Дозвілля

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (34)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ДОЗВІЛЛЯ

Супокій – святеє діло

В супокійнії часи...

               Іван Франко

Зауважмо ще раз: рисунки Едварда Козака, як і текст Івана Франка (нередагований), – і для дітей, і для дорослих. Гляне школяр на Лиса Микиту, який, пообідавши м’ясцем, не квапиться ставати, – й візьме своє, наскільки дозволяють і знання, й небагатий ще життєвий досвід. Тодішній селянин брав своє. Око гімназиста своє відчитувало («Книги – морська глибина...»).

Спробуймо й ми приглянутись до героя поеми, Лиса, який, знехтувавши гучним царським наказом («Хай спішить до царських двóрів / Швидко ввесь звірячий рід»), відпочиває собі на дозвіллі. Саме так, «собі»: в поемі – традиційне протиставлення («я – інші»). Лис сам собі дозволяє на дозвілля. Він – особистість, варто приглянутися власне «оком гімназиста», яке вловлювало античні реалії, що й додають поемі глибини. Варто відчути й галицьку атмосферу, з якої ледь чи залишилося щось у редагованому тексті.

А що глибше прочитання – то «смачніший», тонший гумор. Одразу й подивуймось, як органічно Іван Франко (відповідно й Едвард Козак) поєднує інтелектуальну усмішку – із соковитим, народним сміхом. Тут, у тій сцені, – усмішка; хай навіть сміх, але – не вибуховий: «Сміятися можна, реготати – ні», – писав Ціцерон (втім, залежить з чого регочемо). Вибуховий сміх, чи регіт («Регіт збором покотився») – це щось перелітне, що вивільняє сміхову енергію; усмішка збагачує; в ній – винесені з глибини «дивнії перли».

Перше, що вичитаємо з цього рисунка, прозвучить латиною (в гімназії – грека й латина), і це – голос Сенеки: «Otium sine litteris mors est…» – «Дозвілля без книги – подоба смерті...» (Сенека, до речі, – в «Галицьких приповідках», які зібрав Г. Ількевич: «Казав Сенека: стій собі здалека та потакуй»; в інших версіях: «...стій, дурню, здалека...»). Біля книги – винце чи медок, і тут уже напевно згадаємо античних, передусім Горація, що так шанував Вакха, який загострював думку, дарував натхнення. Згадаємо й Гораціїв «малий простір» («spatium breve»), його гірську садибу, «замок» («arx»), звідки й англійське: «My house is my castle». У той «замок» із життєвого виру часом вихоплювавсь і сам Автор поеми («У тишу, в спокій / Я на село із міста схоронився»).

За плечами господаря – дубові, з в’язкою ключів у замку, двері того зáмку. Сам господар, античним звичаєм, опершись на лікоть, приляг до обіду. З-під м’якої «постелі» визирає геометричного рисунку, як і в античних, мозаїка долівки... Втім, господар уже по обіді: на тарелі – кістка («Tarde venientibus ossa» – «Хто запізнюється – тому кістки»), попахкує люлькою... Одне слово – солодке дозвілля. Італійською, відлунням Горацієвого образу з першої пісні, – «Dolce far niente» («солодке нічогонероблення»).

Та пригляньмося до Лисового погляду. В очах не видно тієї солодкості. Та й не диво: це ж бо не золотий вік, коли «ні зáмків, ні замкíв» ще не було, коли і відпочинок, і сон були безтурботними. Лис Микита, гайдамака, – при зброї. Не чекає гостей, хіба що – непроханих. Саме тому – при зброї. Міркує, як йому бути в тому неспокійному, що довкола «замку», просторі. Як викрутитись од ворожих підступів, як над сильнішим гору взяти. Немає, скажемо, святого спокою...

І знову мимоволі чуємо голос Автора: «Та коли в робочу пору / В нашу хату і комору / Закрадаєсь лиходій, / Щоб здобуток наш розкрасти, / Ще й на нас кайдани вкласти, – / Чи й тоді святий спокій?..» А ще – звернений до Вічності питальний оклик Сковороди: «О покою наш небесный, / Где ты скрылся с наших глаз?» Тому, повторімо ще раз, Лис Микита – при зброї, в готовності. Тому – й у розбишаку перейменований, він гайдамака. Розбишака, радше розбійник, душогуб – той, кому не дає спокою чийсь спокій, чиєсь добро, хто не те що «закрадається», а таки вривається з ножем до чужої «хати й комори», коли ще й на світ не береться...

Відчитуємо графіку Едварда Козака й дивуємось: як із двох рядків поеми («В своїм замку, знай, ночує / Лис Микита, гайдамака») міг виснувати митець направду свій «текст» – такий співзвучний, такий глибокий, як і текст Івана Франка?.. Дивуємось, але – й засмучуємось: як далеко ми відійшли від тих реалій, що належать європейській, отже й нашій культурі! А як спрагло, оживляючи потоптані тоталітарним режимом ідеали гуманізму, мали б ми до тих джерел повертатися! Повертатися, щоби, збагатившись, іти вгору, як закликав Каменяр...

Нова доба – й до нової літератури кличе. Це так. Та чи не до «старої» так часто з таким зацікавленням поверталась доба Відродження, чи не з неї, по-новому прочитуваної давньої літератури, проростало «зерно правди молодої»?.. З неї, саме з неї передається «вогонь в одежі слова»; «полова» ж, пусті розваги – з вітром розвіюється...