«…Був ще важливіший – мабуть, найважливіший – фактор, який вплинув на українських лідерів у їхній політиці щодо єврейської проблеми. А саме: євреї як посередник у міжнародних відносинах. Галицькі українці як народ, прив’язаний до своєї території, народ, чия література почалася лише кілька десятків років тому – максимум від Шевченка – були невідомі у навколишньому світі, не мали контактів з іншими народами та державами. А от євреї – навпаки: розсіяні, розкидані по всьому світі, вони були всюди добре відомі. У високорозвинених країнах було немало євреїв, які мали вплив на рішення історичного масштабу, що визначали долю країн і народів. Якби українцям вдалося створити певне коло спільних україно-єврейських інтересів, вони могли було б завоювати симпатію іноземного єврейства. Надання євреям більших свобод могло б забезпечити українцям допомогу ззовні, необхідну для появи української держави. Фраза "єврейська національна автономія" мала стати голубом миру, яка принесла б добру звістку не тільки євреям, а й самій Україні», – так писав про короткий проміжок історії 1918–1919 років у Західній Україні єврейський підприємець, громадсько-політичний діяч Рубен Фан.
Описаний Рубеном Фаном ефемерний шанс розбився у закривавлених млинках XX століття – уже за кілька десятиліть, і навіть років, і навіть місяців. Поза тим, той короткий історичний проміжок, у якому інтереси двох бездержавних націй збіглися на теренах Західноукраїнської Народної Республіки, дозволив багатьом історикам говорити про феномен «мирного острова» у ЗУНР. Врешті, як пише сам Рубен Фан, це співжиття не було гладким. Ефемерида швидко згасла. Події наступних років виявилися нещадними для обох націй.
Палестини вундеркінда
Книга Фана Рубена «Історія Єврейської національної автономії в період Західно-Української Республіки» вийшла 1933 року. Автор описав у ній досвід співпраці єврейської громади з українцями у період, коли осідком ЗУНР став Івано-Франківськ. Ідеться про кінець 1918 року, коли Рубен був секретарем Єврейської національної ради.
Український історик, професор Українського католицького університету Ярослав Грицак констатує: книжка Фана Рубена все ще незнана серед українців і навіть серед фахових істориків. Український переклад Рубена вийшов через 66 років після публікації оригіналу – у 2019-му в серії «Україна-Європа, 1921–1939» у рамках програми єврейських студій УКУ. Минулого тижня фундація «Українсько-єврейська зустріч» разом із Канадським інститутом українських студій та Центром досліджень історії України імені Петра Яцика провели семінар, під час котрого історики дискутували про працю Рубена.
Рубен Фан був особою настільки цікавою, наскільки й мав трагічну долю. Він народився у Старуні Богородчанського повіту і вже в дитинстві виявляв надзвичайні таланти, про нього говорили як про вундеркінда. Він вивчив кілька мов. І вже в 13 років, у підлітковому віці, вирішив, що буде сіоністом – єврейським націоналістом. У 19 років він одружився, прихав до Галича і там став успішним купцем. Попри те він був особою багатогранною – писав вірші, літературу, був етнографом. Це провідний фахівець з історії караїмів; той, хто пише про караїмів, обов’язково згадає про Рубена Фана. У 1924 році він як сіоніст виїхав до Палестини і заснував там одне з перших поселень галицьких євреїв. Але 1925 року вирішив повернутися у Галичину. Він вернувся до Станіславова і там за 14 років загинув. Ми точно не знаємо, коли, за яких умов. Є дві версії. За однією версією, його заарештували радянські органи НКВД, і він або був розстріляний, або загинув у таборах. За іншою, менш правдоподібною версією, він залишився в Станіславові й був убитий під час Голокосту у 1944 році.
Період, який має значення для книжки, – 1918 рік, коли ЗУНР переїхала до Станіславова. Рубен Фан був секретарем Єврейської національної ради в Західноукраїнській Народній Республіці. Цінність книжки – це його особисті спогади, спогади секретаря. І одночасно це тверезий аналіз тих подій.
Ярослав Грицак
Знайшлася, згубилася, знайшлася
Ідея видати Фана Рубена належала історикові з Львівського національного університету імені Франка Олегу Павлишину, фахівцю з історії ЗУНР. Він довідався про працю Фана в кінці 1990-х.
«Я дізнався про цю книжку у процесі написання дисертації. У мене був розділ – українсько-єврейські стосунки в період ЗУНР, і я побачив статтю Олександера Малицького в "Сучасності", 1987 рік – "Жидівська преса в Західньо-Українській Народній Республіці". Малицький цитував цю книгу – але він додав латинську транскрипцію назви. Також цю книжку згадував Матвій Стахів – у праці "Західня Україна. Нарис історії державного будівництва…" він подав одну цитату. Тобто фахівці, які займалися ЗУНР, майже не знали цієї книги», – розповідає Павлишин.
Під час захисту своєї наукової роботи Олег Павлишин дізнався, що книжка зберігається у Науковій бібліотеці імені Стефаника у Львові. Підказку подав його науковий опонент, рівненський історик Максим Гон. «Він казав, що бачив її і користувався нею. Я в 2005 році спробував знайти її – і не знайшов. Чи ту картку хтось вийняв, чи сховали цю шухлядку з гебрейськими текстами... Це проблема. Думаю, книжка мусить бути у Львові», – каже Павлишин.
Професор із Рівненського державного гуманітарного університету Максим Гон підтверджує: він справді гортав книжку у бібліотеці Стефаника. «Я в каталозі побачив цю карточку, у спецфонді тодішньому. Не скажу, що її видавали, радісно виносячи… Це аспірантські часи, 20–25 років тому. Я читав її фрагментарно. Мій ідиш був на той час не ідеальний», – пригадує пан Гон, автор низки праць про євреїв ЗУНР.
Врешті Олегові Павлишину за допомогою колег вдалося знайти примірник видання у Єрусалимі. Книжку скопіювали, і вже тоді почалася робота над перекладом. «Я розумів, що ця книжка важлива, і що її треба обов’язково перекласти українською», – додає Павлишин.
«Народження свободи нагадувало викидень»
Праця Рубена Фана заповнює лакуни в уявленні про українсько-єврейські стосунки столітньої давнини, каже Олег Павлишин. Фан переказує події, котрі тодішня українська преса замовчувала; цитує документи про репресії, конфіскації. До всього, описує життя галицьких містечок.
«Рубен Фан показав реалії міського життя. Він розкриває не тільки життя єврейської спільноти, а й проблеми міст, життя на території, підконтрольній ЗУНР. Він багато що пояснює. Пояснює, чому і як українцям вдалося створити владу у Східній Галичині. Адже ми знаємо: у більшості міст переважали поляки. Багато хто з польських діячів того часу дивувався, як українцям вдалося цю владу встановити. Рубен Фан пояснює це тим, що єврейська громада опанувала центри міст для того, щоб не було погромів, щоб контролювати ситуацію. Вона була тим чинником, який завадив польським діячам, польському активу, особливо Польській організації військовій (в якої були набагато серйозніші осередки у містах, ніж в українців). І саме єврейська міліція на перших порах стабілізувала ситуацію і допомагала українській владі. Ясно, що пізніше вже українська влада перейняла адміністрацію. Але не дати польському активу підняти повстання так, як вони підняли повстання у Львові, допомогла саме єврейська міліція. І це кардинально міняє наше уявлення про встановлення влади. Рубен Фан показує загальну картину – картину конкретизовану, з фактами. Він мав перед собою документи і їх озвучував у своїй книжці – всі листи, скарги до Єврейської національної ради у Станиславові. І на підставі тих документів він відтворив загальну картину», – описує цінність книги Олег Павлишин.
Натомість Максим Гон зазначає: історія ЗУНР є ідеалізованою. Книжка Рубена Фана здмухує ілюзії і пропонує прагматичний погляд на речі – іноді через несподівані ракурси.
«Для мене ця книжка вартісна тому, що ми бачимо єврейське бачення української історії. Навряд чи ми назвемо багато прізвищ сучасників подій, які б представили своє розуміння політичних, економічних чи соціальних процесів у ЗУНР. У цьому розумінні робота Фана є просто унікальною.
По-друге, він є представником політичних еліт. Історія ЗУНР у сучасній історіографії – заідеалізована. Вона представляє ЗУНР як оазу. А те, що довідуємося з праці Фана, у деяких випадках шокувало. Скажімо, він пише: "Євреї відчули муки пологів. Але народження свободи тепер радше нагадувало викидень". Не можу згадати, щоби в сучасній українській історіографії хтось так категорично написав про долю національних меншин у ЗУНР, зокрема про євреїв.
По-третє, книжка допомагає краще зрозуміти ймовірну платформу українсько-єврейського порозуміння. Рубен Фан пише, що євреї могли забезпечити українцям вихід на міжнародну арену і дати контакти і в Америці, і в Європі. Зізнаюся: в мене раніше навіть гіпотези такої не було. Для мене це цікаво.
І, врешті, ці відвертості про єврейську автономію. Ми її вважали доконаним фактом – і я також. Коли ми читаємо Фана, то бачимо, що ідея була красива, спроби досягти порозуміння були красивими, але реально далі красивих слів і намірів піти не вдалося», – підсумовує Максим Гон.
Не мирний і не острів
Польсько-канадський історик, дослідник галицького єврейства Пйотр Врубель опонує тезі, начебто ЗУНР стала «островом миру» в тодішньому океані насильства. Згідно з переконанням пана Врубеля, ставлення українців до євреїв аж ніяк не було лагідним.
«Рубен Фан, по-перше, показує, що єврейсько-українські стосунки будувалися на двох рівнях. Був урядовий рівень – і уряд ЗУНР старався зі всіх сил налагодити стосунки з єврейською спільнотою; на цьому рівні відносини були добрі. І далі був інший рівень – рівень пересічних людей. У такому ракурсі відносини між євреями і всіма іншими людьми Західної України чи Східної Галичини були не дуже добрі.
Існувала певна гіпотеза, що Західна Україна, ЗУНР, була своєрідним "мирним островом", коли йдеться про життя євреїв. Що були жахливі погроми у Західній Галичині – тоді, коли поляки ініціювали погроми у Львові. Але в ЗУНР, на території, контрольованій урядом ЗУНР, все було добре. Втім Фан показує, що не було так. Були погроми у Тернополі, були інші події – хоча й дійсно не було таких погромів, як у Львові. Не було миру. Не можемо говорити про "мирний острів". Це важливо для мене, бо це нав’язує до Другої світової війни і до відносин між українцями, поляками та євреями. Я не бачу ані під час Першої світової війни, ані Другої світової війни значної різниці між польським і українським ставленням до євреїв. Це була та сама річ, подібна», – висновує пан Врубель.
У відповідь на це Ярослав Грицак уточнює – антиєврейські виступи у ЗУНР не були кровожерливими. А агресія фокусувалася передовсім на майні, не зазіхаючи на людське життя.
«Тут маємо одну невеличку проблему, коли вживаємо термін "погроми". Очевидно, термін "погром" є дуже широким. Нам книжка говорить нове, чого ми не знали як українські історики. [Українські історики вважали,] що ЗУНР була доброзичливою до євреїв, і, по суті, не було на цій території погромів. Фан пише, що були, і показує ці погроми. Але є дуже суттєве "але". Ці погроми тяжко ставити на пару з тим, що сталося у Львові в листопаді 1918 року, і тим, що робилося в Російській імперії. Тому що – може, помиляюся – тут громили радше майно. І ми не маємо масових жертв – фізичних жертв», – зазначає Грицак.
Автор передмови до українського перекладу книжки Рубена Фана Олег Павлишин погоджується із Грицаком. «Це фактично були грабунки, масові грабунки», – коментує історик.
«Є такий цікавий документ, як це відбувалося в Рудках, – продовжує пан Павлишин. – Прийшла наддніпрянська [військова] частина в Рудки, зайшли в крамниці на центральній площі, позабирали алкоголь, якісь наїдки. І пізніше власник крамниці написав скаргу до повітового комісаріату, зробив перелік забраного алкоголю і попросив відшкодування. У Тернополі масовий грабунок був фактично спланований. Селяни одночасно під’їхали під місто, з підводами – все свідчило, що це була спланована акція. Були факти конфіскації коштів. Коли українська влада запровадила гривню, купці не хотіли її приймати. Ходили до єврейських підприємців, вимагали примусово віддати австрійські корони, щоб обміняти на гривню. Це не є погром. Але це насильство, це грабунок», – зазначає Олег Павлишин.
Історик не заперечує: фізичне насильство проти євреїв у Західноукраїнській Народній Республіці теж траплялося. Втім додає: через те, що ці конфлікти сильно відрізнялися від кривавого львівського погрому 1918 році, про ЗУНР і говорили як про лояльну до євреїв.
Пйотр Врубель усе ж вважає, що події у Львові і на теренах пізньої ЗУНР мали спільні витоки.
«Я погоджуюся, що погром у Львові належить до окремої гілки. В сенсі калібру це було щось дуже жахливе. Так, це окремий випадок. Та все одно це жорстокі події. Ситуація у Західній Галичині в 1918 року нагадувала ситуацію в ЗУНР у 1919-му. В сенсі modus operandi, залучення селян. Залишити Львів поза цим?.. Я не бачу значної різниці в сенсі ставлення до євреїв у Східній і Західній Галичині. Я не вірю в щось на кшталт кордону між Східною і Західною Галичиною», – наголошує Пйотр Врубель.
Не свої – не шкода
Ярослав Грицак звернув увагу на момент у книжці – Рубен Фан натякав, що до розбою були причетні передовсім приїжджі підрозділи, а не місцеві.
«Рубен Фан натякає кілька разів, що в погромі брали участь люди, які не були галичанами. Це була армія УНР, петлюрівці. Зокрема, він описує "російський спосіб покарання" – нагайками», – акцентує Грицак.
Олег Павлишин погоджується: агресія була притаманна передовсім стороннім силам.
«Треба враховувати чинник локальний. Вояки чи мешканці міст, які могли чинити насильство, замислювалися: а що буде після війни? Треба далі жити з цими людьми, тобі це запам’ятають. Місцеві вояки побоювалися чинити це насильство. А тут прийшли наддніпрянці… У наддніпрянців був досвід негативного ставлення до євреїв з боку російської армії. Російській армії була притаманна жорстокість, і ті моделі такого жорсткого ставлення в деяких випадках переймалися українськими військовиками. Можемо говорити, що чинник нетутейшого грав роль. Це був момент, який розкривав межі насильства», – пояснює Павлишин.
Натомість Максим Гон наголошує: надмірна жорстокість наддніпрянців аніяк не виправдовує місцевих.
«Справді, наддніпрянців галицькі євреї страшенно боялися. Про це можна прочитати навіть у пресі того часу. Також цілком погоджуся, що пограбування не можна класифікувати як погром – хоча, мабуть, слово "погром" універсальне. Але це не змінює загального висновку. Для мене принциповий інший факт: як реагувала влада? Фан показує, що в багатьох випадках влада якраз закривала очі», – акцентує пан Гон.
Проти кого був нейтралітет?
Одним із найбільш суперечливих питань, котрі стосуються українсько-єврейських стосунків столітньої давнини, є нейтралітет, проголошений юдейськими середовищами. Поляки зі злості на порушення обітниці нейтралітету вдалися до погрому. Зате багато українців досі певні, що євреї їх кинули. Може, через сто років уже можна висловити виважені оцінки?
«У багатьох працях про ЗУНР, про історію після Першої світової війни пишуть на тему єврейського нейтралітету: "Подивіться, як нечесно, як жахливо, євреї не хотіли бути нейтральними, і тому до них сформувалося таке ставлення..." Точка зору Фана є дещо іншою, маю на увазі саме на цьому локальному рівні. Євреї підтримували українську державу, приєднувалися до української адміністрації, вони замінили польські кадри, звільнені ЗУНР. Для місцевих поляків вони не були нейтральними взагалі», – коментує Пйотр Врубель.
Максим Гон пропонує змінити ракурс і оцінювати стратегію євреїв ЗУНР у ширшому контексті. Згідно з його висновком, вибір нейтралітету був прагматичним.
«Треба говорити про стратегію національної меншини в умовах військових конфліктів або становлення держав. Як національна меншина вони не могли зробити ставку на одних чи на інших. Національні меншини в умовах військових конфліктів, скоріше за все, приречені самоізольовуватись. Первинно вони намагалися запобігти – не стати цапами-відбувайлами. По-друге, ясна річ, євреї боялися погромів. По-третє, цей єврейський міський елемент, щоб підтримати українців, мав бути виразником високої політичної культури. Маю на увазі, українці не мали таких численних культурних еліт. В Рубена Фана була теза, що українська література почалася лише кілька десятиліть перед тим, максимум від Шевченка. Для мене це показник, як єврейський інтелектуал оцінює своїх сусідів. Тобто шансів на те, щоб здобути підтримку українців, шансів, що євреї підтримають українців, було мінімум. Їх була меншість», – вважає Максим Гон.
Однак, на думку Олега Павлишина, єврейський нейтралітет таки був на користь Україні.
«Чим цікава книжка? Вона розкриває, що поза Львовом у містечках були єврейські структури. Можливо, не політичні – але принаймні середовища, які відіграли важливу роль. Вони проводили політику нейтралітету. Хоча українці його не сприймали, критикували, але цей нейтралітет був на користь українців. Євреї у Львові, оголосивши нейтралітет, співпрацювали з українською владою, контролюючи ситуацію в єврейському кварталі міста, контролюючи перерозподіл. І за це їх поляки карали. Фактично, євреї працювали в українських установах. В умовах браку українських фахівців у сфері фінансів, на пошті, залізниці зайняли ці місця. Рубен Фан підкреслює, що це було завдяки нейтралітету. Він казав, що якби ми відмовилися від праці в українських установах, то це було б порушення нейтралітету. Співпраця євреїв в українських установах – це є свідчення нейтралітету. Бо якби вони не йшли на співпрацю – означає, що вони допомагали б руйнувати Українську державу», – резюмує Павлишин.
