Виставка Ярини Шумської «Затамувавши подих» як простір пережиття втрати
Проживання втрати близької людини, відчуття ґрунту, що вислизає з-під ніг та віднайдення нових опор – цим станам присвячена виставка «Затамувавши подих» перформерки та художниці Ярини Шумської, створена у співпраці з кураторкою Дариною Скринник-Миською. Проєкт, що відбувся у Львівському муніципальному мистецькому центрі (7 серпня - 17 вересня 2025), реалізований за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Стипендії», вибудуваний як емоційний маршрут крізь три стани: біль втрати, хитка рівновага та крихке відчуття дому.
Виставка поєднує різноманітні медіуми, що скеровують глядачів до основного мотиву. Живопис, фото та відео, текст і їхні просторові розміщення викликають виразний емоційний відгук, транслюючи образи нестабільності, спустошеності та крихкості. Експозиція має чітку концептуальну структуру: три простори, що відповідають трьом темам – втрата коханої людини, розхитана лінія горизонту та повернення до дому.
«Точкою входу» у першій залі, присвяченій темі втрати, стає живописна робота праворуч від входу. Єдина картина конвенціонально розміщена на стіні, – автопортрет художниці, яка ніби в танці обіймає порожній простір, – різко контрастує з рештою експозиції, що одразу позбавляє глядача впевненості. Вішак, розташований по іншу сторону, посилює відчуття порожнечі, адже вдома на ньому завжди є хоча б один предмет одягу, але не в цьому випадку. Щільно розміщені у правому куті зали фотографії є своєрідним архівом перформансів Ярини Шумської 2021-2025 років, між знимками розташовані планшети, що дають змогу побачити перформанси в русі. Останній об’єкт в цій залі – дві картини оперті на стіну: одне полотно розвернуте до глядачів зворотною стороною та майже повністю закриває інше, разом вони відтворюють атмосферу інтимності емоцій та відчуття незручності публічно та неприховано говорити про втрату.
Друга зала трансформує живопис в арт-об’єкти, які порушують рівновагу. Картини тут промовляють не лише як зображення, а й акцентують на відчутті фізичної присутності в просторі. Дві роботи, повішені посередині залу зворотною стороною одна до одної, стають майже фізичним бар’єром. Рукописний «білий вірш» на стіні відтворює лінію горизонту, що стає візуальною віссю для експонування робіт та додає цілісності у просторі. Іншою картиною Ярина Шумська відсилає до свого перформансу, де вона стояла на піщаній пасочці, приреченій на неминучу руйнацію. Цю роботу розташовано вище лінії горизонту під нахилом, що підсилює відчуття хиткості й неминучості падіння. На протилежній стіні під лінією вірша ще одна картина-референс до перформансу: життя з маскою стійкості, яке відчувається чужим.
У третій залі, присвяченій дому, експозиція набуває більш інтимного, певною мірою ностальгійного відтінку. Тут простір говорить про дім як прихисток і водночас крихке поняття дому, який руйнується після зникнення його найважливішого аспекту – людини, що творить це чуття. Картини, що нагадують гардероб з речами, які не викинеш, але які завдають болю, зображення спальні, де інша половина ліжка охолола, вид з вікна квартири та картина танцюючої жінки з сорочкою, яку вона більше ніколи не побачить на чоловікові.
«Затамувавши подих» Ярини Шумської є потужним виразним та емоційним інсталяційним проєктом, який відгукується у сьогоденні через простір, текст і живопис. Тема виставки апелює до стану очікування нездійсненного, невизначеності та напруги. У першій залі ми стикаємося з образом втрати, яка вибиває ґрунт з-під ніг. У другій — з відчуттям хиткої рівноваги, де баланс може порушитися будь-якої миті. Третя зала занурює глядача в атмосферу дому як останнього прихистку, проте й він виявляється крихким і тимчасовим.
Виставка змушує буквально «затримати подих» і поставити під сумнів власне відчуття впевненості. Кураторська структура виставки лаконічна й водночас поетична: три теми – три зали, що ведуть глядачів емоційним маршрутом від втрати додому.
Цей проєкт не лише про особистий біль, а й про колективний досвід. В умовах, коли українське суспільство знову й знову стикається з втратами, виставка звучить особливо гостро. Вона надає форму тому, що важко висловити, шукає спосіб говорити про досвід, який замовчується, відкриває простір, де глядач може зіткнутися з власними емоціями й на мить зупинитися — щоб відчути крихкість життя і водночас можливість нового початку.
Текст: Анна Гаманюк, студентка програми “Культурологія” УКУ
23.09.2025