Пам’ятаючи, що незабаром матимемо травневі вихідні та щасливу нагоду помандрувати рідним краєм, розповідаємо про вельми цікаве галицьке містечко Копичинці.
Коротка історія
Копичинці, що лежать на берегах річки Нічлави та її допливів (річечок Стрілки й Крутилова/Нічлавки), – одне з найменших міст України. Станом на 2015 рік тут мешкали лише 6841 житель. Деякі селища міського типу набагато велелюдніші.
Належать Копичинці до Гусятинського району Тернопілля, хоча логічніше було би віднести їх до Чортківського. До «законного» райцентру звідси – цілих 22 км, а до Чорткова – трішки більше 14 км.
Поселення відоме від другої половини XIV століття як Копачин/Копичин. Тоді ним володіли шляхтичі Копичинські (Копечинські, Копиченські, Копиценські) гербу “Копач”. Десь наприкінці того ж таки XIV століття клопотами Копечинських Копачин отримав статус містечка.
Зважаючи на постійні напади татарських загонів, 1443 року в містечку звели мурованого замка. У 1564 році поселення отримало магдебурзьке право та статус міста.
З помітних історичних подій, де фігурують Копичинці, варто згадати бій між польським військом під проводом Марціна Калиновського-старшого та козаками Северина Наливайка (уродженця сусіднього Гусятина, до речі), що стався на його околицях у липні 1595 року. Калиновському тоді довелося накивати п'ятами.
12 травня 1651 року під Копичинцями сталася ще одна битва. Цього разу між з'єднаним військом козаків і кримців, з одного боку, та шляхетським військами на чолі знову ж таки... з Марціном Калиновським. Та то вже був не той Марцін, згаданий перше, а його онук. Але результат битви був той самий…
Зате з сателітарною антеною...
За винятком цих подій, історія Копичинець мало чим відрізнялася від долі інших містечок Західного Поділля: османське панування (хоч і нетривале – лише з 1672-го до 1680-й), поділ Речі Посполитої та включення до володінь “бабці Австрії”, Перша світова, російська окупація, ЗУНР, Друга Річ Посполита, “перші совіти”, німецька окупація, УПА, “другі совіти”...
Перша світова. Зруйновані Копичинці,
З незвичного варто згадати веремію з місцевими дідичами, бо таке в містечках Галичини та Поділля траплялося нечасто.
У 1688 році лівобережна частина Копиченець відійшла родині Баворовських як посаг за Барбарою, донькою Шимона Копичинського, яка вийшла за Миколая Баворовського (цікавій факт: Миколай був уже третім чоловіком Барбари). Іншу, правобережну частину того ж року придбав Андрій Калиновський. Тож склалася досить цікава ситуація: у лівобережжя один дідич, а у правобережжя – інший. Ситуація змінилася лише 1791 року, коли “правобережна” Ельжбета Бєльська продала свою частину міста Матеушу Баворовському, після чого Баворовські стали єдиними господарями вже нерозділених Копичинець.
Графський палац. Збоку видно вежі замку
Баворовським належав розкішний палац, зведений на основі колишнього замку. Причому господарі зберегли деякі деталі оборонної споруди, зокрема, башти. До нашого часу палац не зберігся – у липні 1917 року його розграбували та спалили російські вояки. Руїни довго стовбичили посеред міста. Рештки палацу зі замковими вежами остаточно розібрали лише за “других совітів” (десь на початку 1950-х). Нині на місці замку та палацу міститься парк.
Нащадки Авраама
Перші євреї з'явилися в Копичинцях наприкінці XVI столітті. Достовірно відомо, що у 1613, 1616 та 1623 роках місцеві юдеї брали активну участь в обороні містечка від татар.
Сторінки Пінкаса (книги, де занотовували основні події у єврейській громаді) релігійної школи "Талмуд-Тора" міста Копичинці (1873-1889). Зберігається в Національній бібліотеці України імені В.Вернадського
Вибухове зростання чисельності єврейської громади припадає на перші роки XVIII століття – одразу по тому, як османи повернули Поділля Речі Посполитій. Цьому посприяв співвласник містечка Миколай Баворовський, який запросив до себе єврейських купців. Останні з радістю погодилися – місто стояло на жвавому торговому тракті Кам'янець-Подільський – Львів. Тоді в Копичинці прибула (найімовірніше, з Туреччини) навіть невелика група купців-сефардів, але незабаром вони змішалися з ашкеназькою більшістю і будь-якого помітного сліду по собі не залишили.
У 1756 році в містечку деякий час проживав і проповідував своє вчення геніальний у своїй безпринципності шахрай і псевдомесія Яків Франк.
Вчення “машиаха” (месії) Франка стало вершиною розвитку “сабатіанства” – містичної течії в юдаїзмі, фундатором якого став відомий талмудист і кабаліст зі Смирни (Туреччина) Шабтай Цві (він ж Саббатай), який 1665 року проголосив себе тим Машиахом, на якого так довго чекав єврейський народ.
Суть вчення Саббатая полягала в розвитку поняття “кліппот” (івритське «шкаралупи»). За кабалістичним вченням Іцхака Лурії, авторитетного як серед хасидів, так і сабатіанців, «кліппот» утримують у собі частки Божественного Сяйва, як шкаралупа – ядро горіха. Тобто зло – це сховане в шкаралупі гріха добро.
Саббатай з цієї ідеї зробив досить парадоксальний висновок: чим більше грішити, тим більше в шкаралупі зла накопичиться добра. Відповідно, коли Машиах своєю волею розіб'є шкаралупи-кліппот, тим більше Божественного Сяйва (добра) звільниться. Отож, треба максимально грішити!
Новий Машиах, Яків Франк, дещо удосконалив головну ідею Шабтая Цві, про те, що для досягнення вершин праведності треба спочатку максимально згрішити.
Коротко вчення Франка звелося до таких постулатів:
* Прояв єдиного Бога періодично утілюється в Машиаху.
* Віра і віддане служіння “людині-машиаху” створюють гармонію між “чоловічим” і “жіночим” витоками Божества. Досягнення цієї божественної гармонії і є головною метою людського буття.
* Заборонені Галахою (єврейським законом) гріхи насправді – “іскри божі”, сховані в людських душах. Якщо не дати виходу “божественним іскрам”, це завадить настанню гармонії між чоловічим і жіночим витоками Божества. Відповідно грішити – служити Божеству.
Ну й найголовніше – Яків Франк є тим самим Машиахом, якому треба служити, а порушення приписів Галахи – священний обов'язок його послідовників.
Євреї Копичинець (1920-ті роки): 1) Батько й син – майстри з виготовлення мотузок. 2) Єврей-бідняк, що промишляє випадковими підробітками на базарі (світлини: polishjews.yivoarchives.org)
У вченні Франка було чимало запозичень із християнства. Зокрема, він скористався догматом про Пресвяту Трійцю, щоправда, значно переробленим і адаптованим під юдаїзм і вчення Саббатая.
Головне ж послання, з яким Франк вийшов до людей, звучало: “Я прийшов позбавити світ будь-яких законів і статутів, що існували дотепер”.
Вчення Франка віддразу ж знайшло чимало послідовників, але в Копичинцях у “машиаха” не склалося – його з ганьбою виставили за межі міста (добре, хоч не побили).
Старий єврейський цвинтар і цвинтарний сторож з донькою (цвинтар знищено в період німецької окупації)
Також відомо, що в Копичиннцях певний час мешкав засновник хасидизму Ісраель Баал-Шем-Тов. Коли це було, невідомо, але про це він згадує у своїх листах.
Найбільш прибутковими гешефтами тогочасних євреїв була торгівля рибою та лісом. Рибу вирощували у чисельних ставках на річках Нічлава, Стрілки та Крутилів, у в'яленому, сушеному та соленому вигляді її продавали по всьому краю. Кажуть, навіть до Львова возили.
Тогочасні єврейські підприємці, зокрема, навіть добровільно брали на себе функції міської влади щодо догляду за чистотою на вулицях містечка і, що цікаво, мали з того неабиякий зиск. Зокрема, місцевий письменник і краєзнавець Богдан Савка у своїй книжці “Копичинці. Мандрівка через століття” розповідає про сміттяра на прізвище Мусіїд, у якого “поряд з хатою був великий двір та стайня для коней, яких у нього було аж 12. На подвір'ї стояло 12 возів, сани, фіакр і залубні. Займався він збором всякого ганчір'я для текстильних фабрик та металевого брухту. Для догляду за кіньми держав двох конюхів і 12 їздових–міняйлів, які приходили щоденно рано-вранці на роботу, вантажили на однокінні вози різний крам (миски, горнята, дитячі свистунці, стрічки, складані дешеві ножички) і роз'їжджалися по селах. Той товар міняли на ганчір'я, металобрухт і навіть на бите скло та непотрібні пляшки. Селянські діти охоче вишукували весь цей непотріб у надії на щось обміняти. Жінки зібране лахміття, непотрібне клоччя міняли на миски, горнята, стрічки... На складі ганчір'я працювало 5–6 жінок, які сортували його, прали в ставі, сушили... Коли його набиралось багато, власник замовляв на залізничній станції вагон і відправляв ганчір'я на текстильні фабрики м. Лодзь, металобрухт – на металургійний завод...”
Копичинці, ринок, 1930-ті роки
Цікавий приклад для сьогоднішніх мерів, що скаржаться, як їх душить сміття, і що від нього самі збитки. Насправді давно доведено, що сміття – то чималі гроші. Той таки копичинецький сміттяр Мусіїд, крім того, що й сам непогано собі радив, давав можливість заробити на смітті ще й двом десяткам людей. Крім того, сотні селян і міщан теж з того мали якийсь зиск, бо не викидали непотріб, а міняли на потрібні та корисні у господарстві речі.
До початку Другої світової війни місцева єврейська громада громада налічувала 3250 людей (половину населення міста). Але 7 липня 1941 року в Копичинці увійшли німецькі війська, і це стало початком кінця. Незабаром у місті німці створили гетто, куди звезли євреїв з навколишніх сіл і містечок.
До 1943 року в Копичинецькому гетто було близько 5 тисяч в'язнів. Умови були нестерпними. Не зважаючи на каторжну працю, в'язні отримували лише 150-200 грамів сурогатного хліба на день. Гетто ліквідували в липні 1943 року.
Пошкоджений і підготовлений до евакуації німецький важкий танк Pz.Kpfw.VI «Тигр» дивізії СС «Мертва голова», захоплений радянськими військами на залізничній станції Копичинці. Березень 1944 р.
Коли 22 березня 1944 року місто звільнили від німців, від колись багатотисячної громади в місті залишилася жменька дивом вцілілих євреїв, врятованих місцевими українцями та поляками. Зокрема, Михайло Штокал врятував Ісидора Дінера, родина Гончариків протягом усієї окупації переховувала цілу єврейську сім'ю, Михайло Гикавий понад рік переховував дівчаток Нусю Зайденфельд і Марію Герр. Підпільники УПА викрали в гетто лікарів: батька та сина Вишневіцерів, доктора Колінберга – і переправили їх до повстанців. Тут також варто згадати сім'ї Гринчишинів і Грохольских – офіційно визнаних Праведників Народів Світу.
Чи не найвідомішим єврейським уродженцем Копичинець є Пінхас Лавон (Лубянікер) – один із лідерів єврейського профспілкового руху й державний діяч Ізраїлю (в 1954-1955 роках він обіймав посаду міністра оборони цієї країни і втрафив у неабиякий міжнародний скандал).
Пінхас Лавон (Лубянікер)
Зі славетних вихідців із Копичинець можна також згадати шахового гросмейстера Василя Іванчука та предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) митрополита Мефодія (Кудрякова).
Що подивитися
У Копичинцях, як ніде, відчуваєш атмосферу маленьких містечок часів незабутнього цісаря Франца-Йосипа. Тодішнє зодчество тут представлено у всіх своїх “архітектурних надмірностях”: ліпнина, башточки, шпилі, куполи, карнизи, вишукані балкончики й інша краса. На жаль, все досить пошарпане, але навіть у цьому є певний шарм.
З архітектурних пам'яток на індивідуальну згадку передусім заслуговує ампірний костел Успіння Діви Марії – з елементами пізнього бароко. Заклали його ще 1743 року заходами “напів-дідича” Копичинець Людвіка Калиновського. Другий “напів-дідич”, Шимон Баворовський, до Божої справи долучитися чомусь не захотів. Можливо, з причини, що храм заклали на території “конкурента”.
Костел колись і нині
Не відомо, чому, але будівництво тривало майже шість десятиліть (за іншою версією, після освячення наріжного каменю будівництво взагалі зупинили). Проект завершили щойно у 1802-1805 роках зусиллями вже єдиного дідича містечка – графа Матвія Баворовського. На честь цього фундатора фасад костелу прикрашає його родинний знак – герб “Прус”.
Біля костелу височіє досить симпатичний православний собор Святої Трійці (УПЦ КП). Він сучасний, його будівництво розпочали лише 1998 року.
Собор Святої Трійці
Є ще один мурований храм, який стоїть в іншому кутку міста. Це греко-католицька церква Св. Миколая (народна назва – “церква на Горі”). Її звели 1900 року за проектом архітектора Василя Нагірного.
Храм Св. Миколая у 1930-ті роки та нині. Сучасна світлина – з української Вікіпедії
Найцікавішу ж сакральну споруду Копичинець доведеться пошукати, бо стоїть вона досить далеко від центру містечка. Йдеться про зведену ще 1630 року дерев'яну Воздвиженську церкву, що є однією з найстаріших дерев'яних церков на Тернопіллі. Місцеві стверджують, що при зведенні цього храму не використали жодного залізного цвяха. Біля церкви стоїть дерев'яна дзвіниця. Вона відносно молода – поставили її “лишень” у першій половині XVIII ст.
Воздвиженська церква в блясі (фото – nichlav.io.ua) та у теперішньому вигляді.
Воздвиженська церква є ще й яскравим прикладом досить рідкісної для сучасної Галичини ситуації, коли здоровий глузд перемагає агресивний раґулізм і несмак. Ще кілька років тому цей храм (як і більшість дерев'яних церков на заході України) був оббитий огидною бляхою. Але чи то громаді, чи то панотцю вистачило розуму повернути шедевру дерев'яного сакрального зодчества його первісний вигляд.
На жаль, автору потрапити до храму не поталанило, хоча й дуже кортіло. Кажуть, там дуже цікаво. Зокрема, відомо, що всередині храму збереглося багато старовинних ікон, серед яких образ Здвиження Чесного Хреста, образ Св. Мучениці Варвари та Св. Антонія Падуанського. Також у цьому храмі є дуже оригінальний образ Святої Родини з вбудованою “музичною скринькою”. Якщо її завести, то з ікони звучатиме духовна мелодія.
Хрест Тверезості
Праворуч від храму на церковному подвір'ї стоїть Хрест Тверезості. Його поставили ще понад століття тому. Колись перед ним місцеві мешканці присягалися, що утримуватимуться від алкоголю.
Синагога. Колись і нині
Про єврейську громаду нагадує дуже симпатична синагога XIX століття, розташована у самісінькому центрі міста. Зі суто єврейських пам'яток до наших днів зберігся общинний будинок – ґміна, На жаль, нині вона стоїть пусткою й поступово руйнується.
Єврейська ґміна
У ґміні, крім керівних органів єврейської громади міста, містилися чотирикласна школа, спілка єврейського купецтва, банк, каса взаємодопомоги, спортивний клуб “Трумпельдор” і школа танців. Також тут зберігався архів ґміни.
Народний дім
Через дорогу від єврейської ґміни височить місцева бібліотека – колишній український Народний дім (архітектор Баб'як, 1910).
Цікавою історичною й архітектурною пам'яткою Копиченець є дуже симпатичний залізничний вокзал. Залізнична гілка Станіславів–Гусятин пролягла через місто ще 1884 року. Відтак двірець майже не перебудовували, тож тут можна хоч зараз знімати якусь історичну кінострічку.
Добрі поради
Якщо вже опинитеся в Копичинцях, радимо скористатися з нагоди й відвідати уже заочно відомий нам сусідній Сидорів .
Біля Копичинець є село Чагарі, славне оригінальними дороговказами
Сидорів славний передовсім костелом, що у плані повторює “Калинову” – родинний герб магнатів Калиновських, які мали у цьому поселені свою головну резиденцію.
Сидорів. Замок
Відомий Сидорів і своїм замком-кораблем. Дехто вважає його найромантичнішим із усіх замків Тернопілля.
Не оминіть і Гусятин, про який ми теж уже колись розповідали. Головна родзинка цього міста – помпезна сталінська колонада, що бовваніє над самісіньким Збручем. Ця чимала споруда відома передовсім своєю цілковитою безглуздістю з практичної точки зору. А от з ідеологічної – навпаки. Звели цей «шедевр архітектури» ще у далеких 1930-х з радянського боку річки, аби продемонструвати галицьким пролетарям «багатство та могутність» Країни Рад.
Якщо будете у цих краях на травневі вакації, настійливо радимо проїхати яких 12 км від Гусятина до села Івахнівці, біля якого височить гора “Високі Камені”, одна з найгарніших у Товтрському кряжі.
На початку травня Високі Камені потопають у квітах
У цей час тут цвіте авринія скельна, і всі скелі та камені вкриті килимом золотих квітів. Краса неймовірна!!!
15.04.2018