Попередні статті цього циклу ("Метафізика влади"), здавалося б, вичерпали форми легітимізації, протестовані і дискредитовані в нас за останні два десятиліття. Проте, ядерний електорат режиму хоча й скорочується, але досі зберігається – можливо, вже не завдяки зусиллям влади, а через зустрічну, низову інерцію свідомості маси. Тут особливо багато прихованих, латентних мотивів і раціонально нерозв'язних парадоксів.
Найпростіше – визнання режиму людьми, для яких відносне підвищення добробуту, що трапилося за останній час завдяки деякому перерозподілу сировинної ренти, є достатнім приводом для моральної легітимізації влади. Можна з яким завгодно скепсисом ставитися до цього типу свідомості, проте не можна не бачити його мотивованості усім ходом радянсько-російської історії.
Зазвичай, це люди, що сформувалися у логіці мінімальних гарантій, що панувала в СРСР. Бідність на межі бідності компенсується тут «скупою надійністю майбутнього», що не вимагає від людини турботи та ініціативи. Можна вважати це однією з форм втечі від свободи, але при цьому не зашкодить пам'ятати, що у цьому бувало й своєрідне, перетворене інобуття вільного існування, чимось схоже на мораль клошарів, що туляться під мостами Сени та викликають розуміння в інтелігенції-гіппі найрізноманітніших країн і континентів.
В нас цей вимушений ескейп, що був виражений або у шляхетній бідності, або в опущеному чи одухотвореному пияцтві, був поширеним стереотипом поведінки – однією з форм життєвих стратегій. Але з крахом радянської системи і початком ринкових перетворень по цій стратегії було завдано удару. Люди, погано пристосовані до відповідальності та мінімальної ініціативи самозабезпечення, виявилися занедбаними.
Тоді у влади вистачило розуму хоча б тримати повальне безробіття у прихованій формі: люди сиділи без грошей, але були причетні до «комунального тіла» і до «держави» (або до того, що вони за інерцією вважали державою, – наприклад, заводоуправління на приватному підприємстві). Система мінімальних гарантій почала відновлюватися ще за пізнього Єльцина, але цю соціальну подушку безпеки підклав під себе саме Путін. І тепер він відносно легітимний для усіх, хто у цьому сенсі майже повернувся «назад в СРСР».
Але тут є розвилка у прогнозах на випадок погіршення соціальної ситуації. За однією версією, для соціальної напруги достатньо зниження звичних темпів зростання добробуту – тим більше за штучно перегрітих очікувань. За іншою версією, криза актуалізує логіку «коней на переправі не змінюють» та породить легітимізацію мобілізаційного типу. Такі спроби, безперечно, будуть. Проте, вони зіткнуться з низкою обставин. Політичний протест буде шукати альянсу з протестом соціальним, а повністю придушити протестний рух не вийде: довелося б закрити країну, а це лише загострить кризу, якщо не викличе ланцюгову реакцію розпаду. Далі, ці прогнози доводиться прораховувати за логікою неприйнятної шкоди – наслідки провалу мобілізаційного сценарію можуть бути не менш трагічними, ніж за розвалу СРСР. Нарешті, навіть теоретично шансів на успіх мобілізаційного проекту набагато менше. Є відома «джей-крива Бреннера»: у реформах стабільність спочатку слабшає, але потім стабільно нарощується. Але є і майже не пародійна зворотна «ню-крива Рубцова»: за закручування гайок стабільність можна якийсь час нарощувати, але потім неминучий зрив – і графік стабільності падає майже прямовисно, як у цій грецькій літері. Це, втім, стосується аж ніяк не лише соціально-політичних систем.
Під легітимізацією, зазвичай, розуміють визнання права цієї влади на владу – права правити. І це визнання тлумачиться позитивно. Право примушувати виводиться з тих чи інших переваг, особливих чеснот людей у владі – набутих власними зусиллями або дарованих походженням, і таке подібне.
Але бувають випадки, коли люди владу як таку не люблять і не визнають, але терплять. Часом з важким серцем і з останніх сил, але при цьому вони не лише не беруть участь в активному протесті, але й навіть виконують необхідні ритуали – наприклад, голосують. Близький до мене провідний аналітик однієї з найбільших нафтових компаній, майже не червоніючи, зізнався мені, що голосував за нинішнього президента при активній ненависті до того, що відбувається, але з підшкірного страху перед будь-якими змінами, що могли б хоч якось похитнути його поки що стабільний добробут. Для розумної людини було відкриттям, що він міг проголосувати проти просто з виховною метою – за повної гарантії «перемоги» практично безальтернативного кандидата. Можна уявити, які комплекси і страхи живуть у людях епохи стабільності, якщо експерт з унікальними мізками раптом виявляється неспроможним прорахувати елементарну гру у два ходи.
Позначається тут і політична безальтернативність, відсутність для багатьох реального вибору – при всьому розумінні штучного характеру цієї безальтернативності. Але і тут спрацьовує чинник соціального терпіння, яке, природно, теж не є нескінченним. За зниження рейтингів до зрозумілих меж і за загострення соціально-економічної ситуації така безальтернативність стає, навпаки, потужним чинником роздратування, здатним у випадку голосувань приводити до найнесподіваніших ефектів, аж до «хто завгодно, лише не...». Плюс природна втома від персонажу. У таких випадках опозиції навіть не треба розкручувати своїх активно задіяних лідерів, що до того ж розпорошують протестний електорат. Достатньо появи порівняно нейтральної, саме нерозкрученої, але морально бездоганної альтернативної постаті (або низки постатей – з урахуванням технічних методів зняття з дистанції). За таких немолодих, але «політично свіжих» лідерів часто голосують мало не всі люди як за гарантів припинення гри без правил і відновлення правил гри, рівних для усього легального політичного спектру. Коли виникає відчуття, що така ситуація визріла, чинне керівництво починає стрімко втрачати легітимізацію через безальтернативність і стає «кульгавою качкою» навіть ще за доволі високих рейтингів. Щоправда, завжди зберігається ілюзія, що непрохідного кандидата від влади можна в останній момент накачати, як Єльцина у 1996-му. Але тоді була реальна затяжна боротьба: народ і справді можна було налякати примарою комунізму і загрозою реваншу. Тепер влада виблискує усіма своїми чеснотами у випаленій політичній пустелі, і лякати вже багато разів лякане населення їй просто нічим.
У таких випадках, коли програш для панівного угрупування рівноцінний загибелі, бувають оптимальні перехідні, «шарнірні» варіанти, коли за логікою майже універсального компромісу пропускають кандидата, більш-менш прийнятного і для влади, і для опозиції – щось на кшталт нинішнього Кудріна. Щоправда, потім цілком можлива реінкарнація колишніх порядків (як це у підсумку виявилося і під час переходу від СРСР до РФ), і тоді радикали починають таврувати угодовців за зраду принципів, ідей і самої революції, проте, часто реальною альтернативою компромісу буває або тривала, хоча й приречена, реакція, або масова бійня, за яку перед людьми та історією доводиться відповідати не менше, ніж за тимчасову тактичну змову з режимом, що йде.
І нарешті – любителі залишків імперської величі, сміливої риторики та брязкання в'ялими м'язами. Це теж мотив спонтанної, «природної» легітимізації, хоча й посилено культивований. Тут теж складний баланс. З одного боку, декому ще подобається, коли влада розповідає їм, як вона сміливо спілкується з геостратегічними опонентами Росії, що встала з колін.
Але дедалі більше стає людей, готових повторювати вслід за фермером Мєльніченко, що недавно прославився у країні: «Росія створює враження великої країни. І більше нічого не створює». До того ж ніяка гордість за зовнішню політику у наш час не може компенсувати задушливого сорому за манери і методи у політиці внутрішній. Особливо коли політично мотивовані акції виглядають не лише жорстокими і та ніби впорядковуючими, але й ще гомерично смішними за виконанням.
Алєксандр Рубцов – керівник Центру досліджень ідеологічних процесів Інституту філософії РАН
Александр Рубцов]
Легитимность минимальных гарантий
Ведомости, 26.04.2013
Зреферував Омелян Радимський