Історія дослідника-ентузіаста із російського Петрозаводська Юрія Олексійовича Дмитрієва, суд над яким триває вже другий рік, має завершитися 3 квітня. Йому оголосять вирок, а попередньо прокурор вимагає для історика 9 років суворого режиму, хоч жодна експертиза й жоден аналіз не знайшли доказів його вини чи складу злочину.
Юрій Дмитрієв. Петрозаводськ. 4 серпня 2013 р.
I
В Україні про Юрія Дмитрієва дізнались у 1990-х роках. Наприкінці 1997-го вийшов перший (із трьох) том видання «Остання адреса: До 60-річчя соловецької трагедії», де були опубліковані фотокопії "розстрільних протоколів" – ухвалених у жовтні 1937 року вироків про розстріл 1116 в'язнів Соловецького табору особливого призначення – так званого "соловецького етапу".
ГУЛАГ, Соловки, колективна пам’ять та забуття, зокрема Сандармох, мене цікавлять давно. Якось читала збірник, котрий уклав Дмитрієв, втім, стежити за його долею почала значно пізніше – через репортаж «Справа Хоттабича», якому вже майже рік. За цей час історія «меморіальця» із Карелії виросла до справжнього детективу. Із типовою (втім, від того не менш абсурдною) фабулою.
Наукові інтриги, ФСБ, російські телеканали, «іноземні агенти», звинувачення у виготовленні дитячої порнографії (за анонімним доносом), кампанія з дискредитації «Меморіалу», а далі – монастир РПЦ, який претендує на землі та туристичні потоки найбільшого виправного табору СРСР. Це клаптики, з яких можна лише приблизно скласти зображення.
Щодо обвинувачення: 9 років тому історик з дружиною удочерили дівчинку. Процес був складним, Дмитрієв провчився у школі прийомних батьків, судився з органами опіки. Дівчинка хворіла на дистрофію та відставала у розвитку. Тому протягом трьох років (2012–2015) історик періодично фотографував доньку, аби мати докази покращення її здоров’я та того, що дитину ніхто не б’є, як аргумент для соціальної служби. Коли їй стало помітно краще, претензії зняли. А за кілька років ці фото раптом з’явились у слідчому комітеті.
Кожна подія має причину та привід, і їх не можна плутати. Однією з причин того, що сталося з Дмитрієвим, називають оприлюднений «Меморіалом» поіменний список чекістів, які чинили репресії. А привід (обвинувачення) російські вповноважені органи обрали максимально брудний – дитяча порнографія. Відволікаючим маневром стали спекуляції в пресі про «іншу правду Сандармоху».
Втім, затримання історика та суд над ним не минули тихо. У системі стався збій: почалася безпрецедентна публічна кампанія на захист Дмитрієва. Онлайн-петиція, відеозвернення небайдужих людей, флешмоби впродовж затримання, а коли о 7-й ранку 27 січня цього року історика випустили зі СІЗО під підписку про невиїзд, удома його чекало ще й кілька мішків листів із різних країн. Два місяці на свободі, кілька екскурсій, інтерв’ю та копітка робота над запланованими книжками.
Що такого він зробив для всіх цих людей? Чому цей дивак-відлюдник на сьомому десятку років отримав увагу медій – те, чого він зумисно уникав?
Ми спробуємо переказати історію про те, якою є ціна спроби «ворушити минуле».
За два місяці до арешту Юрія Дмитрієва, у жовтні 2016 року міжнародна правозахисна організація «Меморіал» була внесена до «списку іноземних агентів у Росії», а за півроку до арешту дослідника у фінській пресі вийшла суперечлива стаття російського дослідника (петрозаводця, як і Дмитрієв) Юрія Кіліна про можливість того, що у частині могил у районі Медвєж’єгорська можуть лежати не жертви НКВД, а радянські полонені, нібито закатовані фінами в роки Другої світової війни. Озираючись назад, можна простежити, як ця публікація запускає формальний відлік у справі Юрія Дмитрієва. Відлік політики релятивізації Сандармоху. У статті Кіліна про «Меморіал» не згадано. Втім, у російських медіа починають писати про «різні правди», журналісти посилаються на скани документів, надані ФСБ, які начебто все доводять. Заголовки розповідають про «другу правду» Сандармоху…
Виступ Юрія Дмитрієва на траурному мітингу у Сандармосі. 5 серпня 2013 р.
Через місяць після виходу контраверсійної статті вперше за 19 років на поминальних подіях у Сандармосі не було жодного представника влади. Вісімнадцять разів щороку приходили, а тут – нікого. Збіг обставин? Чи зміна, так би мовити, політики пам’яті? Ще через місяць проходить наукова конференція, а згодом видано цілий збірник про ту «іншу правду Сандармоху», а в ньому – скани документів із Центрального архіву ФСБ, які, втім, ніяких конкретних доказів невідомих поховань у Медвєж’єгорську не демонструють.
Дмитрієва арештували через півроку після виходу статті, а через три тижні після його арешту на телеканалі «Росія 24» був показаний фільм про «Меморіал», організацію – іноземного агента та про «аморального» дослідника Юрія Дмитрієва (у фільмі всупереч усім презумпціям використані конфіденційні фотоматеріали зі судової справи). У червні 2017 року в Петрозаводську на конференції стосовно «другої правди» її учасникам нічого, по суті, довести не вдалося. А представників «Меморіалу» не неї не запросили.
Детальніше – у спецрозслідувані Анни Ярової «Переписати Сандармох», за яке авторка отримала незалежну премію “Редколлегия”.
Не лише «Меморіал» як «організація – іноземний агент» дратує останніми роками людей влади у Росії. На тій же російській Півночі, на Соловецьких островах триває боротьба за землю та «туристичні» гроші між монастирем Російської православної церкви та музеєм ГУЛАГу, створеним на місці найбільшого в СРСР «виправного» табору СЛОН. Для порівняння, паломники до монастиря – це 7-8 тисяч відвідувачів на рік, а музей за той же час відвідує пересічно 20 тисяч людей. Така ситуація вже давно не влаштовує ченців, тому вони невдоволені дослідниками історії ГУЛАГУ в принципі. Вже коли судова справа Юрія Дмитрієва тривала, журналістка «Нової газети» Анастасія Миронова відвідала Соловецькі острови:
«Буває так, що й одна крапля крові змиває міста. Що тоді сказати про тисячі мучеників, які топтали соловецьку землю? Якщо скласти разом голоси ув’язнених, то крізь цей моторошний крик не чути буде пісень усіх разом взятих соловецьких монахів» («Соловецкие доносы» // Новая газета).
ІІ
Для історії України 1920–1930 років тема репресій – одна з ключових, а її символом, безумовно, є Соловки.
Шість десятиліть про долю так званого соловецького етапу (а в його складі було понад 300 українських письменників, поетів, науковців, громадських і державних діячів) нічого не було відомо. Нарешті під час недовгої "архівної відлиги" в Росії стали доступними документи. А завдяки невтомним пошукам активістів "Меморіалу", зокрема Веніаміна Іоффе та Юрія Дмитрієва, у липні 1997 року в Карелії біля Медвеж'єгорська в урочищі Сандармох було виявлено місце масових розстрілів. Історія цих пошуків була коротко описана у передмові до "Останньої адреси".
Оксана Юркова працює в Інституті історії України НАН України та професійно досліджує цей період. Каже, що говорити про Соловки і не згадувати про Міжнародне товариство "Меморіал", зокрема Юрія Дмитрієва, неможливо:
«Одразу після виявлення розстрільного полігону в Сандармосі почав створюватись меморіал. Вже у жовтні 1997 року до Сандармоху прибула українська делегація, на місці розстрілів був встановлений дерев'яний хрест, який привіз довголітній в'язень радянських таборів, письменник і філософ Євген Сверстюк. У 2005 році поруч із дерев'яним хрестом українці Карелії встановили величний кам'яний козацький хрест "Убієнним синам України"».
Починаючи з 1997 року і до початку воєнної агресії Росії проти України щороку колишні політв'язні, родичі загиблих, журналісти, науковці з України відвідували Сандармох і Соловки. В останній такій поїздці, приуроченій до Міжнародних днів пам'яті жертв Великого Терору 1937–1938 рр., взяла участь і пані Оксана:
Юрій Дмитрієв виступає біля Козацького хреста "Убієнним синам України". 5 серпня 2013 р.
«Тоді ж у серпні 2013 року я і познайомилась із Юрієм Дмитрієвим – він був разом з українською делегацією і в Петрозаводську під час зустрічі із членами товариства української культури "Калина", і у Сандармосі під час траурного мітингу, виступав біля козацького хреста.
Тому "справа Дмитрієва" має для мене й особистісний вимір – мені небайдужа доля дослідника, який зробив надзвичайно багато для виявлення місць розстрілів та поховань репресованих у Карелії (у тому числі й на Біломорканалі) та на Соловках, встановлення імен та впорядкування баз даних репресованих і спецпоселенців. Непроста, але дуже щира і відкрита людина, він не зробив нічого кримінального і має бути вільним.
Я без вагань підписала листа "Меморіалу" з вимогою звільнити Дмитрієва після його безпідставного арешту (між іншим, арештували його після того, як "Меморіал" оприлюднив поіменний список катів-чекістів, які брали участь у репресіях; до укладання цього списку доклав свою працю і Дмитрієв; це, можна сказати, була така собі "чекістська" помста "Меморіалу"). Разом зі мною лист підписували мої колеги-історики та члени товариства "Соловецьке братство", яке діє в Україні з 2014 року. Із листом-протестом виступила й українська громадськість. Інформація про перебіг процесу над Дмитрієвим поширюється в українських ЗМІ, соціальних мережах».
Справу Дмитрієва дослідниця називає «абсолютно нецікавою» і додає:
«Вона показова і типова.
Для дослідників масових репресій у справі Дмитрієва немає нічого нового. Провокації. Фальшиве обвинувачення. Підкидання "доказів". Вибір "компрометуючої" статті Кримінального кодексу. Тиск на суд. Підроблені експертизи. Закриті судові засідання. Дезінформація про судові засідання, їх перенесення. Психіатрична лікарня.
Це все направлено на залякування – якщо не підсудного (впевнена, що такі, як Дмитрієв, не ламаються), то його колег – щоби не досліджували репресій, не вишукували імен та могил невинно убієнних, не називали імена катів.
Нащадки чекістів у Росії, що все більше закривається від світу, хочуть реваншу – недарма прокуратура, попри всі спростування, вимагає для Дмитрієва 9 років суворого режиму – і це після того, як його випустили з тюрми на підписку про невиїзд через брак доказів! Такі, як Дмитрієв (та й взагалі весь "Меморіал") їм заважають».
Публічність і широкий розголос дозволили привернути увагу до справи Юрія Олексійовича. У російській пресі з'явилося багато матеріалів про його діяльність та про нього самого; перебіг процесу висвітлював і висвітлює дуже широко сам «Меморіал», громадськість і журналісти спрацювали грамотно. Дослідниця переконана, що саме завдяки розголосу Дмитрієв зараз не у в’язниці.
«Почекаємо на вирок суду – він, як повідомили, має бути 3 квітня.
Боротьба проти безпідставних переслідувань та репресій людини будь-якого фаху має об'єднувати представників різних професій: фактично, боротьба за свободу одного означає боротьбу за свободу всіх. Інтернет та соціальні мережі в цьому надзвичайно помічні».
Вперше слово «Сандармох» пролунало в Україні 20 років тому. З того часу вийшло кілька книжок і збірників документів, знято документальний фільм, написано десятки статей про соловецький етап і тих українців, які тоді загинули. Соловки – цей образ уособлює гулагівську «країну мук і відчаю». Зрештою, не так багато у нас знають і про Биківню, Дем'янів Лаз, інші місця масових поховань і розстрілів репресованих, каже пані Оксана:
«Дмитрієв віднайшов не лише Сандармох, не треба зводити його роботу до виявлення лише цього розстрільного полігону. Він опрацював надзвичайно велику кількість архівних документів, встановив тисячі імен репресованих, уклав поминальні списки Карелії, виявив кілька десятків місць захоронень.
Він – дослідник, роботи якого варто читати (а написав книжки про Сандармох і Біломорсько-Балтійський канал, в його доробку багато статей про людей, імена яких він повернув із небуття).
Думаю, що про важкі події, зокрема про репресії, доцільно говорити мовою документів. Адже ніщо так не вражає, як документи (відповідно та фахово прокоментовані, само собою). Уявляєте ваші відчуття, коли ви гортатимете перший том видання "Остання адреса", а там напроти 1116 прізвищ буде 1116 разів написано "РАССТРЕЛЯТЬ"»?
Під час останніх двох місяців, перебуваючи вдома, Дмитрієв сказав, що після СІЗО куди краще розуміє долі тих, чиї останки він шукав і перепоховував усі ці роки. Росіяни, українці, білоруси, фіни…
В одній із тих книжок, до яких я повертаюся, є такі слова:
"– Тому, Якобе, я не маю поняття, кого тут насправді ховаю, – підсумував свій виклад отець Памфіле.
– Якщо мерців поскладати наново, то вони можуть виявитися на чверть турками, на чверть римлянами і на дві чверті даками.
Або навпаки. Якщо то були невірні, хай простить мені Господь, але за кістками я походження визначати не вмію.
А тоді він нахилився до мене і прошепотів, прикривши долонею рот:
– Так я й скажу Йому, коли Він мене запитає."
Каталін Доріан Флореску "Якоб вирішує любити".
3-го квітня у справі дослідника місць масових поховань жертв радянських репресій Юрія Дмитрієва прозвучить вирок. Чи буде він справедливим?
Світлини Оксани Юркової
P.S. Примітка від 3 квітня 2017 року:
Російський суд, який нині мав винести вирок у спроаві Юрія Дмитрієва, переніс своє рішення на 5 квітня.
02.04.2018