25 березня минуло 150 років від дня народження громадсько-політичного діяча, державника, дипломата, представника давнього боярського роду Миколи Миколайовича Василька (Миколи рицаря фон Василька, нім. Nikolaus Wassilko von Serecki, рум. Vasilco, 1868–1924).
Коли він у ще зовсім непохилому віці відійшов у вічність, чернівецька газета «Зоря» так відгукнулася на цю втрату: «Аж надто бідний на провідницькі таланти нарід український утратив одного з найбільших своїх людей» ¹.
А оскільки й нині наш народ чомусь бідний на ці таланти, то варто ближче познайомитись з діяльністю Миколи Василька, який також працював у непростий час, проте йому вдавались дуже важливі для української державності речі – навіть з погляду нашого часу.
Він належав до давнього боярського роду Васильків. За фамільною легендою, рід Васильків походив із Київської Русі і нібито вперше згаданий 1097 року. Васильки мали бути нащадками князя Перемишльського Василька Ростиславича.
1350 року боярин Панку (Панько) на лівому березі Серету для свого єдиного сина Луки (Лукаша) заснував поселення Lucavăţ (Лукавець) – найдавніше поселення в цій околиці.
У період Молдавського князівства рід зрумунізувався або, як тоді казали, зволощився. Сини Лукаша були лицарями при дворі князя Олександра Доброго. Грамотою від 16 лютого 1428 року закріплено родові маєтки. Пізніше боярський рід згадано у грамоті князя Штефана Великого від 15 березня 1490 року. У грамоті від 4 лютого 1676 року польський король за видатні заслуги в битві при Хотині (1673) надає родині титул баронів. Диван Молдови в акті від 24 січня 1681 року згадує, що рід є великими боярами.
Герб роду Васильків 1788 року (на основі гербу Сас)
У документі 1773 року згадано, що бояри Васильки обрали родовим гніздом містечко Берегомет, відбудували храм Св. Миколая на місці старої дерев'яної церкви, який освятили 1786 року. Вже на початок ХІХ століття Василькам належав понад десяток сіл Буковини, це були одні з найбільших землевласників краю. Грамотою від 14 липня 1855 року лицар Йордакі Василько отримав від цісаря Франца Йосифа I титул австрійського барона з приставкою Серетський (Serecki) для себе і своїх нащадків. Він почав будівництво замку Берегомет, в який переїхав 18 квітня 1861 року. Грамотою від 19 жовтня 1918 року цісар Карл I надав Василькам графський титул.
Й от в одного з цієї родини – магната-землевласника, члена Буковинського сойму Миколи Василька в родинному селі Слободзія-Комарівці Сторожинецького повіту (нині село Лукавці Вижницького району) 25 березня 1868 року народився син, якого також назвали Миколою (Николаусом або, як його звали в родині, Коко). За тодішнім звичаєм, до 10 років дитину виховували під наглядом матері Євгенії Науман домашні вчителі. Відтак батьки не пошкодували коштів і відправили здібного хлопця на науку до Відня, у найпрестижніший столичний закритий заклад для юнаків із шляхетних родин «Терезіанум», основним завданням якого було виховання освічених чиновників і дипломатів. Вихованці цього закладу згодом стали впливовими діячами внутрішньої та зовнішньої політики Австро-Угорської імперії (і не лише її). Микола Василько у свій час не раз скористається у своїй політичній діяльності зв’язками, здобутими в Терезіанумі.
Згодом він вільно володів румунською, німецькою, українською, французькою, англійською мовами, добре знав латину та греку.
Науку в Терезіанумі Микола Василько завершив 1887 року, після чого пройшов однорічну військову службу при 16. гусарському полку в Чернівцях. Далі студіював на правничому факультеті Чернівецького університету. А маючи дуже великі «кишенькові» гроші, він у юнацькому за короткий час прогуляв чималенькі суми. І то так, що чернівчани навіть через десятиліття переказували розповіді про його юнацькі пригоди й розваги, з часом уже й додумані. Адже він блискуче закінчив університет. За рік до закінчення навчання померли обидва його батьки, тож Микола Василько перебрав на себе маєтки в селі Слободзія-Комарівці (а це були дві громади). І, треба сказати, він дуже добре дав собі з ними раду. Як не дивно, саме володіння цими маєтками зробили його справжнім українським політиком у доволі молодому віці (на той час мав лише 23 роки).
Слободзія-Комарівці завжди були українським селом. На той час, коли Микола Василько вступив у володіння ним, у селі мешкали 684 українці, 37 румунів, 34 євреї та німці. Новому господареві довелось уважніше вникнути у взаємини, які панували в громаді.
Заради справедливості треба зазначити, що дуже велику роль у визначенні свого українського коріння на той момент мав для нього видатний громадсько-політичний діяч Буковини (хоч і родом із Перемишля), лікар Василь Волян, одружений з рідною тіткою М.Василька. Саме він переконав молодого Миколу пристати до українського табору.
Микола Василько з дитинства був вихований у волосько-німецькому дусі і з молодих років, як він сам казав, «за компанію» брав участь у румунських національних товариствах, бо його батьки себе позицінували як румунів. А на початку власної політичної кар'єри Микола Василько належав до табору «старорусинів» (москвофілів).
На той момент, коли молодий Василько став дідичем у родовому селі, священиком там був румун, який не хотів визнавати національних прав українців і вів службу Божу румунською мовою. Для селян того часу то було дуже важливо і вони не раз звертались до молодого панича, аби він прислухався до їхніх духовних потреб. Треба віддати належне Василькові, попри молодий вік, йому вдалося досить швидко вирішити надзвичайно делікатну й важливу проблему. Священику таки довелося перевести Службу Божу на українську мову. Аби остаточно залагодити справу, М.Василько власним коштом збудував будинок для священика і запросив іншого панотця зі сусіднього села. Новим священиком був Віктор Захаровський, який не лише був українським священиком, а ще й потім довший час – довіреною особою Миколи Василька. За мудре вирішення церковної проблеми останній отримав від митрополита Сильвестра архієрейське благословення і декрет визнання. А це вже був політичний аванс на майбутнє.
Тоді ж Микола Василько вчинив ще один важливий для молодого чоловіка крок – він одружився. Його обраницею стала Ольга Гергелі. Вона належала до знатного роду Гергелі-Форгашів й отримала в посаг 140 тисяч корон. А молодий господар продав свої володіння в селі Слободзія-Комарівці і придбав маєток у Верхньому Лукавці, суто українському селі, яке понад 400 років до того було родовим гніздом Васильків. За ним перебрався й отець В.Захаровський, а самого Василька обрали старостою громади. Він дуже швидко завоював авторитет у селян, бо захищав їхні інтереси, насамперед соціально-економічні. Аби краще розуміти та спілкуватися зі селянами однією мовою, він бере уроки української в місцевого вчителя. Також переводить сільське та церковне діловодство на українську мову. Це викликало неабияке захоплення у всіх верств місцевого населення.
Мабуть, варто прислухатися, як такі несподівані зміни у світобаченні магната Миколи Василька обґрунтував професор Олександр Добржанський:
«Можна назвати декілька причин, які обумовили щире, доброзичливе ставлення М.Василька до українських селян та їх національних потреб. По-перше, це, як уже зазначалося, його природжене відчуття політичної ситуації і розуміння того, що потрібно рахуватися з вимогами селян. Певну роль тут, мабуть, відіграло і навчання в Терезіанумі, в якому на той час було чимало викладачів з прогресивними ідеями. По-друге, великий вплив на М.Василька в цей час мав відомий буковинський лікар і політичний діяч В.Волян. Його дружина була рідною тіткою М.Василька. В.Волян, будучи професором медицини, директором крайової лікарні, депутатом австрійського парламенту та буковинського сейму, справляв значний вплив на політичні відносини в краї. Саме він разом з І.Тимінським виступив у 1892 р. з ідеєю створення якоїсь третьої політичної течії в українському русі, яка б зайняла проміжне становище між українцями і румунами. [...] По-третє, як зазначав пізніше сам М.Василько, у нього склалися досить напружені відносини з деякими лідерами румунського руху, що, мабуть, не сприяло його політичній кар’єрі в румунському таборі і обумовлювало пошук можливостей проявити себе серед представників інших націй» ².
Треба також додати, що спроби Василя Воляна створити партію консервативних русинів зазнала поразки, і він прилучився до москвофілів. Зрозуміло, що Микола Василько слідом за своїм ідейним провідниом подався туди ж. Хоча не вступав до їхніх товариств і на раз мав суперечки з ортодоксальними москвофілами.
Микола Василько почав робити перші невеликі, проте дуже вагомі кроки своєї політичної кар’єри. У 1895 році заснував у своєму селі читальню, яку сам й очолив. І не далі, як через два роки, представники консервативного русинства, до якого належав він з Воляном, спробували висунути його в депутати австрійського парламенту. Проте йому на той момент ще не виповнилося 30 років, і він не мав права бути обраним. Цим одразу скористався румунський політикум, піднявши галас. Василько негайно зняв свою кандидатуру: «Прийшовши однакожъ до переконанья, що в теперешнѣмъ часѣ предводительство румунской партіи почиваеть въ рукахъ людей, котри̂ личныхъ интересôвъ общихъ отдѣлити не умѣють, черезь що моя личнôсть можеть статись причиною злыхъ отношеній межи обома партіями». Таким було його політичне бачення в неповних 30 років. На той час він ще тримався ідеї про спільність дій українців і румунів у вирішенні крайових справ. А свої політичні «університети» пройшов у виборчому штабі Василя Воляна, якого було обрано до австрійського парламенту.
А задля власної політичної кар’єри того ж року заснував Вижницько-Путилівську раду, аби «образовати жителей повѣта выжницко-путиловского, яко найзабытшого угла цѣлой Буковины, подъ національнымъ на щирыхъ самоотверженныхъ русинôвъ». Свою програму підкріпив конкретними справами, як-от збудував школу в селі Лукавці, заснував читальню «Руської Бесіди», дав кошти на побудову церкви.
Колишій будинок Миколи Василька у Чернівцях (сучасна адреса – вулиця Шевченка, 40)
У 1898 році Микола Василько таки отримав місце в буковинському соймі. Правда, і тоді не обійшлося без скандалів, бо ж опоненти закидали йому, що він нібито не повернув якогось боргу. Проте Василько твердо відкинув ці звинувачення.
Брама колишнього будинку М.Василька в Чернівцях з фамільним вензелем Васильків
Перемогу на виборах 1898 року він отримав цілковиту. А оскільки сам собі проклав шлях до політичних посад, то, отримавши їх, вважав за потрібне казати й робити все, що вважав за потрібне. Інша справа, що він усе життя був проникливим політиком, розумів політичну ситуацію й умів собі заробляти потрібний авторитет. Отже, щойно Василько переступив поріг Буковинського сойму, як заявив про себе як про самостійного політика.
«16 грудня 1898 р. він українською мовою склав присягу депутата, а вже 18 грудня виступив із двохгодинною промовою, яку розпочав так: «Вступивши тут яко заступник руського народу заявляю, що руському народу служити буду вірно, а конституційні права і свободи всіх жителів Буковини захищати буду чесно. Із принципових причин починаю по-руськи, а щоби мене всі розуміли, говорю далі по-німецьки» ³.
Першою надзвичайно серйозною проблемою, яку взявся вирішувати посол М.Василько, була церковна, що й донині залишається проблемою дражливою і мало коли вирішуваною. Разом із депутатом-народовцем Єротеєм Пігуляком він надіслав «Меморіал» у Святий Буковинсько-Далматинський Синод. У ньому захищав належне місце українців у Буковинській православній митрополії і запропонував розділити буковинську архієпископську консисторію на дві секції – українську та румунську, аби справедливо вирішувати церковні справи обох автохтонних народів. І навіть запропонував, аби архієпископа Чернівецького і Радівецького по черзі призначати з українців і румунів. Звичайно, це викликало неабиякий супротив з боку москвофілів і румунів.
Це делікатне питання так і не було до кінця вирішене в Австро-Угорщині, бо цьому перешкодив початок Першої світової війни.
Ще одним несподіваним і дуже сміливим кроком в діяльності Василька була «надзвичайно гостра і смілива критика державних службовців різного рангу за недобросовісне виконання ними службових обов’язків» ⁴.
Свої перемоги він завжди здобував власними силами та дуже конкретними справами. Це був молодик з доволі амбітними цілями, який мав чітке бачення перемоги, причому, як покажуть пізніші події, цілі були абсолютно слушні.
А Василько, попри державні та господарські справи, ніколи не забував проблем своєї громади, яка його підтримала і підняла на високі щаблі влади. Тому, коли в його селі викінчили церкву (до неї він також приклався конкретними справами та коштами), то Василько використав це в найкращих традиціях для своєї політичної реклами. Храм висвятили 1899 року в присутності понад 15 тисяч мешканців навколишніх сіл. Василько знав, як робити все з розмахом. Тому на це дійство, направду дуже важливе для глибоко віруючого православного люду, спеціальним поїздом прибув президент краю барон Бургіньйон, митрополит Аркадій і багато інших духовних та світських осіб. Звичайно, що про таку подію розголос пішов по всій Буковині й поза нею.
І коли того року відійшов у вічність його ідейний натхненник, депутат австрійського парламенту Василь Волян, зрозуміло, що на його місце свою кандидатуру запропонував саме Микола Василько. Він умів дипломатично домовитися з народовцями, вже віддавна мав беззастережний авторитет серед народу, та й опоненти серед москвофілів розуміли його роль, і їм довелось змиритись з його кандидатурою. Отже, вибори лише підтвердили його авторитет – за Василька одностайно проголосувала більшість виборців.
Микола Василько у той час тримався ідеї об’єднання «руських» партій. На це народовці відмовчувались, а москвофіли були категорично проти, та й, мабуть, сам Василько уже починав розуміти примарність цієї ідеї.
А позаяк він уже знав з досвіду, як важливо заявити про себе з перших днів з високої трибуни, то й у Відні не оминув нагоди скористатись цим.
«Щоб добитися слова, він домовився з депутатами партії молодочехів, які поступилися йому чергою. Його виступ був позначений ґрунтовністю і багатоплановістю. Він торкнувся таких важливих тем як недостатнє фінансування громадських робіт в краї, бездіяльність товариства крайової культури, автохтонність українського та румунського населення краю, міжнаціональні взаємини, суперництво двох українських партій (народовців і москвофілів) тощо. М.Василько зумів привернути увагу поважного зібрання до проблем Буковини.
Виступаючи у сеймі та парламенті, М.Василько не боявся піддавати найгострішій критиці своїх опонентів, незалежно від того, які посади вони займали. Він викривав зловживання румунських бояр в управлінні релігійним фондом, торгівлі лісом, аферах з позичками під різні державні роботи тощо» ⁵.
Зрозуміло, що далеко не всі були в захваті від його рішучих дій. Німецькі та румунські політики спробували провчити дещо самовпевненого барона і перестали залучати його до депутатських комісій буковинського сойму. Це було порушенням закону, і проти цього виступили всі українські депутати, покинувши засідання сойму і скликавши натомість багатотисячне народне віче, на якому викрили протиправні дії опонентів. Це мало дуже велике значення для політичного авторитету Миколи Василька. Після цього він остаточно перейшов до народовців, порвавши з москвофілами та консерваторами.
То був дуже серйозний політичний крок як для доволі молодого політика: «Таким чином, в липні 1902 р. закінчився перший етап політичної діяльності М.Василька, який був дуже непростим і суперечливим. Впродовж 1890-1902 рр. він перетворився зі старости громади Лукавець у депутата буковинського сейму та австрійського парламенту… Російський консул у Чернівцях Доліво-Добровольський повідомляв 1902 р. до Петербурга: «Українці недавно зробили цінне надбання в особі колишнього прихильника староруської партії, авантюриста, депутата ландтагу і рейхсрату, Николая ріттер фон Василька» ⁷.
Буковинська та галицька преса, звичайно, не могли оминути увагою постать такого знакового політика. Проте вони сходились в тому, що як політик він є блискучим промовцем і талановитим організатором, безкомпромісним і дещо холодновато відстороненим, розсудливим, «який умів прораховувати свої дії на декілька ходів вперед. Це був безперечний успіх та заслужене визнання, але попереду М.Василька чекали нові, значно складніші і відповідальніші завдання» ⁸.
М.Василько серед учасників процесу українських студентів (1907)
Звичайно, такі різкі переміни, коли доводиться змінювати партійну належність, робити різкі кроки, завжди важко переносити. Проте це не було проблемою для Василька, адже він мав підтримку від народу та розуміння частини політиків, а все решта він умів переносити стоїчно.
Саме тоді мала місце ще одна цікава політична подія, яка могла статися лише в Чернівцях: три яскраві представники тодішнього політикуму (всі три правники) – Микола Василько від українців, Аурел Ончул від румун і Бено Штраухер від євреїв – вирішили об’єднатися задля спільної праці на користь Буковини (щоправда, як то часто буває в політиці, ненадовго). На той момент крайовим президентом був добродій Бургіньйон, на дії якого нарікали представники всіх національностей. Це й об’єднало трьох політиків. Як і все, до чого був причетний М.Василько, ця справа вирішилася конструктивно. У столиці прислухались до «трійці», і Бургіньйона відправили у відставку. На його місце з Відня призначили досить поступового Конрада Гогенлое, майбутнього прем’єр-міністра Австрії, з яким Василько вже був добре знайомий і з яким у нього склалися якнайліпші стосунки. Як писали тодішні газети, то саме він запропонував кандидатуру Гогенлое.
На той момент три лідери об’єдналися і створили міжнаціональне депутатське об’єднання «Вільнодумний союз». Їхнім завданням було усунути від влади в Буковинському соймі олігархів-землевласників і реформувати виборчий закон (часи змінюються, а проблеми залишаються).
Тим часом Василько ніколи не забував про проблеми своєї виборчої округи. Саме його заходами 1908 року у Вижниці відкрили українську гімназію. Церемонія відкриття була велична. На честь Василька навіть спорудили тріумфальну арку з хоругвами. Ось як цю подію прокоментував визначний політичний діяч Галичини Кость Левицький: «У сім святі взяли участь: духовенство, начальники громад (вірники, війти) з цілого повіту, учителі шкіл з повіту, читальні і «Січи» з прапорами та все населення містечка Вижниці… А те все під кермою нашого старости д-ра Льва Єха, що веде святочний похід і під його батутом гремить похід: Ще не вмерла! Я переніс ся думками на другий бік у межі нашої Галичини та порівняв: яка велика ріжниця! Там жандарми і поліцаї б’ють, стріляють нарід, а тут вони службу роблять і народови честь віддають; там староста за владою напасти шукає і зубами скрегоче, а тут він добродієм і провідником народу» ⁹.
А позаяк тоді польська влада на галицькому боці Черемошу чинила опір відкриттю українським гімназіям у Галичині, то багато дітей із галицької Гуцульщини навчались у Вижниці.
Впродовж усіх років, що Василько був послом крайового й австрійського парламентів, він завжди вирішував усі економічні потреби своїх виборців. Тому вони вважали, що Василько «може все». За це отримав звання почесного громадянина Чернівців, Сторожинця, Вижниці, Кіцманя (а згодом отримав цей титул від ще 76 громад краю).
За короткий час українські політики внесли дуже вагомі реформаторські законопроекти, аби підняти рівень життя своєї громади на вищий щабель. Внесли пропозиції щодо реформування Буковинського сойму, виборчого закону, заснування Крайового банку, ремонту крайових доріг тощо. І хоча не всі вони були затверджені у Відні законодавчо, але розглядалися там впродовж років. Було підвищено платню державним службовцям, священикам, лікарям. Такі програми мали підтримку серед виборців, тому ті, хто їх ініціював, без проблем вигравали на найближчих виборах.
Пріоритетом були школи та вчителі. Аби підняти зарплатню вчителям, довелося навіть брати позику. Але відповідний законопроект мав дуже широкий резонанс. «Одна з галицьких газет не без заздрощів писала: «Ні один край австрійської держави не видає на цілі освіти такої великої частини свого гроша, як саме Буковина. Буковинський учитель – се тепер настоящий панок в порівнянні зі своїм галицьким товаришем, але й із учителем західно-австрійських країв» ¹⁰.
Микола Василько як справжній політик дуже добре розумів силу політичної реклами і роль преси. Він не пропускав нагоди, аби подати себе з найкращого боку. В 1903 році в центральній пресі помістив світлину зі своїм сином Гамількаром-Николаєм, який уже в 9 років студіював науку в тому ж Терезіанумі, що й він колись закінчував. Так що він і сина з малолітства готував до політичної кар’єри.
На той час (1903 рік) М.Василько мав чотирьох дітей. Окрім найстаршого сина, ще три донечки: Віра (7 років), Тетяна (6) і Надія (4).
Коли впродовж 1905-1907 років в парламенті готували новий виборчий закон, всі українські представники одностайно рекомендували Миколу Василька як доброго дипломата і знавця законів. Він взявся, як завжди активно, обстоювати права українців Буковини та Галичини. І хоч Василькові довелося йти на поступки, проте він отримав конкретний результат і не загубив саму ідею реформування виборчої системи. Вже згідно з новим законом 1907 року українці перемогли у всіх українських виборчих округах Буковини. Подібний результат отримали в Галичині. В результаті законодавчої діяльності Василька з Буковини українці отримали 5 депутатів парламенту, а з Галичини – 28. У столиці Австро-Угорщини посли-українці Буковини та Галичини, об’єднавшись, створили «Український клюб». Очолив його відомий галицький громадський і політичний діяч Юліан Романчук, а заступником став, звичайно ж, Микола Василько.
В 1911 році українці – вперше за весь час австрійської влади – утворили в Буковинському соймі велику фракцію «Український клюб» – 17 місць із 63. Тоді ж у віденському парламенті утворилася потужна українська фракція з 29 послів.
На той час Василько був лідером впливової української партії, яка нараховувала 15 254 члени. І з цього часу він уже представляє українців не лише Буковини, а й Галичини.
В 1902 році Микола Василько виступив з резонансною промовою в австрійському парламенті щодо зловживань під час виборів у Галичині, підтримав запити українських послів про необхідність заснування українського університету у Львові, став на захист учасників аграрних страйків у Східній Галичині. Щоправда, це йому далося не так просто, бо він завжди був прихильником дипломатичного вирішення справ – при потребі йти на поступки, аби тільки отримати результат. І якщо буковинці ще погоджувались, то галичани завжди були більш радикальні. Серед знакових проблем того часу найрезонанснішою була пропозиція Василька про автономію народів. Він запропонував давню ідею українців про створення окремого українського коронного краю, складеного зі Східної Галичини та Північної Буковини.
«В австрійському парламенті М.Василько неодноразово виступав з промовами про український університет у Львові, щодо зміни виборчого закону до галицького сейму, про необхідність розширення прав української мови в адміністративних та судових установах Галичини та Буковини, стосовно реалізації крайових реформ на Буковині тощо» ¹¹.
А ще йому вдалося вирішити таку непросту справу, як проблема москвофільства в загальноавстрійському масштабі. Коли москвофіли активізувалися на Буковині, австрійська влада вирішила з ними боротися. Цю делікатну й відповідальну справу доручили Васильку. Все, за що він брався, доводив до кінця. Австрійські власті одночасно закрили 6 москвофільських товариств і москвофільські бурси в Чернівцях і Сереті. Це викликало в Росії бурхливу реакцію «на захист пригноблених братів у Австрії». Але то нічим скінчилось. І Микола Василько 1909 року заявив, що в Галичині та на Буковині москвофілів уже нема. Щоправда, в Галичині вони відновилися, бо їх підтримали коштами поляки. Москвофіли не пробачили цієї активності Василькові ніколи. І нині можна знайти в Інтернеті сторінки Російської Православної Церкви, де особа та діяльність Миколи Василька змальована винятково чорними фарбами.
Така популярність звичайно не могла не завдати Василькові й клопотів. Чого був вартий конфлікт між Миколою Васильком та Степаном Смаль-Стоцьким, який виник навколо «Селянської каси» і вийшов далеко за межі Буковини. Це не завадило пізніше Василькові співпрацювати в закордонних посольствах зі сином Степана Смаль-Стоцького, Романом і доручати йому найважливіші та найвідповідальніші ділянки.
Стефан Смаль-Стоцький і Микола Василько
М.Василько вмів налагодити якнайліпші стосунки у всіх столичних колах, із журналістами, поліціянтами тощо, і всі були йому приятелями і були йому зобов’язані. Аби мати такі результати в своїй діяльності, він використовував всі методи. Проте найбільше він користувався дипломатичними, таємними, закулісними методами, бо вмів добре бачити і прораховувати всі ситуації.
«Його знали парламентарі, дипломати і міністри європейських держав, з ним рахувалися, його поважали, вірили його слову. М.Василько своєю особистістю, своїми зв’язками і своїм хистом здобував те, що не вдавалося іншим, навіть найбільшим високопосадовцям» ¹².
У всіх інституціях Відня та поза ним у Василька було дуже багато впливових знайомих, через яких він залагоджував усі справи. Але він ніколи не входив у відкриту боротьбу та конфронтацію з опонентами; йому був найважливіший результат, а вже як він його досягне, то це була його справа.
«М.Василько був новим типом політичного лідера українців. Аристократ, по-європейськи освічений, багатий, вхожий до найзначніших домів Австрії, тонкий дипломат в манерах і діях, він кардинально відрізнявся від інших політичних лідерів українства. Тому й ставилися до нього з прохолодою, підозрюючи в нещирості та особистих амбіціях. Але факт залишався фактом. Напередодні Першої світової війни М.Василько вийшов на чільні позиції в українському політикумі Австрії, став головою і одноосібним лідером українців Буковини.
В роки Першої світової війни популярність М.Василька як політика європейського масштабу зросла ще більше. Він вів переговори з представниками австрійського керівництва, піклувався про українські інтереси на різних рівнях, сформував загін гуцульських стрільців тощо» ¹³.
З початком війни буковинський політик перебрався до Відня, де перебували на той час більшість послів (вони створили «Буковинський клуб»). Василько в столиці використав весь свій авторитет й організаторські таланти, були створені відповідні структури, які допомагали українським біженцям з Буковини та Галичини вижити в умовах евакуації.
Микола Василько вирішив скористатися складною воєнною ситуацією і восени 1914 року сформував добровільне українське військове з‘єднання на Буковині, підпорядковане австрійській адміністрації під керівництвом полковника Едуарда Фішера. Микола Василько особисто об‘їхав села Вижницького повіту і зібрав понад півтора тисячі українських селян. І хоч то не був добре навчений військовий підрозділ, проте вони таки утримували від російських військ всі переправи на річці Сірет і допомагали австрійцям визволяти від російських військ околичні села біля Чернівців.
Микола Василько і Кость Левицький
У воєнний час Василько, як завжди, добре зорієнтувався в ситуації, і його роль в українському русі була дуже важлива. Він сформував Головну Українську Раду (ГУР), яку очолив Кость Левицький, а серед членів були Євген Олесницький і сам Микола Василько. Оскільки всі міністерські кабінети були відкриті саме для нього, зрозуміло, що він був одним із провідних українськиї децидентів. Коли в грудні 1914 року у Відні на спільну нараду зібралися українські парламентарі Буковини та Галичини, було цілковито підтримано лінію на повну підтримку Австро-Угорщини в цій війні. Була вироблена програма дій на час війни, де все було дуже ретельно враховано. Проте найважливішим завданням було домагатися утворення нарешті хоч тепер окремого українського коронного краю у складі Австро-Угорщини та незалежної української держави з територій, що входили до складу Росії.
Ще однією вдалою справою, до якої був причетний Микола Василько, стало визнання Австро-Угорщиною на державному рівні термінів «українець», «український» замість «русин», «руський». Він разом з іншими українськими політиками наполегливо домагався цього впродовж кількох років. Нарешті в серпні 1917 року цісар Карл І офіційно визнав національне ім’я «українець». А 13 квітня 1918 року Міністерство крайової оборони опублікувало відповідний документ щодо цього.
Після ГУР був створений ще один український координаційний орган – Загальна Українська Рада, до якої ввійшли 24 галичани, 7 буковинців і 3 представники Союзу визволення України.
Члени Загальної Української Ради
У тих умовах треба було підтримувати стосунки з іншими державами. Тому паралельно М.Василько та К.Левицький вели перемови з представниками Німеччини. Проте події повернулися таким чином, що восени 1916 року Відень під тиском з боку Німеччини змушений був погодитись на «вирішення польської проблеми», яке ігнорувало інтереси українців. В таких умовах Кость Левицький подав у відставку з посади голови Українського парламентського клубу та голови Загальної Української Ради. Микола Василько перебував на лікуванні в Берліні і також листом повідомив про свою відставку.
Але непередбачувані історичні повороти вносили свої корективи в розвиток подій. Микола Василько з Відня уважно спостерігав за ними, і коли в Києві Центральна Рада утворила перший український уряд – Генеральний Секретаріат, він одразу представив його в австрійському парламенті.
Микола Василько був прихильником так званої австро-угорської концепції вирішення української проблеми в імперії Ґабсбургів, яка передбачала в разі перемоги країн Четверного союзу відновлення Галицько-Волинської держави як національно-автономного краю.
Берестя, 9 лютого 1918 року. Підписання мирної угоди УНР з Центральними державами. Крайнім ліворуч стоїть Микола Василько.
Для Миколи Василька починається останній (як виявилося, найважчий і найвиснажливіший) період його політичної кар’єри. Він з’являється в Києві і стає активним діячем Української Народної Республіки, передусім у зовнішньополітичній сфері, тобто на тій ділянці, яку він знав найкраще. На той час в українському уряді кадрів такого рівня було надто мало. Першим його кроком на полі української дипломатії була участь у переговорах у Брест-Литовську наприкінці 1917 – на початку 1918 років і підписання мирної угоди між УНР та країнами Почвірного союзу. Це була значна заслуга Василька, який володів ситуацією і мав свої тверді переконання. Він давав настанови українській делегації, щоби вона вимагала гарантій, аби з територій Буковини та Галичини, на яких проживають українці, був створений окремий коронний край у складі Австро-Угорщини. І на цих переговорах була підписана таємна угода за сприяння Василька, згідно з якою австро-угорський уряд мав зобов’язання до 1 липня 1918 року з української частини Галичини й української частини Буковини утворити один коронний край з широкою автономією. Проте життя внесло свої корективи, й австрійська влада під тиском поляків відмовилася від цього проекту. Тим більше, що восени того року стало зрозуміло, що Австро-Угорщина та її союзники зазнали поразки в тій війні.
У Львові тоді була скликана Українська Національна Рада (УНРада) – тимчасовий парламент майбутньої Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). До складу УНРади увійшли зокрема відомі буковинські політики, депутати парламенту та Буковинского сейму, зокрема й Микола Василько. УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Австро-Угорщини, до якої мала б увійти «ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, – зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини».
У листопаді 1918 року було сформовано всі структури Західноукраїнської Народної Республіки, зокрема й закордонні представництва. У Миколи Василька знову почалася дипломатична кар’єра, його було призначено послом в Австрію. У Василька були дуже добре налагоджені зв’язки в політичних, фінансових і пресових колах, тому австрійський уряд відразу визнав його легітимним представником ЗУНР. А Василько захищав інтереси всієї України, майбутнє якої він бачив в єдиній державі. В листі до Костя Левицького він писав: «Не хочу, щоб ця війна, котра потягнула за собою великі жертви і між українцями, скінчилася без признання суверенної України» ¹⁴.
А позаяк він завжди був впевнений у своїх переконаннях, то цю думку він коротко і чітко підтвердив «на конференції голів дипломатичних місій УНР в Карлсбаді 14 серпня 1919 р., заявивши: «Я твердо стою на самостійності держави нашої» ¹⁵. І все робив для цього, хоча, як покаже час, був готовий йти на всілякі поступки, аби тільки зберегти українську державність, навіть ціною втрати окремих частин країни, що йому й тоді, й тепер закидають.
У нього залишилось вже зовсім мало часу та сил. А ще на той час в нього на руках були дві доньки та син, які залишила на нього дружина.
Тому він не спочивав на посольських лаврах, а відразу взявся до вирішення надзвичайно важливих, зокрема фінансових справ. На той момент молода українська держава вела оборонну війну з польським військом і потребувала багато коштів. До нього зверталися з проханням і вимогою різних військових матеріалів, обладнання для шпиталів, військових лікарів і ще багато чого. І він то все знаходив, бо звик вирішувати всі завдання, які ставило перед ним життя. А позаяк кошти із Станіславова, тичасової столиці ЗУНР не надходили, то австрійська влада видала величезні кошти для України під чесне слово Василька! Який же авторитет треба було мати для цього.
Влітку 1919 року Микола Василько очолив посольство УНР у Швейцарії і мав завдання налагодити зв’язки з посольствами інших держав, акредитованими в Берні. Він одразу ж взявся налагоджувати стосунки з представниками Польщі, Румунії та Чехословаччини. І провадив свою дипломатичну місію так філігранно і професійно, що з перших кроків діяльності здобув заслужений авторитет у дипломатичних колах країн Центральної Європи. Мабуть, варто згадати, що на утримання посольства УНР у Швейцарії 1919 року він витратив 100 тисяч франків власних коштів.
А вже декретом прем’єр-міністра від 19 листопада 1919 року він призначений амбасадором у Берліні. Йому вдалося відразу провести зустрічі з послами Франції та Польщі, не надто дружньо налаштованих щодо України та її уряду.
То був дуже важкий період, про який міністр праці УНР буковинець Осип Безпалко згадував, що «це був найстрашніший час існування нашого уряду перед довершенням польсько-української угоди». Українські війська, затиснуті з трьох боків поляками, білими та червоними росіянами, змушені були відступити на територію, контрольовану Польщею, де були інтерновані. Договір з поляками не підписаний, місце перебування уряду невідоме, і в такій ситуації виник повний хаос. Українські вклади в банках Німеччини, Австрії й Угорщини заблоковані, і це цілковито ускладнило становище. І от у такий складний час Микола Василько в Берліні мав рятувати ситуацію.
Цим дням у біографії М.Василька дав оцінку Осип Безпалко:
«День і ніч працює той чоловік, немає тут визначнішого чоловіка, з яким би він не зумів нав’язати зносини.
Щоб зміряти працьовитість Василька, я скажу, що дістаю від нього денно два листи ділового змісту і знаю напевно, що він їх десятками розсилає на всі сторони світу, тим часом, коли наше берлінське кореспонденційне бюро висилає в світ одну й ту паршивеньку нотатку про українську справу й ту не щодня.
Я зачарований Васильком і мушу сказати, що коли роблять закиди йому щодо нечесності, що коли б ті закиди були би навіть правдиві, то волів би сто раз Василька і вірю йому скоріше до залагодження державної справи, як нашим чесним неробам. Не говорю вже тут про наших злодіїв, що наживаються тільки державного добра і рівночасно нищать нашу державність на кожному кроці»
В кінці свого листа О.Безпалко рекомендував Головному Отаману С.Петлюрі «направити М.Василька до Риму, де він через зв’язки з німцями був би бажаний і зумів би скоро зробити прихильними італійців» ¹⁶.
Голова Директорії дослухався поради Безпалка і поклав відповідальність за роботу місії в Італії на Василька. Йому ще довелося здійснювати політичний контроль і нести відповідальність за посольства в Італії, Німеччині й Угорщині. Здйснював фінансування та різні дипломатичні справи в інших посольствах. Йому були надані повноваження чинити деякі політичні кроки від імені держави в ранзі міністра: «П. Микола Василько є спеціально уповноважений умовлятись про конференції політичного, військового та фінансового характеру і брати на себе відповідальні зобов’язання».
Проте ситуація на той час була така складна (особливо стосунки з Польщею), що він не поїхав одразу до Риму, а взяв на себе відповідальність, аби розібратись у ситуації, і використав для цього всі можливі й неможливі дипломатичні кроки. Він виклав свою аналітичну оцінку взаємин між Україною та Польщею, що їх варто подати повністю, бо історія потім цілковито їх підтвердила:
«1. На підставі угоди 22 квітня 1920 р. Польща і Україна, що торкається радянської Росії, так зв’язані між собою, що вони тільки по взаємному розумінню мають право закінчити війну. З цього виходить, що Польща теперішнім втручанням Англії до миру з радянською Росією, юридично має право прийняти лише тоді, коли Україна на це погодиться. Тому Польща зобов’язана вжити всіх заходів, щоб всупереч намірам Ллойд-Джоржа, на мирову конференцію, яка передбачає в березні в Лондоні, представники України були допущені, як повноправний партнер для заключення миру.
2. Завдяки державному розумові Пілсудського і Петлюри ворожнеча, яка була впродовж століть між поляками і українцями припинилась, що вже багато означає для майбутнього. Згода 22 квітня може бути для обох народів актом безподібного історичного значення, коли вона втримає так швидко вже наступавший військовий іспит. Але, як поляки, ледве після 3 місяців, перетворять Варшавський договір в шматок паперу, то це означатиме знов на невідомо який час братовбивчої війни цих двох народів, які у всіх відношеннях мусіли б допомогти один другому» ¹⁷.
Професор Олександр Добржанський робить висновок про те, що, «як показали події у стосунках між поляками і українцями на Волині в період Другої світової війни, спрогнозовані М.Васильком наслідки необачних дій польських політиків щодо українського народу підтвердилися» ¹⁸.
Наприкінці 1921 року події загострилися, становище еміграційного уряду УНР і всіх його представництв дуже ускладнилося. Всі розуміли, що українська революція зазнає поразки, і як це звично буває, почалися пошуки винних. На цю ситуацію наклалося ще й те, що всі кошти УНР, покладені на рахунки в закордонних банках, були заблоковані. І як писав М.Василько, «мій уряд для своїх видатків за кордоном має лише мою особисту касу – чи вона довго витримає цей колосальний іспит?». Це підтверджували потім його колеги, що він місяцями утримував за кордоном дипломатичні служби власним коштом, а то були дуже немалі гроші. А позаяк українські амбасадори хто розгубився, хто не зорієнтувався у складній ситуації, то єдиний, хто мав незаперечний авторитет по всіх європейських столицях, був саме Василько. Тому «Уряд УНР прохає М.Василька по сумісництву ще обійняти посаду Надзвичайного Посла і Уповноваженого Міністра у Відні з передачею «всіх тих прав й повноважень», які належать йому дотепер «щодо посольств у Берліні і Будапешті і щодо місій у Швейцарії й Італії на основі дотичних міністерських розпорядків» ¹⁹.
Коли навесні 1919 року в австрійському банку у Відні були заблоковані рахунки УНР в сумі 300 млн. крон, то М.Василько через своїх австрійських знайомих у вищих фінансових колах розблокував їх. Аби вирішити якесь надзвичайно важливе питання, йому достатньо було надіслати свою візитівку.
Для того, аби якось вирішувати складні фінансові проблеми, М.Василько налагодив продаж чаю, білизни та всього, що користувалося попитом у зруйнованій війною Європі. Він був ще й підприємцем, тому ніколи не втрачав душевної рівноваги, а думав, як вирішити проблему. Звичайно, що більшість його колег із кіл УНР не могли цього зрозуміти, тому було багато нарікань. І навіть С.Петлюра був піддався на плітки й усякі доноси, за що потім, мабуть, не раз шкодував.
Проте Микола Василько в притаманній йому манері на це відповідав: «Я сам не числю на фінансове задоволення моїх претензій, ані на вдячність поодиноких осіб і лише для того виповнював дотепер мій обов’язок і хочу це і на будуче робити так довго, як це буде можливим, щоб служити нашій загальній великій справі, свідомість роботи приносить мені найбільше задоволення і тому я – позаяк нічого не очікую – захищений від розчарування» ²⁰.
Аби припинити недоречні розмови, Микола Василько підготував і представив уряду докладний звіт про всі грошеві витрати за роки його дипломатичної служби. Бо, виявляється, він як справжній професіонал встигав ще й вести ретельний облік витрат.
Коштами М.Василька користувалися такі українські діячі, як Володимир Винниченко, Євген Чикаленко, міністр закордонних справ УНР Андрій Ніковський, голова уряду Андрій Левицький, міністр УНР Павло Чижевський, багато посольських працівників і члени їхніх родин, багато осіб української еміграції. Зрештою сам голова Директорії УНР, Головний Отаман Симон Петлюра отримував від Миколи Василька цілком конкретні суми.
«Вже через 5 днів після смерті останнього… С.Петлюра писав: «Несподівана смерть М.Василька від астми… мене приголомшила і вибила з рівноваги, позбавивши мене і того матеріального ґрунту, на якому я за останні два роки стояв. Про М.Василька дехто з наших громадян думав по-своєму. Але я мав нагоду трохи ближче пізнати і його самого, і його патріотичну працю. Ось через що оцінюю його смерть як дуже дошкульну втрату для цілої нашої справи…
Щоб провадити певну працю, треба мати мені і матеріальний ґрунт, і незалежність. Все це урвалось у зв’язку з смертю М.Василька, який з патріотичних мотивів з особистих засобів підтримував мене фінансово останніми часами» ²¹.
Саме стараннями М.Василька, який дуже добре розумівся у внутрішній політиці європейських країн, коли виникла загроза для уряду УНР і для Симона Петлюри особисто, визначив подальше безпечне місце його перебування в Парижі.
Микола Василько, 1922 р.
Він відчував перевтому і виснаження від своєї праці і мав намір піти у відставку, проте С.Петлюрі та голові уряду А.Лівицькому вдалося його вмовити не залишати працю, адже замінити «невтомного ветерана української державності» було ніким.
А ще в останні роки він вдруге одружився – з відомою віденською актрисою Гердою Вельден. Саме вона супроводжувала свого чоловіка на дипломатичних прийомах і викликала захват своєю появою.
Проте Миколу Василька вже покидали сили від непосильного фізичного та психологічного навантаження, якого не витримав навіть такий сильний чоловік, яким він був. Раптово відійшов у вічність 2 серпня 1924 року від нападу важкої форми астми в курортному містечку Бад-Райхенгалль (Баварія).
Похований на православному цвинтарі в берлінському районі Тегель. Щойно нещодавно вдалося віднайти його могилу, яка збереглася, хоч і перебувала в занедбаному стані. Один із народних депутатів України від Буковини уклав угоду з берлінською фірмою, яка спеціалізується на догляді поховань, аби гробівець барона Миколи фон Василька був доглянутий.
А тогочасні газети писали у некрологах: «Величність його особистости не могла розвинутися через родинні й матеріальні його клопоти, про котрі він тільки й знав, заслонюючи їх перед світом блискучими виступами. Та залежність його діяльності від цих двох важких чинників не покинула його до смерти, сильно притінюючи величний образ артисти-політика, викривляючи його немилосердно. І не вина в цім його особи, але винна судьба, що поставила його до праці серед таких мізерних обставин і малесеньких людей. Половина або й більше праці Василька пішла на поборення цих труднощів, він не піддався їм, але впав у безнастанній боротьбі, не стративши надії до останку. І тому побіджений він і вмер побідником, як це була його звичка, в загальнім безголов’ї не тратити голови» ²².
Він таки дуже багато зробив для української державності. Аби нинішнім політикам хоч якусь частку тої праці здійснити…
Звичайно, якщо дуже ретельно перетрусити всі документи, то можна, мабуть, знайти чимало компромату (досить лише задатись такою метою). Не може жоден політик бути дзеркально чистим і непорочним. Але з відстані часу варто сказати, що було зроблено цією однією людиною.
Микола Василько, будучи чоловіком мудрим, далекоглядним, дуже небідним, маючи незаперечний авторитет серед європейських чиновників і бізнесменів, міг спокійно осісти після війни з родиною десь у затишному кутку Європи й безбідно прожити довге й забезпечене життя. А він майже 30 найкращих років свого життя свідомо віддав на утвердження української державності, ще й витративши на це чималі власні кошти. Робив це до останнього подиху, навіть уже бачивши певну поразку (адже був проникливим політиком).
Ще з молодих літ він сам собі на щодень ставив завдання і виконував їх. Прислухався до громадської думки, але на все мав свій погляд. Не боявся бути самим собою. Був чоловік працьовитий, організований, відповідальний у всьому, йшов до своєї мети вперто, не оглядаючись навколо.
Попри своє фактично румунське магнатське походження, він був захоплений ідеєю створення української держави. І як замолоду взяв собі за ідею її створити, так і поклав на це весь свій талант, знання, енергію, багатство та здоров’я. Не зважаючи на поразки, невлаштованість, зради, залаштункові інтриги.
Його політичний соратник і один із визначних українських державників тогочасної Галичини Кость Левицький, після смерті Миколи Василька визнавав: «До особи посла Василька не всі галицькі українці мали повне довір’я, бо таки дехто йому не довіряв з причин близьких взаємин з урядовими чинниками, що не раз уживали його за посередника до нашої парламентарної репрезентації, щоби злагіднити її тактику. Але мій життєвий досвід з довголітньої співпраці з послом Васильком каже мені прилюдно признати, що він працював з нами щиро» ²³.
___________________________________
¹ Брицький П.П., Добржанський О.В., Юрійчук Є.П. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.). – Чернівці: Золоті литаври, 2007. – С. 145.
² П.Брицький, О.Добржанський. Микола Василько на захисті українського народу і української державності // Брицький П.П., Добржанський О.В., Юрійчук Є.П. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.). – Чернівці: Золоті литаври, 2007. – С. 61-62.
³ Там само. – С. 66.
⁴ Там само. – С. 69
⁵ Там само.
⁷ П.Брицький, О.Добржанський. Микола Василько на захисті українського народу і української державності // Брицький П.П., Добржанський О.В., Юрійчук Є.П. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.). – Чернівці: Золоті литаври, 2007. – С. 71.
⁸ Там само.
⁹ П.Брицький, О.Добржанський. Микола Василько на захисті українського народу і української державності // Брицький П.П., Добржанський О.В., Юрійчук Є.П. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.). – Чернівці: Золоті литаври, 2007. – С. 83.
¹⁰ Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – С. 353.
¹¹ П.Брицький, О.Добржанський. Микола Василько на захисті українського народу і української державності // Брицький П.П., Добржанський О.В., Юрійчук Є.П. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.). – Чернівці: Золоті литаври, 2007. – С. 81.
¹² Там само. – С. 144.
¹³ Там само. – С. 86.
¹⁴ Там само. – С. 103.
¹⁵ Там само.
¹⁶ П.Брицький, О.Добржанський. Микола Василько на захисті українського народу і української державності // Брицький П.П., Добржанський О.В., Юрійчук Є.П. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.). – Чернівці: Золоті литаври, 2007. – С. 118.
¹⁷ Там само. – С. 121-122.
¹⁸ Там само. – С.122.
¹⁹ Там само. – С. 129.
²⁰ Там само. – С. 124.
²¹ Там само. – С. 140.
²² Там само. – С. 146.
²³ Там само. – С. 55-56.
26.03.2018