Гомер галицького універсуму

Вінценз знає, що нині люди тужать за батьківщиною, а замість неї їм надають громадянство. Батьківщина завжди органічна, закорінена в минулому, завжди мала, мила серцю, близька, ніби власне тіло. Держава механічна. Батьківщина – то Валлія, Бретань, Прованс, Каталонія, Країна Басків, Трансільванія, Гуцульщина

Чеслав Мілош

В грудні 2012 року в чернівецькому видавництві "Книги XXI" опублікована перша вичерпна біографія одного з найвидатніших галичан ХХ століття – письменника, мислителя, гуманіста Станіслава Вінценза. Видану кілька років тому в Любліні ретельно документовану роботу Мирослави Олдаковської-Куфель Станіслав Вінценз: письменник, гуманіст, речник зближення народів. Біографія, переклав Олесь Герасим.

Співець Гуцульщини Станіслав Вінценз народився 1888 року в с. Слобода Рунгурська на Івано-Франківщині, помер 1971 року в Лозанні, в еміграції. Книга виразно, а подекуди й парадоксально показує незвичайну особистість, якій бурхлива історія XX ст. не шкодувала випробувань і труднощів, однак, не змогла зламати, попри ув’язнення, еміграцію, бідність і брак визнання за життя. Перша засвоєна в дитинстві мова – гуцульський діалект української ("тай пам’ятай, донику, абис николи людського єзика не забував!") – стала для нього ключем до багатої цивілізаційної спадщини карпатських горян, а відтак він переказав уміщений у цій спадщині культурний код усьому світові. Книжка дослідниці з Люблінського католицького університету – про пошуки Вінцензом ідеалів, про його блискучі художні та есеїстичні твори, про мозольну працю на користь діалогу між народами, релігіями, соціумами, традиціями, а передусім – між Сходом і Заходом.

Феномен Вінценза сформувався в габсбурзькій Галичині, в гуцульських Карпатах, у Коломийській гімназії, у Віденському університеті, в інтелектуальних салонах Львова. Але завдяки щоденним студіям Гомера та Данте, безпосередньому навчанню в Зиґмунда Фройда й перекладам фундаментальних філософських творів іншого галицького універсаліста, творця панідеалізму Рудольфа Марії Гольцапфеля, філологічним ескападам у санскрит, палі та арабську, цей нащадок італійських аристократів Віченци та французьких утікачів від революційного терору створив досі недооцінену епопею, конгеніальну Іліаді та Божественній комедії. До україномовного читача осердя спадщини Станіслава Вінценза поволі приходить лише тепер – завдяки першому повноцінному та висококласному українському перекладові першого тому тетралогії На високій полонині, яким потішив нас у 2011 році Тарас Прохасько (Івано-Франківськ, видавництво Лілея НВ).

Заохочуємо наших читачів підтримати українську гуманістаристику та регіональні видавничі проекти й придбати якісно та стильно перекладену Олесем Герасимом повну біографію Станіслава Вінценза, а нижче пропонуємо фрагменти з есеїв Ч. Мілоша, Ж. Герш і редакції часопису "Kultura" та останній підсумковий розділ твору Мирослави Олдаковської-Куфель про геніального галицького універсаліста.

Підготував Андрій Павлишин

Чеслав Мілош, з есею Ла Комб

Спробую розповісти, чому багато з нас, людей різних національностей, але родом із певного окресленого терену Європи, їздили до Ґренобля та до малого містечка Лансі неподалік, щоби піднятися стежкою по крутому схилу, на якому лежить село Ла Комб. […] Після Ліона локомотив починає змагатися з нахилом, ландшафт наближається до вікна вагона під кутом. Назва станції Ла Тур-дю-Пен свідчить, що Ґренобль уже недалеко, і що невдовзі я побачу Станіслава Вінценза. […]

Будинок, в якому мешкає той, хто торкається минулого і підгодовує ним мить, чи носить він у собі Карпати, Велике Князівство Савойське, або Литву чи Африку, – а краще сказати так: якщо володіє бодай одним із перерахованого, то отож, його дім може однаково добре міститися і в Афінах, і на острові Хіос. Що би його не оточувало, є або природним, або людським, а відтак завжди цікавим і привабливим. Вінценз, який палицею вистукував ритм на гірських стежинах, відкритий до кожної деталі дня, – чи то збору рижиків, чи то форми хмари, залюблений у Гомера й Платона, не марнував енергії на жодну політичну метушню. Чому б йому не показувати кожним своїм жестом і усмішкою, що його це не обходить, якщо він справді акцептував і прославляв те, що є?

[…] Важко пояснити […], хто такий Вінценз. Прізвище провансальське. Через атавістичний потяг до гір, або ще з якоїсь іншої причини, кількасот літ тому біля підніжжя Карпат, на Гуцульщині, осіли іммігранти, які започаткували один із тамтешніх шляхетських родів. Тисячолітня пуща (немов каліфорнійські секвої) вціліла там до дитячих літ Станіслава Вінценза. Також збереглася у майже не спотвореному стані пастуша цивілізація нечуваної давнини. Ті землі, які після занепаду Речі Посполитої увійшли до складу Австро-Угорської монархії, породили багатьох казкових персонажів, а оповіді про них зазвичай поширювалися лише завдяки усним переказам. Найбільшої слави зажили двоє: Довбуш і Рабин. Довбуш – ватаг опришківських загонів, він грабував панів і купців, опікувався знедоленими. Довбуш був кимось значнішим, ніж Яношик [Юрай Яношик (Juraj Jánošík, 1688-1713) – ватаг татранських опришків, персонаж народних переказів у словаків, чехів і польських горян (ґуралів). – Прим. ред.]. Рабин – Баал Шем Тов, який став би звичайним шинкарем, якби не його сила (світло в крові). Він очищувався від прихильності до світу, мешкаючи в скельній печері, та, пізнавши мову птахів, а також живі іскри, приховані в камені, рослині, дереві, через покору та повагу до божественної краси сотвореного навчав охочих, і перед його наукою любові схилялися і євреї, і християни. І володів він силами. Якщо увечері Баал Шем Тов сідав на воза з громадою учнів, і фірман ляскав батогом, то чи це був звичайний віз? Спочатку торохкотіли колеса, стукотіли на каменях підкови, а вже за чверть години усе стихало, їх огортала лише м’яка темрява, і вранці вони були вже в Майнці, або Кремоні. Але то всього лиш незначний приклад його сили. У старості Баал Шем духовно змагався із посланцем Зла, Яковом Франком [Яків бен Юда Лейб Франк (1726-1791, יעקב פרנק ) – засновник єврейського релігійно-містичного руху франкістів, значна частина прихильників якого пізніше перейшла в католицтво. Доктрина Франка, заснована на інтерпретації Каббали та розвитку вчення Сабатая Цві, відзначалася релігійним синкретизмом. Франк і його послідовники, які діяли на Буковині, Поділлі та в Галичині, перебували в запеклому конфлікті з традиційними юдейськими середовищами, а хасидизм Баал Шем Това іноді називають альтернативною до франкізму інтерпретацією викликів, які поставила перед юдаїзмом Каббала. – Прим. ред.], який хотів навернути євреїв Речі Посполитої на християнство, чинячи з них т. зв. франкістів. Довбуш, на відміну від Баал Шема, залишився локальним героєм, ніби на знак того, що сміливість і енергійність менш цінні, ніж ясність бачення. Учні Рабина поширили вчення, народжене із захоплення карпатською пущею, з любові до кожної живої істоти, – отак в юдаїзмі постала течія, що називається хасидизмом. В англійських і американських антологіях релігійної думки хасиди фігурують поряд із Майстром Екгартом, Якобом Бьоме, Блейком і Хуаном де ла Крус. Автор антології «A Year of Grace» [«Рік Господень»] Віктор Ґоланч [Сер Віктор Ґоланч (Victor Gollancz, 1893-1967) – відомий британський видавець (зокрема, творів Дж. Орвела і А. Кроніна), лівий публіцист і правозахисник; повна назва його антології: «A Year of Grace. Passages Chosen and Arranged to Express a Mood About God and Man» [«Рік Господень. Уривки, вибрані та укладені так, щоб висловити настрій про Бога й людину»], вперше опублікована у 1950 р. – Прим. ред.] називає Баал Шема «одним із найбільших релігійних геніїв людства». У Польщі хасиди перебувають у зоні непам’яті: католики не хотіли ними цікавитися, "поступовці" відверталися від «забобонів», росіяни стверджують, що то «секта з південно-західної Росії» (рух поширився на захопленій царатом території).

Є вітчизни, які зберігають пам’ять про своїх Наполеонів, ця ж зберігала пам’ять про опришківського ватага та лагідного мудреця, який втілював у життя принципи Нагірної проповіді. У творі Вінценза «Na wysokiej połoninie» [«На високій полонині»] легенда про них символізує два основоположні мотиви – пастушу цивілізацію і хасидську цивілізацію. Цей тритомний роман, лише невелика частина якого досі була опублікована [В завершеній формі епопея складається з 4 частин. – Прим. ред.], повинен, на мою думку, спершу вкритися патиною, щоб пізніше стати джерелом натхнення для письменників і митців. Адже трапляються книжки, в яких патина сприймається, наче заданість, як у скульптурах, що лише виграють від тьмяного блиску металу або граніту. Схоже, автор саме це мав на меті. Він напевно бачить матеріал наперед у лініях і формах, уже плавних, хвилястих, ніби виступи в скелі, порослі мохом.

Доктор Вінценз здобув науковий ступінь із філософії ще до Першої світової війни у Відні за дисертацію про Геґеля. В епоху фахівців, коли бути філософом означає працювати професором університету, він не є філософом. Вінценз – представник рідкісного ґатунку, якому гуманітарне знання завдячує своїми найвищими досягненнями: незалежний мислитель, котрий прокладає мости між різними дисциплінами, використовує прочитаного грецькою мовою Гомера у своїх міркуваннях про культурних героїв Карпат і неохоче ставиться до дискусій про історіософію у відриві від філософії пастухів. Цей ґатунок майже повністю пропав під тиском грошей, зокрема й у державах, де буцім високо шанують Маркса; такий, власне, незалежний мислитель. Однак, пророкувати його цілковите зникнення було б передчасно. Яловість розкладених по поличках спеціальностей усе більше дається взнаки, так зване чисте письменство, якому виділено куточок прози, драми, поезії та критики, пригнічує, а мій знайомий французький муляр ковтає позичені в мене «Les tristes tropiques» [«Печальні тропіки»] – суміш антропології та філософії; від романів йому нудно. Однак, незалежність у перекиданні містків сьогодні здобувають зазвичай лише ціною самозречення. Чи не сором зізнатися, що на столі в Ла Комб часто не було нічого, крім помідорів та поленти [Поширена в італійській частині Швейцарії італійська страва, каша з кукурудзяного борошна, аналог мамалиги або кулеші. – Прим. ред.]? Кожному по заслузі. Одним – гроші й нашийник. Іншим – помідори й полента, але зате й невтомний запал творити, думати, спілкуватися з людьми, хай навіть то буде кумедний, завжди напідпитку, Ру, котрий привозить пошту з долини.

Широке слов’янське обличчя, голомозий череп у віночку сивих пасем волосся, руки, розведені у вітальному жесті. Польський шляхтич на порозі власного дому. […] Вінценз, зукраїнізований і оєвреєний саме такою мірою, як це було необхідно, щоб у його особі відбувся сплав трьох складових його батьківщини, виступає в ролі спадкоємця племені, яке замісило добряче тісто. Бо ким був Нарбут [Теодор Нарбут (польською Teodor Narbutt, литовською Teodoras Narbutas, білоруською Tэадор (Тодар) Нарбут, 1784-1864) – військовий інженер, литовський і білоруський історик, котрий писав польською мовою, дослідник литовської міфології, автор історії Литви "Dzieje starożytne narodu litewskiego" у 9 томах (1835-1841). – Прим. ред.] зі своєю історією Литви, вихований на білоруському фольклорі Міцкевич, Ян Чечот [Ян Чечот (польською Jan Czeczot, білоруською Ян Чачот, 1797-1847) – польський і білоруський поет і фольклорист родом із Білорусі, земляк і шкільний приятель А.Міцкевича, учасник патріотичного студентського таємного товариства філоматів, за що був репресований царським урядом; у 1837-1846 видав шеститомний збірник білоруських і українських народних пісень "Piosnki wieśniacze" та збірник власних віршів "Pieśni ziemianina". – Прим. ред] із його білоруськими віршами, Сирокомля, Аполло Коженьовський, а завдяки родинним переказам і Джозеф Конрад [Владислав Сирокомля (польською Władysław Syrokomla, литовською Vladislovas Sirokomlė, білоруською Уладзіслаў Сыракомля) – літературний псевдонім Людвіка Владислава Францішека Кондратовича (1823-1862), білоруського поета і перекладача, який писав польською мовою, мешкав у Вільні. Аполло Наленч-Коженьовський (Apollo Nałęcz-Korzeniowski, 1820-1869) – польський поет, перекладач і драматург, більша частина життя котрого проминула в Україні, репресований царським урядом за участь у повстанні 1863 р. Його син Юзеф Теодор Конрад Коженьовський (Józef Teodor Konrad Korzeniowski, 1857-1924), який народився і виріс в Україні, став одним із найвидатніших англомовних письменників ХХ століття, відомим під іменем Джозефа Конрада. – Прим. ред.]? Або Тадэвуш Касцюшка, Кастусь Каліноўскі [Тут подано білоруські версії прізвищ національного героя Польщі, Білорусі та США, учасника Французької революції Тадеуша Костюшка (Андрэй Тадэвуш Банавентура Касцюшка), який народився на Берестейщині, та керівника польського національного повстання 1863 р. на території Білорусі та Литви Вінцента Констянтина Каліновського (Вінцэнт Канстанцін Каліноўскі). – Прим. ред.] (а чом би й не додати: Богдан Хмельницький [Богдан-Зиновій Хмельницький належав до шляхти Речі Посполитої, користувався гербом роду Сирокомля. – Прим. ред.])? Вінценз, коли намагається передати щось колоритним народним висловом, користується українською. У своїх медитаціях про Самаеля [Самаель, ангел смерті в юдаїзмі, єврейській містиці та християнстві. Його ототожнюють зі змієм-спокусником і Сатаною, для останнього в польській мові використовують евфемізм Лихий (Zły). – Прим. ред.], або Лихого, він пірнає у вражаючі глибини діалектики євреїв-балагулів [Балагула – візник критого дорожнього воза. – Прим. ред.] з-під Косова (а що на це Геґель...). І раптом із польського шляхтича визирає хтось інший: цадик у гуцульському кожусі.

«Він звідти, звідки й усі». Так жартівливо окреслюють походження осіб, найбільш інтелектуально активних на Заході. Не граймося у відсотки. Роззираючись навколо чи то в Америці, чи навіть у Франції, годі не зауважити, що автохтонам бракує солі. Звідти, звідки й усі, – це означає, з територій поміж Німеччиною та Росією. Відень, Будапешт, Прага, Судети, Закарпатська Русь, землі колишньої Речі Посполитої. Йдеться передовсім про еміграцію євреїв, у першому чи другому поколінні, без якої письменник або митець не міг би, мабуть, дихати, але не тільки про це. Нез’ясовані кровні зв’язки об’єднують цих громадян різних держав, напевне вони ґрунтуються на відчутті, що тільки подвійність загострює, і що ті, хто занурені в одну лиш цивілізацію, бідніші. Ото авдиторія Вінценза. Хто хоча б раз практикував добросусідство, зможе вникнути в будь-якого сусіда. Вінценз знаходить спільну мову з екс-віденцями за допомогою загадкового для невтаємничених коду; син рабина із Жаб’є [Тепер селище Верховина Івано-Франківської області. – Прим. ред.], якому судилося стати професором діалектичного матеріалізму в німецькому університеті за часів Ваймарської Республіки, сприймає його як краянина; сакс із Трансильванії зауважує, що лише тут справді розуміють тамтешній вузол національних проблем; швейцарський філософ, батьки якого примандрували із Вільна, знову серед своїх; ніби в себе удома також почувається румунський горянин, бо ж Карпати; українець може досхочу сперечатися про відтінки українських діалектів; а угорцям Вінценз декламує вірші їхніх поетів по-угорськи.

Проте, потрохи коло друзів почало ширшати. Вінценз знає, що нині люди тужать за батьківщиною, а замість неї їм надають громадянство. Батьківщина завжди органічна, закорінена в минулому, завжди мала, мила серцю, близька, ніби власне тіло. Держава механічна. Батьківщина – то Валлія, Бретань, Прованс, Каталонія, Країна Басків, Трансільванія, Гуцульщина. У Швейцарії, куди Вінценз часто їздить, країні, яка складається з батьківщин-кантонів, він недавно організував невеликий «з’їзд вітчизн» (у лапках), тобто, обмін спостереженнями між особами, котрі хочуть пам’ятати про те, звідки вони походять, і які барви та форми оточували їх у дитинстві. У фахових часописах раз у раз з’являються його розвідки про пастушу цивілізацію. Девізом своєї діяльності Вінценз міг би обрати оцей вислів Сімони Вейль: «Нам слід не трощити централізацію (адже вона зростає автоматично, як снігова куля, аж до катастрофи), а готувати майбутнє». […]

Монжерон, 1958

Переклала  Ірина Ковальчук

(За публікацією: Чеслав Мілош, Велике князівство літератури. Вибрані есеї [http://duh-i-litera.com/velyke-knyazivstvo-literatury/] / Пер. О. Коваленко, І. Ковальчук, А. Павлишина. – Київ: Дух і Літера. 2011. – С. 57, 65-70)

З есею Жанни Герш Про Станіслава Вінценза (Jeanne Hersch, Gazette de Lausanne, 1971, 20 II)

Він був читачем. Його прагнення сягнути до кожного з найбільш розмаїтих голосів людських у всій їх достеменності та автентичності було таким потужним, що він осягнув здатність читати в оригіналі чотирнадцятьма мовами. Проте, він глибоко прив’язувався тільки до шедеврів. Не певна, чи міг він бодай день прожити без Гомера, чи Данте й Шекспіра. (...)

Він був аристократом. Єдина річ, яку він ненавидів, якою гордував, був кіч. В усіх царинах: поверховість почуттів, відмова платити за них належну ціну, літературні красоти, претензійність, слова, які нічого не важать, марні обіцянки, удавані рації, знання, яке претендує на вичерпну істину, погоня за модою в усіх іпостасях і на всіх рівнях, сухий розрахунок у коханні чи політиці, нестримний кар’єризм.

(...) Він був також учителем, здатним втямити й погодитися з меланхолією небуття й смерті. Він був віруючим католиком і невиправним єретиком. Не певна, чи хтось більш незворушно, ніж він, вірив у Бога, а водночас більше страждав від зла і сильніше бунтував. Його проймав безмежний розпач з приводі знищення [європейських] євреїв. Я ніколи не бачила, щоб він говорив про євреїв інакше, ніж зі сльозами на очах. (...)

Він був письменником. У його рідних Карпатах, в краю гуцулів, поляки, румуни, українці та євреї-хасиди усно переказували скарби своєї традиції. Він зібрав їх усіх у собі, а відтак розснував на папері (...) [Його епопея На високій полонині –] то не наукова праця, й не фольклор. Оповідач – неквапливий, як Гомер – воскрешає душу і мудрість багатьох загиблих світів.

(Переклав Андрій Павлишин)

З некрологу в журналі Kultura (Париж), 1971, №3

Він був одним із вкрай потрібних польській культурі письменників-гуманістів, що зберігали традиції толерантності й дружнього співжиття між людьми різних вір, мов та звичаїв. [...]

Вінценз як людина мав багато приятелів і шанувальників. Проукраїнськи налаштований поляк, християнин, а водночас любитель хасидських легенд і переказів, незрівнянний оповідач, він для багатьох був майже гуру чи цадиком.

(Переклав Олесь Герасим)

Мирослава Олдаковська-Куфель

З ПЕРСПЕКТИВИ ЧАСУ

Станіслав Вінценз народився у XIX ст., його підліткові роки та юність припали на межу XIX i XX ст. Він прийшов на світ і виховувався в родині з інтелігентсько-шляхетськими традиціями, його батько став промисловцем. Отож, родинний дім поєднував традиції з модерністю, лучив нурти, які в той час відігравали найважливішу роль. Пізніше письменник з величезним зацікавленням звернувся до народної культури гуцулів, віднайшовши у ній мудрість глибокого досвіду людей, що живуть у суворих умовах, зате у тісному зв’язку з природою.

Дитинство і молодість майбутнього письменника припали на дуже сприятливий для сім’ї з матеріальної точки зору час. Та й природа не пошкодувала йому дару й талантів, а він зумів ними належно скористатися. Уже в шкільні роки хлопець зацікавився античною Грецією та філософією, в основному спадщиною Платона. Розум інтелектуала поєднувався у нього з вразливістю мистця. Він інтенсивно проживав свою молодість і бунти періоду дозрівання, що, втім, не вичерпувалося заперечуванням авторитетів. Юнак творчо шукав найістотніших для людини вартостей. У цьому йому допомагали філософські пошуки та студії у Відні, який у ті часи був центром європейської культури. Те, що в житті найсуттєвіше, він віднайшов у сфері духу, і виражалося воно через найвидатніші здобутки європейської культури – через епоси Гомера (Іліаду він читав щодня), научання Сократа, філософію Платона, поезію Данте, твори Канта…

У доросле життя Вінценз увійшов добре забезпеченим і високоосвіченим, а відтак йому довелося пізнати різноманітних нещасть XX віку. Майже шість і пів року свого життя він мусів віддати військовій службі, з чого немалу частину – небажаній війні, яка його жахала. Відчуваючи відповідальність за долю батьківщини, він добровольцем взяв участь у польсько-більшовицькій війні 1920 року. У незалежній Польщі він з ентузіазмом долучився до нурту перемін. Вінценз ангажувався політично, передовсім проголошуючи віднайдені ним ідеали, через які прагнув вихованням діяти на суспільство відродженої Речі Посполитої. Це ангажування завдало йому багато розчарувань, але в сповідуваних ідеалах він не розчаровувався. Коли він бачив, що навколишня дійсність розминається із принципами, якими письменник керувався в житті, то просто надалі відсторонювався від неї. Пізніше за свої рішення доводилося платити, бо вони викликали неприхильне ставлення високопоставлених осіб із владного апарату. Натомість, Вінценз отримав час для залучення в локальні громадські справи, а передовсім інтенсивної творчої праці. Значно пліднішими були його неформальні контакти з людьми, які становили інтелектуальну еліту тих часів.

Подальша бурхлива історія XX ст. також не щадила Вінценза і його сім’ю. Друга світова війна принесла новий досвід і втрати. Втеча, нелегальний перехід кордону, совєтська в’язниця, націоналізація сімейного підприємства і цілковита втрата майна, біженство, турбота про життя і долю найближчих, ситуація убогих, позбавлених батьківщини емігрантів – все це стало уділом письменника та його близьких, як і тисяч інших людей. Повоєнний світ письменник оцінював дуже критично, не лише з огляду на повінь варварства у центрально-східній частині європейського континенту. Ставлення західних держав до долі євреїв під час війни спонукало його негативно оцінити їх вірність цінностям, які лежали в основі європейської культури.

Слід з усією рішучістю підкреслити, що важкі пережиття ніколи  не зламали письменника психічно й морально. Ні в листах, ні в записах Ірени Вінценз ми не знайдемо нарікань чи жалю за втраченим маєтком. Зате зустрінемо слова туги за вітчизною, особливо за Гуцульщиною і Покуттям, які він називав своєю малою вітчизною.

Письменник ніколи не хотів нікого визнати своїм ворогом, чи то у особистому вимірі, чи суспільному, чи врешті – національному. Тверезість у оцінках ситуації ніколи не переходила в песимізм – ані в творчості, ані в поведінці чи особистих рішеннях. До того ж, він завжди намагався спішити з допомогою іншим, навіть тоді, коли сам потребував цієї допомоги. Гумор і оптимізм були його звичним станом духу. Допіру зумовлені хворобою зміни спричинили на схилі життя появу депресивних станів.

Вінценз залишив нам у спадщину багато літературних творів, у тому числі есеїстичних. Найбільшу письменницьку майстерність він продемонстрував у творі На високій полонині, де дав чудову візію зустрічі культур Сходу й Заходу, збагачену присутністю єврейського компоненту, передовсім у хасидській формі. Для цієї мети він використав реалії Гуцульщини. Твір показує екзотичність того краю, а водночас розгортає над ним ауру близькості й домашньої атмосфери. Письменникові у якнайбільш локальних справах вдалося показати їх найбільш універсальний вимір, що є рисою видатних шедеврів літератури. Він показав багату культуру, яка опинилася перед загрозою модерної цивілізації, а відтак була цілковито знищена комуністичним варварством. Своїм твором усього життя він переконував: людина й суспільство здатні осягнути лад і гармонію, якщо будуть збережені фундаментальні людські й християнські цінності, які є наріжними каменями фундаменту європейської культури.

Письменник сягнув до неписьменної, найбільш архаїчної традиції свого часу та культурного кола, тож знав, що не зможе втиснути її літературного образу в жодну з уже існуючих жанрових форм. Він дуже добре відчував, що класична форма роману вже себе вичерпала, а такий модний у XX столітті гротеск не давав належного способу вираження ідей, про переказ яких йому йшлося. Попри присутність у його творі численних комічних елементів, він надзвичайно серйозний і далекий від іронії. Вкоренивши його в архаїчній усній культурі, Вінценз водночас опинився у перших лавах експериментаторів і шукачів «більш ємкої форми», як її окреслив Чеслав Мілош.

Вінценз долав межі, досі визначені літературою, і часто його під цим кутом зору не розуміли, – тут прикладом може послужити думка Ґедройця, досвідченого ловця новаторських талантів. Ті, хто затамувавши подих слухали його розповіді, балачки, «байки», також дуже часто не усвідомлювали собі усієї їх майстерності й глибини. У польській літературі ми не знайдемо твору, який під оглядом мистецьких знахідок бодай наблизився до гуцульської тетралогії Вінценза. Гуцульський епос, Калевала Карпат, агон – ось приклади означень, за допомогою яких дослідники Вінцензової тетралогії намагаються вловити її характер. Мілош, який у шістдесятих роках познайомився в Америці з творчістю Дж. Р. Р. Толкіна, вбачав певну подібність між символікою фантастичного світу романів цього англійського письменника і літературною візією Вінценза.

Поєднання крайнощів було не лише улюбленим творчим методом письменника. Він не терпів прірви між людьми і намагався її нівелювати. Якщо він не міг цього досягнути, то волів радше відійти убік, ніж боротися із будь-ким. З однаковою повагою до людської гідності він звертався і до совєтського енкаведиста, і до німецького дезертира. Це було зумовлено не тимчасовою залежністю, наприклад, від совєтської влади, минущого інтересу чи інших швидкоплинних обставин. Пишучи в еміграції Діалоги з совєтами, Вінценз міг вилити на папір усю гіркоту людини, яку позбавили майна та якій відібрали рідний край, пограбувавши усе, що там було найвартіснішого. А тимчасом письменник просто не мав у собі цієї гіркоти, і намагався шукати людське в тих, у кому тоталітарна система, комуністична чи інша, його притлумила. Вади режиму, які він дуже добре бачив, він піддав сатиричному оглядові у Повоєнних перипетіях Сократа на рівні з виразно помітними хибами капіталістичної системи.

Письменник був завжди готовий починати усе спочатку, у том числі й після великої катастрофи, якою вважав Другу світову війну. Його зараховують до чільних польських еміграційних есеїстів, поруч із такими авторитетами, як Чеслав Мілош, Єжи Стемповський чи Юзеф Чапський, у своїх есеях він постійно видобував із традиції, вишукував у історії зразки поведінки та підходу до світу, які багато чого могли навчити сучасників.

Своєю творчістю Вінценз сам намагався наблизитися до досконалості, оскільки був людиною глибоко «побожною» – не у сенсі частих, тривалих й інтенсивних релігійних практик, але в значенні, особливо близькому хасидам, – вбачати в кожній, навіть дрібній події прихований глибокий сенс. Він також полюбляв говорити, що Господь Бог ховається за випадком. В усвідомлюваній подібним чином побожності міститься також відчуття, що кожна людина впродовж свого життя бере кредит, який повинна сплатити своїми життєвими рішеннями й усіма вчинками. Це символічно було представлено в Листах із неба, в сцені, де Максим Шумей пояснює прибулим на хрестини гостям реваші – викарбувані архаїчним способом на дошках рахунки, які виконували функції господарського документу. Розповідь про реваші закінчується міркуванням про те, чи життєвий кредит роду Шумеїв уже сплачено, чи тільки відкладено.

У його найглибших пережиттях і прагненнях Вінценза часто не розуміли. Скрушні зітхання, що інші не приймають того, що він може їм заофірувати, жодною мірою не були позою чи гримасою капризного творця, який домагається визнання і слави. Натомість, були вони висловом страждання людини, яка хотіла ділитися з іншими чимось надзвичайно цінним, чого найчастіше вони не могли сприйняти.

Від смерті письменника минуло 40 років. У світі вимальовуються суперечливі тенденції. З одного боку, триває нівелююча багатство різноманітності уніфікація, з іншого ж, суперечність інтересів веде до поглиблення різниці в межах окремих країн і в глобальному вимірі. В цій ситуації біографія письменника набуває нової актуальності. Він цінував те, що індивідуальне, локальне, регіональне, а водночас прагнув до поєднання понад суспільними, національними, релігійними відмінностями і намагався втілити цей ідеал у своєму житті.

Для авторки цих слів робота над біографією Вінценза стала своєрідною пригодою. Уже саме віднаходження невідомих фактів було захопливим, та однак набагато ціннішим було глибше пізнавання багатої особистості, яка поставала з документів, листування, свідчення інших осіб. Розмови з тими, хто ще пам’ятали Станіслава Вінценза, підтверджували, що письменник, будучи великою індивідуальністю, ніколи не намагався домінувати над будь-ким. Контакт із ним збагачував, а не пригнічував. Маю надію, що представлена біографія хоча б трохи зможе передати цей досвід.

Переклав Олесь Герасим

(За публікацією: Мирослава Олдаковська-Куфель, Станіслав Вінценз: письменник, гуманіст, речник  зближення народів. Біографія / Пер. О.Герасима. – Чернівці: Книги XXI, 2012. – С. 491-496)