«Вигнання з Раю»: післямова

Вельми незвично вести розмову про проєкт «Сакральний простір» наприкінці вересня – адже зазвичай він щороку традиційно відбувався в часі передвеликоднього тижня. Щось дивне сталося з нашим часом та його переживанням у зв’язку з безконечними «пандемійними» відмінами-пересуваннями-підлаштуваннями в усталеному темпоритмі нашого життя. Проте вкрай важливо, щоб хоч щось залишалося хоча й зміщеним, але ж незмінним. Отож, нехай і зі зміщенням з традиційного Страсного тижня на свято Успіння Богородиці, уже дев’ятий за рахунком проєкт «Сакральний простір» таки відбувся – і цілком успішно. Особливістю «Сакрального простору – 2020» особисто для мене стало запрошення від засновника та куратора проєкту Михайла Барабаша бути співкураторкою цієї події. Традиційно ключовою метою проєкту залишається прагнення розширити межі сприйняття та репрезентації сакрального виміру людського життя через творчий експеримент та сучасну оптику, переосмислити ідеали та цінності релігійного світогляду у світлі викликів нашого часу.

Площа Ринок, 42  у Львові.

Цьогоріч художникам-учасникам проєкту було запропоновано попрацювати з темою «Вигнання з Раю» – відрефлексувати один з найдраматичніших моментів біблійної історії у взаєминах людей з Богом. Момент, коли, скуштувавши забороненого плоду з дерева пізнання в своєму прагненні стати «як боги, знаючими», пралюди обрали персональну свободу та розум, а не єдино можливий вияв любові до Бога – послух, усвідомлення вищої інстанції, з якою співвідносяться особисті життєві виміри. У сучасному світі, метафізичне підґрунтя якого розмите й поставлене під сумнів, історія людства у релігійному трактуванні сприймається радше метафорично, а іноді – скептично. Вигнання з Раю можна розглядати як символічну втрату чи послаблення зв’язку людини зі своїм духовним началом. Його замінив критичний розум, який веде людину до формування логічно обґрунтованої особистої позиції, самосвідомості, власного Я, але тим самим витісняє надособове, позараціональне, трансцендентне на периферію нашого світу.

Важливі інтонації цьогорічного «Сакрального простору», які ми як куратори намагалися виявити, – що є для нас сьогодні цим «втраченим Раєм»? Чи здобули ми щось натомість і чи воно того варте? Відповідно, кожен з 12-ти представлених на виставці проєктів показаний в контексті реакції чи роздумів на цей запит. Саме це багатоманіття й відмінність прочитань «канонічної» теми, а не певна (більш менш) цілісна оповідь, була важливою для нас як кураторів. Особливість проекту «Сакральний простір» в цілому полягала у тому, щоб подивитися на ідеї, які ми звикли розглядати в оптиці релігійного світогляду, через теми, проблеми, образи чи уявлення, які нас хвилюють тут і тепер. Михайло Барабаш як куратор проекту вже дев’ять років намагається у такий спосіб говорити про те, що духовний вимір нашого життя, пов'язаний зі сакральним ставленням до світу, і далі залишається значущим та живим і допомагає нам схоплювати це значуще у нашому повсякденні та взаєминах зі світом, всупереч поширеному скепсису та цинізму щодо релігії та цінностей, які вона відстоює.

Йоанна Земанек, «У муках народжуватимеш дітей своїх».

Робота над виставковим проєктом, – це завжди робота з простором, а у випадку призначеної для майбутньої культурної інституції п’ятиповерхової локації (в передремонтно-аварійному стані) на площі Ринок 42,  з її запаморочливо закрученою сходовою кліткою та різними за розмірами й розташуванням ізольованими приміщеннями, простір фактично визначив кураторський наратив. Хоча глядач так чи інакше змушений дивитися проєкти, рухаючись локацією знизу догори чи згори донизу, наратив виставки побудований нелінійно. Це означає, що глядач мав змогу дивитися проєкти у будь-якій послідовності, бо (передовсім) за рахунок ізольованості просторів вони поєднані не так візуальними зв’язками, як спільною темою «Вигнання з Раю», побаченою, прочитаною й репрезентованою дуже по-різному.

Хоча послідовність огляду робіт принципово не змінювала кураторський наратив, все ж окремі проєкти ставили акценти, які були важливим точками для нас як кураторів. Багаторівневий простір локації передбачає «низ» та «верх» – глядач рухався від першого поверху, – «знизу» – на останній, п’ятий, – так би мовити «догори» (або ж згори вниз). Верх традиційно асоціюється з небом, а низ – зі землею. Проте ми «обернули» цю умовну логіку: на нижньому поверсі розташувалися проєкти, що асоціюються з небесним, духовним. Натомість на верхньому – проєкти пов’язані з матерією, проминущістю, тлінністю.

Проєкти «Сакрального простору» створені у різний час – як безпосередньо для нашої виставки, так і раніше. Тож ми підбирали їх так, щоб сформулювати у своєму кураторському висловлюванні власне прочитання «Вигнання з Раю» як рефлексії на теми, які ми вважаємо важливими в розмові про духовний вимір людського життя та виклики, які на нього впливають і на які ми змушені реагувати.

Віталій Шупляк, «Message to Heaven».

Проєкт Віталія Шупляка „Message to Heaven” представляв відеопроекцію цифрового зображення неба. Назагал у своїй творчості Віталій часто торкається проблеми діджиталізації. У кураторському висловлюванні «Сакрального простору» проєкт артикулює співвідношення реального, духовного та цифрового вимірів нашого життя. Зображення – це видимість. Небо, яке ми бачимо над головою, ми сприймаємо як видимість, але віра в трансцендентне надає цій видимості глибини: не просто блакить над головою, а символ духовного життя. Якщо ж небо – цифрове, – чи залишиться воно й далі символом духовності для нас? Що ми відправляємо у це небо – молитви чи меседжі? Можливо, цифрове – це нове трансцендентне, і ми вторували собі шлях до «втраченого Раю» з чорного входу?

 “No avatar/CMYK” – другий репрезентований на виставці проєкт В. Шупляка у формі сітілайту демонструє схематизований образ людини, утворений накладанням один поверх іншого умовних людських силуетів, які три найпопулярніші соціальні мережі пропонують користувачеві, якщо у нього немає аватарки. Ця візуалізована «відсутність присутності» на перший погляд асоціюється з іконою: «німб», утворений накладанням кольорів CMYK – абстрактної моделі опису основних кольорів, розрахованої на «зчитування» цифровою системою. Призначення ікони – нагадувати про Бога як Першообраз, за образом і подобою якого створено людину. Але що ми сьогодні можемо вважати першообразом – духовну сутність, символічно позначену іконою, чи цифровий код, візуалізований умовним зображенням-маскою? Чи можна співставити відношення між Богом та Його іконічним зображенням з відношенням між цифровим кодом та його візуалізацією?

Віталій Шупляк, «No avatar / CMYK».

 Відео знайденого кадру польського художника Ґжеґожа Штвєртні поєднує образи цвинтаря австрійського містечка, з якого, за чутками, походила родина А. Гітлера, та кадри з «Легковажного вершника» Д. Хопера. Бомбардуючи Доллерсхайм, Гітлер хотів стерти ганебне для нього свідчення свого єврейського походження. Використання у відео кадрів з «Легковажного вершника» створює смислову паралель з ідеєю, яку артикулювала стрічка Д. Хопера: присутність побутового фашизму в країні-символі західної демократії – Сполучених Штатах 1960-х років. Кадри у фільмі Г. Штвєртні – сучасний цвинтар, образ, що уособлює спокій та умиротворення – ніби констатують, що цей тихий пейзаж, де залишилися лише мертві, – єдиний спосіб примирити суперечності. 

Олекса Фурдіяк, «Гільйотина».

Проєкт «Гільйотина» Олекси Фурдіяка говорить про "синдром посипання попелом". У християнській традиції привселюдний ритуал посипання голови попелом пов’язаний з переконанням, що гріх не є приватною справою людини, але зачіпає спільноту. Пов'язаний з цією традицією фразеологізм «посипати голову попелом» акцентує саме аспект публічної скорботи та каяття. Гільйотина – «тимчасове знаряддя гуманної страти», використовувалася для публічного відтинання голови при здійсненні смертної кари. Але «Гільйотина» О. Фурдіяка не передбачає ката, бо є цілком безпечною, і натякає на «безпечне самокатування». Публічність ритуалу каяття через знакування попелом витіснила його початковий зміст: акт покути було заміщено жестом покути. На позір страшна й загрозлива гільйотина є лише способом привернути увагу до видовища, яке не несе справжньої загрози. Дійсного покарання (щирого каяття?) не відбудеться, його витісняє ефектна видовищність дійства. 

Руслан Тремба, «Кольорове дзеркало».

«Кольорове дзеркало» з проекту «Старі дзеркала» Руслана Тремби у проєкті артикулювало кілька важливих для кураторів тем. Функція дзеркала – відображати реальність як вона є. Історично картина як така – водночас і дзеркало, бо відображує світ, і «метафізичне» вікно у трансцендентне, що висвічує ідеальне буття – світ першообразів. Кольорове дзеркало-картина асоціюється з веселкою, що у християнській традиції є атрибутом Божої слави та обіцянкою прощення і відродження після Великого Потопу. Рай втрачено, але надія залишається.

Просякнутий чорним гумором фільм Олександра Юдіна «На подушці» розповідає про мати-одиначку, єдине прагнення якої – виспатися. Але сон не йде. І нехай для її сну має померти хоч янгол з неба – вона мусить заснути. У кураторському висловлюванні ця іронічна стрічка ставить запитання: чи є у релігійному відношенні до світу місце для іронії?

Володимир Топій, «Сребролюбіє і сладострастіє». 

Потрапляючи в тотальну інсталяцію Антона Саєнка «Марево», глядач опиняється у затемненому просторі, де ледь прочитуються на стінах обриси, що віддалено нагадують хащі. Образ чи-то-саду (Райського?), чи-то-хащів говорить про невизначеність та неможливість чітких окреслень чи опису соціальної реальності. Художник рефлексує на сучасність, відмовляючись від образів, що могли б бути прочитані як наратив про соціальне буття. Сучасність опирається будь-якій визначеності. Схопити можна лише видимість – марево. 

Олександр Юдін, «На подушці».

У християнській традиції належать до найгірших людських вад сребролюбіє та сладострастіє, або ж жадібність та хіть. Ці гріхи вважаються особливо тяжкими, бо їх задоволення тягне за собою появу інших гріховних прагнень та призводить до пригнічення розуму й віри. В основі цих хиб – самолюбство та любов до світу, а не до Бога: «Бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очей, і пиха життєва, це не від Отця, а від світу» (1 Ін. 2:16). Ми постійно змушені робити вибір між любов’ю до себе й світу та моральним зобов’язанням. Проте слабкість від початку історії людства є частиною людської природи. Тож у своїй інсталяції «Сребролюбіє і сладострастіє» Володимир Топій іронічно розмірковує про два свої «найулюбленіші» гріхи.

Антон Саєнко, «Марево».

Відео Софії Козлової «Заземлення» сфокусоване на проблемах екології. Біблія нічого не говорить про жорстоке ставлення до природи. Але, можливо, людей слід вигнати з Раю, бо інакше вони його знищать? 

 «Там, де починається початок» – аудіовізуальна інсталяція Терези Барабаш, у якій художниця звертається до образу води. Вода у роботі Терези сприймається як значущий символ, який пронизує і християнську, і дохристиянську культуру, і амбівалентно поєднує уявлення про незворотність змін та вічне повернення «на круги свої».

Тереза Барабаш, «Там, де починається початок».

Проєкт «Сакральний простір», маючи, на перший погляд, достатньо вузько сформульовану тему, через цей фокус насправді піднімає дуже широке коло проблем – від розмови про універсальні поняття, – життя і смерть, людська духовність та інші, – до питань особистих та особистісних. Польська художниця Йоанна Земанек запропонувала інсталяцію «У муках народжуватимеш дітей своїх». В контексті «Сакрального простору» ми розглядали цю роботу, як розмову про роль жінки у суспільстві та упередження, джерелом яких ставало й Святе Письмо. Колись жінкам відмовляли у знечуленні пологів, апелюючи до слів з Біблії. Хто ж насправді є джерелом упередження: Бог, що прирік на муки, чи суспільство, яке перепрочитує та інтерпретує відповідно до власної зручності?

Михайло Барабаш, «Душі віруючих у момент смерті вдосконалюються в святості і негайно входять до слави».

Інсталяція, через яку її автор Михайло Барабаш розмірковує про тлін, скінченність людського життя та смерть, була розташована найвище, символічно замінюючи місце «неба» «землею». Для релігійної свідомості наше земне життя – пролог до справжнього життя, життя після смерті. Але усвідомлення неминучості власної смерті змушує нас шукати сенс свого життя. Можливо, це і робить його справжнім? Може віднаходження сенсовності нашого життя й перетворює пролог до Раю на реальний Рай?