Друга Бієнале молодого мистецтва
Так, я знаю, що кураторське дослідження передбачає ретельне знайомство з містом. Але ми з Настею Євсєєвою, співкураторкою Другої Бієнале молодого мистецтва, не бувши в Харкові жодного разу, свідомо подавали заявку з пропозицією концепції на конкурс кураторів Бієнале. Після того, як за результатами конкурсу була сформована кураторська група, до якої увійшли Борис Філоненко (Харків), Анастасія Євсєєва і Дарина Скринник-Миська (Львів), спільний варіант концепції був напрацьований і як результат «вживання» у місто, і як зіставлення наших із Настею відчуттів Харкова та його контексту до і після знайомства з ним.
Наша зустріч з Харковом розпочалася не з інтенсиву для кураторів Другої Бієнале молодого мистецтва, організованого Харківською Муніципальною галереєю в листопаді 2018-го, а з наших особистих історій. Пунктом відліку у роботі над Бієнале на етапі конкурсу кураторських заявок для мене та Насті якраз і було «незнання» Харкова. Хоча насправді це – не зовсім так. Ми бували у Харкові багато разів, але не в реальному, а в ментальному: історії наших родин так чи інакше пов’язані з цим містом.
Для Насті зв'язок із Харковом опосередкований особистістю її діда: Іван Євтухович Оксентюк, архітектор за фахом, за ідеал в архітектурі мав мінімалізм та концепції Ле Корбюзьє. Свої естетичні вподобання він реалізував мабуть найбільшою мірою, коли працював у складі авторського колективу над проектом експериментально-показового села Вузлове Радехівського району Львівської області, за який, до слова, був нагороджений Державною премією ім. Т. Шевченка. Тож не дивно, що відвідавши конструктивістський Харків з його простором, масштабами, функціональністю, він побачив його таким собі місцем можливостей для людини – містом, де комфортно працювати, і де втілені ті містобудівні ідеї, які були для нього цінними і не могли бути втіленими тут, у Львові. Таким чином, для Насті дідова візія індустріального Харкова з його сірим бетоном та червонястою цеглою, масштабним простором та масштабними ідеями була образною асоціацією, пов’язаною з ідентичністю дідуся-архітектора із її дитячих спогадів.
Інша історія про Харків також пов’язана з дідусем, але цього разу моїм – Едуардом Івановичем Литвиновим, який провів тут дитинство та юність. Він закінчив Харківське вище авіаційно-інженерне училище, пройшов весь службовий шлях офіцера військово-повітряних сил аж до полковника запасу; був борт-інженером ескадрильї в Узині, де відправляв у польоти важкі бомбардувальники, здатні нести ядерний заряд. У Харкові мій дідусь мешкав з дружиною Валентиною та донькою, – моєю мамою, Зоєю. І досі у Харкові знаходиться мабуть більша частина моєї живої родини – рідні, двоюрідні, троюрідні бабусі, дядьки та тітки, їх діти з сім’ями та онуками, а ще на харківському кладовищі спочивають мої прадід та дві прабабусі.
І – так. Незважаючи на таку родинну спорідненість, до початку роботи над Бієнале мені жодного разу не доводилося фізично бути у Харкові. Але Харків завжди був присутній у моїй родині: «У дяди Жени в Харькове…», «Лера из Харькова…», «Приезжает Саша из Харькова...», «Когда дедушка учился в Харькове…», «Когда мы жили в Харькове…»… Тож цей відомий невідомий Харків на моїй ментальній мапі існував досить окреслено. На лекціях мені доводилося розповідати студентам про історію архітектури, особливості забудови українських міст, в яких я не бувала, – ці міста, хоча й існували для мене як об’єкт вивчення, але не були ментальною реальністю. А Харків був. Він завжди жив у моїй сім’ї по маминій лінії, – скільки себе пам’ятаю.
Із відчуттям химерного поєднання та зіткнення суперечностей, місцем дії яких був Харків, пов’язана ще одна особиста історія моєї родини. Коли мамі було 5 років, вона мешкала з батьками в одній з харківських комунальних квартир на вулиці Артема, 23 (зараз – Алчевських). Мама любила бавитися на спільній кухні, вимощеній жовтою плиткою, з рядом газових плит попід стінами… Десь посередині кухні у плитці була вибоїна, у якій мама влаштувала власну «кухонну плитку» й «куховарила» для своїх ляльок. У 1955 році дідусь з родиною виїхав з Харкова. А в 2011 році, 56 років по тому, коли мама відвідувала Харків, вона побувала у тому помешканні й тій кухні. Кумедна річ! Там нічого не змінилося – ті самі ряди газових плит попід стінами, і та сама вибоїна у жовтій плитці посередині кухні… Точка, що зв’язує часи. Коло замкнулося.
Отож, і я, і Настя мали такий собі родинний міф Харкова. Ми уявляли його кожна зосібна через образні асоціації чи спогади дорослих, які формували вже наші власні ментальні ландшафти. От ми й подумали: запропонуємо концепцію Бієнале у Харкові, виходячи з того, що ми не знаємо про Харків, чим він є особисто для нас, а також з того, який образ Харкова ми маємо, перебуваючи на відстані понад тисячу кілометрів від нього.
То який же він – Харків реальний у порівнянні з нашим, міфічним? Звісно, різний: зрештою, як і кожне місто, Харків має багато іпостасей, граней, образів, облич та реальностей. Та все ж є риси, які, на наш погляд, складають неповторну специфічність Харкова. Спочатку ці ще не відрефлексовані відмінності між Львовом та Харковом набували для мене форми у виразі «у нас – у вас».
Харків – прифронтове місто. Близькість війни відчувається не відразу. Проте, це відчуття з’являється не так через присутність символічного намету на Площі Свободи, чи порівняно велику кількість військових на вулицях, а радше через те, що поступово усвідомлюєш: практично кожен, хто має у Харкові свідому громадянську позицію й ідентифікує себе з українською культурою, так чи інакше причетний до волонтерського руху. Художники, бізнесмени, активісти, письменники, фотографи, культурні менеджери, викладачі, лікарі у той чи інший спосіб намагаються підтримувати українську армію тихою, але послідовною й наполегливою працею, і на шостому році війни сприймають це як рутинний обов’язок.
Харків – місто-сад. Ще одна неодмінно пов’язана з Харковом яскрава асоціація виникла вже навіть точно не скажу коли: чи-то, під час викладання курсу з історії українського мистецтва про особливості забудови Харкова у ХХ столітті, а чи може після персональної виставки Павла Макова у Львові, який мені незмінно асоціюється передовсім з Харковом і садом…
Харків – місто стріт-арту. Однією з опорних точок при написанні заявки на кураторський конкурс для нас із Настею була історія зі знищеним графіті Гамлета Зіньківського. Одна справа – знати творчість Гамлета з медіа чи виставок, але зовсім інше – безпосередній контакт з містом, з яким графіті складають на диво органічну, якусь таку «дуже харківську» єдність. Зрештою не випадково, що запропонована співкуратором Борисом Філоненком ключова тема Другої Бієнале «Здається, я заходжу в наш сад», – слова з графіті – проекту харківських художників Данила Ревковського та Андрія Рачинського.
Ну звісно ж, Харків – конструктивістський. У Харкові якось по-особливому виразно усвідомлюєш камерність та затишність Львова – такий собі милий світочок з його міщанською архітектурою, що резонує пересічному туристові зі звичним образом старовинного бюргерського європейського міста. Оте банальне, але й атмосферне: «Львів – маленький Париж»… Так от: Харків – аж ніяк не Париж. А проте, «столичність» тут таки відчувається. Ця колосальна здатність архітектури модифікувати й структурувати простір і в такий спосіб створювати образ у найбільшій шкалі, яка лиш може бути охоплена безпосередньо нашим сприйняттям, застосована у плануванні Харкова у повній мірі. І навіть пострадянські «мафи», кернесівські паркани, гидотні новобудови, саморобні балкони та безглузді вивіски не здатні зруйнувати потужні архітектурні ансамблі та розв’язки у серці міста.
Так, Харків – столичний. Ця «столичність» дуже відчувається передовсім через простір та масштабність втілених ідей. Причому ідей потужно артикульованих, ідеологічно оформлених: простір, що встановлює суспільні та культурні ієрархії, перевизначає місце й роль людини у тому суспільстві, столицею якого мав бути та певний час і був Харків. Харківська «столичність» сприймається цілком інакше, ніж київська. Тут спадає на думку, що це спроектоване суспільство, ця країна (наша країна!) була вперше за багато століть об’єднана й у таких обрисах сформована більшовиками зовсім не для того, щоб існувати як незалежна держава. Цей контекст Харкова також дуже важливий. Це те локальне, яке говорить про глобальне – про те, що характерна риса українського суспільства – співіснування різних ідентичностей – української та імперської. І ця риса проявляється у Харкові дуже виразно.
Харків – ментально інший у порівнянні зі Львовом. Звісно ж, це не означає примітивного поділу на «ментально український» Львів та «ментально імперський» Харків. Насправді Харків надзвичайно «український» – як тут не згадати харківський авангард початку століття – літературний, художній, театральний… І сьогодні також Харків репрезентує надзвичайно цікавий, глибоко інтелектуальний та самобутній пласт культури – і в літературі, і в театрі, і у візуальному мистецтві. Проте згадана відмінність на ментальному рівні відчувається. Це, звісно, дуже суб’єктивне враження, та все ж, якщо для львівського мистецтва так чи інакше притаманний зв'язок з локальною художньою традицією та фольклором у формі осмислення, обігрування, заперечення, іронії, то харківська художня сцена сфокусована швидше на дослідженні соціальної тканини, посттоталітарного стану суспільства та того, як час та обставини формують і деформують зв’язки між людьми. Як не згадати Харківську школу фотографії з її дослідженням реальності: така дуже чутлива й тонка оптика, сфокусована на соціальності в параметрах її часу. Порівнюючи запропоновані до участі у бієнале проекти, дуже спрощено львівське мистецтво можна охарактеризувати як таке, що більше зорієнтоване на форму, натомість харківське – більше на наратив. Хоча звісно ці розмежування дуже умовні. Такі нюанси й відмінності дають підстави говорити про наявність шкіл у межах однієї культурної традиції. Це не протиставлення, це – багатоманіття.
Відмінність відчувається через мову. Але вона теж не зчитується тут як протиставлення: неконфліктне співіснування української та російської мови – це мабуть ще одна важлива риса Харкова, яким я його побачила. Співіснування різних суперечливих ідентичностей (цього разу переважно далеко не мирне), по суті, виражає характерну особливість українського суспільства назагал. Хоча це мабуть не є властивим для Львова, проте для історії моєї родини це знайома ситуація: російська й українська мови, такі різні світовідчуття та ідентичності, кревно споріднені, але ментально різні, об’єднані в одне ціле.
Це трохи як з тінню «Мрії» – формально ще не стартувавши, Бієнале вже живе, акумулює та організовує поле смислів навколо себе: цей сад поступово набирає все чіткіших і виразніших обрисів. Його формує багато чинників – і локальних, як-от контекст міста; і глобальних, як контекст країни. Це і президентські вибори, які висвітили проблемні зони та больові точки нашого суспільства й змусили переоцінити ментальні зміни у суспільній свідомості, які ми пов’язували з Революцією Гідності. І ця «міжвиборна» турбулентна зона, в якій ми тепер опинилися. І болюче й дискомфортне відчуття неминучої загрози та невизначеності. Все це, врешті решт, вписується в проблему ментальності й державотворення, або ж, можемо образно переформулювати, – саду та садівництва.
Коли мене запитують, про що буде наша Бієнале, – для мене це з одного боку дуже особиста історія, якась персональна точка сходження; і в той же час мені здається, що найбільше вона про ідентичність та ментальність. Про відмінності у єдності, про те, чим ми всі є, і що у нас спільного. Про потребу й намагання це спільне й споріднене шукати й віднаходити. І це також запит про те, чи зможемо ми з цим усім впоратися й створити структуру – «сад»?
Останнім часом ловлю себе на думці, що розповідаючи про Харків, я все частіше промовляю: «у нас в Харкові...».
Дарина Скринник-Миська, cпівкураторка ІІ Бієнале молодого мистецтва
10.06.2019