До видань на кшталт «100 найвидатніших…» я ставлюся доволі скептично. Так само, як і до списків та рейтингів найуспішніших, найкращих, найдорожчих… тощо. У таких випадках завжди закрадається думка, що тобою маніпулюють. Що за цими списками криється прагнення нав’язати певний орієнтир для живого культурного процесу, що є не наслідком «природного відбору», а чиєїсь вельми впливової і вельми суб’єктивної позиції. Хоча, чи існує той «природний відбір» і наскільки він «природний»? А ще не люблю глянцевих видань. Вони роблять зі своїми персонажами щось аналогічне до того, що робить тиражність з унікальним твором мистецтва – перетворюють унікальних особистостей на однорідну масу рекламних іміджів, зрівнюють, стирають відмінності, уніфікують, редукують до придатної для масового вжитку строкато-нейтральної інформації… Та все ж ці видання – абсолютна необхідність. Особливо, для країни, що ще не стала для світу (та і значною мірою для самої себе) якоюсь чітко окресленою культурною реальністю. Особливо у час війни. Збройної. Інформаційної. Культурної.
До таких іміджевих видань можна з певністю зарахувати свіжовидані енциклопедію «Ukraine. The Best. Культурний простір від А до Я» та арт-каталог зі серії «Музей приватних колекцій» «Анатолій Криволап. Збірка №1». Цей проект, презентація арт-каталогу і відкриття виставки «Музейна колекція» у львівському Національному музеї ім. А. Шептицького якраз і стали приводом розмови з художником Анатолієм Криволапом та видавцем, галеристом і колекціонером Юрієм Комельковим. Попри величезний інтерес до проекту «Ukraine. The best», мушу визнати, що особливою інтригою було очікування зустрічі зі самим Криволапом: аж надто цікаво було співставити глянцевий імідж з живою людиною. Інтрига не розчарувала. Пан Анатолій виявися дуже приємним, відкритим і достатньо простим у спілкуванні чоловіком. Трохи втомлений, але приязний і доброзичливий. Образ – далекий від ефектних глянцевих іміджів, що створюють враження нездоланної відстані між публікою та Маестро.
Готуючи це інтерв’ю, ретельно зважувала, про що питатиму. Але достеменно знала, чого точно НЕ питатиму. Оте «найдорожчий український художник», з усіх боків «обсмоктане» в ЗМІ, просто набило оскому. Розуміючи, що саме такі речі якраз найбільше привертають увагу, усвідомила, що мені це абсолютно не цікаво. Як влучно зауважив куратор київської Арсенале-2012, Девід Еліот, ціна за роботу – всього лише певна кількість грошей, яку хтось готовий викласти за певний твір мистецтва. Це питання не до художника… То що мені до цін? До звань? Мені цікаве мистецтво. Цікаві люди. Точніше – Люди. Анатолій Криволап мені дуже цікавий. І як людина, і як старший колега по цеху, як художник, точніше Живописець. Тож і питання сформулювала «як художник – художнику».
Д. С.-М.: Позаяк приводом до виставки є проект «UKRAINE. THE BEST», перше питання до Юрія Комелькова. Пане Юрію, Ви декларуєте, що проект не є рейтингом. За яким принципом Ви підбирали його героїв? Ви окреслили таке означення: «очевидне значення для країни», очевидна культурна значущість. Це все-таки досить широко. От є виставка пана Анатолія Криволапа. Чи могли б Ви прокоментувати, які критерії саме до художників у Вашому відборі?
Ю. К.: Їх декілька. Коли я думав, як цей проект зробити, постійно ніби така сокира над головою висіла – рейтинг… Я знаю, що рейтинг – це найбільш невдала форма…
А. К.: Я так не вважаю…
Ю. К.: Невдала форма, бо рейтинг – це суб’єктивно, як тут не крути, не верти. У нас навіть премія Шевченка дається хто зна кому. Ну, але, слава Богу, що її Анатолій Криволап має, хоча це більшою мірою виключення. До речі, Анатолій Криволап увійшов цього року в комітет Шевченківської премії і обіцяв зробити там революцію. Подивимося, як це йому вдасться.
А. К.: Якщо ввійду ще. Бо я задекларував такі тези, що моя позиція може не підійти.
Ю. К.: Формат книжки «Ukraine. The Best. Культурний простір від А до Я» – це абетка. І це – культурна палітра. Тому у книжці повинні бути представлені всі регіони. Це палітра, ось головне. І молоді. І відомі. І найпотужніші. Включили молодь. Не можна порівнювати Рому Мініна з Анатолієм Криволапом, але він – це молода людина, яка нашу країну досить успішно презентує у світі.
В нас було героїв набагато більше – 240 спочатку. Кожного героя треба представити цікаво: дві сторінки – це інформація про героя, і дві сторінки – це такий умовний арт-плакат, умовне зображення героя. Але нема друкарень у світі, які б могли надрукувати таку книжку, фізично не існує. Тому вирішили зупинитися на цифрі 123. Є ображені. Ну, зрозумійте, вибір все одно суб’єктивний.
По «арту» не тільки я брав участь у відборі, але купа людей. Наприклад, Сергій Васильєв – дуже відомий мистецтвознавець, зріла людина з несамовитим досвідом. Участь у відборі взяли біля п'ятнадцяти людей, вони провідні журналісти України, культурні журналісти, – і, зрозуміло, вибирають дуже велику кількість претендентів. Можливо, не всім сподобалися герої, які там є. Можливо, хтось думає, що там є зайві.
Умовно можна виділити дві категорії героїв проекту. Перша – це абсолютно найвдаліші кандидатури щодо рейтингу. Наприклад, з точки зору професії: Криволап – в «арті», Костенко – в літературі, Поклітару – в театрі. І так далі. А є інші люди, які не займають високих позицій з точки зору рейтингів чи визнання, але здійснюють дуже активну пропаганду нашої української культури і досить сильно й особливо впливають на неї. Наприклад, молода письменниця, Катя Бабкіна. Я постійно про неї говорю, бо вона колись у мене працювала PR-менеджером і навіть не знала, що таке – писати книжки. Вона якось каже: «Пане Юрію, я спати не можу – щось лізе в голову, дурня всяка…». «Пиши!» – відповів я. І бачите – сьогодні вона – наша досить відома молода письменниця. Вона по всьому світі їздить і нашу українську культуру пропагує. Вона вже й кіно і музикою займається, і режисер. І – я десь читав, – посол на міжнародних кінофестивалях… У неї купа «батарейок» десь там сховані. Не знаю, де вона їх бере, ті «батарейки». Тобто її досягнення з точки зору просування культури у світ ну не менші, аніж у Ліни Костенко, яка сидить вдома й взагалі ні з ким не спілкується. Бо вона розуміє, що якщо буде багато спілкуватися – вся енергія виходить туди, а на творчість не залишається нічого. І Анатолій такий самий.
Тому є такі «слони», як Анатолій Криволап, на яких все тримається, а є такі активні молоді люди, які займаються нашою культурою з іншого боку. І це також явище в культурі, і це є поняттям культурного простору.
Д. С.-М.: Пане Анатолію, сучасний художній світ по суті є в ситуації, коли класична картина і традиційні ознаки живопису змінили своє завдання. Змінили дуже радикально. Впродовж минулого століття декілька разів оголошували «смерть» живопису. Констатували, що це медіа себе вичерпало. Що у ньому вже нема що робити і що експериментальне поле, простір експерименту перемістився в інші медіа. Але Ви себе знайшли саме в цьому. Чому Ви працюєте з живописом? Вам вдалося бути в ньому успішним. Яке завдання Ви перед собою ставите?
А. К.: Завдання ставлю не я, а природа. Моя. Свою позицію з цього приводу я досить чітко окреслив у «Маніфесті художника». Суть така: кожен митець має від природи здібності до чогось. Тобто якщо людина має здібності до живопису, я не бачу сенсу переключати себе на щось інше заради моди, або чогось іншого. Я думаю, що мистецтво – широке коло можливостей. І митець може реалізувати себе у будь-якому його жанрі. І було б просто розумно реалізувати себе в тому, до чого в тебе є найбільші природні здібності. Коли людина буде просто відкидати свої здібності на догоду моді («Ага, – мовляв, – так сьогодні роблять») або чогось іншого шукати, – я не думаю, що у неї там буде перспектива. Я думаю, що кожен напрямок є перспективним для дуже здібних людей. Є лідери цих напрямків, які роблять це найкраще. А зваба від того, що щось є модне і здається, що легко зробити щось схоже, – вона багатьох притягує до себе, але руйнує той напрямок.
Щодо вичерпаності. Живопис ховали не один раз. Це більше схоже на поплавок, який то йде під воду, то знову виринає. І так буде завжди. І нема сенсу навіть про це говорити. Ми можемо говорити про засоби, про тему, про відкриття, і все-таки про відкриття чогось нового. Нема сенсу зараз писати класичний реалістичний пейзаж (ну, я так думаю, для мене особисто). Нема сенсу повертатися до класичного пейзажу якогось ХVII - XVIII століття. Тобто слід відшукати нові засоби, як це було завжди. Або відшукати якесь нове бачення. І, маючи здібності, в тому розвиватися. Я думаю, що це – нормально.
Думаю, це, дуже важливий момент. Що таке мода? Вийшло так, що 25 років я був у радянському мистецтві, але я не був радянським художником. І наступні 25 років були відкриті можливості. Я знаю, наскільки згубна налаштованість на один напрямок. По перше, вона губить здібності людей, які бачать по-іншому. По-друге, цей напрямок досягає певного піку, а потім іде спад. І найбільш нормальна ситуація, коли існує коло, і кожен може відшукати для себе напрямок, засоби для найбільшої і повної реалізації. Тому я думаю – це прекрасний час.
А щодо заперечення, несприйняття, щось сучасне – несучасне… Знаєте, мистецтво не відкриває нічого нового. Воно відкриває митця. Так було завжди. Просто приходить найбільш обдарована людина. Вона відкриває себе і тим самим створює напрямок. І тому, знаючи історію мистецтва, якщо уважно прочитати, побачимо, що навіть найвидатніші, найяскравіші представники фактично не сприймали один одного. Це тепер ми говоримо – «епоха Відродження». Але ми не згадуємо, з якою іронією Мікеланджело говорив про Тіціана. Побувавши у його майстерні, нахвалював колегу, а потім відійшов і прокоментував, що Тіціан експлуатує свої природні дані, але йому не вистачає Римської школи малюнку. І це було завжди, на кожному кроці, як система – заперечення.
Я думаю, що у ХХІ столітті, маючи і знаючи вже дуже велику історію мистецтва, ми повинні розуміти, що сучасні можливості і спектр (художніх засобів – ред.) – це не є заперечення. Це є емоційне несприйняття чогось іншого на тлі самоутвердження. А коли це доходить до ерудитів, або людей, які навколо мистецтва, але не є творчими людьми, – вони просто з цього роздувають оцю суперечність, реалізуючи власні амбіції, вибираючи, що для них найкраще. Тут і реклама впливає. Тому це не є щось занадто серйозне…
Але мова може бути про одне. Якщо є нове бачення, або новий світ, або щось особливо індивідуальне, то це буде завжди цікаво в будь-якому жанрі мистецьких напрямків.
Д. С.-М.: Знаю, що Ви достатньо критично ставитесь до актуального мистецтва. Сучасний арт-світ прийняв конвенцію, що мистецтвом може бути все, і що, згідно з інституціональною теорією Джорджа Дікі, будь-який об’єкт може бути мистецтвом, якщо він опиняється в контексті мистецтва. Що є для Вас критерієм приналежності до мистецтва в ситуації такої повної анархії цінностей?
А. К.: Іще раз. Мистецтво завжди було мистецтвом. З кінця ХІХ – початку ХХ століття є така нереалізована група – ерудити. Це люди, які дуже багато знають, які оперують знаннями, не маючи творчих здібностей ні до чого. На жаль, вони переважають в мистецтві. Й вони накручують оцю всю ситуацію.
Д. С.-М.: Ситуацію з актуальним мистецтвом?
А. К.: Так. Ну з яких це пір куратор, не бувши навіть мистецтвознавцем, почитавши філософів, придумує ідею, про неї говорить, і художники як ілюстратори шукають засоби, щоб потрапити на бієнале або в галерею? Це є пошук мистецтва? Чи як? Є дизайнери, які працюють на замовлення. Є художники в театрах, які працюють на замовлення. Якщо ж творча людина працює на замовлення, то я просто не маю до неї поваги.
Я не є якимось ворогом актуального мистецтва. Я ворог імітації цього мистецтва. Дуже конкретний приклад. В центрі Пінчука, на експозиції виставили ліжко. І прийшла пара, яка там займалась сексом, прямо на експозиції під гаслом «Де межа інтиму?»[1]. Це що? Це – арт-центр чи це – арт-бордель? І ви хочете, щоб я мав повагу до цього? Я знаю приклади, я їх особисто бачив, коли це дійсно є мистецтво. Мистецтво думки. Мистецтво ідеї. Але коли це – просто «порнуха», то її так і треба називати. І цієї спекуляції «порнухою» якраз в цих імітаціях дев’яносто відсотків точно. Тому треба розуміти, що це не просто позиція «проти всього». Я проти тієї дурні і спекуляцій, які легкістю і простотою приваблюють до себе, по-моєму, найбездарніших і найдурніших.
Я думаю, що актуальне мистецтво, contemporary art, – найнебезпечніше, тому що там засоби занадто умовні. Яку потрібно мати надзвичайно цікаву, гостру думку, щоб пожертвувати всім! І яку треба знайти силу виразу, щоб цю ідею донести! Тобто, це може бути надзвичайно серйозно. Скільки є чудових прикладів того! Але з цього зробили шоу. При чому, це шоу вже давно перестало шокувати. Воно виникло, пройшло свою верхню фазу, і вже не просто внизу, а по-моєму, «нижче плінтуса».
Д. С.-М.: А як Ви відрізняєте якісне й неякісне актуальне мистецтво? Як ви розумієте цю якість? Що є для Вас критерієм?
А. К.: Ідея і сила подачі цієї ідеї.
Ю. К.: Може згадаєш «Кольчугу»? Проект «Кольчуга» пам’ятаєш? Два роки тому на Гогольфесті я виставив один проект. І от мені і Анатолію він дуже сподобався[2]. Що це таке? На той час почалася війна і жертвами були 1,5 тисячі українців. Люди привезли із зони бойових дій використані гільзи від патронів. І зробили 1,5 тисячі мініатюрних розп’ять, тобто символи душ цих людей. І з них зробили кольчугу. Велику кольчугу у просторі.
А. К.: Це, може, найкраща інсталяція, пов’язана з війною…
І ще додам про актуальне… Україна з Майданом пережила найдраматичніші події. Скажіть мені: де ті українські художники актуальні? Де їх твори такої ж сили на ті драматичні події? Нема! А папірці поставити для смітника – то це що? Це по-львівськи називається – я вперше почув це від Юри, такий вираз Віктюка – «знущання над здоровим глуздом».
Ще один приклад – об’єкт американського художника, не пам’ятаю імені… Це літак, на якому – розп’яття Христа. Це був 1967 рік, під час війни у В’єтнамі. То це – та ідея і сила виразу! І створення образу! Картина тут була б просто ілюстрацією.
Такі приклади є. Вони поодинокі. Але та масовість, яка бере у цьому участь – це просто переходить в «приколи», якісь там дешеві виверти. Тому, як і в кожен час, завжди є халтура, і завжди є рівень, який можна назвати мистецтвом.
Я ніколи не говорив погано на колег. Просто позиція повинна бути. Ну не можуть всі бути філософами. Інколи серед людей творчих народжується несподівана і дуже сильна ідея. Але жоден художник ніколи не став ні філософом, ані якимось дуже серйозним теоретиком. Це (творчість – ред.) більше пов’язане з інтуїцією. І коли всі масово йдуть туди, де ідея є найважливіша – ну, може тисяча людей народити тисячу цікавих ідей, чи ні?
Але я не ставлюся до цього з якоюсь безнадією. Завжди було так, що був базисний рух, і рух експериментальний, який ішов паралельно. От я пам’ятаю 1992 рік, я в Німеччині. Там була дуже популярна комп’ютерна графіка, яка через два роки перестала бути модною. За ці 25 років, коли ми маємо відкритий художній простір, – скільки вже змінилося напрямів, які поступово виникали. Але щось у тому є добре, тому що це дає можливість, може, якихось знахідок навіть в традиційному мистецтві.
Д. С.-М.: Пане Анатолію, Ви отримали гарну класичну освіту. Для Вас мають величезне значення професія, фах, майстерність. Ви ініціювали премію для молодих художників. Але нашу художню освіту зараз дуже критикують. За консерватизм. За певну архаїчність. Що б Ви змінили в нашій художній освіті? Що, на Вашу думку, слід змінити?
А. К.: Я ввів би додаткові факультети, які б просто ставили задачі сучасного мистецтва паралельно. Це єдине, що я змінив би. Я не думаю, що якщо людина вміє, добре знає свій професійний фах, то це погано. Я думаю, це не тягар, не те, що обтяжує. А от вести паралельно, відкриваючи нові перспективи у нових напрямках, я вважаю просто абсолютною необхідністю. Це єдине, що треба змінити. Це може бути на останніх курсах. Це може бути як аспірантура. Це може бути, як відкритий факультет. Хто хоче – той приходить, отримуючи знання. Щоб не виходило в нас, що шість років студент навчається одному, а потім опиняється в невизначеності. Потім їде – десь навчається новому, проклинаючи те, що було. Чому не робити це паралельно? В одному вузі? Якщо ми не маємо в цьому плані досвідчених фахівців, ми прекрасно можемо запрошувати на якісь такі семінари, запрошувати когось для прочитання лекцій. Тобто я хочу сказати, що під час навчання треба відкрити більш широкий спектр. І я впевнений, що знайдуться талановиті люди, у яких будуть нові тенденції, і вони швидше себе знайдуть.
Ю. К.: Є й інша сторона медалі. Я спілкуюсь зараз з багатьма молодими художниками. І вони дуже часто виїжджають у Європу – на пленери, симпозіуми... І багато молодих європейських художників заздрять рівню академічного навчання наших художників.
А. К.: Сто процентів.
Ю. К.: І я навіть знаю бажаючих поступати в київську НАОМА і отримати ту академічну освіту, яку мають наші художники. А китайці взагалі «не вилазять» з нашого вузу. Україна, Росія – єдині острівці у світі, де такого рівня академічна освіта залишилась.
А. К.: Якщо побороти консерватизм і додати заняття факультативно… Викладачами могли би бути відомі художники із наших, які працюють у цьому плані. Можна запрошувати й іноземних фахівців, художників для лекцій. І думаю, не було би такого різкого перевороту. Бо виходить так: провчився тут, все робив, а що далі? Закінчують ще щось інше. А потім приїжджають і кажуть: це все «єрунда», що ми тут, мовляв, тратимо час. Тобто це створює такий психологічний дискомфорт. І я думаю, підхід, який я запропонував, дав би можливість це подолати. Чи не так?
Як на мене, найголовніше – це дати вибір, і вчасно, бо не всі можуть витримати такі різкі переломи й зберегти себе як митців.
Післяслово
Кажуть, що розпитувати художників про їх мистецтво – то марна справа. Виявляється: ні, не марна. Як сказав інший герой проекту, художник Павло Маков, допоки Україна не присутня на карті світу як культурна територія, ніхто до пуття не розуміє, за що ми тут воюємо. Проект «Ukraine. The best» Ю. Комелькова – це і є спроба показати значущість нашої культури, спроба показати Україну як самодостатню культурну реальність. Бо насправді нам і самим треба краще усвідомлювати, як багато ми маємо і за що воюємо.
[1] йдеться про відео, зняте під час виставки номінантів на премію PinchukArtCеntre 2015 р., яке опублікувала художниця Ані Зур, коментуючи це як пропозицію глядачам показати межі своєї інтимності
[2] йдеться про проект «Кольчуга праведного ратника 2014», автор ідеї, арт-куратор Віктор Гриза
Фото: Нік Горбань
28.09.2016