“У Галичині домінує унійна модель культури, яка прийшла сюди найпізніше у всьому просторі Східної Європи. Київська традиція – це велика зустріч двох культурних моделей: греко-візантійської і язичницької, слов’янської. А входження Галичини у цивілізаційне поле західної культури визначило місток між Україною і європейською цивілізацією”, – каже доктор історичних наук Ігор Скочиляс у другій лекції з циклу “Галицького Лекторію”. Цей проект заснували спільно УКУ та Українська галицька асамблея, він має на меті пояснити значення Галичини у минулому, теперішньому та майбутньому. Відтак першу розмову у форматі лекторію провів професор Ярослав Грицак. 29 березня аудиторія почула про значення релігійних впливів Галичини на цілу Україну.
Автор – дослідник домодерної релігійної культури і східного християнства в Україні, унійної ідеї та інституційної історії Київської митрополії в порівняльній перспективі; автор історіографічних концептів «Slavia Unita» і «Київська традиція».
“Через релігію Галичина може галицинізувати Україну”
Відповідно до одного з найновіших опитувань, свою приналежність до православної конфесії визнають більше, ніж 70% українців. Греко-католиків – 8%, римо-католиків – менше 1%. Є протестанти та євангелисти – їх менше відсотка. І понад 6% не належать до жодної конфесії, хоч вважають себе християнами. Найбільше релігійних організацій (понад 41%) – на Західній Україні. Це значно перевищує кількість подібних організацій у центрі чи на сході країни. У Галичині також найбільша концентрація віруючих людей.
Так само, як Ярослав Грицак каже, що Галичина має цивілізаційний потенціал, так само я кажу, що сучасна Галичина з її релігійною палітрою, динамікою релігійного життя, духовного співпережиття має величезний потенціал впливу на Україну загалом. Моя перша теза у тому, що через релігію Галичина може галицинізувати Україну. Хочу показати це з історичної перспективи.
Друга теза така: щоби зрозуміти вплив і важливість Галичини як релігійного регіону на всю Україну, важливо розуміти, в межах якої культурної моделі релігія себе самореалізовувала, які культурні ідеї були домінуючі і як Галичина їх імпортувала.
Третя теза про важливість буття Галичини на пограниччі, між різними світами. Ви знаєте, де є конфлікт, де чоловік з дружиною сходяться, де різні родини і соціальні групи зустрічаються – там завжди виникає творче напруження, яке продукує унікальні феномени. Одним із таких феноменів є поява унійної ідеї, унійної практики і цілого богословського трибу мислення.
Четверта теза у тому, що це буття Галичини на межі, де люди співпереживали свою віру, де відбулася зустріч двох цивілізаційних моделей – греко-візантійської і західної (римської чи латинської) – дало унікальний феномен відкритості культури. Сучасна італійська дослідниця Джованна Броджі називає це поліморфізмом культури. Така культура гнучка, вона відчуває, коли є загроженою, вона може звужуватися, йти в невидимий простір, але залишається живою. Вона як морфічна структура, як пісок, у який проникає вода і просочується в землю. Така культура здатна абсорбувати зовнішні впливи, але вона не змінює своє єство. Код культури не міняється. Її етос лишається досить гнучким. Це добре видно у той період, коли Митрополит Андрей Шептицький формував відкриту конфесійну релігійну модель.
П'ята і остання теза стосується питання тяглості. У медіа і в політиці ми часто наголошуємо на тяглості традиції і української культури. Але що таке тяглість? Чи справді ми можемо говорити про українську культуру на прикладі Галичини і стверджувати, що ця тяглість була безперервна? Можливо, вона була перервана? Артикульованої відповіді не знайдемо, якщо не дивимося через призму релігії. Бо тут, на Галичині, культура була, власне, культурою релігійною. Відтак тривання культури релігійної ми бачимо саме в тяглості. Навіть сьогодні конфесії впливають на політику. Наприклад, я був здивований дописом одного з єромонахів УГКЦ до одного з мерів галицьких міст, після якого людину, яка вступила в діалог щодо релігійних питань, миттєво звільнили. Мене ця миттєва реакція мера дуже здивувала.
Попри буття Галичини між греко-візантійським, слов’янським і західним світами, якщо ви читали Галицько-Волинський літопис, то не знайдете там жодного випадку іншування неправославних християн. На позначення “латинників” там вживається термін “крістіанє”. Цієї межі, що вони – інші і належать до іншого світу, там просто немає. Це життя на межі дало особливий цивілізаційний досвід для Галичини.
Покликаючись на свого вчителя Ярослава Дашкевича, скажу: Галичина була християнізована не лише за культурною моделлю Візантійської імперії. Ця християнізація містила й елементи західної, зокрема Кирило-Мефодіївської, традиції. Ми маємо докази у пам’ятках археології (зокрема романські і неороманські так звані ротонди). Бачимо також впливи західної культури на знамениту Галицьку архітектурну школу. Тобто якщо порівняти з Києвом, Черніговом чи Полоцьком, де ця культурна модель була класична греко-візантійська, Галичина мала свій унікальний досвід.
Галичина мала всі шанси стати зародком середньовічної модерної держави. Вона була одним із п’яти мегарегіонів Великої Руси, які мали потенціал і цивілізаційні шанси до будування нової середньовічної чи ранньомодерної тотожності. Ця модель була інституціалізована, коли з’явилася Галицька митрополія (біля 1303 року). І вона безперервно існувала майже до половини 15 ст. Це було імперське освоєння довколишнього цивілізаційного простору, яке йшло з Галича. Галицька традиція була дуже чіткою і дуже артикульованою.
1387 року Казимир Великий силою меча остаточно знищив Галицько-Волинську державу. І це відкрило шлях конкурентам Галича, які почали творити свої успішні культурно-релігійні моделі. Насамперед, Київ зі своєю митрополичою кафедрою св. Бориса і Гліба. І з кінця 15 – перших десятиліть 16 століть центром київської традиції стає Вільно (сучасний Вільнюс). З точки зору політичного проекту й інституціалізації релігії, у той час Галич програє.
Уся культура в Галичині від хрещення Русі до кінця 18 ст. – релігійна за своєю суттю. Своє ставлення до життя, родини, політики людина співставляла з Божими законами. Тому важливо розуміти, що таке релігійна культура. Це система символів, значень і практик, антропологічно пов’язана з релігійною свідомістю індивіда.
У Галичині домінує унійна модель культури, яка прийшла сюди найпізніше у всьому просторі Східної Європи. Київська традиція – це велика зустріч двох культурних моделей: греко-візантійської і язичницької, слов’янської. А входження Галичини в цивілізаційне поле західної культури визначило місток між Україною і європейською цивілізацією.
Не всі розуміють, у чому феномен УГКЦ, яка є одним зі стержнів галицької ідентичності. Насамперед, це закорінення в Києві, у свої східні джерела. Без цього УГКЦ фактично припиняє своє існування. Як вірменська громада у Львові на середину ХХ ст. припинила своє існування, тому що східна тотожність вірменської Церкви була тоді перекреслена.
Але також це західні елементи цієї культури. Не лише догматика і зовнішні елементи, а й спосіб мислення. Дуже гарно сказав світлої пам’яті патріарх Любомир Гузар, чим людина Сходу відрізняється від людини Заходу. Людина Заходу, якщо хоче молитися, пише текст молитви, дуже уважно його перечитує, кодифікує, виносить на дискусії. Якщо все гаразд, тоді людина Заходу починає молитися з цього кодифікованого молитовника. Людина Сходу молиться, зустрічається з Христом, шукає свою дорогу до Христа; але аж тоді, коли її щось припирає до стінки і заставляє артикулювати те, як вона молиться, тоді людина Сходу починає текст молитви читати. Коли зустрічаються різні цивілізаційні моделі – східна і західна, я називаю це унійним тріумфалізмом. Це і є розуміння того, що ми – греко-католики.
Традиція – це те, чого навчають усі, всюди і завжди. Її тяглість – важливий маркер. Коли традиція зустрічається з модерністю наприкінці 18-го – на поч. 19-го століть, починається етап націотворення. Твориться українська політична нація. Головна Руська Рада, Кирило-Мефодіївське товариство – це початок нової реальності для нації. Польський дослідник Мірослав Грох каже про 3 фази розвитку українського національного руху. Перший – це збирання культурної спадщини, це та сама культурно-релігійна модель, яка дала старт націєтворчому процесу. І цей старт був дуже потужним, бо галицька традиція була надзвичайно тривкою і сильною. Наприклад, на засіданні Головної Руської Ради у Львові 1848 року майже не було світських осіб – самі представники духовенства, УГКЦ, а головою Ради був владика УГКЦ Григорій Яхимович. Релігія в середині 19 ст. відіграє одну з ключових ролей. У Галицькому сеймі тоді існував Руський клуб, в якому домінували галицькі селяни і представники духовенства на чолі з владикою Спиридоном Литвиновичем.
Чим різнилися київська і галицька традиції? У Галичині обряд був зовнішнім маркером ідентичності людини до середини 20 століття. Який обряд ти сповідуєш, такою ти є людиною. Для київського богослов’я дуже важливі правові норми, географічно спільна територія. Певну статичність Галичини, попри різні політичні зміни, творила до середини 15 ст. Галицька митрополія. А пізніше – Львівська єпархія. Іван Крип’якевич казав, що в 16 ст. Львівська Русь – це була східна людина, одягнута у польський жупан; серце у неї руське, але головою вона повернута до Заходу.
Дуже важливою є мова релігії. З точки зору релігійної культури, вона є одним зі змінних кодів культури. Дуже важлива lingua sacrum – кодифікована мова (наприклад, латина на Заході, на Сході – церковно-слов’янська мова). До 20 століття церковно-слов’янська мова була елементом, який поєднував УГКЦ з київською традицією через мову літургії.
Політична легітимізація. Певна культурна релігійна модель, яка функціонує у політичному просторі, має шанс на буття тільки тоді, коли вона є лояльна або легітимна в межах держави. Треба звернути увагу, як Галичина з-під панування роду князів Романовичів, Рюриковичів перейшла під польське правління, а потім – австрійський період. Польські королі і королі Речі Посполитої фактично перебрали на себе роль сюзеренів над цією культурою, яка для них була формально чужою. У 20 столітті сталося навпаки: УГКЦ стала нелегітимною, а православна традиція на території, підконтрольній Російській імперії, була поглинута синодальною російською Церквою.
У чому рівновага унійного проекту? У 1990-х – 2000-х відбувся розпад Югославії. Це була дуже кривава війна. Ми бачимо трагедію Сербії, яка втратила Косово, що було серцем православної традиції. Велика колись Сербія розпалася на католицьку Хорватію, мусульманську Боснію і Герцеговину та православну Сербію. Чому так не сталося в Україні чи Білорусі? Тут проект Унії не призвів до роздертя української чи білоруської культур. Чому? Бо, попри все, в Харкові пам’ятають і розуміють, що «Пливе кача» – це пісня з Лемківщини, а ми так само пам’ятаємо Григорія Сковороду і православну традицію Івана Котляревського. Приклад Галичини дає найповнішу відповідь. Мені здається, що ця унікальна діалогічна модель, збережена східна руська тотожність і пізній прихід Унії – три кити, які втримали рівновагу і дали можливість зберегти цей унійний проект.
Роль Львова і Галичини в галицизації українського простору… і не лише українського. Велике Молдовське князівство – це був галицький проект, який існував тривалий час. Руська мова у Молдовському князівстві перестала бути державною лише в 1642 році. Сучасні румуни і молдовани про це забувають, але традиції Галича в них існували.
Похід Львівської катедри на схід почався в кінці 16-го – на поч. 17 століть, коли козацький проект зазнав поразки на Правобережній Україні. Мандрували ідеї, книги, друкарні (наприклад, зі Стратина до Києва), мандрували люди, видатні постаті. У 18 ст. Львівська єпархія простягнулася до Чигирина і Суботова. Це добре видно на картах 1733 року. Львівська єпархія зі Львова, з львівськими цінностями, священиками, фінансами, книгами, також тоді мандрує на схід. І до середини 18 ст. вона займає величезний простір. 50 років львівські єпископи поширюють свої ідеї, погляди, антимінси, книги на весь цей величезний простір, аж до околиць Києва. І сучасна невизнана Придністровська республіка – це був Рашківський деканат Львівської єпархії аж до 1754 року. Тому коли ми говоримо про поширення галицьких впливів, то треба розуміти, що ці впливи були дуже потужними.
Значення митрополита Андрея Шептицького. Андрей Шептицький – постать, яка пояснює феномен відкритості релігійної моделі УГКЦ у першій половині 20 ст. Це той період, який називають католицьким модернізмом. Тоді в Галичині були дві знакові особистості: станиславівський владика Григорій Хомишин, проголошений блаженним, і митрополит Андрей Шептицький.
Шептицький здійснив “Коперниківський поворот” в УГКЦ та в Галичині загалом. Він збудував релігійну модель відкритого суспільства, яке готове до діалогу з іншим, яке є інклюзивне і вміє промовляти сучасними знаками. Відбулася інкультурація – діалог Церкви з культурою і суспільством. Церква почала промовляти знаками, важливими для українського народу. І цей спадок Митрополита Андрея Шептицького досі тримає галицьке суспільство, визначає суспільні тренди, роль і значення УГКЦ в сучасній Україні.
Але маємо ще приклад Григорія Хомишина. Це творець закритого консервативного соціуму, який не відчуває потреби оновлення і модернізації. На цьому ґрунті стався великий конфлікт між Андреєм Шептицьким і Григорієм Хомишиним. Коли в 1943 році прийшов декрет Римської конгрегації про літургійну реформу і про оновлення літургійних книг, з’явилася книга “Два царства” Григорія Хомишина, яка стала підставою для політичного антиукраїнського проекту окремих польських середовищ. Навіть була ідея проголосити Григорія Хомишина речником українсько-польського поєднання.
Що означає сучасна галицизація і повернення УГКЦ до Києва? Це продовження освоєння Галичиною українського культурного і соціального простору, яке почалися ще в Середньовіччя. Насправді греко-католики повертаються до себе, бо мало хто знає, але в Києві з 1596-го по 1632 рік верхнє, митрополиче місто належало до УГКЦ і формально було осідком Київського митрополита. І лише коли польський сейм прийняв рішення повернути Софію Київську православним, і прибув зі Львова до Києва після хіротонії Петро Могила, греко-католики пішли з Софії Київської.
Сьогодні присутність УГКЦ в Києві, на мою думку, відіграє надзвичайно важливу роль. Нинішня Галичина має цивілізаційний потенціал і має потенціал освоєння України надалі. І повернення греко-католиців до Києва є прикладом цієї сили.
Якщо підсумувати, то треба сказати, що культура формує і значною мірою визначає цінності суспільства. А культура формувалася значним чином на основі релігії. Відтак релігія мала, має і матиме значення в Україні. Це демонструє Галичина. Вона є тим локомотивом, який продукує культурно-релігійні сенси. Зокрема, якщо йдеться про дискусії про події на Волині, учасниками яких були православні та римо-католики, то саме Греко-католицька Церква стає містком для діалогу. Власне релігія (може, це звучатиме дещо популістично) є промоутером європейського вектора України.
Підготувала Анна ГЕРИЧ
06.04.2018