21 травня, 19.00-20.30, відбудеться дискусія навколо книжки Рубена Фана "Історія Єврейської національної автономії в період Західно-Української Республіки". Ця дискусія є частиною книжкового семінару з історії сучасної України, організованому Програмою вивчення модерної української історії і суспільства ім. Петра Яцика (УКУ) разом з Канадським Інститутом Українських Студій (Університет Альберти). Для участі у дискусії треба зареєструватися на сайті.
Книжка вийшла у 1933 р. у Львові на їдиш, а тому є малознаною навіть серед фахових істориків. На українську мову її переклала Ася Фруман, й у 2019 р. книжка вийшла у серії «Україна-Європа, 1921-1939»). Детальну передмову до неї написав к.і.н. Олег Павлишин. Зі згоди редакції друкуємо фрагменти цієї книжки. Вибірку фрагментів зробив Олег Павлишин.
Коротко про Автора. Рубен Фан (1878-1939/1944?) був особою з настільки цікавою, наскільки й трагічною долею. Він народився у невеликому селі в околиці Солотвино, був вундеркіндом-поліглотом, а уже у 13 років вирішив стати сіоністом. Після одруження, він переїхав до Галича і став успішним купцем - а заразом літератором, етнографом та одним з найкращих знавців історії та культури караїмів. У 1924 році він виїхав до Палестини, де заснував одну з перших колоній галицьких євреїв, а у 1925 р. вирішив вернутися до Галичини. Там він, за однією версією, був арештований і розстріляний радянськими спецорганами у 1939 р., за іншою версію - вбитий нацистами у 1944 р.
У 1918 році Рубен Фан був секретарем Жидівської Національної Ради в Західноукраїнській Народній Республіці. Його книжка - це спогади а водночас дуже тверезий аналіз тогочасних подій. Але сам тон цієї книжки прихильний до українців та сповнений симпатії до їхньої справи
Захопивши владу, український уряд видав прокламацію – українською, польською та їдишем, – у якій він, серед іншого, визнавав євреїв як одну з націй краю та закликав їх до співпраці у розбудові держави. Крім цього, він визнав Жидівську Національну Раду єдиним уповноваженим представником єврейського народу.
Українська симпатія до єврейської національної автономії частково пояснювалося тим, що перед війною українська та сіоністська інтелігенція зблизилися, а частково – тим, що приблизно у той самий час у Великій Україні євреям надали національну автономію.
Але єврейська проблема потребувала окремої уваги українських лідерів. Євреї були одною з найсильніших меншин краю, яким українська прокламація обіцяла повні права, згідно зі вказівками Вільсона. Євреї були дуже помітними в країні, оскільки жили великими масами у містах; у деяких містах вони складали меншість населення, а деінде їх було більше, ніж поляків і більше, ніж українців. Політично обережний уряд не міг дозволити того, щоб у центральних містах (де українці складали найменшу частину населення) євреї об’єднувалися з поляками. Міста, де національні меншини не мали територіальних претензій, становили меншу небезпеку для українців. Асимілювати євреїв (як це робили поляки) українцям не спадало на думку. Адже загалом в соціально-культурному плані євреї займали вищу позицію, ніж українці, у яких інтелігенція складала лише тонкий прошарок суспільства.
Крім того, євреї були дуже важливим економічним фактором, який міг стати у пригоді при побудові нової державності. Сільська культура здебільшого знаходилася в руках українців і тільки частково – у руках поляків, а ще менше – у руках євреїв. Але міська культура здебільшого знаходилася в руках євреїв: велика та дрібна торгівля, майже все виробництво, значна частина банківської справи. Євреї складали величезний відсоток ремісників та фахової інтелігенції. У так званих вільних професіях і всіх видах розумової праці вони теж були представлені досить широко.
Але був ще важливіший – мабуть, найважливіший – фактор, який вплинув на українських лідерів у їхній політиці щодо єврейської проблеми. А саме: євреї як посередник у міжнародних відносинах. Галицькі українці як народ, прив’язаний до своєї території, народ, чия література почалася лише кілька десятків років тому – максимум від Шевченка – були невідомі у навколишньому світі, не мали контактів з іншими народами та державами. А от євреї – навпаки: розсіяні, розкидані по всьому світі, вони були всюди добре відомі. У високорозвинених країнах було немало євреїв, які мали вплив на рішення історичного масштабу, що визначали долю країн і народів. Якби українцям вдалося створити певне коло спільних україно-єврейських інтересів, вони могли було б завоювати симпатію іноземного єврейства. Надання євреям більших свобод могло б забезпечити українцям допомогу ззовні, необхідну для появи української держави. Фраза «єврейська національна автономія» мала стати голубом миру, яка принесла б добру звістку не тільки євреям, а й самій Україні.
Той факт, що українці першими визнали єврейську націю та її автономні права, був високо оцінений в єврейських колах. Реакцію іноземних євреїв ілюструють такі слова: «Для нас, євреїв, проголошення української державності має особливе значення, оскільки русини є першими, хто цілком ясно висловився за визнання єврейської нації та попросив євреїв послати своїх представників до їхніх установчих зборів. Русинський народ у своїй боротьбі за свободу матиме щиру підтримку в особі євреїв» ["Der Jüdische Arbeiter" (Відень) від 1 листопада 1918].
Євреї, як борці за ідею національної автономії, також міряли інших народів своєю міркою, залежно від того, як ці народи могли допомогти їм. У єврейському середовищі існували симпатії до українців. Проте активно втрутитися в конфлікт між поляками та українцями, перейти на той чи інший бік, вони не могли. Крім уроків, винесених з історії – що євреї стають потерпілою третьою стороною там, де двоє б’ються між собою – вони ще й розглядали цей конфлікт як внутрішню бійку за територію, до якої євреї не мають жодного стосунку і не можуть ні на що претендувати. Загалом євреї розуміли – згідно зі своїм давнім «пророче-Ісаївським» світоглядом і з новою формулою Вільсона – що конфлікти народів не повинні вирішуватися порохом та динамітом, що адміністративні та територіальні претензії мусить вирішувати мирний народний третейський суд. Єдине, чого самі євреї у певний момент почали вимагати від обох сторін – це офіційне визнання їх як самостійної нації.
Отже, єврейське правління в Львові проголосило нейтралітет у міжусобиці у Східній Галичині.
У міжнародному праві таке, мабуть, сталося вперше в історії – щоб одна з груп населення, знаходячись у зоні війни, проголосила нейтралітет. Це призвело до багатьох ускладнень, численних проблем, великої перестороги. Але цей вчинок був продиктований практичною необхідністю.
Проголошення нейтралітету відбулося тоді, коли навколо Львова почалося озброєне протистояння.
Поляки не визнавали українців господарями Львова, пояснюючи свою позицію тим, що місто має «чисто польський» характер. І оскільки відокремити місто від його околиць – здебільшого українських – було неможливо, залишалося два варіанти: або поляки разом із «польським Львовом» заберуть собі і всі його українські околиці – «від Сяну до Бугу» – або українські мешканці околиць обложать Львів і відвоюють його для себе.
Українці, розуміючи своє положення, негайно підірвали міст через Сян. Цим вони, по-перше, позначили кордон між східно-центральною Галичиною з її переважно українським населенням та західною Галичиною з її майже «чисто польським» населенням, а по-друге – це був стратегічний запобіжний захід. Незабаром розпочалася кривава боротьба. Поляки захопили Перемишль і рушили на Львів, де відбулися найтяжчі бої.
Львівські євреї опинилися у важкому становищі, бо їм довелося пережити всі нещастя, що трапляються з тими, хто знаходиться між двох вогнів. Від українців вони особливого лиха не зазнали. Навпаки, ті обходилися з євреями добре. Це тривало доти, доки напади з боку польських легіонерів не стали посилюватися і поляки не почали оточувати місто дедалі тісніше. Українська армія була змушена покинути Львів; коли до міста увійшли польські частини, положення євреїв ускладнилося. Єврейський нейтралітет поляків не влаштовував.
У Польщі єврейське питання мало свою історію розвитку. Досить довго – протягом правління Ягеллонів, і в пізніші періоди також – євреям дозволяли жити згідно з їхніми власними традиціями, ніхто не втручався у їхні внутрішні справи, ніхто не намагався поглинути їхню культуру.
Польський герой Костюшко ставився до єврейського питання ще доброзичливіше. Під час повстання 1794 року в офіційному військовому наказі він висловився так: «юдеї ... нарівні з іншими будуть користуватися всіма благами, що принесе її [польської землі. – Прим. перекладача] визволення»¹ Але пізніше політичне керівництво залишків Польщі – які стали Варшавським герцогством (1807) – висунуло умову асиміляції. Коли Наполеон хотів надати польським євреям рівні права з усіма громадянами, політичні лідери постаралися відкласти цю справу на десять років! «Ми сподіваємося, – так вони обґрунтували свою позицію, – що цього часу буде достатньо, щоб наблизити єврейські звичаї та традиції до тутешніх, польських». Навіть коли гуманний граф Вельопольський у 1862 році видав постанову про громадянську рівність євреїв, при цьому він наголосив, що євреї мають користуватися лише польською мовою. Отже, загалом серед поляків існувало бажання асимілювати євреїв.
Ця ідеологія панувала серед поляків тому, що вони керувалися такою усталеною ідеєю: хто володіє територією, тому належать і різноманітні люди, які на ній живуть. Але початок двадцятого століття породив іншу трактовку слова «нація», а після світової війни з цієї трактовки виникли правомірні претензії на народне самовизначення, і навіть піднялася тема «національних меншин». Виявилося, що народність визначають не випадкові територіальні кордони. Поляки також признали цю нову теорію – стосовно себе. Але інших, особливо євреїв, вони не бажали міряти тою ж самою міркою. Тому нейтралітет східногалицького єврейства, на думку поляків, загрожував їхнім претензіям на суверенітет. У цій східній частині краю на 3 293 073 українців приходилося 1 349 926 поляків та 658 722 єврея. Тобто відсоткове співвідношення було таким: 62% українців, 25% поляків та 12% євреїв. Отже, разом польське та єврейське населення складало 37%. Враховуючи культурну перевагу, яку б мали обидва народи разом узяті, на цьому можна було б побудувати серйозні претензії на панування. Але коли євреї оголосили нейтралітет, поляки сприйняли це так: «хто не з нами, той проти нас». Під час визволення Львова єврейський квартал зазнав нападів, розбоїв, вбивств – 78 жертв цих злочинів лежать на Львівському цвинтарі, – знищень єврейського майна та підпалів єврейських будинків, синагоги, святих книг.
Коли Львів було вирвано з української облоги, шматок території від Сяну до столиці краю перейшов під владу поляків. 22 листопада 1918 року шаблі розрубали край на дві частини. Решта Східної Галичини, більша її частина – від Львова до буковинського кордону – лишилася під владою українців.
Тому вийшло так, що східногалицькі євреї з іншої частини краю були відокремлені від адміністративного центру, Львова, лінією вогню. До них долітали тільки туманні уривчасті звістки: нещастя в Львові… Львівську ЖНРаду ніхто не зважає… поляки заарештували та інтернували борців за права євреїв – Леона Райха, Міхала Рінґеля (керівників ЖНР) і М. А. Тененблатта, редактора львівської єврейської газети «Тоґблат».
Серед багатьох туманних і страшних чуток через лінію вогню дійшов, наприклад, відчайдушний вигук людини, яка завжди була відома як друг поляків і яку вже точно не можна було запідозрити в упередженості проти них. Це був відомий керівник асиміляторського руху в Галичині, Тобіаш Ашкеназе (Аскенасе). Незабаром після львівського нещастя він опублікував у газеті «Wiek Nowy» наступний текст:
«У жодному разі не можна ставити питання так, що нібито єврей у цьому краї мусить бути поляком або русином. Треба позбутися цієї страшної брехні. Величезна маса єврейського населення не є і не хоче бути ані польською, ані руською; вона є єврейською і хоче такою лишитися.
З тим фактом ми мусимо рахуватися, мусимо його визнати.
Просто не хочеться вірити, що має місце подібне змішування понять і що можливі такі ситуації, коли кожна тимчасова бойова лінія у Львові або у краї має визначати, чи даного єврея можна примусово рекрутувати до польського чи руського війська, – в той момент, коли ці два війська знаходяться у взаємній війні.
Тільки подумайте, наскільки потворна ця ситуація.
Один брат тимчасово живе на вулиці Леона Сапєги, де поляки примусово забирають його на війну з русинами; другого брата, що тимчасово живе на Ринку, згідно з тим самим законом, можуть забрати русини – на війну з поляками.
До чого це веде? Чи ж так має виглядати основа самовизначення народів? І чи можна вимагати від львівських євреїв з того нещасного, так ретельно «урегульованого» третього кварталу [єврейського кварталу. – Р.Ф.], щоб вони вступали до лав тих, хто в ці останні дні так оточив їх своїм «піклуванням»?
Во ім’я всіх законів, божих та людських, я вимагаю визнання єврейського народу і надання всім євреям нашого краю права на народне самовизначення. Це усуне важливе джерело конвенціональної, часто лицемірної, часто несвідомої брехні, яка отруює наше публічне життя»².
Усе це викликало не тільки печаль і співчуття східногалицьких євреїв від околиць Львова до буковинського кордону, але – ще більшою мірою – відчуття осиротілості. У заплутаних політичних стосунках відчувався брак центру, Львова, де влада та політична ініціатива всього східногалицького єврейства була зосереджена в руках тамтешньої ЖНР.
У тій частині Східної Галичини, яку окупували поляки*, мешкало 172 513 євреїв, а в частині, що перебувала під українською владою, –448 469 євреїв, і ця активна, національно свідома частина східногалицького єврейства залишилася як «вівця без пастуха». Кожне місто мало свою ЖНР, але дуже сильно відчувався брак централізації.
До влади прийшли нові народи. Ті, кого вчора гнобили, сьогодні стали господарями. Їм бракує традиції, бракує вже прокладеного, розміченого шляху. Крім того, вони сваряться між собою, а єврей – як третя сторона – мусить слідкувати за цими подіями, мусить обдумувати ситуацію, захищатися, щоб його не втягнули до збройної боротьби, а для цього він має постійно стояти на варті, обороняючи власні інтереси.
Хто стане провідником, дороговказним перстом? Як утворити єдиний фронт захисту єврейських прав?
__________________________
¹ Це цитата з оголошення Костюшка від 17 вересня 1794 року про утворення єврейського полку: «Temi pobudkami przejęci Berek Joselewicz i Józef Aronowicz starozakonni, pamiętni na ziemię, w której się urodzili, pamiętni, że z oswobodzenia jej, wraz z drugimi, wszystkie korzyści czerpać z niej będą, przedłożyli mi żądanie i ochotę swą formowania pułku starozakonnego lekkiej jazdy».
² Wiek Nowy : popularny dziennik ilustrowany. 1918, nr 5248
* Цішанів, Добромиль, Городок, Яворів, Львівський повіт, Львів, Лісько, Мостиська, Рава-Руська, Жовква, Перемишль.
20.05.2021