Євген Нахлік

Апологія модерністського пізнання «голої душі» чи пародія на нього?

 

 

Є у Франка маловідомий вірш «Всякий легенди співа: атеїсти про муки Месії…», який не ввійшов до жодної збірки й за життя поета не був опублікований. Річ, однак, не в тому, а в труднощах, які виникають при його інтерпретації. Ось текст цього 16-рядкового твору з довгими гекзаметричними рядками:

 

Всякий легенди співа: атеїсти про муки Месії,

Амораліст про чернечу мораль, радикал про покірність,

Про самозречення й про занехаєння дійсного світу.

Окрик: життя – то чуття! Моє я – то мій світ, а у ньому

Стільки незвісного, тайн і безодень, Америк багато!

Гей же, Колумби! Нові каравели готуйте, на вітер

Пніте вітрила. Рушай невідомі світи відкривати!

Світ дотикальних появ, отих грубих, важких елементів

Звісний нам добре наскрізь, перемірений, зважений точно,

Бридкість його і красу описали нам і змалювали

Вже на стосотні лади. Надокучило! Годі! Давайте

Свіже! Ведіть нас туди, де ніхто ще не втоптував шляху,

Де непридавлені тілом лиш нагії душі буяють!

Нуте, поезію слів і незайманих звуків давайте,

Мовою душ говоріть до душі, піднімайте уяву

На висоту, де горить віковічна ідей оріфлама!

     [т. 3, с. 341]

 

На перший погляд, автор закликає письменників зосередитися на душевному бутті особистості, психологічному самопізнанні, вираженні власних почуттів, пошукові у внутрішньому світі людини незвіданих душевних «Америк». За такого сприйняття вірш прочитується як Франкова лірико-поетична децентрація власної постави Каменяра, письменника громадянського спрямування, громадського діяча, як протиставлення і противага його-таки віршеві «І знов рефлексії! Та цур же їм!..» (збірка «Із днів журби», 1900), що в ньому ліричне «я» поета відмежовується од «нервних білоручок та пустоплясів», які «риються в своїм нутрі» [т. 3, с. 13]. Натомість ліричний герой цих «рефлексій» шукає порятунку в «суспільній праці», котра, як стверджує,

 

одна лиш може заповни́ть без дива

 

життя людини, бо вона одна

всіх сил, всіх дум, чуття, стремлінь людини

жадає , їх вичерпує до дна.

 

Вона одна бере нам все щоднини

і все дає, бо в’яже нас тісніш

з людьми <...>

     [т. 3, с. 14, 16].

 

Як видно з цього вірша, творчою, науковою та громадською працею Франко рятувався від розколу духу, внутрішнього роздвоєння. Самому собі він утовкмачував:

 

Що поза сею працею, <...> то манівці блуднії,

що запровадять швидше чи пізніш,

 

чи в самолюбства омути бруднії,

чи в нігілізм, чи то в містичну млу,

що дійсними вважа лиш власні мрії,

 

а мрією – природу й жизнь цілу. [т. 3, с. 16]

 

Однак уважне прочитання вірша «Всякий легенди співа…» спонукує засумніватись, чи справді в ньому виражено авторську апологетизацію «окрику» «життя – то чуття!» й абсолютизацію душевного самозаглиблення.

 

По-перше, авторська заувага на самому початку вірша про парадоксальну ситуацію, коли «співа <…> радикал про покірність, / Про самозречення й про занехаєння дійсного світу», наштовхує на думку, що далі в тексті поет критикує втечу «радикала» від соціального світу в душевну самоізоляцію. По-друге, тональність і стилістика закличної патетичної частини вірша скидаються радше на пародіювання модерністських маніфестів, у яких обстоювалася концепція «нагої душі» й ідея «чистого мистецтва». Маю на увазі спрощено передану риторику модерністів за допомогою частих окличних речень, безцеремонних розмовних фраз, близьких до бурлескних, «Надокучило! Годі! Давайте / Свіже!», утрируваного розокремлення і протиставлення тіла й душі: «Де непридавлені тілом лиш нагії душі буяють!». Зниженим бурлескно-натуралістичним стилем передано й зневажливу модерністську критику позитивістського зображення «світу дотикальних появ». Спародійований «окрик» «життя – то чуття! Моє я – то мій світ» (суголосно із застереженням у вірші «І знов рефлексії!..» од западання «в містичну млу, / що дійсними вважа лиш власні мрії, / а мрією – природу й жизнь цілу»), образне поняття «нагії душі» є, певно, відгомонами філософії суб’єктивного ідеалізму (махізму, ніцшеанства) з її гіперболізованим «я» та її виявів у модерністській літературі, зокрема творчості Станіслава Пшибишевського з його художньою концепцією «голої душі». До слова, в опублікованій у «Літературно-Науковому Вістнику» (1900. – Т. 9. – Кн. 1) нищівній рецензії на книжечку Пшибишевського «Із циклу Віґілій», видану у Львові 1899 року в українському перекладі Антона Крушельницького, Франко закинув польському модерністові

 

«наскрізь хворобливе затіснення духового кругозору, що змушує автора в цілім світі бачити тільки своє власне я, обожане і нічим не зв’язане, невважаючи на всю його (змальовану в творі) мізерність <…>» [т. 32, с. 32–33].

 

У заклику «Нуте, поезію слів і незайманих звуків давайте» гіперболізований оригінальний епітет «незайманих звуків» викликає комічний ефект своєю абсурдністю, завдяки чому цей заклик звучить як пародійний (зрозуміло, що жодних «незайманих звуків» у поезії бути не може, адже поет користується всією, і то невеликою кількістю звуків, наявних у тій чи тій національній мові і вживаних практично кожним мовцем, а це переважно три-чотири десятки, максимум понад шістдесят голосних та приголосних;; «незайманими», тобто до певного часу непорушеними, можуть бути теми, проблеми, сфери зображення, постаті тощо; можуть траплятися у віршотворчості авторські неологізми, але не нові звуки). Наївно було б думати, що Франко всерйоз закликав творити «поезію слів» (а не змісту), а то більше «поезію незайманих звуків». Цей пародійний заклик засвідчує, що вірш «Всякий легенди співа…» є своєрідним полемічним відгуком не лише на модерністське самовираження душі, а й на модерністську ідею «чистої поезії».

 

Постає запитання: хто міг бути отим «радикалом», якого Франко висміював за протиприродну для радикалізму втечу від «дійсного світу»?

 

Перший, хто спадає на думку, це, звичайно, Микола Вороний, котрий, як відомо, на початку ХХ ст. пропагував ідею «чистої поезії». Раніше, в 1895–1897 рр., він навчався у Львівському університеті й співпрацював із Франком, дотримуючись на той час лівих, навіть марксистських поглядів, про що згадував в автобіографічному листі до Олександра Білецького від 9 квітня 1928 р.:

 

«<...> з Франком <...> на ґрунті марксизму я розминався, він був еклектик <...>» ¹; «Не зважаючи на різницю політичних поглядів (я – ніби марксист, він – аграрний соціаліст, радикал), нас об’єднала любов до укр[аїнського] поневоленого народу і спільність етичних та естетичних поглядів. Власне те, чого бракувало мені в марксистськім світогляді, доповняв, розвивав і уточнював Франко» ².

 

У Львові Вороний допомагав видавати газети Українсько-руської радикальної партії «Громадський Голос» і «Радикал» ³. За його спогадами, у Франка він познайомився з радикалами Миколою Ганкевичем, Юліяном Бачинським і Семеном Вітиком, «брав разом із ними участь в заснуванні першої Української соціал-демократичної партії в Галичині та у виданні першого укр[аїнського] соціал-демократичного органу “Robitnyk” <...>» ⁴. Утворення УСДП М.Ганкевич ініціював у січні–вересні 1896 р., від січня до початку березня 1897 р. він редагував двотижневу соціал-демократичну газету «Robitnyk» (видавалась українською мовою латинськими літерами, вийшло п’ять чисел: 1.І–1.ІІІ) ⁵. Тож Франко мав підстави називати Вороного «радикалом», вважаючи його за прибічника ліворадикальної ідеології.

 

Тим часом через кілька років після від’їзду зі Львова Вороний у листі до Франка від 26 вересня ст. ст. 1901 р. звернувся «з уклінним проханєм» дати до його літературного «українського альманаху» «хоч дрібочку Вашої прегарної творчости» ⁶, але не суспільно заангажованої, а інтимної:

 

«<...> мені найбільше од усіх хотілося б мати щось Ваше. Я певен, що воно в кождім разі буде перлиною збірника. Поезиї, справжньої чистої поезиї прагне моя душа! А у Вас же її так багато, напр[иклад], в “Зів’ялих квітках”!» ⁷.

 

І далі уточнював:

 

«Ми не хочемо небо прихилити до земли, – так писав я в листі до Мордовця, – ні, ми хоче[мо] самі хоч на хвилину піднятись на небо! Спокою, тихої радости треба для озлобленої, стражденної души сучасного інтелігента.

В такому роді хотілося б мені творів для мого альманаха. У Вас така ніжна душа, таке м’ягке перо, що Ви таку річ можете висловити якнайкрасше <…>» ⁸.

 

Певна річ, для Франка стало несподіванкою дізнатися од свого колеги, товариша, якого він мав за радикала, поета громадянського спрямування й суспільно-політичного діяча, про його прагнення «справжньої чистої поезії», пориву від землі (сиріч соціальної дійсності) до «неба» (тобто сфери уяви, фантазії), жадання «спокою, тихої радости». Невдовзі у листопадовому числі «Літературно-Наукового Вістника» було надруковано «Відозву» Вороного із запрошенням до участі в «русько-українському альманасі» (майбутньому «З-над хмар і з долин», Одеса, 1903), що його він задумав видати «на Чорноморщині, в Катеринодарі» (тепер Краснодар), де на той час жив і працював. У «Відозві» окремим абзацом під назвою «Увага» досить делікатно викладено естетичну, своєю суттю, модерністську, настанову для авторів:

 

«Усуваючи на бік ріжні заспівані тенденциї та вимушені моралі, що раз у раз зводили наших молодих письменників на стежку шабльону і вузької обмежености, а також уникаючи творів  грубо-натуралістичних, брутальних, натомісь бажало б ся творів хоч з маленькою ціхою оріґінальности, з незалежною свобідною ідеєю, з сучасним змістом; бажало б ся творів, де б було хоч трошки фільософії, де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю неосяжною красою, своєю незглубною таємничістю… На естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага» ⁹.

 

Чи не ремінісцентними алюзіями до естетичних модерністських жадань Вороного, викладених у цитованому листі до Франка та у «Відозві» (орієнтація, замість «творів грубо-натуралістичних, брутальних», на твори, «де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба»), були Франкові зауваги у вірші «Всякий легенди співа…» про несподівану «покірність» і «самозречення» «радикала», його «занехаєння дійсного світу», відразу до «грубих, важких елементів» і «бридкости» матеріального світу, даного людині в її відчуттях («світу дотикальних появ»)? Чи ж завершальна спонука «піднімайте уяву / На висоту, де горить віковічна ідей оріфлама ¹⁰!» не була полемічною ремінісценцією жадання Вороного «хоч на хвилину піднятись на небо»?

 

У відповідь на лист Вороного від 26 вересня ст. ст. 1901 р. та його «Відозву» Франко написав дружнє послання «Миколо, мій друзяко давній...» з поміткою «Посвята Миколі Вороному». Його вперше надруковано як присвяту поеми «Лісова ідилія» (ЛНВ. – 1903. – Т. 21. – Кн. 1), під текстом присвяти зазначено дату її створення: «Падолист, 1900 р.» [т. 3, с. 109], хоча, за слушним здогадом Ярослави Мельник, послання складено радше на рік пізніше – у листопаді 1901 року ¹¹. Справді, немає (принаймні не виявлено) підстав для написання цього полемічного твору в листопаді 1900 р. Звертаючись до Вороного, «ідеаліста непоправного» [т. 3, с. 107], Франко парафразував віршовою мовою його модерністські заклики:

 

«Пісень давайте нам, поети,

Без тенденційної прикмети,

Без соціального змагання,

Без усесвітнього страждання,

Без нарікання над юрбою,

Без гучних покликів до бою,

Без сварів мудреців і дурнів,

Без горожанських [громадянських. – Є. Н.] тих котурнів!

Пісень свобідних і безпечних,

Добутих із глибин сердечних,

Де б той сучасник, горем битий,

Душею хвильку міг спочити».

     [т. 3, с. 107]

 

Затим різними аргументами Франко спростовував ці естетичні настанови й спрямовував Вороного й інших поетів-сучасників до вираження у творчості дійсного життя, зокрема, віддзеркалення реально пережитих, а не вифантазуваних, дистильованих, почуттів:

 

Не думай, як поет покине

Загальних питань море синє

І в тихий залив свого серця

Порине, мов нурець заб’ється, —

Що там він перли і алмази

Знайде блискучії, без скази,

Знайде тепло, і розкіш раю,

І світло, й пахощі без краю.

      [т. 3, с. 108]

<...>

Так не жадай же, друже милий,

Щоб нас поети млою крили,

Рожевим пестощів туманом,

Містичних візій океаном,

Щоб опій нам давали в страви,

Щоб нам співали для забави!

Най будуть щирі, щирі, щирі!

І що хто в життьовому вирі

Спіймав – чи радощі, чи муку,

<...>

Най все в свої пісні складає <...>

     [т. 3, с. 109].

 

Однак імперсональна фраза «Всякий легенди співа» могла стосуватися не лише Вороного. Ще більше є підстав припускати, що під «радикалом», який зрікся своїх поглядів, криється у Франковому вірші його приятель, польський поет Ян Каспрович. У статті «Сучасні польські поети» (ЛНВ. – 1899. – Т. 5. – Кн. 3) Франко докладно висвітлив метаморфозу цього «радикала-реформатора» початку 1880-х рр., який палко цікавився «соціальними питаннями» [т. 31, с. 398], був прибічником «ідей <…> польської радикальної  буржуазії» [т. 31, с. 399], ще 1885 р. належав до «молодих польських радикалів» [т. 31, с. 400], але, переїхавши з Вроцлава до Львова у січні 1889 р., перестав бути «революціонером і політиком»,

 

 «якийсь час дивував спокійних буржуа хлопським костюмом, реалізмом і вільнодумством, але звільна викидав за борт і ті реквізити, поки в останніх своїх творах не дійшов щасливо до погорди для “tłumów”, до неоромантичної “голої душі” і до католицької правовірності» [т. 31, с. 402].

 

Мало того, можна здогадуватися, що саме Каспровича Франко мав на увазі під заувагою, що співають легенди «атеїсти про муки Месії». Світло на цей натяк кидають Франкові відгуки в тій-таки статті «Сучасні польські поети» про Каспровичів перехід од «вільнодумства» «до католицької правовірності» та про його поеми «Chrystus» [«Христос»] і «Na wzgórzu śmierci» [«На пагорбі смерті»], досить відмінні одна від одної за авторським ставленням до християнства. Про «суспільно-релігійну поему» (за визначенням у підзаголовку) «Chrystus» (Львів, 1890) Франко зазначив, що «львівська прокураторія сконфіскувала її – Бог знає за що. Се були сцени із Євангелій, коментовані в дусі перестарілого лібералізму і раціоналізму <…>» [т. 31, с. 404]. Натомість драматична поема «Na wzgórzu śmierci», уміщена в збірці Каспровича «Krzak dzikiej róży» [«Кущ дикої троянди»] (Львів, 1898), засвідчувала його відхід од раціоналістичного вільнодумства, на що й указав Франко, як і на те, що модерністське зображення в поемі «голої душі» як героїні зближувало Каспровича з Пшибишевським:

 

«В краківськім “Życiu” я вичитав суд Пшибишевського про сей твір; він признав його мало [у «Зібранні творів» слово “мало” пропущене. – Є.Н.] що не найгеніальнішим твором в цілій слов’янській поезії. Прочитавши сей твір, я мусив засміятися; п. Пшибишевський, очевидно, зовсім не знає слов’янської поезії. “Na wzgórzu śmierci” – се драматична переробка “Chrystusa”, а п. Пшибишевському подобалася вона тим хіба, що героїнею її є “гола душа”, тобто душа без тіла, душа, вигнана з раю, закохана в Люцифері. Вона є незримим свідком сцени розп’яття Христа і під впливом тої сцени відвертається від Люцифера. Я не буду розбирати сеї поеми; скажу тільки, що вона держиться на строго правовірнім католицькім ґрунті, пренаївно малюючи Христа і його окруження в світлі тих католицьких догм, що були встановлені аж геть пізніше, показуючи Рим і поганство таким зіпсутим і варварським, яким малювали собі його середньовікові візіонери і візіонерки вроді св. Ґертруди або св. Бріґіти» [т. 31, с. 405–406].

 

Культивована у модерністській творчості Пшибишевського та Каспровича «“гола душа”, тобто душа без тіла» (за Франковим означенням у статті) трансформувалася у вірші «Всякий легенди співа…» в алюзійну ремінісценцію «непридавлені тілом лиш нагії душі буяють».

 

Впадає в око, що до критики ідей «голої душі» та «мистецтва для мистецтва», що їх завзято пропагував Пшибишевський, Франко вдався у 1899–1901 рр. (стаття «Сучасні польські поети», рецензія на книжечку «Із циклу Віґілій» Пшибишевського, вірші «І знов рефлексії! Та цур же їм!..», «Миколо, мій друзяко давній...»). Тож резонно припустити, що саме в тих роках написано полемічну пародію «Всякий легенди співа…». Упорядники третього тому «Зібрання творів» Франка у 50 томах віднесли цю поезію, вперше надруковану тут за недатованим автографом, до 1900 р., проте, як застерігалися вони без жодного пояснення, «умовно» [т. 3, с. 429], тобто, треба думати, без достатніх підстав. Здогадно, цей вірш Франко створив десь у 1899–1901 рр. Якщо «Всякий легенди співа…» є пародійним відгуком лише на поезію Каспровича і творчість Пшибишевського, то, правдоподібно, його складено в 1899–1900 рр., а якщо Франко мав на увазі ще й колишнього українського радикала Вороного – то в жовтні–грудні 1901 р. Втім, перша версія все-таки ймовірніша (в кожному разі, полемічний випад у вірші проти Каспровича та Пшибишевського не викликає сумнівів).

 

Водночас послання Вороному важливе як свідчення того, що Франко не приймав модерністських закликів до відмови од «соціального змагання» і до усамітнення в «глибинах сердечних», поринання до «тихого заливу свого серця» і шукання порятунку в «містичних візіях». А це є ще одним, хай і опосередкованим, контекстуальним, доводом на користь того, що у вірші «Всякий легенди співа…» Франко не апологетизує, а пародіює модерністські спонуки до пізнання «голої душі» і творення «чистої поезії». Розгляд цього вірша в контексті тогочасних Франкових праць (стаття «Сучасні польські поети», рецензія на книжечку «Із циклу Віґілій» Пшибишевського) та поезій («І знов рефлексії! Та цур же їм!..», «Миколо, мій друзяко давній...») підтверджує його пародійний антимодерністський характер. Мені ж у цій розвідці йдеться про з’ясування самого цього факту, а не про його оцінку з погляду перспектив історико-літературного розвитку й тогочасних естетичних змагань.

 

***

 

Крім зазначених конфронтаційних контактно-генетичних зв’язків, безсумнівних чи гаданих, поезія «Всякий легенди співа…» виявляє строкате інтертекстуальне поле, яке з часом іще може бути розширене завдяки новим знахідкам. А наразі зверну увагу на іншу проекцію цього твору – не ретроспективну, а перспективну.

 

 

Цікаво, що з артикульованою у вірші «Всякий легенди співа…» пародійною патетикою поривання до відкриття нового, незнаного, ба навіть з образністю і лексикою у її вираженні дивовижно перегукується вірш Василя Симоненка «Гей, нові Колумби й Магеллани…», написаний 15 жовтня 1962 року. Тільки Франко насмішкувато мовить про модерністське відкриття «тайн і безодень», «невідомих світів» у психологічному єстві особистості, в душі людини, а Симоненко – цілком поважно про відкриття «духовних островів» «в океані рідного народу», в Україні:

 

Гей, нові Колумби й Магеллани,

Напнемо вітрила наших мрій!

Кличуть нас у мандри океани <...>.

Кораблі! Шикуйтесь до походу!

<...>

В океані рідного народу

Відкривай духовні острови!

<...>

Б’ються груди об вітри тужаві,

Каравела в мандри вируша.

<...>

Україно! Доки жити буду,

Доти відкриватиму тебе» ¹².

 

В обох віршах топіка уявних пізнавальних «мандрів» разюче подібна, хоча й стилістично відмінна і звернена до різних сфер – індивідуально-психологічної (пародійно подане самодостатнє, герметичне пізнання душі у Франка) і національно-духової (окрилене пізнання духу рідного народу в Симоненка): «Гей же, Колумби!» – «Гей, нові Колумби»; «каравели» – «Каравела»; «на вітер» – «об вітри»; «Пніте вітрила» – «Напнемо вітрила»; «Рушай» – «вируша»; «невідомі світи відкривати» – «Відкривай духовні острови», «відкриватиму тебе». Здавалося б, вірш «Гей, нові Колумби й Магеллани…» явно «ремінісцентний» стосовно поезії «Всякий легенди співа…», проте насправді Симоненко склав свого вірша, сповненого романтики духових мандрів, незалежно від Франкового, адже той був уперше надрукований щойно 1976 року [т. 3, с. 341].

 

Таким чином, можемо говорити лише про подиву гідний типологічний образно-семантичний перегук Симоненкового вірша з Франковим, без факту прямого впливу. Між поетами відбувся позасвідомий, ледь чи не містичний творчий діалог: у художньому мисленні Симоненка наче заговорив дух Франка.

 

_____________________________________________

 

¹ Вороний М. До статті Олекс[андра] Ів[ановича] Білецького про мене // Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика / Упорядкув. і прим. Т.І.Гундорової. – К. : Наукова думка, 1996. –  С. 593.

² Там само. – С. 594.

³ Каневська Л. Вороний Микола Кіндратович / Лариса Каневська // Франківська енциклопедія: у 7 т. – Львів: Світ, 2016. – Т. 1 : А–Ж. Серія: Іван Франко і нова українська література. Попередники та сучасники / Наук. ред. і упоряд. Є.Нахлік. – С. 309.

⁴ Вороний М. До статті Олекс[андра] Ів[ановича] Білецького про мене. – С. 594.

⁵ Нахлік Є, Нахлік О. Ганкевич Микола / Євген Нахлік, Оксана Нахлік // Франківська енциклопедія. – Т. 1. – С. 333.

⁶ ІЛ. – Ф. 3. – Од. зб. 1620. – С. 310.

⁷ Там само. – С. 307.

⁸ Там само. – С. 307–308.

⁹ Український Альманах // ЛНВ. – 1901. – Т. 16. – Кн. 11. – С. 14.

¹⁰ Орифлама – штандарт, прапор французьких королів за доби середньовіччя. Орифлама була найголовнішою військовою хоругвою королівських французьких військ. Під час бою прапороносець піднімав її на спис. – Є. Н.

¹¹ Мельник Я. Листи Миколи Вороного до Івана Франка / Ярослава Мельник // Українське літературознавство: респ. міжвід. наук. зб. – Вип. 58: І.Франко: статті та матеріали. – Львів : Світ, 1993. – С. 13.

¹² Симоненко В. Гей, нові Колумби й Магеллани… // Симоненко В. Вибрані твори / Василь Симоненко ; упоряд. Анатолій Ткаченко, Дана Ткаченко. – К. : Смолоскип, 2010. – С. 256.

 

Автор — директор Інституту Івана Франка НАН України, доктор філологічних наук, професор.

 

 

14.03.2018