно так осміяне в політиці. Але вже старий Бебель мав відвагу заявити прилюдно, що т. зв. політичні передбачування це вислід діяльности ума, без якої не може обійтися жаден думаючий політик.

 

А "отруя в хвості", як говорили староримські юристи: "грубо помиляються ті, які думають, що інтеліґенції й культурі поневолених народів лекше буде істнувати, коли "зміниться режім" у окупантів. Нічого подібного! Та група інтеліґенції поневолених народів, яка відхрещується від усього "лівого" в надії, що як прийдуть до влади окупанти правої марки, то пощадять її, — буде вимордовувана "за большевизм" так само, як дійсні большевики. Жадні "пояснювання" окупантам не поможуть ні трохи. Бо їм зовсім ясно, в чім діло. Те само дасться сказати й про тих, що дуже ліві: і це не поможе. Хочби вони були найлівіщі, їх убивають ліві окупанти за "реакційність". Бо це відбувається національна, племінна боротьба, в якій так праві, як ліві гасла служать тільки щитом, яким обертають. Нпр. реакційна й католицька Польща конфіскує землі великих посідачів і біскупів, також католицьких, а ліві большевики видають відозви до православного народа проти єзуїтської Польщі. Бо одні й другі реальні політики. Тільки у поневолених народів інтеліґенція розбилася на десятки гуртків, які мають перед очима тільки партійні принціпи замісць мати на меті творення власної держави за всяку ціну. І тому вони поневолені.

 

[Воля, 01.01.1921]

04.01.1921