Дарина Скринник-Миська

 

Ні, це не жарт, не провокація. Це і справді відбувається.

 

У Львівській національній академії мистецтв активно працюють над створенням кафедри актуальних мистецьких практик. І це не просто розмови про те, як добре було би, якби… Нова освітня програма за спеціальністю «Актуальні мистецькі практики» уже розміщена на сайті ЛНАМ та оголошено набір студентів у рамках цьогорічної вступної кампанії.

 

 

Природно, цей факт викликав неоднозначну реакцію: з одного боку ентузіазм та обережний оптимізм щодо змін у нашій мистецькій освіті, з іншого – певний скепсис та запитання. Чи можлива така кафедра у системі пострадянського мистецького вузу з усіма його старими й новими проблемами? Чи можна взагалі навчити актуальних мистецьких практик, що за визначенням суперечать інституційним та будь-яким іншим обмеженням, у державному художньому виші? І якщо можливо, то як? Як вкласти в систему те, що за визначенням суперечить системі?

 

Тож перед академією – неабиякий виклик. І насправді проблема тут значно глибша, аніж просто поява чергової кафедри, хай навіть і актуального мистецтва. Проблема – у давно назрілій необхідності якісних змін у мистецькій освіті, про яку з причетних до цієї сфери не чув хіба ледачий.

 

Питання мистецької освіти дискутується давно. Багато голосів лунає із закликами про те, що потрібно переймати та впроваджувати західну модель. Є голоси, що заохочують зберігати мистецькі традиції та справжні (!) естетичні цінності, і покладають місію їх збереження саме на державні художні навчальні заклади. Чутно й тих, які стверджують: академія мистецтв не потрібна взагалі, бо ж сьогодні мистецтвом може бути все, художником може бути кожен, і в принципі мистецтву неможливо навчити. І нехай у голові спливає іронічне «добре там, де нас нема», хай слово «традиції» у такому контексті синонімічне до нафталінно-казенного офіціозу та пафосу, а заклики ліквідувати академію нав’язливо асоціюються або з юнацьким максималізмом, або зі старечим маразмом, – все ж у певних аспектах таки можна погодитися з кожним твердженням. Тож як не банально, але рація й справді десь посередині.

 

Отож, почнімо з питань. Близьке й наболіле для мене питання мистецької освіти – нашої, «не нашої», класичної, сучасної, актуальної, якісної, доцільної –я ставила багатьом.

 

Анатолій Криволап, художник: «Я ввів би додаткові факультети, які б просто ставили задачі сучасного мистецтва паралельно. ... Я не думаю, що якщо людина добре знає свій професійний фах, то це погано. … А от вести паралельно, відкриваючи нові перспективи у нових напрямках, я вважаю, просто абсолютною необхідністю. Це може бути на останніх курсах. Це може бути як аспірантура. Це може бути, як відкритий факультет. … Якщо ми не маємо в цьому плані досвідчених фахівців, ми прекрасно можемо запрошувати когось для прочитання лекцій. … Під час навчання треба відкрити більш широкий спектр. І я впевнений, що знайдуться талановиті люди, у яких будуть нові тенденції, і вони швидше себе знайдуть».

 

Юрій Комельков, видавць, галерист, колекціонер: «Я спілкуюсь зараз з багатьма молодими художниками. І вони дуже часто виїжджають у Європу – на пленери, симпозіуми... І багато молодих європейських художників заздрять рівню академічного навчання наших художників».

 

Найджел Херст, генеральний директор Галереї Саатчі в Лондоні: «… я вважаю, завдяки академічній школі технічні навики багатьох живописців в Україні … є абсолютно екстраординарними» (Повний текст інтерв’ю подано до друку).

 

Павло Маков, художник: «До класичної освіти треба ставитися дуже добре. …Я завжди кажу, що перед тим, як стати на голову, треба добре зрозуміти, чому тобі набридло стояти на ногах. …Але для того, щоб зрозуміти, що гіпсів малювати не треба, треба їх стільки намалювати, щоб гіпси тобі набридли. Потім ти зрозумієш, чому тобі хочеться не гіпсів, а вже інакшого».

 

«… змінити державну ситуацію дуже важко. Я підкреслюю: є дуже фахові і дуже гарні викладачі. Але це виняток, а не правило. І тому ми маємо талановитих молодих митців як виняток з системи викладання, а не як правило. Руйнувати ці інституції я не бачу сенсу, тому що ми тільки будемо мати дуже багато озлоблених безробітних людей, котрі нічого більш не можуть робити. Мені здається, треба будувати щось паралельно» (Повний текст інтерв’ю за посиланням).

 

Мірослав Балка, польський художник: «Я вважаю, що розумно потрактоване ремесло як певне знаряддя є потрібне. Позаяк далі без цього можна просто не дати собі ради у контексті форми. Але ремесло слугує для чогось. Я саме так це визначаю, бо маю глибинну потребу висловлення цього «для чогось», і форма слугує цій ідеї. І тому, як на мене, важливим елементом освіти впродовж вступного першого року-півтора є навчитись користуватися інструментами, щоб могти створювати мистецтво у якийсь артикульований спосіб. …Передовсім найважливіше в освіті – це навчити мислити, і через це нести відповідальність за форму, яку обираєш. Але це відповідальність, яка є унаочненням процесу мислення, а не навпаки. Я вважаю, що без мислення немає мистецтва» (Повний текст інтерв’ю див. за посиланням).

 

 

Так чи інакше, але певна динаміка у нашій мистецькій освіті все ж є. У 2016 році у Харківській академії дизайну та мистецтв була створена кафедра візуальних практик, що анонсувала навчання нових дисциплін: медіа-арт, відео-арт, комікс, ленд-арт, стріт-арт, мурал-арт, арт-об’єкт, окрім того, візуальні комунікації, екранне мистецтво, кураторська діяльність, а також актуальний рисунок, живопис, робота зі сучасними матеріалами. Поєднати вивчення усіх цих напрямів у межах одного навчального плану й лімітованого обсягу годин, щоб це був керований, системний навчальний процес, а не хаотичний випадковий пошук – завдання не просте. Про результати можна буде говорити після першого випуску, а якщо предметно – то хоча б після 10 років діяльності кафедри, коли програми будуть апробовані і покажуть себе випускники. Але так чи інакше, це – початок.

 

У львівській версії започаткована освітня програма має назву «Актуальні мистецькі практики». Спектр роботи майбутньої кафедри поряд з рисунком, живописом, скульптурою та фотографією, передбачає інсталяцію, перформанс, відео-арт, об’єкт, енвайронмент, цифрові медіа, міждисциплінарні практики.

 

Звісно, сам по собі анонсований перелік дисциплін ще ні про що не говорить. Згадані вище проблеми з навчальними планами та кадровим забезпеченням і у цьому випадку актуальні, проте не найскладніші. Найскладніше – навчальні програми, націлені на вирішення конкретних завдань та спосіб їх викладу – шлях, пройшовши який студент буде здатний створити якісний конкурентоздатний художній твір в обраній техніці чи виді мистецтва. І ключове тут – як цього навчити? Бо, окрім розуміння принципів того чи іншого виду мистецтва, володіння навиками роботи з матеріалом, формою чи з цифровими технологіями, надзвичайно важлива умова створення такого твору – навик роботи зі смислами. І саме це останнє практично відсутнє у нашій мистецькій освіті.

 

Під смислами я маю на увазі не «тему», а саме наявність критичного висловлювання, для якого форма є не кінцевою метою, а слугує медіумом, посередником. І саме наявність художнього висловлювання (не конче художнього образу), тобто розуміння мистецтва як інструменту критичного осмислення, простору для сумніву, дискусії та дослідження передовсім визначає його приналежність до актуальних мистецьких практик. Володіння технічним навиком – недостатньо. Не можна викладати ці предмети за прямою аналогією до викладання традиційних рисунку-живопису-роботи-в-матеріалі тощо. І взяти програми іншого закордонного навчального закладу – також не вихід, тому що просто механічно перенісши окремий компонент до цілковито іншої системи, очікувати ефективного результату нереалістично, а то й наївно.

        

Наша освіта ґрунтується на вивченні форми. Тобто, основна увага приділяється засвоєнню закономірностей побудови форми у двовимірному та тривимірному просторі та застосуванні цих принципів у роботі в матеріалі – чи-то фарба, чи-то глина, дерево, текстиль тощо. Ця тенденція відповідає концепції мистецтва І половини ХХ століття – модернізму: естетичне переживання є результатом впливу на людське сприйняття особливої комбінації форм, ліній, плям, кольорів, пропорційних співвідношень тощо. У нашій освіті цей принцип поєднаний із обов’язковим навчанням реалістично трактованих чи з певною мірою інтерпретації натури рисунку, живопису, скульптури, де, знову ж таки, акцент ставиться на ремісничому вмінні.

 

 

Натомість для західної моделі мистецької освіти властивий акцент на смисли, думку, ідею, якій підпорядковується форма. Ця модель відповідає концепції мистецтва ІІ половини ХХ століття, де мистецтво – не форма, а передовсім концептуальний стан. Стратегії співпраці між викладачем та студентами у цих двох моделях відповідно орієнтовані на досягнення різних цілей. Ці стратегії варто окреслити (звісно, усвідомлюючи схематичність таких узагальнень).

 

В українському варіанті позицію викладача можна умовно назвати менторською: він ставить завдання й вимагає чіткої відповіді у межах навчальної програми, котра орієнтована на формування певного конкретного навику роботи з формою. Натомість у західному варіанті маємо тип стосунків, котрий умовно можна назвати партнерським: викладач консультує, висловлює свою думку, але нічого не нав’язує, позаяк кінцевий результат – робота студента – не так художній образ, виражений мистецькою формою, як суб’єктивне художнє висловлювання, що може бути виражене у будь-якому медіумі. Таку позицію викладача можна назвати констатуюче-споглядальною: студент вибирає шлях та вирішення на власний розсуд. Також додам, що можливості засвоєння базових навиків роботи з формою у західних вишах, звісно ж, є, але, коли йдеться про актуальне мистецтво, вони не є кінцевою метою.

 

Обидва підходи до викладання мають свої переваги і недоліки. У першому варіанті випускник добре володіє ремісничими навиками. Небезпека – отримати погіршені копії викладача, що відтворюють його манеру та прийоми; нездатність бачити критичний смислотворчий потенціал мистецтва, обмежене розуміння мистецтва як декору. Переваги другого варіанту – можливість обирати медіа та викладача, практично необмежений вільний творчий пошук. Небезпеки другого варіанту описує професор художнього інституту Чикаго Дж. Елкінс у посібнику для студентів художніх вишів «Чому не можна навчити мистецтву». Аналізуючи історію західної системи мистецької освіти та сучасну мистецьку освіту у США, автор доходить висновку, що сама ідея навчати мистецтву безнадійно ірраціональна, позаяк взагалі незрозуміло, яким чином студент навчається мистецтву. Мистецтво стало сферою, існування якої, за висловом А. Данто, детермінує теорія. Такий стан речей зумовлює надзвичайна розмитість оціночних критеріїв того, чим сьогодні є мистецтво і що є ознакою його якості. У мистецькій освіті абсолютизація свободи творчого вислову у своїх крайніх формах призводить до певної безпорадності системи освіти. Звісно, різні західні навчальні заклади по-різному відповідають на ці виклики. Так чи інакше західний досвід також не пропонує якоїсь універсальної моделі навчання сучасному мистецтву. Там теж лунають критичні голоси.

 

Закономірно постає питання: як, не впадаючи в крайнощі, поєднати найкраще з обох моделей? Як побудувати навчальний процес так, щоб його результатом був компетентний професіонал, а не дезорієнтований, проте самовпевнений дилетант, що опирається на максиму «я так бачу»?

 

Сьогодні дуже розповсюджене переконання (і у середовищі мистецької освіти також), що займатися сучасним мистецтвом легко, бо воно, мовляв, не вимагає ремісничого вміння, що здобувається довгими годинами вправ, і не має чітких критеріїв якості: достатньо використовувати «новітні практики й медіа» й придумати заплутану концепцію, бажано – з великою кількістю філософських термінів. Проте, це дуже поверховий погляд, він небезпечно тягне за собою переконання, нібито методологічна послідовність, системний підхід чи певні розумні обмеження під час навчання не потрібні. Наслідок – дилетантство й профанація якісних змін у мистецькій освіті.

 

Але справді значущі сучасні твори мистецтва, незалежно від медіуму, таки вимагають і вміння, і знань, і зусиль, і доволі широкого спектру навиків, і ще дуже багато чого, що раніше художнику було не потрібне. Звісно, сучасний художник не мусить здобувати це все у навчальному закладі, але це не означає, що йому не потрібно цього вчитися. А навчання – це так чи інакше процес засвоєння стереотипно організованого досвіду, що передбачає певний шлях. І логічно припустити, що навчальний заклад мав би бути тим місцем, де майбутній художник зможе здобути необхідні йому навики за найоптимальнішою траєкторією.

 

Вибудовування такої траєкторії було ціллю робочої групи у роботі над концепцією освітньої програми «Актуальні мистецькі практики». Інноваційність програми полягає у запровадженні в освітній процес нових для нашої мистецької освіти напрямів мистецтва: інсталяції, перформансу, відео-арту, об’єкта, енвайронменту, цифрових медіа, міждисциплінарних практик.

 

Концепція передбачає поєднання навиків роботи з формою у різних медіа та різних просторових середовищах, і паралельну усвідомлену роботу зі смислами, ґрунтовану на ознайомленні з теорією та розвитку здатності до рефлексії та критичного мислення. 

Етапи роботи над семестровими завданнями включатимуть формулювання власного художнього висловлювання: дослідження та постановку проблеми, її вираження у художніх засобах. Завдання будуть реалізовуватися у середовищах двох типів – у нейтральному просторі галереї і відкритому публічному просторі як контексті художнього твору. Семестрове завдання включає розробку ідеї власного проекту, попереднє дослідження (опрацювання вибраних текстів, що стосуються теми, та аналіз художніх творів з подібною проблематикою), формулювання проблеми та концепції роботи, а також вирішення твору в конкретному медіумі. За цією схемою буде здійснюватися робота над семестровими завданнями на ІІ, ІІІ та ІV курсах. Семестрові перегляди відбуватимуться у формі міні-виставки, де студент повинен представити власну концепцію, втілений в обраному медіа твір, та рисункове рішення своєї ідеї як фіксацію задуму і її вираз аналоговими засобами. Один з важливих аспектів діяльності майбутньої кафедри – орієнтація на відкритість, діалог та залучення до навчального процесу запрошених лекторів, комунікація з художниками-практиками, пошук можливостей співпраці з іншими навчальними закладами в Україні та за кордоном.

 

Звісно, щоб ці добрі наміри й плани стали реальністю, необхідно докласти надзвичайно багато зусиль, праці, наполегливості й доброї волі багатьох людей. І звичайно, поява таких кафедр – це ще аж ніяк не глибоке системне реформування мистецької освіти. Тим не менше, це вже крок у напрямку таких змін. А ті, хто знає, наскільки важко було досягти навіть цього, усвідомлюють, що цей крок – таки серйозний здобуток. Тож з’явився шанс почати змінювати нашу мистецьку освіту, і скористатися ним – гідний виклик як для команди, що працює над створенням кафедри, так і для майбутніх студентів спеціалізації «Актуальні мистецькі практики».

 

 

16.04.2018