У ситуаціях політичної сублімації буває важливіше не те, про що люди думають і говорять, а як саме вони це роблять. В розмові завжди можна оцінити, крім іншого, її тональність, «температуру», і тут рівень продукованого шуму часто виходить на перший план. Коли люди зриваються на крик, в якийсь момент стає вже не так важливо, що саме вони репетують, - в таких ситуаціях стан свідомості вимірюється скоріше в децибелах. Як і якість політичного клімату можна заміряти в градусах розжарення пристрастей. За цими параметрами побічно можна судити і про реальний стан справ: зазвичай несамовитий крик не виникає на рівному місці. Якщо хоча б частина суспільства закипає, значить, десь щось реально загорілося або ось-ось спалахне.
Ці загальні міркування особливим чином прочитуються в нашому нинішньому неспокійному, розбурханому контексті. Крім інших задоволень, ми живемо ще й в час рідкісної верескливості. Надзвичайно активізуються психологічно неврівноважені різних орієнтацій, але й сама політична мова, включаючи офіційну пропаганду, не цінує поміркованості, вважаючи своїм обов'язком оглушити. «Особливо талановиті» пробиваються на сам верх.
З певною метафоричністю можна говорити про темперамент не тільки окремої людини, а й соціальної складки (групи, маси, етносу, нації), а в кінцевому рахунку і про психотип соціуму, тієї чи іншої політичної конструкції, моделі, схеми. Тут теж може бути свій характер - режиму, партії, «правильного» лідера. Строго кажучи, істеричних консерваторів не буває - або це не консерватори (наші любителі верещати – з приводу і без – до консерватизму як такого відношення не мають). Те ж саме з автентичними лібералами. Лібералом чи консерватором не може бути людина, не здатна тримати себе в руках і не вміюча поводитися в товаристві, не знаюча міри. І навпаки, істинний революціонер повинен бути злегка істероїдним і маніакальним. Як, втім, і прихильник реакції. Це властиво взагалі всьому девіантному, наприклад блатному світу (в «Месте встречи…» не тільки Промокашка, але і самі авторитети якісь надірвані).
Якщо поряд з етнічною, гендерною, віковою, професійною та іншими є політична психологія, яка оцінює в тому числі і типовий, «нормальний» для даного суб'єкта розжарення пристрастей (щось подібне писав про темперамент правих і лівих Жан-Луї Кермонн), то точно так само тут можна аналізувати естетику і стиль, котрі бувають стриманими або, навпаки, крикливими - як в моді на манери, спосіб вбиратися, користуватися макіяжем, оточувати себе виробами. У живій політиці і в політичній історії бувають ситуації, коли «по одежі стрічають» і ... все на цьому закінчується: далі можна не слухати і не аналізувати.
Далі можна говорити про темперамент і естетику часу - того чи іншого політичного періоду, цілої епохи. Бувають часи неголосні, але глибокі, а бувають крикливі і пусті. Для нас це майже вирок.
Якщо в цьому плані зіставити образи російського соціуму, не так сильно рознесені в часі, створюється враження, що ми живемо уривками, раз у раз опиняючись ніби в іншому суспільстві, в іншій країні, в іншому світі. Так типаж не мутує - це різні типажі. Ні суспільство, ні країна, ні тим більше цілий світ з такою частотою і швидкістю змінюватися не можуть. Але міняються емоційний лад і естетика політичної мови, а з ними - і багато суттєвих параметрів свідомості. А це, в свою чергу, вже зворотним впливом змінює і суспільство, і країну, а іноді і дещо важливе в цілому світі.
Бувають спонтанні акценти: виплеснулися емоції, не стримали характер, підвела натура. Але цікавіше цілеспрямоване маніпулювання психікою, коли працює не тільки індустрія уявлень та ідей, а й «фабрика настроїв». Такий свого роду дуже технічний ідеалізм, країна наведених афектів і продукованих ними ефектів. Мистецтво збудження, доведення маси звичайною накрученістю до очманілості.
Незвичайна сублімація пристрастей відзначається ще з початку 90-х. Я вже тоді писав про «холодну громадянську війну». Була абсолютна вольниця в ЗМІ - і опозиція вільно називала владу «окупаційним режимом», а президента - «іноземним агентом», причому не тільки в масовій пресі, але і на центральному телебаченні. Якщо згадати, вже в той час були задіяні штампи і сенсо-образи ворога періоду Великої Вітчизняної, до цих пір спрацьовують в режимі близькому історичної пам'яті. Політичному супротивникові адресувалися характеристики і епітети, за якими стояла закінчена, але все ще жива Війна - якщо не в прямих спогадах, то в кіно, літературі, в офіційній риториці та символіці, в регулярних обрядах різного рівня, від всесоюзного до місцевого.
Тепер це рикошетить. Якщо тоді агентом іноземного впливу (а то і прямим ставлеником Заходу) був великий і терплячий Борис Єльцин, то тепер чинний президент записує в іноземні агенти практично всю скільки-небудь активну опозицію, будь-який протест, всіх незгодних. В очах збудженої маси націонал-зрадником виявляється всякий, хто не переживає колективного захвату, хто не проявляє належного тріумфування. Навіть нейтралітет сприймається майже однозначно: зачаїлися. Відома схема 30-х.
Панівною тональністю стає максимальний надрив. Щоб зайняти місце серед рульових або просто фаворитів пропагандистської машини, треба, забувши про все, брякнути що-небудь зовсім вже несусвітнє - і так, щоб у всіх вуха заклало. Головний принцип художньої естетики - економія виражальних засобів - тут не діє. Домогтися максимального ефекту мінімумом «фарб», «з нічого» - це не сюди. Навпаки, тут цінується майже самодостатнє розтрачування форми. Важливо, щоб усі (особливо нагорі) почули не твої слова, а твій голос. Як сказав би Алєксандр Луфер, форма вивільняється в повній відповідності з принципами картунізму. Це проникає і в прагматику: можна верзти повну нісенітницю, але тебе будуть цінувати за «переконаність»; можна не робити нічого корисного й навіть регулярно шкодити справі, але тебе будуть тримати виключно як «енергійного» керівника. Тут рівень ідеології і пропаганди швидко деградує до повної депрофесіоналізації.
Такі установки швидко призводять до вичерпання форми. Всьому є межа, і ця межа у впливі на свідомість і психіку, як правило, близька. Пішовши шляхом максимізації гучності, досить швидко опиняєшся в глухому куті. Якщо вчора політичні опоненти стали жидобандеровцями, фашистами etc., то вже нині твій словниковий запас вичерпано. У Росії огидніше і страшніше фашизму нічого немає, включаючи геїв. Якщо сьогодні розпинають немовлят і тягають їх матерів за танками, то завтра жоден Бондарчук не придумає тобі сильнішої сцени, епізоду. Якщо ти задіяв масові розстріли, далі вони вже не зможуть стати «ще більш масовими»: на кількості цю фіру не вивезеш.
У підсумку виникає проблема незворотності. Забивши останні цвяхи в кришку гробу ворога, ти позбавляєш політичного маневру і себе, і вище керівництво країни. Є слова, які не можна забрати назад. Навіть якщо ти граєш на ескалацію і на підвищення ставок, цей ресурс торгівлі теж треба економити. Велика гра не складається з однієї роздачі, але якщо ти тільки те й робиш, що «відповідаєш» і «підвищуєш», можливості торгівлі, а тим більше блефу різко звужуються. При цьому закривається все більше варіантів нормалізації: або ти до кінця воюєш і перемагаєш - або опиняєшся в очах заведених співвітчизників зрадником своїх же переконань і угодовцем з фашистами, котрі розстрілюють цілі міста «наших», щоб торгувати їх органами. У Росії вже формується «шоста колона» різко незадоволених відсутністю удару за Новоросію. Ці люди розуміють все буквально, а в цій ситуації, природно, взагалі перестають що-небудь розуміти. Коли так працюють засоби масового ураження свідомості, звикло чекають застосування адекватних озброєнь вже і «в залізі».
І, нарешті, «підручник історії». У житті звичайно важливий сам факт крику; предмет зойків відходить на другий план: потрібна швидка відвітна мобілізація. Але коли репетують хронічно, це вже стає приводом не для співчуття і допомоги, а для діагнозу. Трохи пізніше на все це ті ж глядачі зможуть глянути «з холодком» - і результат виявиться сумним.
Автор - керівник Центру досліджень ідеологічних процесів
Александр Рубцов
Эстетика надрыва
«Ведомости», 14.08.2014, №148.
Зреферував О.Д.
19.08.2014