На сю тему говорив мин. пятниці в салї львівської "Ґвязди" перед численною авдиториєю п. Микола Ганкевич. Хоча не з усїми поглядами шан. прелєґента можна згодити ся (напр. з його концепциєю цілих "століть" української істориї як століть житя "з ласки" істориї, далї з його розумінєм ролї нашого народу в 1848 році: воно зовсїм перестаріле супроти нових історичних дослїдів над сею епохою, і т. и.), — то треба сказати, що сї ріжниці в поглядах відносять ся тільки до поодиноких подробиць сього викладу, не нарушуючи влучности самої сути його — характеристики національно-полїтичного моменту.
Говорив п. Ганкевич:
Ми є сьвідками незвичайної, доси на Українї закордонній небувалої події; ми бачимо, як на улицях Київа — в роковини столїтних уродин Шевченка — відбувають ся демонстрациї, як на улицях Київа роздає ся клич: "Проч з царатом! Нехай жиє самостійна Україна!"
Ми є сьвідками заборони Шевченкового ювілею царським урядом. Ми чуємо, яка скажена лють бє з орґанів преси чорносотенної. А рівночасно з тим ми бачимо, як західна Европа приглядаєсь зі здивованєм та з зачудованєм довідуєть ся про трийцятьмілїоновий народ там де — як вони доси думали — була "єдиная, недѣлимая Россія".
Справа українська стає на порядку для міжнародної полїтики; про українську квестию говорять зарівно в таборі тридержавного союза, як і в таборі трипорозуміня.
Очевидно, що се у великій мірі завдяки теперішним великим, всесьвітним, міжнародним конфлїктам українська квестия стає актуальною квестиєю міжнародної полїтики; та знак се рівночасно, що й суспільно-полїтична думка українська дозріла вже і розвилась так, що з українським народом як з полїтичним чинником числить ся европейська опінїя. Думка про полїтичну самостійність України, думка про боротьбу за сю самостійність, думка про боротьбу з царатом, з росийською імпериєю ширшає і кріпшає серед української суспільности; вона й звертає очи Европи на Україну.
Український народ довгі часи, цілі столїтя жив "чужим щастєм, чужими впливами". В часах новочасного відродженя українська суспільність з ласки істориї діставала здобутки великі, яких не виборювала собі своїми власними силами.
В 1848 році знесено панщину на австрийській Україні; завдяки революцийним змаганям нїмецького, польського і мадярського народу; провідники тодїшної нашої суспільности стояли по сторонї реакциї. В 1861 році знесено крепацтво на закордонній Україні, визволено мілїони українських мужиків; та тодїшні українські українські патріоти були льояльні супроти росийського царського уряду, а в 1863 році помагали йому здавити польську революцию. Навіть дни короткої свободи в 1905 і 1906 році, дни волї, що розкували заковане на царській Україні українське слово, — і ті прийшли для України з ласки істориї. Побіди геройського народу японського, що розбив заборчий похід царату на Японїю, та геройська боротьба социялїстичного пролетарияту, боротьба, в якій невелику ролю відограє українська суспільність — вони принесли перші проблески волї українській мові за кордоном.
Україна йшла ззаду поза історичним розвоєм, вона довгі часи не брала активної участи в історичнім житю, вона була довго "безісторичною нацією". Є се наслїдком тих великих історичних переворотів, які з кінцем середних віків а з початком новочасної істориї (в XV. і XVI. столїтю) перенесли русло всесьвітної цивілїзациї з середземного моря на атлянтийський океан та розриваючи звязь середної і східної Европи з богатим азиятицьким ориєнтом засудили на більший або менший занепад культурний і суспільно-полїтичний народи тих країв. Нїмеччина, Польща і Україна — понесли дїйма¬ючі шкоди з сего історичного процесу, а кожда з тих країн понесла тим більше тяжкі наслїдки, чим дальше висунена на схід, на межі цивілїзованого тодїшного сьвіта. Нїмеччина розбита на кількадесять дрібних держав дістаєсь в міжнародній полїтиці під фактичну геґемонїю західноевропейських держав і варварської росийської імпериї. Польща тратить зовсїм свою полїтичну самостійність. Україна втратила не тільки свою полїтичну самостійність, але й свою національну самосьвідомість, втратила своє імя, свою назву. Часи від 1654 до 1709 — се часи повільного задавлюваня полїтичної самостійности України царатом; XVIII. столїтє спихає Україну в ряди "безісторичних наций".
І поволи тільки розвиваєсь і відроджуєсь українська думка в XIX. столїтю. Від перших початків новочасного українського відродженя аж до часів Шевченка українська думка національна не виходить позa межі етноґрафічного патріотизму, лїтературного дилєтантизму. Навіть про самостійну українську лїтературу не думають українські тодїшні письменники. А сему дилєтантизмови товаришить суспільно полїтична реакційність. З такою лїтературою могли миритись речники росийської імпериї; і тому не дивниця, що до сеї лїтератури, до перших поетичних виступів Шевченка, якого дїяльність становить зворот в українській лїтературі, відносив ся з неохотою революцийний критик росийський, Бєлїнський.
Шевченко — се зворот в національнім українськім розвою новочаснім, се немов метеор на темнім небозводї сучасної України. Його думки йдуть високо в гору понад думки сучасної суспільности української.
Його найблизші приятелї і союзники, Костомарів і Кулїш, остають далеко позаду, поза його думками, поза думкою поета про вольну, самостійну Україну, що волю здобути може тільки на руїнах царату. Костомарів виправдує в своїх "Послѣдные Годы Р. П. Польской" заборчу полїтику царату супроти Польщі, а в своїм творі "Мазепа й Мазепинцы" санкціонує полїтику московського царату супроти змагань до полїтичної самостійности України. Кулїш хитаєсь між поглядами про "возсоединеніе Руси", між симпатиями для руссифікаторства і пробами угодової полїтики з польською шляхтою.
І дальше поколїнє української суспільности не пішло далїй позa думки Костомарова. Антонович і Рильський, проводирі українства в 60-тих роках, в своїй звісній відозві вирікають ся не тільки социяльного радикалїзму, не тільки полїтичного радикалїзму, але навіть боротьби полїтичної, навіть полїтичної дїяльности.
Величезним поступом в розвою української думки — була дїяльність Драгоманова. Потреба полїтичної волї, потреба полїтичної автономії для України, потреба полїтичної боротьби — се рішучий розрив з аполїтичним українством. Драгоманов надто — се перший еміґрант з закордонної України, перший творець еміґранцької, вольвої, української лїтератури полїтичної; він для суспільности української є тим, чим був для своєї росийської суспільности Герцен.
Та й у Драгоманова думка полїтична не виходить поза межі конституцийної, всеросийської федерациї з автономією поодиноких областий, не доходить до постуляту про самостійність полїтичну України.
На дальший розвій української думки національної вплинула могучо Галичина, вплинула австрийська Україна — сей український Піємонт. Тут на австрийській Україні українська партия социялїстична ставить ясно думку про полїтичну Україну, думку, що мусить бути звернена проти царської імперії.
І думка про полїтичну самостійність ширшає і кріпшає серед української суспільности, не тільки тут але і там за кордоном; сей зріст революцийної думки про потребу боротьби проти царської імперії за полїтичну волю і самостійність України викликує скажену лють серед сторонників "єдиної, неделїмої Росиї", а рівночасно звертає очи цілої Европи на українську нацию.
Україна перестає бути Вандеєю східноевропейської революциї; трийцять мілїоновий нарід, оден з фундаментів, на яких збудована монструальна царська імперія, тюрма народів, усуваєть з під сеї будови, грозить їй руїною.
Се й становить велике міжнародне значінє української справи. Сим українська справа набирає великої ваги так для европейських держав, що зі здивованєм довідують ся про новий чинник могучий в міжнародній полїтиці, як і для справи всесьвітного поступу, для справи демократиї і цивілїзациї, для справи социялїзму.
Великий конфлїкт між працею і капіталом, великий сучасний проблєм социяльний стає щораз то грізнїйше перед народами західної Европи. А рівнобіжно з тим питанєм стає на порядку дня справа визволеня народів европейського ориєнту і ориєнту азийського.
Визволенє широких мас робучих, побіда социялїстичного пролєтарияту в краях західної Европи і визволенє поневолених народів Ориєнту від Карпат аж до берегів Супокійного Океану — сї дві проблєми звязані нерозривно з розбитєм царської імпериї, з поваленєм царату. І тому й справа українська, справа здвигненя вольної, самостійної України на руїнах царської імпериї — се справа поступу і волї, цивілїзациї і демократиї, справа побіди социялізму.
***
Відчит сей, виголошений в звичайній у п. Ганкевича гарній формі, нагородили слухачі довготреваючими оплесками.
[Дїло]
30.03.1914