Іван Франко і батько та син Александер і Юліян Бачинські
Батько – відомий галицький церковний і освітній діяч, греко-католицький священик, доктор богослов’я, педагог, письменник, видавець, редактор, перекладач. Син – цілком світська, далека від релігії людина й також літератор – публіцист, історик, журналіст, редактор, а ще громадсько-політичний діяч радикального спрямування.
Александер Бачинський (24.03.1844–9.06.1933)
Майбутній отець народився в с. Сороцькому на Теребовляншині в заможній шляхетській родині Гавриїла Бачинського герба Сас та Анни з Калиняків. Закінчив Тернопільську гімназію (1863), теологічний факультет Львівського університету (1867). Того ж року одружився з Евгенією Филиповською, донькою о. Івана, пароха Гусятина, яка, однак, померла 1872 р. від холери. Священикував на Тернопільщині, а від 1873 був проповідником при кафедральному соборі св. Юрія у Львові, віце-ректором Львівської греко-католицької семінарії, професором катехитики й методики теологічного факультету Львівського університету. Редагував церковний двотижневик «Рускій Сіон» (1880, № 1–21, 1883–1884, №17). Однак 1880 року був звільнений з посади віце-ректора семінарії із забороною видавати й редагувати «Рускій Сіон», вихід якого припинився у листопаді на №21. 2 квітня 1881 р. призначений парохом у Болехові.
1 січня 1883 р. його відкликано з Болехова й призначено ректором Львівської семінарії та відновлено на попередніх посадах. Одразу після повернення провів у семінарії низку реформ. Ректором працював до 1893 р., коли був переведений на постійну роботу і проживання на Святоюрську гору. У Митрополичій Капітулі йому присвоїли титули асесора (1877), крилошанина (1893), канцлера, від 1920 р. він – генеральний вікарій і радник апеляційного трибуналу. Від 1896 р. – Папський шамбелян. У 1886, 1889 і 1892 рр. обирався до Ради Львова. Коли 19 вересня 1914 р. окупаційна царська влада заарештувала і вивезла митрополита Андрея Шептицького на заслання у Росію, канцлер А.Бачинський керував Галицькою архідієцезією. Водночас був членом світських товариств «Галицько-руська Матиця», «Народний Дім», «Просвіта» та ін. За спогадами його колишнього семінариста, Кирила Студинського, ректор Бачинський за політичними переконаннями був ближчим до «твердих» (старорусинів), «але ніколи не відносився вороже до національних поглядів питомців, через те й була можлива наскрізь націоналістична праця поміж питомцями. <…> він був занадто розумною і досвідченою людиною, щоб не розумів того, що народна течія обіймає чимраз ширші круги та що вона запанує над цілим життям національної суспільности» ¹.
Александер Бачинський видавав і редагував «Богословську бібліотеку» (від 1898, 11 випусків), підручники з богослов’я та іншої церковної літератури. Йому належать праці «Короткій виклад богословія догматичного основного і частного» (Л., 1898), «Вихованє. Короткій виклад католицкого богословия морального» (Л., 1899, у співавт. з Йосифом Мільницьким), «Право церковне с особлившим увзглядненєм церковно-державних законів Австрійских і краєвих Галицких» (Л., 1900), «Практичний проводник для священиків взагалі, а в особенності для душпастирей» (Л., 1900), «Богословіє Пастирске. Дидактика» (уклав «при содійстві» Іоанна Бартошевського, Л., 1902), «Псалтир в язиці церковно-словеньскім с переводом на язик народно-рускій» (Л., 1903) ².
У листі до дружини Ольги Франко близько 10 серпня 1891 р. Іван Франко повідомляв новину: «Бачинського батько, ректор семінарії, буде іменований станіславським єпископом» [т. 49, с. 286]. Цього призначення не відбулося – єпископом Станіславівської єпархії став від 3 серпня 1891 р. Юліян Куїловський (також герба Сас), єпископ-суфраган (помічник) перемиського єпископа. Франко спирався, ймовірно, на джерела в редакції газети Kurjer Lwowski. З цього приводу газета «Діло» в рубриці «Новинки» вмістила іронічний коментар:
«По іменованю еп[ископа]-суфр[агана] о. Куїловского епископом станіславівским “Галицкая Русь” і “Kurjer Lwowski”, котрі подавали іменованє ректора Бачиньского за річ певну, стараються тепер вимотатися крутаниною, що нібито рішаючі сфери, іменувавши о. Бачиньского епископом, напудились, коли побачили, що се іменованє не укрилось перед “Галицкою Русію” і “Kurjer-ом”, та й перечеркнули о. Бачиньского, а на єго місце написали о. Куїловского. А з того сенс очевидний, що “Галицкая Русь” і “Kurjer Lwowski” – то дві величезні сили в Австрії, перед котрими рішаючі сфери так дрожат, як лист осиковий» ³.
Цікавішою є друга згадка Франка про Бачинського-старшого. У розділі «80-ті роки в Галичині» «Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (Л., 1910) зазначено, що «криза в галицько-руській церкві відбилася також потрохи в тій часті галицько-руської преси, що більш або менш безпосередньо стояла на услугах церкви й церковної єрархії». Цю думку Франко проілюстрував таким прикладом: «Рускій Сіон» «під редакцією Александра Бачинського, ректора львівської духовної семінарії» умістив 1880 р. в № 20 статтю «Записки римлянина», в якій «острими словами скритиковано не тільки ведення руської духовної семінарії у Львові, але також посередньо всю єрархію. Розсерджений сею статтею митрополит Йосиф Сембратович суспендував [тимчасово усунув від обов’язків. – Є.Н.] А.Бачинського зі становища ректора і о. Малиняка, автора статті, зі становища настоятеля духовної семінарії, завісив [призупинив (полонізм). – Є.Н.] видавання “Руского Сіона” і поручив канонікові д-ру Й. Мільницькому видавання нового церковного органу п. з. “Галицкій Сіон”. Сей орган виходив, одначе, тільки два роки, а з початком р. 1883 о. Александер Бачинський був привернений на місце ректора духовної семінарії, відновлено “Рускій Сіон” і зорганізовану редакцію» [т. 41, с. 421–422].
К.Студинський так переповідав цей випадок у спогадах про А.Бачинського:
«Був теж о. Бачинський редактором “Руського Сіону” і там у ч. 20 за рік 1880 помістив статтю “Записки римлянина” (о. д-ра Миколи Малиняка), що була критикою львівської духовної семінарії. Як тільки стаття появилася друком, візвав до себе о. Бачинського митрополит Йосип Сембратович і запитав, хто писав “Записки римлянина”? О. Бачинський не дав відповіди. “То я Вас суспендую”, – сказав митрополит.
Оповідав мені о. Бачинський, що було це в четвер, а в п’ятницю дістав декрет суспензії від віце-ректури з полишенням платні на мешкання.
Намісника Альфреда Потоцького не було тоді у Львові. Коли опісля митрополит звернувся до нього і жадав усунення о. Бачинського, дістав відповідь: “Скільки забажає о. Бачинський, стільки мешкати буде [в семінарії] і отримувати зарплатню”».
У грудні 1880 р. помер парох Болехова, Бачинський вніс подання на парохію і, хоч було 29 кандидатів, дістав призначення від намісника (парохія була «цісарського надання»). У листопаді 1882 р. на вимогу цісаря Франца Йосифа І Йосип Сембратович залишив митрополію і виїхав до Рима. Після оголошення конкурсу на посаду ректора духовної семінарії адміністратор Львівської архієпархії Сильвестр Сембратович викликав Бачинського листом, щоб негайно зголосився до намісника. Під час аудієнції А.Потоцький запитав його: «Бажаєте стати дійсним чи провізорочним [тимчасовим. – Є.Н.] ректором?». Бачинський відповів: «Резервую собі Болехівську парохію і прошу про провізорію. Якщо вважатиму, що зі своїми обов’язками не справляюся, повернуся до Болехова».
За спогадами К.Студинського, Бачинський, «людина залізної праці і непохитної вдачі», у поводженні з питомцями (як і зі своїми трьома синами) був суворий і неприступний ⁴. Можливо, через те син цього визначного церковного діяча Юліян, напівсирота, став соціал-демократом, атеїстом, радянофілом і симпатиком більшовиків, за що поплатився свободою і життям.
Юліян Бачинський (28.03.1870–6.06.1940)
Син народився в Новосілках (присілок Куть; тепер с. Новосілка Підгаєцького району Тернопільської обл.), де батько був сотрудником (другим священиком). Утративши матір у два з половиною роки, виховувався у родині діда (по матері) о. Івана Филиповського, пароха Гусятина. Навчався у Львівській гімназії з німецькою мовою викладання (1880–1882), Дрогобицькій реальній гімназії ім. Франца Йосифа (1882–1883). Закінчив українську Академічну гімназію у Львові (1890), того ж року вступив на правничий факультет Львівського університету, 1894 р. перервав навчання через однорічну військову службу, яку відбув у містах Їглаві (Чехія) та Пешті (Угорщина). Після закінчення університету (ймовірно, 1895) проходив практику в адвокатських конторах Львова. Навчався також у Берлінському університеті.
Поки батько успішно робив церковну кар’єру, син віддавався громадсько-політичній та суспільно-публіцистичній діяльності. У 1890–1897 рр. виявив себе як один із провідних діячів Русько-української радикальної партії (РУРП). 1899 року разом з групою інших членів РУРП утворив Українську соціал-демократичну партію (УСДП), керував нею до 1914 р. У червні 1905 р. виїхав до Канади та США, у грудні 1906 р. повернувся до Львова. Три роки займався адвокатурою. У 1915–1918 рр. служив тиловим офіцером австрійської армії в угорському м. Мішкольці. 1918 року – член Української національної ради ЗУНР у Львові. Від 1919 р. – голова дипломатичної місії УНР у Вашингтоні. Від 1921 р. проживав у Відні, від 1923-го – в Берліні. Після невдалої спроби виїхати до Радянської України (у його багажі виявили антипольські брошури та книжки українською, англійською, німецькою та російською мовами, й серед них – його книжку «Большевицька революція і українці: Критичні замітки», Берлін, 1928. 2-ге вид., доп.) був заарештований польською поліцією у Львові 18 березня 1931 р. й рік відсидів у львівській тюрмі. Після звільнення жив у Празі. 28 листопада 1933 р. (вже після смерті батька) прибув з донькою Оленою до Харкова, влаштувався на роботу в редакції «Української Радянської Енциклопедії». Одначе майже рік по тому, 6 листопада 1934 р. його заарештували. За нібито спробу організувати підпільну мережу Об’єднання українських націоналістів в УРСР був засуджений 28 березня 1935 р. до 10 років ув’язнення. Покарання відбував у Біломоро-Балтійському таборі. Помер 6 червня 1940 р. в концтаборі поблизу м. Медвеж’єгорська (райцентру Республіки Карелія, РФ). Реабілітований 19 жовтня 1957 р.
Автор книжок і брошур «Україна irrеdenta (по поводу еміграції): Суспільно-політичний скіц» (Л.: Накладом Д. Лукіяновича, 1895; примірник – у бібліотеці Франка в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України [далі – ІЛ]: № 4181; 2-ге вид., змінене й доп. Л.: Накладом автора, 1900; 3-тє вид. Берлін, 1924, з передмовою Володимира Дорошенка «Значіння “України irrеdent-и” в історії розвитку української національної свідомости» і додатком «Листуванє Ю.Бачинського з М.Драгомановом з приводу “України irrеdent-и”»), «Поділ Галичини. Реферат, виголошений на VI з’їзді Русько-української радикальної партії у Львові дня 19 вересня 1897» (Чернівці: Накладом Д.Лукіяновича, 1897; примірник – у бібліотеці Франка в ІЛ: № 5613), «Моя переписка з Михайлом Драгомановом (Додаток до “України irrеdent-и”)» (Л.: Накладом автора, 1900), «Ґльосси» (Л.: Накладом редакції «Іскри», 1904; примірник – у бібліотеці Франка: № 3103), «Взаїмні відносини соціал-демократичних партій, української і польської, в Східній Галичині» (Л., 1910), «Українська імміграція в З’єдинених Державах Америки» (Л., 1914), «Большевицька революція і українці: Критичні замітки» (Берлін, 1925), «Большевизм і західноукраїнська справа» (Берлін, 1926), «Як я видавав “Українську еміграцію”. Зразок культури “Українського Піємонту” з початком ХХ-го віку» (Л., 1930). Друкувався в часописах РУРП «Народ», «Радикал», «Громадський Голос», часописах УСДП «Будучність» (1899), «Земля і Воля» (1909, 1911), «Наш Голос» (1910–1911); у газеті «Свобода» (США, 1908–1910) та ін. Редагував журнал «Вперед» (1912–1913) – друкований орган УСДП ⁵.
Знайомство й ранні товариські стосунки з Франком
За вдачею Юліян Бачинський був товариський і навіть схильний до богемного життя. За його споминами, які не ввійшли до жодного з видань спогадів про Франка, з письменником він познайомився улітку 1884 р., закінчивши IV клас Академічної гімназії, під час мандрівки молоді в Карпати, яку організувало студентське товариство «Академічне Братство»:
«В тій мандрівці взяли участь до яких 40 людей – університетські студенти і старші вже люди – урядники, учителі гімназійні і ин. Я був одинокий гімназист і <…> з усіх мандрівників наймолодший. І те, що мої відносини до сеї “старшої братії” в часі мандрівки уложилися гарні, я завдячував саме Франкові, що також узяв участь в тій мандрівці і навіть зложив був наперед дотепну “поему” про те, як то ми і куди-то ми будемо мандрувати, і сей віршований провідник видав Вандрівничий Комітет окремою книжочкою, під заголовком, здається мені, “В Бескид!” [брошура називалася “В дорогу!”. – Є.Н.], яку й роздав усім мандрівникам. Франко з першої хвилі, як я з ним стрінувся, зайнявся мною – не відпускав мене від себе, дбав, щоби мене ні в чім “не скривдили”, а навіть дбав і про нічліг, і казав все визначувати мені нічліг там, де йому визначували, то значить – найвигідніший. В другій частині мандрівки – на Чорногору, в якій Франко вже не взяв участи, моя “ситуація” відразу змінилася – я в половині дороги мусів завернути – на жадання одного гімназійного учителя, на котрого я, саме у тім шкільнім році, скаржився у директора гімназії» ⁶.
У вступному слові до «Українсько-руської студентської мандрівки літом 1884 р.» (зб. «Давнє й нове», Л., 1911) Франко подав «реєстр імен учасників першої части мандрівки» – з Дрогобича до Калуша, що відбулася під його проводом упродовж 27 липня – 3 серпня 1884 р., і серед них фігурує «Юліян Бачинський» [т. 3, с. 251].
Перше зближення сприяло дальшому спілкуванню, ініціатором якого був Бачинський:
«Ті дружні товариські відносини між мною й Франком тяглися дальше; та – може, се кого здивує – за цілий мій час гімназійний Франко, що був одним з основників соціялістичного руху в Галичині, ніколи не розмовляв зі мною про соціялізм, хоч я в той час розчитувався вже в популярній соціялістичній літературі – оскільки можна було її тоді в Галичині добути. Звичайно при моїх відвідинах зводив розмову, попри справи буденного життя, на красне письменство: на німецьку літературу, російську і українську. Про соціялізм не згадував нічо, – про соціялізм почались між нами розмови вже пізніше, а то – після засновання радикальної партії, і ті розмови – нас і розвели» ⁷.
Спільна участь у заснуванні РУРП
Разом із групою радикально налаштованих студентів Бачинський брав участь в установчому з’їзді РУРП, що відбувся у суботу–неділю 4–5 жовтня 1890 р. за Франкової участі в помешканні Михайла Павлика у Львові ⁸. Невдовзі у листі до дружини, Ольги Франко, близько 10 серпня 1891 р. Франко зі Львова повідомляв, що Празьку етнографічну виставку відвідала велика група галицької української інтелігенції, зокрема їздив «з наших радикалів молодий Бачинський» [т. 41, с. 285]. Це відвідання відбулося 20–25 липня 1891 р. У статті «Мої спомини про Драгоманова» (Вістник Союза Визволення України. 1915. № 23/24. 15.VIII) Бачинський згадував, що у Відні наприкінці липня, по дорозі з Праги назад до Львова, Наталія Кобринська познайомила його з Михайлом Драгомановим. У Французькому готелі, де замешкав Драгоманов, вони говорили «про нову, саме недавно що засновану галицьку радикальну партію <…>, про Франка, Павлика і т. д. Ширших розмов, серйозніших дискусій тоді не розводжено, вся розмова велась більше інформаційно» ⁹. На другий день під час прогулянки Віднем «Драгоманов розпитував ще дещо про Франка і Павлика і про “молодших”: Євгена Левицького, Володимира Охримовича, Миколу Ганкевича і ін.», а на прощання «велів поздоровити Франка і Павлика, а вже особливо пані Драгоманова повторяла і наказувала поздоровити “того доброго Павлика”» ¹⁰. Жіноче серце непомильно відчувало, що Павлик був найщиріший і найпослідовніший прибічник чоловіка в Галичині.
Судовий процес з приводу видання брошури Ф.Енгельса «Соціялізм утопійний і науковий» в українському перекладі Ю.Бачинського і четвертий арешт Франка
Ю.Бачинський переклав українською мовою працю Фрідріха Енгельса «Соціялізм утопійний і науковий». Частина перекладу вийшла в додатках до журналу «Народ» від 28 грудня 1891 р., 5 лютого і 14 травня 1892 р. (Л.: Накладом редакції «Народа». З друкарні народної В.Манецького під проводом В.Годака, 1892. 16 с.). Надалі друк було припинено через конфіскацію опублікованого тексту. У виданні вказано двох авторів – Ф.Енгельса і Поля Лафарга, перекладача зазначено криптонімом: «Переклав Ю.Б.». У примітці, також підписаній ініціалами Ю. Б., пояснено: «Праця, котру тут подаємо нашій громаді, – се витяг, зладжений П.Лафаргом, із критично-полемічної книжки Фр. Енгельса Herrn Eugen Dührings Umwälzung der Wissenschaft, Philosophie, Nationalökonomie, Sozialismus. Є се власне резюме теоретичних виводів сеї книжки – і може служити вступом до студії над науковим соціалізмом» ¹¹. Насправді Ф.Енгельс, на прохання Лафарга, сам уклав із трьох розділів своєї праці, більш відомої як «Анти-Дюрінг», брошуру, яку Лафарг переклав французькою мовою і видав 1880 р. під назвою «Соціалізм утопічний і науковий». З неї було зроблено польський переклад Socjalizm utopijny i naukowy, надрукований у Женеві 1882 р. 1883 року вийшов німецький оригінал брошури Der utopische und wissenschaftliche Sozialismus.
За публікацію українського перекладу, зробленого, як встановило слідство, не з німецького оригіналу, а з женевського видання польською мовою, вже в липні 1882 р. забороненого крайовим судом у Кракові, львівська прокуратура порушила судову справу проти Франка (як відповідального редактора часопису «Народ»), М.Павлика (видавця і головного редактора «Народу») та управителя «Народної друкарні» Валентія Годака і 18 червня 1892 р. скерувала звинувачувальний акт до Львівського крайового карного суду ¹². Про це Франко сповіщав Драгоманова 30 липня 1892 р.: «В понеділок буде наш процес за “Соціалізм утопійний і науковий” <…>» [т. 49, с. 340]. Процес відбувся 1 серпня 1892 р. за участі підсудних Франка й Годака; Павлик з Коломиї надіслав письмове прохання провести суд без нього. За поширення брошури всіх звинувачених було засуджено до штрафу в сумі 10 злотих ринських (ґульденів) кожного та 24 годин арешту (позаяк «кожний підсудний був уже за ту саму провину караний»), а також до солідарного повернення судових витрат. У разі несплати штрафу й неможливості його стягнення кожен мав відсидіти в тюрмі ще по 48 годин. Трибунал врахував як пом’якшувальні обставини те, що ще не було надруковано повного перекладу забороненої брошури і що Франко й Годак мають досить численну сім’ю ¹³.
Свій виступ на цьому судовому процесі, а також виступи Годака, заступника прокурора Хилінського та адвоката д-ра Едварда Лільєна Франко зреферував у статті Materiał dla reformy ust[awy] prasowej [«Матеріал для реформи закону про пресу»] (Kurjer Lwowski. 1892. № 216. 4.VIII. S. 1–2; без підпису ¹⁴). У ній зазначив, що перші дві подачі Енгельсової брошури пройшли цензуру й були розіслані передплатникам, а третю сконфісковано, бо прокуратура виявила давню заборону польського перекладу. На суді Франко заявив, що перекладом забороненої брошури не займався, а як відповідальний редактор переглядав лише рукопис перед тим, як передати його до друкарні. Щоправда, зізнався, що зміст брошури був йому відомий іще з 1879 р., коли вийшла Енгельсова книжка Herrn Eugen Dührings Umwälzung der Wissenschaft (насправді її видано в Ляйпцигу 1878 р.), і що він сам тоді ж переклав українською мовою «позитивні уривки» з неї, але досі того перекладу не опублікував. Не розкриваючи імені та прізвища Бачинського, Франко засвідчив: «Перекладач, який тепер займався цією працею, виконав її цілком незалежно». Франко не міг точно сказати, з якого тексту зроблено новий переклад, але припускав, що з німецького оригіналу, бо перекладач кілька разів приходив до нього з виписаними на картці німецькими науковими термінами, взятими з цієї брошури, й радився, як їх передати українською мовою. Водночас Франко допускав, що перекладач для полегшення праці мав під рукою також польський переклад, за яким скоротив у своєму перекладі ті самі шматки. Про заборону Енгельсової брошури в Кракові Франко не знав. Заступник прокурора Хилінський доводив, що «руська брошура є майже дослівним перекладом польської, раніше конфіскованої, але навіть якби була перекладом з німецького оригіналу, то, з огляду на її зміст, а не на формальне питання про джерело перекладу, все одно підлягала б забороні».
Що ж до свого перекладу витягів з «Анти-Дюрінга», то Франко мав на увазі конспективний переклад, виконаний 1878-го або 1879 р. для серії «Дрібна Бібліотека». Його вперше опублікував Михайло Возняк у львівському часопису з власною передмовою «Енгельс у Франковому перекладі» ¹⁵.
Годак відбув кару 3 грудня, Павлик – 12–13 грудня 1892 р.[16] 16 грудня 1892 р. Павлик з Коломиї листовно повідомляв Драгоманова, що у Львові «мусів відсиджувати кару за Енгельса» і що «цими днями» мусить «заплатити кари: по 10 гульд. за себе, Франка й друкаря, разом 30 г., а ні, то секвестр або примусова сидінка в тюрмі». У примітці до листа, датованій 15 листопада 1909 р., Павлик зауважив, що працю Енгельса надрукував «під напором молодих і в їх (кепськім!) перекладі. Надруковано лиш аркуш, котрий і сконфісковано» ¹⁷. Франко відбув ув’язнення у загальній тюрмі 18 березня 1893 р., притім кошти судового процесу на той час не були стягнені. Франкова поведінка під час кари була спокійною ¹⁸.
Ю.Бачинський так згадував про цей інцидент:
«“Молоді” переперли на редакційнім комітеті “Народу” (той редакційний комітет був тоді хоч не формально, а фактично екзекутивою [виконавчим органом. – Є.Н.] радикальної партії) ухвалу видавати при “Народі”, як додаток, соціялістичну марксівську бібліотеку, якої у той час в українській мові не було. Як першу книжочку вибрано Поля Ляфарґа “Соціялізм науковий а утопійний” і поручено мені зладити український переклад. Та нещастя хотіло, що зараз перший аркуш сеї книжочки (додаток мав виходити по одному аркушеві друку до кождого числа “Народу”) поліція сконфіскувала, та ще й виявилося, що ся книжочка вже перед тим в польській перекладі була сконфіскована, про що ніхто з нас не знав, і ніхто не сподівався, щоби сей виклад Ляфарґа, дуже спокійно і річево виложений, міг бути сконфіскований, – та сталося, і редакція “Народу”, крім страти коштів друку сего першого аркушу, мусіла заплатити ще 20 [насправді 30. – Є.Н.] зл[отих] австр[ійських] <…> кари. Се зіритувало [роздратувало, розгнівало. – Є. Н.] Франка і Павлика, і вони почали нам за се докоряти, що ось, забаглося вам марксизму – маєте тепер ваш марксизм… А найбільше скропилося на мені. Тоді й відчув я перший раз нехіть Франка до мене» ¹⁹.
Дискусії та конфлікти в РУРП
У нарисі Literatura ukrajinsko-ruská (maloruská) «[Українсько-руська (малоруська) література]» (опубліковано чеською мовою у празькому журналі: Slovanský Přehled. – 1898. – № 1–2; 1899. – №6) Франко зазначив, що «супроти впливу» Драгоманова «мусили займати те чи інше становище й старші письменники <…>, а також молодші, котрі виросли під впливом польського позитивізму та соціального демократизму, як, приміром, В’ячеслав Будзиновський, Юліян Бачинський та інші» [т. 41, с. 87]. Те ставлення «молодих» до Драгоманова було неоднозначним. Бачинський у листі до Драгоманова, написаному 4 грудня 1894 р., відповідаючи на його закид щодо «сліпого придержування теоріям Маркса» чи «енгельсизмові», признався, яким є його ставлення, як писав, «до Вас або Франка»:
«Помимо того, що з самого разу, коли лише почав інтересуватися світом, мав всі майже письма Ваші (як і Франка) під рукою і їх читав, і помимо, що таке велике набрав до Вас поважання <…>, ніколи не був я вповні прихильником Ваших думок; і коли почав приглядатися теоріям Маркса, далеко скорше і сильніше припав до них, як до Ваших» ²⁰.
На ґрунті розходжень між марксизмом і поглядами Драгоманова, що їх ревно дотримувався Павлик і тоді ще багато в чому поділяв Франко, й виникли суперечності й конфлікти між ними та Бачинським. Останній згадував:
«Зараз-таки з початком існування радикальної партії створилися у партії дві групи: “молодих” – соціялістів-марксистів, до котрих належали: Евген Левицький, Володимир Охримович, Микола Ганкевич, В’ячеслав Будзиновський і я, – і “старших” – філянтропів-“хлопоманів”, щось на взір колишніх російських “народників”, до котрих належали: Франко, Павлик, Северин Данилович, Кирило Трильовський, Теофіль Окуневський і ин. Ті обі групи доходили через те, майже все, у справах біжучої політики до цілком инших висновків, а се доводило безустанно до суперечок. Атакуючими були “молоді”, оборонялися “старші”, а властиво два з-поміж них: Франко і Павлик, що стало перебували у Львові і через те раз-по-раз стрічалися з “молодими”, що також, як студенти університету, стало перебували у Львові. Але верх мали все “старші”, а властиво, знова Павлик і Франко, – вони мали в своїх руках орган партії “Народ” і фонди партії (невеликі, впрочім), які приходили з Наддніпрянської України від однодумців Драгоманова <…>» ²¹.
Читаючи майже всі Франкові твори, доступні в публікаціях, Бачинський, попри повагу до письменника-мислителя, не став його послідовником. Він зізнавався: «В тім розгарі суперечок між “молодими” і “старшими” товариські відносини між мною а Франком почали поволи охолоджуватися» ²². Раніше у спогадах Бачинський зазначив:
«Ті непорозуміння виходили з принципіяльних різниць: “молодші” освітлювали всі справи економічного, суспільного і політичного життя українського зі становища матеріялістичної історіософії і як такі були приклонниками т. зв. наукового соціялізму , – “старші” знову були – так сказати б – сентиментально-філянтропійні демократи і в своїй історіософії схилялися до так зв. утопійного соціялізму» ²³.
Бачинський виклав своє бачення конфлікту між «молодими» і «старшими», що виник унаслідок волюнтаризму Павлика в редагуванні партійного журналу «Народ»:
«“Молодим” розходилося передовсім о рівноправність в редакційнім комітеті “Народу”, а головно о те, щоби їх статті були друковані в “Народі” вповні і без змін, на які раз-по-раз позваляв собі Павлик як редактор “Народу”, змінюючи, як коли йому се було потрібне, і їх сенс, або їх просто “конфіскував” – відкидав. Се остаточно довело до кризи. Павлик, щоб спекатися “молодих”, які вже йому занадто дошкулювали, переїхав (1893) до Коломиї і там переніс й редакцію “Народу”, а “молоді” вислали до редакції “Народу” “ультиматум”, в якім поставили ряд жадань, від виконання яких зробили залежним їх дальше співробітництво в “Народі”» ²⁴.
Свій «ультиматум», датований «17.VII.1893» («Ultimatum В.Будзиновського й тов[аришів] редакції “Народа”»), був спричинений конкретно тим, що Павлик на початку 1893 р. не пустив до друку в «Народі» статті В. Будзиновського «Церков – народна інституція» ²⁵, а в липні 1893 р., за погодженням із Франком, відмовлявся друкувати далі працю Бачинського «Україна irredenta». Тож «молоді» радикали В’ячеслав Будзиновський, Юліян Бачинський, Микола Ганкевич, Володимир Охримович і Евген Левицький надіслали Павликові у Коломию «ультиматум». У ньому вони вимагали публікувати їхні статті без будь-яких втручань (окрім правописних і граматичних), супровідних заміток, полемічних екскурсів і «доповнень перед текстом, в тексті, під текстом і по тексті статей», зажадали права «репліки автора» «на кожду полеміку Редакції», надання переваги політичним та економічним статтям над іншими, обов’язкового оприлюднення статей, що їх вони вважатимуть дуже важливими й актуальними. Якби редакція не задовольнила цих «мінімальних жадань», то підписанти відмовилися б од співпраці з «Народом», не вважали б його за свій друкований орган, про що оголосили б публічно ²⁶.
З «ультиматуму» випливає, що Франко й Павлик у редагуванні «Народу» підмінювали демократичні засади авторитарним стилем керівництва, нав’язуючи «молодим» свої (за суттю драгоманівські) погляди й на власний розсуд коригуючи їхні судження (робив це переважно Павлик, але з відома Франка, який допускав таку практику).
«На те “ультиматум”, – згадував Бачинський, – відповів Франко у листі до Володимира Охримовича, в якім відкинув усі жадання “молодих” і рівночасно зрезигнував з їх співробітництва в “Народі”, з виїмком одного Охримовича, котрого просив, щоби надальше остав при “Народі”. <…> З тою відповіддю Франка скінчилося співробітництво “молодих” у “Народі”. Охримович, розуміється, запросин не прийняв» ²⁷. Тогочасний лист Франка до В.Охримовича невідомий. У листі до Павлика від 28 серпня 1893 р. зі Львова Франко прохав надіслати «лист Охримовича» [т. 49, с. 413]. Пізнішим листом від 26 жовтня 1893 р. Франко запрошував Охримовича до співпраці із задуманим журналом «Живе слово» (майбутнє «Житє і Слово») [т. 49, с. 429].
У листі до Агатангела Кримського від 20 вересня 1893 р. Франко сповіщав про поділ у РУРП на «молодших» і «старших»:
«У нас в партії рад[икалів] зайшли непорозуміння: групка молодших (Охримович, Ганкевич, Бачинський, Левицький і Будзиновський) хочуть зовсім відірватися і засновувати якийсь новий орган. Ми не могли тому запобігти, бо вони не дали нам матеріалу до дискусії, а в своїх ультиматумах поставили точки формальні, редакційні (щодо видавання “Народу”), з котрих деякі полягали прямо на нерозумінні редакційної техніки» [т. 49, с. 416].
«Непорозуміння» надто м’яко сказано: насправді розходження були не лише формальними, а й ідеологічними, бо стосувалися змісту статей, партійної стратегії, політичних завдань і мети тощо. Рік по тому в листі до Драгоманова від 22 листопада 1894 р. Бачинський пояснював з приводу торішнього липневого «ультиматуму»: «Ми ставили услів’я лише такі, котрі запевнювали би нам, що уйдемо абсолютній руці [тобто вийдемо з-під абсолютної руки. – Є.Н.] Павлика і що будемо могли говорити свобідно свої думки, так, як се вільно Павликові, Франкові і другим», але, скаржився Бачинський, «нас зігноровано» ²⁸.
Зустрічі та дискусії Бачинського і Франка на з’їздах РУРП
За спогадами Ю. Бачинського, після негативної відповіді Франка на «ультиматум» від 17 липня 1893 р. їхні «давні добрі товариські взаємини», і так останніми часами «сильно підривані», рвалися й далі: «Коли я й сходився з ним, то сходився вже лише в справах виключно партійних, при чергових партійних нарадах та конгресах» ²⁹.
У листі до Драгоманова, датованому 4 грудня 1894 р. (з Пешта), Бачинський критично оцінив організацію т. зв. малого з’їзду РУРП, що відбувся у Львові 15 липня 1894 р.:
«Як заявив Франко, то “з’їзд” сей мав бути скликаний спеціяльно для порозуміння “старших” з “молодшими”, – та тяжко о тім щось на серийо говорити, єсли з “молодих” ніхто не зістав о нім, принаймній на кілька днів наперед, повідомлений. Я лише дякуючи тому, що був тоді у Львові, довідався о нім раптом о – оден день наперед! – 14 липня, і то случайно. <…> Ми бажали з’їзду і хотіли ясно і подрібно представити ріжниці, які нас ділять від Павлика, Франка і тов., – та треба було ліпше з’їзд зааранжувати. Візваний [запрошений до слова. – Є.Н.] Франком, подав я лише коротко, що нас ріжнить, і на тім річ скінчено». Найперша відмінність, за Бачинським, полягала у визначенні головних суспільних противників: «<…> ми бажаємо, щоби партія була антипанською, коли тим часом “старші” зробили з неї партію антипопівську» ³⁰.
Це зауваження стосувалося насамперед Павлика, який охоче публікував у «Народі» «ґецу на попів» (несмачні жарти, витівки), за що йому дорікав Франко у листі від 17 квітня 1894 р. [т. 49, с. 491], «хоч сам на той час, та й пізніше, написав чимало антиклерикальних філіпік» ³¹. Інші ж закиди Бачинського стосувалися Франка:
«<...> хочемо, щоби ціла борба з панами опиралася на широкім підході клясовім, на вказуванню мужикам на суперечності їх інтересів з інтересами панів <...>. Хочемо, щоби партія радикальна вийшла вже раз з того зачарованого кола “мочення конопель”, “латання дір в мості” і т. д. Та що ж, Франко каже, що домагання латання дір в мості – то вже і є борба клясова!»
«Молоді» хотіли «оперти свою діяльність на ґрунті класовім (та що ж, коли Франко каже, що така політика – то політика ненависти!!...)» ³². Обурювався Бачинський і тим, що «Франко яко голова політичного радикального Товариства “Народна Воля” відбирає голос селянинові Бородайкевичові, коли той на вічу радикальнім хоче говорити про ліси і пасовиська…» ³³. З приводу Франкового закиду в тому, що Бачинський «дуже легко» уявляє собі організування страйку, той виправдовувався:
«Я знаю, що таке не переводиться в однім дні. Але ж коли Франко і Павлик хваляться, що потрафили вже перевести найтяжчу роботу між мужиками – відтягнути мужиків від попів і звернути їх проти попів – і то в 3 роках, то думаю, що можна би вже взятися тепер і за другу, “легшу” вже, роботу і звернути хлопів проти панів».
Бачинський підсумовував: «От що нас ділить, нас “молодих” від “старших”. На то каже Франко: “Отже, як бачу, то тут нема між нами ніяких ріжниць принципіяльних, а лише… то суть лише особисті ріжниці”. Ну, на такі слова устає вже всяка дискусія» ³⁴. Урешті Бачинський пересвідчився, що до порозуміння “молодих” зі “старшими” не дійде: «Все, що думаємо і бажаємо робити, видається їм або глупим, або дивним, або авантурним і т. д.» ³⁵.
Відтак, за спогадами Бачинського, його найважливіші зустрічі з Франком відбулися після IV з’їзду РУРП 1895 р. (на початку 1896 р. він зі щойно виданою книжкою «Україна irredenta» завітав до Франка додому) і на VI з’їзді РУРП 1897 р. ³⁶. Але й на самому IV з’їзді РУРП (у Львові, в головному залі Робітничого Дому 29 грудня 1895 р. ³⁷), на якому головував Франко, відбулася знаменна подія. Під час обговорення проекту нової програми партії, що його подав однопартійцям В.Будзиновський, Бачинський запропонував проголосити у вступі, що здійснення усіх ідеалів РУРП можливе лише за повної політичної самостійності українського народу, і мотивував потребу ухвалення вступу з такою заявою. Бачинський «ждав ще, щоби Франко промовив. Але Франко сидів непорушно при президіяльнім столі і до промови не зголошувався». Павлик висловився проти пропозиції Бачинського, заявивши, що справу про боротьбу за політичну незалежність українського народу можуть вирішувати лише наддніпрянці, тому запропонував, щоб виконавчий комітет партії звернувся до них (як іронізував Бачинський, Павлик мав на гадці «пару “драгоманівців” на Наддніпрянщині»), і коли вони вирішать, що український народ має розпочати боротьбу за політичну незалежність, то тоді партія зможе внести цей постулат у свою програму. Розлючений Бачинський, за його словами, «з цілою рішучістю запротестував, щоби відмовляти галичанам права виявляти свої думки, ставити жадання і давати ініціятиву в справах, що дотикають загалу українського народу». Свою запальну промову Бачинський завершив «погрозою», що за тиждень-два з’явиться друком «Україна irredenta» («про те, що я написав “Україну ірреденту” знали всі делегати і також знали, як поставилися до неї Франко і Павлик», припинивши її публікування у «Народі») і коли український загал довідається, що з’їзд радикальної партії відкинув постулат політичної незалежності українського народу, то партія себе тим «зіскандалить».
Після того палкого виступу Бачинського підтримали Кирило Трильовський і Северин Данилович, який остаточно вирішив справу, бо належав до «старших» і вважався між ними за «теоретика в справах економічних і суспільних». Він патетично закликав делегатів зважити на унікальність «історичного моменту», що його вони переживають цієї миті, показати «себе зрілими» і проголосити боротьбу за політичну незалежність українського народу – за «Українську Державу». Вирішено було передати проект вступу до комісії для скорочення, на що Бачинський погодився. Після того як комісія скоротила проект вступу наполовину, його було зачитано на пленумі й схвалено без голосування гучними оплесками серед загального піднесення ³⁸. Так завдяки Бачинському імперативне формулювання про «повну самостійність політичну русько-українського народа» вперше в історії українського політичного руху було внесено до партійної програми. Дослівно воно звучало так:
«Стоячи на ґрунті наукового соціялізму <…>, заявляє русько-українська партія радикальна, що здійсненє усіх єї ідеалів соціялістичних можливе є лише при повній самостійности політичній русько-українського народа і повнім неограниченім праві єго рішати самому у всіх справах, єго дотикаючих» ³⁹.
Павлик згадував, що Бачинський «підніс справу про українську державу» «особисто саме перед виходом своєї статі [книжки «Україна irredenta», що реально вийшла на самому початку 1896 р. – в середині або другій половині січня. – Є.Н.], на 4-тім з’їзді Русько-української радикальної партії у Львові, 28 [насправді 29. – Є.Н.] декабря 1895 р., і з’їзд приняв сю точку в програму партії, хоть тілько в формі “політичної самостійности р[усько-]українського народу”, роблячи початок їй в Австро-Угорщині домаганєм відділу Східної Галичини від Західної і злуки єї з руською частиною Буковини. Значить, тут Русько-українська радикальна партія пішла врозріз із Др[агомано]вим. Я звертав увагу на се, думаючи, що не слід було проклямувати української держави без поради з російськими українцями, власне радикалами, котрі тут стоять поки що на становиску Др[агомано]ва і мусіли би, солідаризуючися з галицькими радикалами, відповідати за ту точку в нашій радикальній програмі. Та д. Бачинський так горяче промовив за сею точкою, що єї прийнято однодушно навіть на засіданю комісії, не то на публичнім зборі, де се зроблено без дискусії. Остаточно не сталося нічого злого, аби тільки воно мало які-небудь реальні наслідки для самоорганізації русинів-українців» ⁴⁰.
Далі на основі гіркого виборчого досвіду, коли польські ліві під час виборів до Державної Ради у Відні знехтували декларованими інтернаціоналістськими переконаннями і пройнялися націоналістичними почуттями, підтримавши не українських лівих, а своїх одноплемінників, Павлик визнав:
«Справді, покладенє русько-української держави чинить певну забезпеку і протів польської загарбущости з огляду на русинів-українців, та треба би, аби всі русини побачили ту загарбущість не тілько у польської шляхти, але й у людовців, що вже встигли попсувати мазурський рух, такий корисний зразу для русинів, – і в польської соціяльної демократії. Нехай би д. Бачинський переконав про остатне своїх найближчих (зрештою, одиноких) товаришів соціял-демократів, коли їх про те ще не переконала вся історія польсько-руських взаємин…» ⁴¹.
Опублікувавши Павликову статтю у своєму журналі «Житє і Слово» без будь-яких супровідних застережень, Франко, певно, солідаризувався з висловленими в ній міркуваннями.
За спогадами Бачинського, Франко написав та опублікував рецензію на книжку «Україна irredenta» вже після IV з’їзду РУРП ⁴². Певно, на Франкову прихильну оцінку книжки як важливого «прояву національного почуття і національної свідомости» українців вплинули дискусія на з’їзді та екстатично ухвалений на ньому програмовий постулат про політичну незалежність українського народу.
За свідченням Бачинського, «до цілковитого розриву» між ним і Франком дійшло на VI з’їзді РУРП, який відбувся 19–21 вересня 1897 р., також під головуванням Франка. Бачинський вніс пропозицію виключити з РУРП Теофіля Окуневського, який викликав невдоволення «молодих» радикалів через те, що хоч був єдиним послом від радикальної партії до Галицького сейму, поводився радше як народовець. Справу віддали на розгляд окремої комісії. Бачинський згадував про її засідання:
«<...> найсильніше станув в обороні Окуневського Франко, при тім з великим подразненням накинувся на мене, закидуючи мені легкодушність, брак почуття відповідальности, недоцінювання праці людей і т. п. – звичайні фрази, коли нема річевих аргументів для оборони. “І хто се робить? – крикнув в найбільшім подразненню, – Бачинський! Що ще в штанятах ходив, як д-р Теофіль Окуневський був уже заслуженим українським патріотом!” (Ту Франко остільки пересадив, що д-р Окуневський ледве чи на яких десять літ старший від мене [Т.Окуневський народився 7 грудня 1858 р. – Є.Н.]). В кінці комісія всіми голосами відкинула мій внесок <…>» ⁴³.
Після цього Бачинський не бачив сенсу залишатися далі в РУРП і вийшов з неї. А Франко через «пару місяців» після з’їзду порушив на виконавчому комітеті, вже від себе, питання про виключення Окуневського з партії, і комітет підтримав цю пропозицію ⁴⁴. «Після VI конгресу радикальної партії мої товариські взаємини з Франком цілком уже урвалися, – засвідчив Бачинський. – Як сходився коли з ним, то хіба не раз вечорами в гостині у проф. Грушевського, але там стрічалися ми вже як чужі люде» ⁴⁵.
Разом з Миколою Ганкевичем, Семеном Вітиком, Романом Яросевичем та іншими «молодими» радикалами-марксистами 17 вересня 1899 р. Бачинський заснував у Львові УСДП, яка стала автономною національною секцією Соціал-демократичної робітничої партії Австрії та виступала за цілковите національне визволення, возз’єднання і рівноправність українського народу.
Принагідні зустрічі та зіткнення Бачинського і Франка в 1904–1905 рр.
Бачинський був слухачем літніх університетських курсів з історії України, історії української літератури й етнографії для молодих слухачів із Галичини, Центральної та Східної України (Львів, 23 червня – 22 липня 1904 р.). Франко прочитав тоді 18-годинний лекційний курс «Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця ХІХ віку». Слухач цих курсів Богдан Ярошевський згадував: «Цікавий по змісту, ясний і переконуючий виклад, завдяки першорядним лекторським здібностям д-ра Франка, захоплював і примушував до пильної уваги». Знаючи, що Франка не допустили до викладання у Львівському університеті, Ярошевський з гіркотою усвідомлював, «якого талановитого професора української літератури в особі Франка ми втратили. Пригадую, – зазначав він, – що цими думками я поділився тоді з присутнім на викладах Юл. Бачинським, і він згодився вповні з моїм поглядом» ⁴⁶. На груповій світлині викладачів і слухачів цих курсів ⁴⁷ у першому ряді сидить Франко, у третьому ряді стоїть третій зліва Бачинський.
А тим часом «через Франка», як нарікав згодом Бачинський, довелося йому «зірвати товариські взаємини і з Грушевським». Це трапилося через Франкову статтю «Михайло Павлик. Замість ювілейної сильветки» (ЛНВ. 1905. Т. 29. Кн. 3) – «таку з’їдливу і несправедливу», що Бачинський «ніяк не міг зрозуміти, як се могло статися, – одно те, що якраз Франко, найближчий його приятель і довголітній товариш долі і недолі, її написав, а друге, що Грушевський допустив до сего, що стаття могла бути» вміщена в «Літературно-науковому Віснику». Бачинський пішов до Михайла Грушевського «спитати, що то все має означати?»: «І розвелася між нами розмова, довга і дуже остра, яка й скінчилася розривом наших товариських взаємин» ⁴⁸.
Констатувавши, що від 1880-х рр. у Галичині почалися «студії і дискусії» над «причинами селянської господарської кризи», що призвела до еміграції в Америку, і над пошуками виходу з тої кризи, Бачинський згадав публіцистичні та художні твори Франка: «<...> майже всі публікації тодішніх радикалів-публіцистів мали своїм змістом або безпосередній розслід сеї “хлопської господарської кризи” (публікації В.Будзиновського, Франка, Павлика і ин.), або її зверхній вияв в буденнім життю селянства і в його психіці (Франко, Стефаник, Мартович, Черемшина і ин.)» ⁴⁹. Маючи намір виїхати до Північної Америки для дослідження життя української еміграції, Бачинський навесні 1905 р. звернувся до канцелярії Наукового товариства імени Шевченка з листовним проханням видати йому 600 корон допомоги. Член виділу НТШ Антін Крушельницький запропонував надати ці кошти з фондів, призначених на етнографічних дослідження, але «переконав усіх один аргумент Франка, котрий у відповідь Крушельницькому сказав: “Бачинський жиє вже 30 літ в Галичині і її не знає, – як же може він пізнати за пару місяців Америку?”. І ся бистроумна увага Франка так усіх поразила, навіть голову Товариства проф. М.Грушевського, що всі вони – з виїмком Крушельницького – заявилися проти уділення мені підмоги для студій над побутом українських емігрантів в Америці» ⁵⁰.
Потрібних 600 корон виплатив Бачинському виділ товариства «Просвіта» під орудою його колишнього гімназійного вчителя Петра Огоновського як аванс за придбання майбутньої популярної брошури Бачинського про життя української еміграції у Північній Америці ⁵¹.
Віршові проби, приписані Юліянові Бачинському
На завершення статті треба спростувати приписане Ю.Бачинському авторство кількох віршів. В ІЛ у фонді «Літературно-наукового Вісника» (Ф. 78. №31) зберігається український переклад поезії Ф.Шиллера «Прощання Гектора з Андромахою». Список невідомою рукою під назвою «Шіллєр Фридрих. Пращаннє Гектора» датовано: «Коломия. 1 лютого 1910», підписано: «Переклав Сумний Ю.». Автограф під назвою «Пращанє Ектора з Андромахою» підписано: «Ю.Бачиньский» і датовано: «дня 10 лютого 1910». Олексій Дей так ідентифікував псевдонім: «Сумний = Бачинський, Юліан [.] Переклади поезій. 1910-і рр. Дж.: ІЛ, ф. 78, № 31» ⁵². На підставі цієї ідентифікації псевдонім і переклад пов’язують із Бачинським ⁵³. У тому ж фонді містяться вірші «До краю – до краю Україну розп’яли» (№29) – автограф, датований «Серафинці дня 14 липня 1910», підп.: «Ю.Бачиньский»; «Краю замучений, чого понуро так виглядаєш?» (№30) – автограф, датований «Дня 20 мая 1910», підп.: «Юрко Бачиньский» (у другому вірші відчутна ремінісценція Франкового зачину у пролозі до «Мойсея» (Л., 1905): «Народе мій, замучений, розбитий» [т. 5, с. 212], виразними є ремінісценції з антикріпосницької поезії Шевченка). Усі три автографи, писані тою самою рукою, дають підставу для висновку, що автор цих віршових проб – не Юліян Бачинський, а якийсь Юрко Бачинський, віршувальник-аматор із Серафинців (тепер Городенківського району Івано-Франківської обл.). У цьому селі проживав рід Бачинських, із якого вийшли управитель місцевої народної школи Василь Бачинський та його син, український адвокат, громадсько-політичний діяч Лев Бачинський. Очевидно, з цього роду походив і Юрко Бачинський. У «Літературно-науковому Віснику» ці недосконалі вірші та переклад не друкувалися ⁵⁴.
***
Іван Франко і Юліян Бачинський, поза сумнівом, впливали один на одного. Проте зібрані джерела не дають достатньо підстав з’ясувати, яким конкретно був вплив Франка (і яких його творів та праць) на Бачинського-молодшого. Точніше вдається встановити зміст і напрям впливу радикала Бачинського на поміркованого радикала Франка: цей вплив спонукував останнього у 1890-х рр. на поступовий перехід до сприйняття ідеї політичної самостійності й окремої національної державності українського народу.
Бачинський належав до другого покоління галицьких радикалів, яке, з одного боку, було лівішим од першого (Павлик, Франко, Остап Терлецький), адже більшою мірою віддалилося од драгоманівського «громадівського» соціалізму та федералізму, більшою мірою засвоїло марксизм і тяжіло до соціал-демократизму, а з другого боку, в певному сенсі було й більшою мірою право-радикальним, бо ставило за актуальну мету здобуття української державності.
Юліян Бачинський як громадсько-політичний діяч ліво- та право-радикального ґатунку формувався й утверджувався тоді, коли Франко вже здавався досить поміркованим у своїй лівизні (1890–1895) і навіть поступово правішав (1896–1907), хоча й у цьому напрямку Бачинський його випереджав, і Франко зиґзаґами йшов за ним (поступове прийняття ідеї політичної самостійності й окремішності України), тоді як на лівому боці вони з бігом часу більше віддалялися один від одного (в міру того як Франкове ставлення до марксизму та посталому на його основі соціал-демократизму, якими аж до доктринерства захоплювався Бачинський, ставало дедалі критичнішим). Унаслідок цих відмінностей між ними й виникали ідеологічні конфлікти і на ґрунті лівих, і на ґрунті правих поглядів.
ПРИМІТКИ
¹ Студинський К. В духовній семінарії у Львові (1887–1889). Вареха / Кирило Студинський; Підготував І.Чорновол // Суботня пошта. – 2008. – № 41. – 13.ІХ.
² Див.: Бачинський М.С. Олександр та Євген Бачинські / М.С.Бачинський // Українська біографістика. – 1999. – Вип. 2; Бачинський М.С. Бачинський Олександр Гаврилович / М.С.Бачинський // Енциклопедія сучасної України. – К., 2003. – Т. 2; Паславський І. Бачинський-Лешкович Олександр / Іван Паславський // Наукове товариство імені Шевченка: Енциклопедія. – К.; Л.; Т., 2012. – Т. 1; Смуток І. Бачинські гербу Сас у XVI – на початку XVII ст. / Ігор Смуток // Генеалогічні записки. – Л., 2010. – Вип. 8; Чорновол Ігор. Батьки та діти: Олександр і Юліян Бачинські / Ігор Чорновол // Львівська газета. – 2007. – 6.IV.
³ По именованю еп.-суфр. о. Куиловского епископомъ станіславôвскимъ // Діло. – 1891. – № 179. – 10/22.VIII.
⁴ Студинський К. В духовній семінарії у Львові (1887–1889). Олександр Бачинський / Кирило Студинський. Підготував І. Чорновол // Суботня пошта. – 2008. – № 38. – 6.ІХ.
⁵ Бачинський М. Бачинський Юліан Олександрович / Михайло Бачинський // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника. – Л., 1996. – Вип. 3; Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник / Ігор Бегей. – К., 2001; Винар Л. Юліян Бачинський – видатний дослідник української еміграції / Любомир Винар. – Мюнхен; Нью-Йорк, 1971; Мукомела О.Г. Бачинський Юліан Олександрович / О. Г. Мукомела // Енциклопедія сучасної України. – Т. 2.
⁶ Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію»: Зразок культури «Українського Піємонту» з початку ХХ-го віку / Юліян Бачинський. – Л.: Накладом «Ради», 1930. – С. 5–6.
⁷ Там само. – С. 6.
⁸ Будзиновський В. Смішне в поважнім / В.Будзиновський // Нові Шляхи. – 1930. – Т. 8. – С. 181; Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. – С. 17
⁹ Бачинський Ю. Мої спомини про Драгоманова / Юліан Бачинський // Михайло Драгоманов у спогадах / Уклали І.С. Гриценко, В. А. Короткий. – К. : Либідь, 2012. – С. 255.
¹⁰ Там само. – С. 258.
¹¹ Бачинський Ю. [Примітка] / Ю.Б. // Енгельс Ф., Лафарг П. Соціялізм утопійний і науковий / Фр. Енгельс – П. Лафарг; Переклав Ю.Б. – Л.: Накладом редакції «Народа», 1892. – С. 3.
¹² Див. «Акт обвинувачення» від 18 червня 1892: Денисюк І. Четвертий арешт Івана Франка // Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці / Іван Денисюк. – Л., 2005. – Т. 2 : Франкознавчі дослідження. – С. 499–500; Іван Франко : Документи і матеріали. 1856–1965 / Упоряд. І.Л.Бутич, Я.Р.Дашкевич, О.А.Купчинський, А.Г.Сісецький. – К. : Наукова думка, 1966. – С. 157–158.
¹³ Див. вирок: Денисюк І. Четвертий арешт Івана Франка. – С. 501–504; стисла газетна інформація: Розправа карна против редактора «Народа» п. Івана Франка // Діло. – 1892. – № 165. – 23.VII/4.VIII. – С. 3.
¹⁴ Авторство: Іван Франко: Бібліографія творів: 1874–1964 / Склав М.О.Мороз. – К. : Наукова думка, 1966. – С. 249, № 2874.
¹⁵ Енгельс Ф. Початок і теорія соціалізму. І. Вихідна точка соціалізму; ІІ. Початок історії соціалізму; ІІІ. Суспільно-економічна основа соціалізму / Фрідріх Енгельс // Культура. – 1926. – № 4–9 [передрук: т. 45, с. 467–497].
¹⁶ Див. «Свідоцтво поведінки» Павлика від 13 грудня 1892 р.: Денисюк І. Четвертий арешт Івана Франка. – С. 504.
¹⁷ Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М. Павлик. – Чернівці, 1911. – Т. 7 : (1892–1893). – С. 107.
¹⁸ Див. «Свідоцтво поведінки» від 13 березня 1893 р.: Денисюк І. Четвертий арешт Івана Франка. – С. 505.
¹⁹ Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію». – С. 8.
²⁰ Бачиньский Ю. Моя переписка з Михайлом Драгомановом: (Додаток до “України irrеdent-и”) / Юліян Бачиньский. – Л., 1900. – С. 56.
²¹ Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію». – С. 6–7.
²² Там само. – С. 7.
²³ Бачинський Ю. Мої спомини про Драгоманова. – С. 261.
²⁴ Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію». – С. 7.
²⁵ Шкраб’юк П. Ми, українські радикали… / Петро Шкраб’юк. – Л., 2012. – С. 137.
²⁶ Див. копію ультиматуму, яку Павлик надіслав Драгоманову після 20 липня 1893 р.: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. – Т. 7. – С. 244–247.
²⁷ Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію». – С. 7; також див.: Бачинський Ю. Мої спомини про Драгоманова. – С. 261.
²⁸ Бачиньский Ю. Моя переписка з Михайлом Драгомановом. – С. 68.
²⁹ Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію». – С. 10.
³⁰ Бачиньский Ю. Моя переписка з Михайлом Драгомановом. – С. 60–61.
³¹ Шкраб’юк П. Ми, українські радикали… – С. 103; див. також цілий підрозділ «Критика консервативного духовенства»: Там само. – С. 103–110; також с. 136.
³² Бачиньский Ю. Моя переписка з Михайлом Драгомановом. – С. 62–63.
³³ Там само. – С. 64.
³⁴ Там само. – С. 65.
³⁵ Там само. – С. 70.
³⁶ Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію». – С. 10.
³⁷ Четвертий зїзд радикальної партиї // Радикал. – 1896. – № 7. – 5.І. – С. 61.
³⁸ Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію». – С. 10–12.
³⁹ Програма руско-україньскої радикальної партиї, принята на IV зйізді у Львові дня 29 грудня 1895 р. // Радикал. – 1896. – № 7. – 5.І. – С. 70.
⁴⁰ Павлик М. Переписка М.П.Драгоманова з Юліяном Бачинським (1894–95) / М.Павлик // Житє і Слово. – 1897. – Т. 6. – Кн. 2. – С. 237.
⁴¹ Там само. – С. 237–238.
⁴² Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію». – С. 12.
⁴³ Там само. – С. 13–14.
⁴⁴ Там само. – С. 14.
⁴⁵ Там само. – С. 15.
⁴⁶ Ярошевський Б. Невикористаний скарб (Спомини з вакаційних викладів української літератури д-ра Ів. Франка в 1904 р.) // Привіт Іванови Франкови в сороклітє його письменської праці. 1874–1914: Літературно-науковий збірник. – Л. : Накладом ювілейного комітету, 1916. – С. 168.
⁴⁷ Оригінал: Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка; копія: ІЛ. – Ф. 3. – № 158, із переліком зазнимкованих осіб.
⁴⁸ Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію». – С. 15.
⁴⁹ Там само. – С. 3.
⁵⁰ Там само. – С. 5.
⁵¹ Там само. – С. 16–17.
⁵² Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI–XX ст.) / О. І. Дей. – К. : Наукова думка, 1969. – С. 358.
⁵³ Бачинський М. Бачинський Юліан Олександрович / Михайло Бачинський // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника. – Л., 1996. – Вип. 3. – С. 333; Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. – С. 28; Мукомела О.Г. Бачинський Юліан Олександрович / О.Г.Мукомела // Енциклопедія сучасної України. – К., 2003. – Т. 2. – С. 338.
⁵⁴ Див.: Ясінський Б. Літературно-науковий вістник: Покажч. змісту. Том 1–109 (1898–1932) / Богдан Ясінський. – К. ; Нью-Йорк : Смолоскип, 2000. – 542 с.
11.08.2016