Одна з найважливіших дилем, в якій живе сучасна Україна і над якою роздумує Церква – що таке справедливий мир у контексті російсько-української війни і чи можливо його досягнути. Як не переплутати мир із замирюванням, а також про небезпеку наївного пацифізму, загрозу РПЦ як прислужниці російської пропаганди, виклики для українського духовенства в час війни, розвиток капеланства – говоримо з отцем Юрієм Щурком, який розпочав нову каденцію на посаді декана філософсько-богословського факультету Українського католицького університету.
– Ми живемо у світі, який сколихнула нова хвиля воєн, зокрема російсько-українська. На вашу думку, де є коріння російської агресії? І чи вважаєте, що в час глобальної загрози Росії Католицькій церкві як ніколи варто переосмислювати своє соціальне вчення?
– Хотів би почати з генези російсько-української війни. В основі політичного мислення Росії – псевдоімперський комплекс, який нікуди не зникає вже не одне десятиліття. Змінювалися форми правління, але всіх їх об'єднував авторитарний підхід із де-факто диктатором на чолі. Ідеологічну складову цієї тоталітарної машини завжди плекала Російська православна церква (РПЦ), яка, за словами російського дисидента отця Глєба Якуніна, надто тісно співпрацює з комуністичним режимом і не реалізує свою місію як Церква в суспільстві. У 1990-х роках Якунін назвав її найбільш тоталітарною сектою сучасності. РПЦ фактично реалізовувала політику влади, а беручи участь у засіданнях Всесвітньої ради Церков, відверто брехала про релігійні свободи в Росії. Цей страшний симбіоз вилився у те, що прислужниця влади РПЦ витворила геноцидальну ідеологію «русского міра», який заперечує існування держави України й українців як нації. На жаль, суть життя РФ полягає у постійному і системному поневоленні інших народів.
Зважаючи на ці факти і сліпоту світу до них, не засуджене і неспокутуване зло, як каже наш моральний авторитет і дисидент Мирослав Маринович, не лише не зникає само собою – воно навіть вичекало, щоб повернутися зі ще більшою силою. Й оскільки не відбувся своєрідний «Нюрнберг» для засудження злочинів комунізму і радянського режиму, який свого часу відбувся для засудження нацизму, Росія відважилась піти загарбницькою геноцидальною війною проти України. А РПЦ продовжує в імені Христа «благословляти» на вбивство українців – понад те, жоден їхній єпископ публічно не засудив агресію проти України. Відтак все те, що робить ця «церква», хоча б з огляду на сухий фактаж, є виразно антихристиянським у своїй суті.
Українці, перебуваючи в цій війні, яку підло розпочала Росія, переживають невимовний біль, щодня потерпаючи від наслідків агресії. Це є нашою виразною реальністю. На жаль, Західний світ, який понад 80 років втішався добробутом і спокоєм, абсолютно не був готовий до реальної оцінки загрози, яку становить Росія: що бензоколонка, ресурсна база (як її сприймали) може ще й виявитися найбільшою загрозою для людства у ХХІ столітті.
Соціальна доктрина Церкви з останніх складних питань мала справу з тероризмом, який є брутальним, незрозумілим, неприйнятним. Однак усвідомлення існування зла як такого перестало бути частиною ментальності західних суспільств, які відвикли від воєн. Їхній світ не був готовим до гібридної агресії, котру провадить Росія, до належної оцінки пропаганди, яка робить зло завуальованим. І все це на тлі патологічного замилування Росією, яка перетягнула на себе здобутки всіх країн колишнього СРСР, зокрема спадщину Київської Русі.
Всі ці взаємно пов'язані процеси вилилися в те, що, виступаючи в Папському григоріанському університеті в січні 2024 року, рабин Ді Сеньї сказав, що сьогодні ми спостерігаємо декаданс богословʼя – занепад, який народжується із нездатності належним чином осмислювати процеси, що відбуваються в сучасному світі. На його думку, війна не є, як дехто вважає, поразкою для всіх – але має такою бути для агресора. Це вказує на те, що ми, українці, маємо право на законний захист, як про це навчає Церква і гарантує Статут ООН. Метою нашого законного захисту є справедливий мир – тобто мир, який є наслідком справедливості й відображає Божий порядок у світі.
Безсторонність як засіб церковної дипломатії є цілком зрозумілою – але у випадку війни в Україні є вкрай небезпечним прецедентом, оскільки не називання явного агресора агресором або ж ставлення агресора і жертви на один рівень (!) може призводити до моральної безсторонності. Така риторика завдає українцям неймовірного болю і є великою кривдою та несправедливістю. Тому окремим церковним провідникам сьогодні потрібно дуже серйозно і відважно переосмислити все те, що відбувається в Україні внаслідок геноцидальної політики Росії, – не у світлі тих чи інших політик й ідеологій, а суто у світлі Євангелія, а відтак чітко і недвозначно назвати речі своїми іменами.
– Що таке справедливий мир у контексті російсько-української війни? І найголовніше – чи реально його досягнути тоді, коли одна зі сторін заперечує право на існування іншої?
– Справедливий мир, відповідно до біблійного вчення, як я вже згадав вище, є наслідком Божого порядку. Тобто мир може бути результатом справедливості – інакше це або замирення, або якась інша форма того, що не є миром. Мир (у єврейській мові «шалом») – це не просто відсутність війни і не просто перемирʼя. Це поняття, яке має позитивний зміст саме у собі, воно окреслює те, що ми називаємо спасінням, щастям, досконалістю. І якщо мир відповідає всім цим поняттям і є результатом справедливості, це означає, що агресор є чітко означений, зло засуджене і несе спокуту (у практичній площині – репарації), а жертви війни не просто зауважені, але є належна суспільно-політична реакція, щоб допомогти усім, хто постраждав. Обовʼязковою умовою справедливого миру є запобіжні заходи, щоб унеможливити наступні напади агресора.
Про це написано вже багато, а одним із провідних спеціалістів у цій галузі є професор Університету Нотр-Дам Деніел Філпот (Daniel Philpott), який у книзі «Справедливий несправедливий мир: етика політичного примирення» («Just and Unjust Peace: An Ethic of Political Reconciliation») пропонує шість практик справедливого миру, які включають побудову соціально справедливих інституцій, визнання, репарації, покарання, вибачення, прощення. Завданням Церкви є також пояснювати, що не можна плутати християнське прощення, до якого закликає Христос, з обовʼязком держави та суспільства карати злочинців. Лише так можна досягти справедливого миру.
– Натомість Захід підштовхує нас радше до примирення...
– Західний світ, який не завжди розуміє причини цієї війни і втомився від неї, бо хоче повернутися до звичайного ритму провадження бізнесу, дуже недалекоглядно пропонує нам замирення, так званий мінімальний мир. Мені імпонує думка американського історика Тімоті Снайдера, який каже, що зараз ми спостерігаємо моральну слабкість колективного Заходу, аби визнати, що в Україні відбувається геноцид. Бо якщо це визнати – відповідно до всіх міжнародних норм, потрібно втрутитися. Виявилося, що недостатньо декларувати цінності – потрібно також бути готовим платити за них ціну. А оскільки цього робити ніхто не хоче, то відбуваються спроби замирити, домовитися. Це значно комфортніше, але у такій парадигмі, яка відкидає існування зла як такого, можна жити лише до певного часу.
Англійський дослідник, біблеїст Ніколас Томас Райт у книзі «Зло і Божа справедливість» каже, що сучасний світ настільки прикипів до фрази, що зло є просто браком добра, що загрози зла нівелюється, і на всі його прояви світ реагує з небезпечною наївністю. Тому сьогодні далеко не всі розуміють рівень загроз, які несе Росія як втілення зла – мовляв, достатньо сісти за стіл переговорів, знайти компроміс.
Втрата територій як умова зупинення війни може бути певним рішенням для збереження життів. Але це не є кроком у напрямі справедливого миру – адже тоді ми житимемо у страху повернення непокараного зла. Натомість справедливий мир настане тоді, коли над сучасною тоталітарною державою, яка носить назву Росія і яка полонила дуже багато народів і етносів, відбудеться справедливий суд за всі її злочини, в тім числі злочини останньої фази її існування – вторгнення в Україну в 2014 році і повномасштабну агресію у 2022 році. У минулому столітті цих злочинів вистачало не на один трибунал. Власне, ХХ століття могло б навчити багато, але не навчило. Захід так і не засвоїв уроку історії – що саме задобрення агресора стало причиною Другої світової війни. Тогочасний премʼєр-міністр Великої Британії Чемберлен теж думав, що він може замирити Гітлера. Натомість, прагнучи реваншу після Першої світової війни, Гітлер розпочав Другу світову.
У червні 2022 року я виступав на зустрічі консорціуму католицьких університетів, яка відбулася у Римі з ініціативи і під патронатом Університету Нотр-Дам. Коли я порівнював Путіна, який тільки прийшов до влади у Росії, з Гітлером 1919 року, то дехто, передусім представники Південної Америки, були шоковані й думали, що я щось переплутав. Тоді я ще раз підкреслив, що мова йде саме про 1919 рік, а не 1939-й. Адже вже після завершення Першої світової війни Гітлер виношував план реваншу, який вилився у Другу світову. Так само повномасштабне вторгнення у 2022 році стало наслідком плану Путіна, який дозрівав у його голові останні 20 років, як бажання реваншу після розпаду СРСР.
Але проблема у тому, що очевидне і реальне для нас не є таким в очах громадян інших країн, передусім Західного світу, в яких не відбулося 24 лютого 2022 року. І тому коли кажуть, що сьогодні ми живемо у постпостмодерному світі, де панує філософія релятивізму, кожен має свою правду і треба шукати порозуміння, українці можуть стверджувати, що цей світ помер в Україні 24 лютого 2022 року. Тепер ми чітко знаємо, що таке добро і що таке зло. На жаль, виглядає так, що поки політичні та церковні структури Заходу не зустрілися безпосередньо з такою брутальністю, загрозами, вражаючими прикладами дегуманізації, які несе російська агресія, будуть спроби задобрити зло. Коли замирюють зло звичайні громадяни, це свідчить про незрілу реакцію. Але коли це роблять політичні очільники – це безвідповідально і злочинно.
– Отче Юрію, чи спостерігаєте ви кризу духовенства в час війни, чи не плутають священники, капелани справедливий мир з пацифізмом? І, відповідно, як усе це лягає в питання, чи є гріхом вбивство ворога на війні?
– Викривлений пацифістський підхід притаманний людям, у тому числі духовенству, зокрема з тих країн, які не мають живого досвіду війни, не зіштовхнулися з жахіттям геноцидів, а сьогодні перебувають під протекторатом сильних урядів і парасолькою НАТО. Часто ті, хто обстоює абсолютний пацифізм, посилаються на погляди американського пастора Мартіна Лютера Кінга або ж індійського державного і політичного діяча Махатми Ганді. Але забувають підкреслити, що Кінг жив у Америці, яка хоч і мала тоді свої проблеми, зокрема расизм, але все ж була демократичною. А Ганді жив у Індії – колишній британській колонії, де теж була свобода слова. Отже й один і інший мали можливість вільно висловлювати свої думки, адже жили у суспільствах, які, попри різні проблеми, були інакше закроєні, ніж тоталітарні країни. Чи ми можемо уявити їхні публічні пацифістські виступи у Росії чи Північній Кореї? Очевидно, що того ж дня вони опинилися б у вʼязниці або просто зникли у невідомому напрямку.
Повертаючись до контексту України, то у наших духівників теж є певні труднощі. Я багато спілкуюся зі священниками, зокрема в рамках програми для духовенства УГКЦ «Зцілення ран війни», де пояснюю ці процеси з богословської точки зору, зокрема що таке теорія справедливої війни (законного захисту), справедливого миру, а також чому Новий завіт не є антимілітарним. На жаль, як виявилося, деякі духовні особи схильні до наївного пацифізму й іноді не вміють чітко артикулювати військовим, що те, що вони роблять на війні (захищають людей від нелюдів) – є найбільшим проявом чеснот і людяності. Коли ми зупиняємо вбивць, які прийшли із загарбницькою війною у наш дім, жертвуючи власним життям задля порятунку ближніх, ми тим самим служимо своїм співгромадянам у найвищому сенсі. Тому вкрай важливо розуміти, що захищати своїх ближніх і рятувати життя є не гріхом, а чеснотою. Слід завжди розрізняти силу і насильство. Не всяке застосування сили є насильством. Більше того, військові повинні чути від духівників і капеланів слова підбадьорення, підтримки і вдячності за жертву їхнього життя та шляхетні подвиги. Церкві потрібно плекати такий стиль євангельської риторики, у якому захист ближнього є найбільшою цінністю.
Тому, підсумовуючи, скажу, що сьогодні в окремих середовищах ще є велика потреба пояснювати, що таке теорія справедливої війни – тобто законного захисту. Застосування сили на захист безневинних не тотожне насильству, й тому не всяке застосування сили є злом. Бо ж у кожній нормальній державі існують сили правопорядку. З цим пов'язана ще одна проблема – абсолютизація прощення, тобто перенесення прощення з формату міжособистісних стосунків на обовʼязки держави. На особистому рівні ми завжди покликані до прощення, до цього закликає Христос. Але коли ми читаємо уважно Писання, то Павло у Посланні до римлян каже, що держава повинна карати злочинців: «Коли ти чиниш зло, бійся, бо недарма меч носить; вона Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло». (Рим. 13.4)
– Як Церква тепер дбає про підготовку капеланів?
– У нас є велика потреба в капеланах – як військових, так і у сфері охорони здоровʼя. І ще є вільні місця, відведені квотою держави для нашої Церкви. Капеланство потребує навчання, відповідної підготовки. Відтак філософсько-богословський факультет УКУ разом з факультетом наук про здоровʼя створили річну сертифікатну програму «Капелан в охороні здоровʼя», яка, можливо, згодом буде переведена у формат магістерської програми.
Також ми у процесі створення подібної програми для військових капеланів, яка має бути розроблена за зразком НАТО. Ще в грудні 2023 року в Амстердамі мали ґрунтовні обговорення на цю тему з нашими партнерами з протестантського університету (Protestant Theological University (PThU) в межах програми Еразмус+. Також на цій події були представники капеланських служб в Нідерландах. А у листопаді 2024 року ми зустрічалися з військовими капеланами Чехії, яка теж свого часу пережила досвід окупації. Досвід капеланів західних країн, принаймні на організаційно-теоретичному рівні, допоможе нашим капеланам вдосконалювати розбудову капеланських структур в Україні. А досвід наших капеланів допоможе західним партнерам навчитися тих речей, яких вони, не переживаючи гарячу фазу війни, просто не можуть знати.
Тішуся, що більшість священників УГКЦ не залишили Україну з початком повномасштабної війни. Ті поодинокі випадки серед духовенства, коли священники залишили своїх парафіян і подалися на Захід, – завжди великий біль для вірних. Попри те у Запоріжжі, Харкові, на Донеччині практично всі наші священники залишилися служити на своїх місцях. Й особисто мене це спонукає думати, що хоча ми як Церква, можливо, інколи повільніше реагуємо на різні виклики, однак те, що наше духовенство залишається з людьми на місцях у дуже скрутних обставинах, творить горизонтальні християнські спільноти і дуже сильно додає для нашої стійкості.
Памʼятаймо, що нашим священникам також потрібна підтримка, тож молімося за них так, як вони моляться за нас. У жовтні цього року ФБФ провів модуль, що стосується викликів у час війни, під назвою «Зростання у Христі» для Донецького екзархату. Ми пересвідчились, наскільки важливими і потрібними є подібні речі і як наше духовенство обʼєднане перед обличчям безпрецедентної загрози. Мужня постава наших священників Донецького та Харківського екзархатів, яких я мав честь відвідувати цього року, є для мене вражаючим свідченням, яке будує мою віру. Через них Бог лікує рани нашого народу.
– Розповідаючи про досвід капеланства, ви заторкнули тему міжнародної співпраці. Наскільки якісно Україна і УГКЦ представлена у Ватикані? Які є виклики у комунікації і чи там чують нас?
– Найперше скажу, що наша Церква завжди діє через офіційні канали єрархії – і це добре, бо таким чином ми керуємося Євангелієм. Ця війна показує також і те, що нам дуже потрібні відповідні фахівці для горизонтальної комунікації, терпеливого представлення своєї позиції як на офіційному рівні, так і на рівні міжособистісного спілкування священників. Мета – обʼєктивно представляти Україну та УГКЦ у світі, ще й на противагу пропаганді РПЦ, піддавшись впливу якої, Західний світ недооцінював роль України та Української греко-католицької церкви, яка пережила підпілля, геноцидальні акти, але вистояла. Думаю, що світ буде подивований, коли відкриватиме для себе Україну в духовній площині. Але для цього потрібно мати наших людей у різних міжнародних та церковних структурах, в тому числі у Ватикані.
Україна представлена у Ватикані передусім через нашого посла (з 14 грудня 2021 – Андрій Юраш, – ред.), якого, на жаль, одного на все не вистачає. Маючи завдання та покликання, нам бракує добре підготовлених людей, які можуть ефективно працювати на цьому полі. Очевидно, треба посилювати комунікацію і розширювати наше представництво через контакти Блаженнішого Святослава і його представника. І, я думаю, Блаженніший інтенсивно над цим працює. Його щоденні виступи уважно слухають у Ватикані, й уже навіть є захищені наукові роботи на теми, які заторкує у своїх виступах Блаженніший. Цих виступів є багато і деякі вже навіть вийшли друком.
Друга важлива річ – послання Синоду єпископів УГКЦ «Рятуйте пригнобленого з рук гнобителя», яке можна знайти на офіційному сайті УГКЦ. Цей текст є реакцією Церкви на російську агресію. Це послання уважно читали у Ватикані, зокрема кардинали. Також була реакція американських богословів – дехто з них вважає, що це найкращий текст, який написаний будь-якими релігійними лідерами, незалежно від конфесії, про питання війни і миру. Цей текст перекладений на шість мов і буде цікавий не лише для духовенства, а й для тих, хто готовий прощатися зі своїми сентиментами й ілюзіями щодо Росії. Тож праця триває.
Третя важлива річ – дипломатична школа, над якою працюють митрополит Філадельфійський, президент УКУ Борис Ґудзяк та його команда. Вона покликана формувати фахівців, які зможуть належним чином представляти наш український і церковний порядок денний у світі.
– Розкажіть про роботу філософсько-богословського факультету УКУ. Як змінилося бачення цілей, зважаючи на виклики війни?
– З початком моєї першої каденції у 2020 році на бакалаврській програмі з богословʼя ми створили т. зв. програму "Богословʼя +", яка надає студентам окрему мікрокваліфікацію. На практиці це означає, що студенти-богослови в УКУ мають нагоду вивчати курси з психології, медіакомунікацій чи менеджменту, а також поглиблено занурюватись у вивчення церковної історії, академічного богословʼя та класичних мов. Адже інтердисциплінарний підхід дозволяє богословам використовувати різні шляхи донесення Євангелія. А у магістерській програмі ми додали ще один семестр, який присвячений публічному богословʼю і є повністю прикладним. Реалізовуємо це через залучення студентів до наукових проєктів, міжнародних взаємодій тощо.
Також ми розвинули ліценціатську та докторську програму за сімома напрямками, в яких зосереджуємося як на сучасних викликах, що стоять перед людством, так і на дослідженні джерел християнства (т. зв. Ad fontes). Для того, щоб ми могли ділитися, чим живе факультет і виходити назовні, ми розробили сертифікатні програми «Християнська керигма в часи кризи», «Основи християнської віри», «Від Сотворіння до Нового Творіння», «Християнська традиція сучасного світу», «Від слова до слова», «Капелан в охороні здоров’я».
Головне завдання філософсько-богословського факультету УКУ – через якісну богословську освіту будувати суспільно орієнтовану Церкву, яка здатна реагувати на виклики сучасності. Працівники нашого факультету намагаються щодня розпізнавати ці потреби та виклики – і відповідно до них будувати освітні траєкторії.
– Ви також є головою Комісії кадрового забезпечення УГКЦ. Розкажіть про працю на цьому напрямі.
– Завдання комісії – допомагати єпископам у формуванні осіб, які можуть послужити своїм єпархіям у тих чи інших ділянках. Сама комісія не формує кадрової політики, але ми намагаємось більше розуміти ситуацію в єпархіях, щоб пропонувати владикам як, що і де саме найкраще навчати випускників семінарій чи богословів-мирян, щоби згодом вони були ефективними для тих чи інших служінь. Також на весняному Синоді єпископів УГКЦ 2024 року ми запропонували єпархіям користати з різних можливостей, які пропонує УКУ, зокрема на сертифікатних програмах, реалізувати т. зв. постійну формацію для священників у межах виконання стратегії УГКЦ 2030 «Ми йдемо з Христом». Владики одноголосно погодили цю пропозицію. Відповідно, ми повідомляємо єпархіальні управління про можливості брати участь у освітніх програмах, які допоможуть нашим священникам опанувати потрібні знання, навички, компетенції.
– Отче Юрію, якою сьогодні повинна бути Церква, щоб її голос чули у різних середовищах?
– Щоб Церква була ефективною, вона повинна навчитися промовляти до сердець усіх. Є люди віруючі, є невіруючі. Але часто ті, які вважають себе невіруючими, живуть за принципами християнства. Чеський філософ і богослов отець Томаш Галік говорить про таке явище, як «віра невіруючих».
Є також інше поняття, яке свого часу означив німецький священик-єзуїт Карл Ранер, – так звані «анонімні христини». Йдеться про те, що є люди, які ніколи не мали нагоди пізнати Христа, але живуть у відповідності зі здоровим сумлінням і тим самим суголосні з духом Євангелія. Кожна людина створена на образ і подобу Божу, і тому покликана реалізувати Його мудре та справедливе правління в цьому світі. Саме тому ми часто будуємо причинно-наслідкові звʼязки, намагаємося все впорядковувати. Ми не терпимо хаосу, бо тоді наше серце не є в мирі, ми не можемо будувати стосунки та бути задоволеними життям. Намагання вписати своє життя у Божий порядок – це те, що дає нам сили змістовно діяти, боротися, у нашому випадку також і захищати свою землю та бути гідними громадянами. І якщо люди є практикуючими християнами, вони не можуть бути безвідповідальними громадянами. Це суперечить Божому порядку.
Окремо хотів би наголосити, що Церква має вміти промовляти до молодих людей, адже їм належить майбутнє, вони краще відчувають його й орієнтуються в ньому. І якщо ми хочемо розуміти, куди рухатися, то не можемо ігнорувати молодь, а маємо бути з нею видимо й невидимо – цікавитися її думкою, слухати, присвячувати свій час, допомагати рости у Христі. Для цього треба великої терпеливості та багато гумору. Якщо ми це зрозуміємо, тоді до Церкви приходитимуть молоді люди, бо відчуватимуть, що тут вони не є чужими, а їхній досвід, думки й таланти є цінними. Такої Церкви ми всі потребуємо і про таку мріємо.
Розмовляла Оксана Левантович
Фото: Лесик Урбан
26.12.2024