Сучасне міжнародне право нагадує збірник релігійних норм, які через нові концепції-доктрини, перипетії-трансформації відходять у якісь далекі закутки забуття – чи, в кращому разі, пам’яті. Про це пам’ятають як про щось, про що говорили в дитинстві старші людини, бабця чи дідо – і тому ти пам’ятаєш про це з поваги до них і їхньої світлої пам’яті, проте далекий від того, аби щовечора годину молитися на вервиці чи щонеділі ходити до причастя. А будь-яка віра передбачає не лише певний когнітивний процес, пов’язаний зі свідомим визнанням існування чогось або когось, – а й певний комплекс ритуалів і практик, іноді неспівмірних і несумісних, але завше сумлінних.
Міжнародне право – річ, яку поважають і де-юре визнають, проте радше з поваги до принципів та ідей тоді висловлених, аніж із переконання, що вони практичні і дієві.
Відсутність реального апарату примусу в міжнародному праві залишає лише місце осуду і гніву, подібно до гніву Божого за гріхи і нерозкаяність. Створення міжнародних догм передбачало цивілізаційну – у фройдівському розумінні – презумпцію доброї совісті і верховенства ідеї добра над різними душогубними та геноцидними, колоніальними та імперськими пристрастями. Це передбачало віру у загальну доктрину Ідеї, яка керуватиме будь-якими юродивими замислами чи намірами. Намір, як відомо, злочином ще не є.
Тому неспівмірність норм міжнародного публічного права з реальною ситуацією світу видається цілком логічною. Перелякана Європа кінця 40–50-х рр. ХХ ст. стала знову тією ж вершницею на бику з високо піднятою головою, відкинувши будь-які практики, що стосуються війни чи інших міжнародних злочинів. Вона лиш проголошувала глибоке їх засудження, а для себе створила ілюзію чистого неба, ідеї всюдисущого добра і миру, чим перев’язала собі горло тугою пов’язкою, яка щоразу тісніше стискає горло.
США, які не бачили жодної зі світових воєн на своїй території, стають дедалі більше відокремленими від глобальної загрози великої війни, що висить над нашими головами. Вони – ніби молодший брат, якому старший розповідає про свої досвіди статевого дозрівання, не маючи при тому свого власного, але завдяки уяві перекладаючи це на себе, показуючи згодом усім, що це відбулося саме з ним. Загадка криється в тому, як довести, що уява зрештою створила такий собі псевдодосвід, якого насправді не було. Це схоже на те, як ми пригадуємо речі з дитинства, часто не маючи змоги відділити те, що самі пам’ятаємо, а що дофантазували з розповідей тих, хто нам про це розповідав.
А реальною можливістю забезпечити світові мир і бувалий порядок є насильство. Не як форма агресії, а як форма захисту. Негайне насильство проти насильника і агресора, щоб не позволити злу множитися.
Так, в принципі, відбулося в 1944–1945 рр., тому Друга світова війна завершилася поразкою нацистів і тих, хто був на їхньому боці.
Але світовий порядок не може весь час забезпечуватися тими самими нормами. Міжнародне право, сформоване договорами 1918–1923 рр., утворена тоді Ліга Націй не врятували світ від нацистських злочинів. Річ, власне, у тім, що таке не може працювати довго, адже працює на визнанні, а не на страху бути покараним. Ера ефективності міжнародно-правових норм після 1945 року нині закінчилася. Коли в дитинстві нам кажуть, що за гріх будемо покарані, дитина все одно з часом наважується на умисний гріх. А що покарання не приходить, то зникає його страх – і якщо нема інших запобіжників, вона може продовжувати грішити далі без будь-яких обмежень. Так, в принципі, відбулося з Росією: путінська репліка про напад на Україну в разі її вступу до НАТО ще у далекому 2008 році на Бухарестському саміті Альянсу проскочила до вух тодішнього американського президента Джорджа Буша-молодшого та інших світових лідерів безкарно. Це був вербальний відступ від надиктованих норм і правил, який пройшов не покараний, що згодом призвело до серйозних наслідків у 2008-му, а потім у 2014 році, і зло далі залишилось непокараним співмірно. Тому в 2022 році сталося жахливе: це був останній крок, аби сплюндрувати міжнародне право і плюнути на будь-які норми-догми-принципи. Путін добре розуміє фактичну неможливість власного покарання міжнародними організаціями чи судами. Він знає, що будь-яку угоду можна порушити, на противагу застарілому «pacta sunt servanda». Бачить страх перед своєю персоною під маскою фальшивого обурення, викликаного страхом підігрування. І сміливо насолоджується, не переживаючи за власну «політичну шкуру». В цьому сенсі він поєднав у собі двох найбільших диктаторів і злочинців ХХ століття – Гітлера і Сталіна. Проти першого пішли війною у відповідь, а другий зміг створити із себе дипломата і приховати свої колишні симпатії до Третього рейху – адже ніхто тепер у Європі чи США не говорить про СРСР як про того, хто підписав пакт Молотова-Ріббентропа, поділивши Польську Республіку і маючи намір спільно захопити Європу. І ніхто не розуміє, що умовно це могло би вдатися, якби не зрада цієї угоди Гітлером і подальший наступ на СРСР (знову-таки зрада принципів і домовленостей заради хтивого бажання). Найтрагічнішим і водночас найіронічнішим є те, що радянська пропаганда про СРСР як про голову жертву війни і головного переможця в ній діє далеко за межами сучасної Росії. Спільна перемога над нацистами не мала би позбавляти обов’язку говорити про злочини свого ситуаційного союзника (а колишнього спільника нацистів) і не скидати з нього відповідальність, бодай історичну.
Тому перепис норм міжнародного права є великим завданням, що стоїть перед сьогочасним суспільством. А поки що важливо зберегти те, що ще є цілим і неушкодженим, в ім’я того ж таки миру і свободи, рівності й подальшого братерства. Свобода не буває сама собою, що нізвідки не приходить і не вкорінюється через звичайні інтереси її мати. Зрештою, вона не приходить до тих, хто про неї повсякчас тільки говорить. Вона передбачає боротьбу – довгу і виснажливу. Тому будь-які закиди на кшталт того, що життя лише одне і боротьба в ньому не є нагальною, не такою важливою, як спокій і насолода, є нічим іншим, як теорією суспільного самообману, втечею від жахливої і жорстокої реальності, яка не приносить ані дари насолоди, ані дари спокою, ані навіть уявлення про вічність.
І що важливо – все не передбачає неухильного покарання кривдників і злодіїв, не прирікає їх на вічні страждання чи бодай темпоральне покарання у вигляді санкцій, позбавлення волі, арештів, заборон займатися якоюсь діяльністю, звичайним людським забуттям тощо. Свобода передбачає здатність забути про пережите на рівні емоційної пам’яті – не з відсутності бажання помсти кривдникам, а з розуміння того, що приректи їх на таке страждання не є можливим. Свобода внутрішня передбачає здатність примиритися з цією думкою – як і шукати таку можливість. Проте вона не виключає можливості фізичного знищення кривдників. Свобода передбачає зрозуміти, що не для всіх покарання зла є благородною метою – зрозуміти і не розчаруватися. Проте вона не виключає боротися зі злом і за те, щоб це стало благородною метою для більшості.
«Мусимо постійно пильнувати, аби сенс цих слів знову не пішов у забуття», застерігав Умберто Еко. Отже, мусимо…
24.06.2025