Мистецьке слово — один з найважніших засобів виховання. Можна без перебільшення сказати, що без літератури виховання буде неповне і не заторкне глибин душі дитини, саме тому дитячій літературі культурні народи присвячують надзвичайно багато уваги. Не мало вже зроблено й у нас (І. Франко, Б. Грінченко, О. Олесь, К. Малицька). На жаль після світової війни дитяча література вийшла з попереднього мистецького рівня і стала прибіжищем здебільшого ремісників слова. Це діялось головним чином тому, що справами дитячої літератури займалися в нас в останньому двадцятилітті люди, які не мали для літератури ніякого зрозуміння, або люди, які вище від мистецтва ставили прибутки від видавництва. Розвиткові дитячої літератури не сприяла також і загальна кволість нашого літературного життя.
Сьогодні на терені ГГ весь український видавничий рух зосереджений в "Українському Видавництві", яке поруч інших ділянок видає також бібліотеку для дітвори "Моя Книжечка", і для молоді "Дорога" та окремі журналики: "Малі Друзі" і "Дорога". В 1942 р. перевидано дитячі оповідання М. Коцюбинського п. н. "Харитя" та "П’ять Казок" (Ів. Франка, Андерсена, Ґрімів і одну народну). Крім цього в бібліотеці "Моя Книжечка" вийшли такі нові речі: дві казки Ірини Наріжної: "Як Панас на узліссі кізку пас" (ілюстрації й обкладинка Е. Козака) і "Як зла цариця предоброю стала" (ілюстрації й обкладинка Св. Гординського), дві казки Романа Завадовича "Зимові царівни" (обкладинка й ілюстрації Володимира Баляса) і "Чародійні музики" (обкладинка ілюстрації Олени Кульчицької), та О. Іваненка "Лісові казочки" (обкладинка й ілюстрації Мирона Левицького).
Всі ці казки своїм рівнем підходять для дітей дошкільного віку та перших років (7, 8) шкільного віку.
Ірина Наріжна барвно та дотепно, зі знанням дитячого світу, звіршувала казку про Панаса і кізку. Казка ця добра для інсценізації. Та не можна цього сказати про другу казку, як зла цариця стала предоброю завдяки посвяті малої дівчини, що після фантастичних пригод роздобула для цариці "соняшний цвіт милосердя". Переміна вдачі цариці показана схематично. Мова на загал літературна, хоч і є деякі недомагання: "бабця" (пол.), "взнати" (моск.), та постійно "путь" (арх.). мабуть тому, що з цим словом легко римувати дієслова (авторка римyє його аж 13 разів!) Стиль мало відповідний для дитячого віку (довгі речення, неприродний порядок слів!):
Але вже вийшла красуня з води,
Дівчинку кличе до себе: "Ходи!
Моря глибин ти не мусиш страшитись,
3 нами й моточoк твій буде котитись
В пишні палати цapицi морської
Прийдеш, дитино, щасливо зо мною!
Розмір вірша (чотиротактовий дактиль) видається нам мало відповідний для дітвори наймолодшого віку.
Роман Завадович дав дві казки, про які можна говорити тільки признанням. Сюжет у них розвивається природно й цікаво. Постаті яскраво змальовані й живі. Автор уміло поєднує загальні казкові елементи з українським побутом. Вірш пливе легко, природно. Мова чиста.
О. Івaненко в "Лісових казочках" цікаво розповідає про життя лісових звірів, рослин і пташок. Казки ці творять перехідне звено між казковими зацікавленнями дитини та спрямуванням її психіки на зовнішній світ природи. З цьoго погляду ці казочки підходять для перших двох кляс народної школи.
В мові треба б нечисленні діялектизми (піднімати, познімати) заступити літературними формами та викинути "совєтизми" ("зарядки", "здрастуй"), або таку стилістичну квіточку: "...на терміновому (!) пташиному зльоті було вирішено негайно відлітати" (ст. 38).
В бібліотеці "Дорога" вийшло другим виданням під ред. Св. Гординського оповідання О. Стешенка "Як Юрко подорожував на Дніпрові пopoги" та книжечка Василя Кархута "Пшеничні нетрі". Оповідання про хом'яка (вінієта й ілюстрації Володимира Баляса, ініціяли Мирона Левицького, кінцівки Н. Кисілевського). Крім цього в загальному відділі "Українського Видавництва" вийшли ще дві книжечки, які займають посереднє місце між популярною літературою і дитячою літературою. Це — "Пісня про княжу Україну" Володимира Переяславця і "Княжа слава" Антона Лотоцького.
Таких творів, як Стешенкова подорож на Дніпрові пороги треба було б нам якнайбільше. Тут і цікавий "робінсонівський" сюжет, що нераз примушує серце юнака живіше забитися, і багато кpaєзнавчого матеріялу, вміло вкомпонованого в Сюжет оповідання, і почуття виховної доцільности без зайвих сентенцій, — усе, що заxоплює юного читача і активізує його психіку та спрямовує її на шляхетні дії. Оповідання написане легко, з любов’ю до рідної землі. Автор виявив знання дитячої психіки.
В мові треба було викинути деякі мовні диковини або зайві чужі слова та невластиві для української мови фрази (рупор, рундук, матроси, атрамент, "моторні човни", "лісопильні заводи" та такі фрази: "В цих книжечках розписувалися вивідувачі", "межигірська цегла йде на кладку грубок та печей", "Я себе зараз чудесно почуваю..." і т. п.). Крім цього в третьому виданні варто б дати нові ілюстрації, бо теперішні надто примітивні.
В книжечці В. Кархута, відомого в нас знавця анімального світу, маємо оповідання "Пшеничні нетрі" (про хом'яка) та два нариси про вивірку ("Сміхунка") і собаку ("Ласка"). В першому оповідання автор дає цілу "епопею" хом'якового життя. З мистецького погляду оповідання вийшло дещо нерівне: в ньому автор-мистець бореться з популяризатором-природознавцем. В нарисах автор оспівує материнську любов може дещо з надто "людського" становища, а радше... з психоаналітичного (в "Ласці").
Автор володіє добре мистецьким словом, хоч часом користуєтеся також газетно-репортерськими засобами ("Вони оформили його злющу вдачу самітника...", "Рудавка, напружена імпульсом очайдушности...", "...в ній багато з послідовности безкомпромісової жіночности" і т. д.).
При книжечці В. Кархута виринає питання: для кого вона написана? Змістом своїм, якби не сильні еротичні акценти в першому оповіданні, підходить найбільше для дітей 10-12 рр. Мистецьким оформленням книжечка виявляє претенсії на читача з-посеред дозріваючої молоді, яку ледве чи зацікавить тематика цих оповідань.
Володимир Переяславець дав віршований виклад історії княжої України. Розглядаючи цю книгу не можемо не згадати подібного твору О. Олеся п. н. "Княжа Україна". Тут відразу впадає в око основна різниця в підході обидвох авторів до своєї праці. Олесь здебільшого намагався дати барвисті історичні картини, Переяславець — схематичні, з диспозиційною стислістю написані холодні виклади з мапами й історичними даними. Зрозуміло, що при такому підході трудно нашому авторові захопити читача. Не зважаючи на низку патріотичних сентенцій книжка має невелике виховне значіння. Минуле дивиться з книги Переяславця мертвими очима. Збірки не рятують навіть цікаві ілюстрації Е. Козака, витримані в "багатирському" тоні ані вдатні ініціяли С. Гординського.
Подібне завдання до Переяславця поставив собі також А. Лотоцький у прозі. Критика вже відмітила (Є.Ю. Пеленський), що автор пішов сліпо за літописними оповіданнями і з деяких випадках дав картини насвітлені незгідно з історичною правдою, до того дуже шкідливі з виховного боку. Ігор у автора змальований як дикун і розбійник без ніякої державницької ідеї, княгиня Ольга показана як кривава местниця з особистих мотивів.
Лотоцький, порівнюючи з віршованими спробами Переяславця, а навіть Олеся, мав більше змогу дати ширші картини з життя княжої України. На жаль автор не зумів у кожному нарисі дати компoзиційно завершену цілість, тому цілість мало притягає. В заслугу Лотоцькому годиться підкреслити, що він зробив кілька спроб змалювати дещо ширше також окремі ділянки княжого побуту (княжий суд, лови і т. п.). Окремі нариси з книги Лотоцького можна з користю використовувати як ілюстрації лекцій історії в народній школі.
Після перегляду цілости літературної продукції для дітей і молоді в 1942 р. насуваються такі висновки:
І. Автори повинні вивчати психіку дитини для того, щоб дати в своїх творах правдиві образи дітей і юнаків та використовувати у своїй твopчості мистецькі засоби співзвучні дитячому вiкові.
2. До праці в ділянці дитячої літератури треба притягнути визначніших письменників, а не залишати її як домену для літератур-невдах, графоманів і ремісників.
3. Перевидати всі цінніші набутки української дитячої літератури та дати переклади дитячих архитворів з чужих літератур.
4. Дати широкі картини з життя української дитини і юнацтва, особливо на тлі міста.
5. В усіх дитячих виданнях дбати про бездоганну чистоту і правильність мови.
Гадаємо що проголошений нещодавно "Українським Видавництвом" конкурс на дитячу літературу у великій мірі пособить дальшому розвиткові занедбаної досі цієї важної літературної ділянки.
[Краківські вісті]
10.04.1943