Його спів порівнювали зі співом легендарного італійського співака Джіно Беккі. Один із кращих солістів Львівської опери за всю її історію, з унікальним тембром і діапазоном в три октави, він був єдиним солістом із трупи львівського театру, який брав участь у Помаранчевій революції – людина з яскравою долею, великим талантом і неймовірним серцем. Цьогоріч 22 червня Степану Тарасовичу було б 70…
Оперний спів здається мистецтвом до кінця незбагненним, магічним для багатьох, хто хоч якось дотичний до його царини. У яких таких глибинах душі чи діафрагми народжується цей довершений за своєю природою звук, набуває сили, барви, емоції, змісту? Як людина стає тим чутливим музичним інструментом, таємничим резонатором обертонів і мелодій, який володіє зв'язками й диханням? Звідки у голосі може бути стільки кольорів і відтінків, пластів і переливів, динаміки й пристрастей, що творять музику, мистецтво надзвичайно складне і глибоке, грандіозне та величне, служіння якому вимагає абсолютної любові до нього й титанічної праці?
Соліста Львівської опери Степана Тарасовича знав чи не увесь мистецький Львів, та й не тільки. Мав багато шанувальників, які захоплювалися не лише його унікальним голосом і талантом. Був людиною дуже відкритою, щирою, позбавленою снобізму. Його часто можна було побачити у товаристві молодих артистів і представників богеми, яких притягував, мабуть, тією своєю доступністю, добродушністю, душевністю, рідкісним умінням «читати» і бачити людей, розпізнавати таланти. Степан охоче ділився історіями свого творчого життя, які так і просилися сюжетами до книг, був дуже дотепний, а тому ставав душею кожного товариства, де часто й співав. Він поєднував у собі дивовижну простоту і шляхетність. Мав невловимий магнетизм харизми не лише артиста, що розкривається на сцені, а й особистості, багату внутрішню наповненість, яка відчувалася при спілкуванні.
Звідки з'явився у нього той невимовний потяг до пісні? Увібрав її з молоком матері, чи тому сприяла та щедра, благодатна земля, майже первозданна природа, серед якої зростав на маленькому, забутому Богом хуторі Хворощі на Самбірщині, де, здавалося, зупинився час? Чи це був генний скарб, бо в родині його мали гарні голоси?.. Чи Дар обрав його сам, увійшов через щире, велике серце, чутливу душу, вразливе нутро…
Степан Тарасович. (З родинного архіву)
Прийшов Степан Тарасович у світ 22 червня 1955 року. Походив зі славної шляхетської родини, яка мала свій герб і брала початок із роду Сасів, що отримав шляхетство ще від короля Данила Галицького. Пишався, що його предки завжди були вільними й мали гідність. Ці риси й сам успадкував від них. Батько, Михайло Тарасович, був відомим на всю околицю бджолярем, мав велику пасіку, пройшов Другу світову війну – людина незалежна, справедлива, сувора. Мама, Софія (Юлія) Качкінович, працювала в колгоспі, була наділена дуже доброю й щедрою вдачею. Дитинство Степана минало серед чудової природи на хуторі, де тяглися неозорі поля, таємничі зелені болота, про які старожили оповідали всілякі містичні перекази, де парували рясні трави і потопали в густих садках хати... Вбирав у себе колоритні давні історії, почуті від старих людей, родинну бувальщину, пісні... Все це, безумовно, виплекало в ньому чутливе нутро, багату уяву, образне мислення, такі потрібні артистові.
Співав, відколи себе пам'ятав. Намагався ще хлопчиком наслідувати італійця Робертіно Лоретті, якого чув по радіо, бо голос його здавався схожим... Співав щодня дорогою зі школи в селі Велика Білина, до якої долав п'ять кілометрів... Пісня ніби сама лилася з нього. З нею пізнавав світ, мріяв, захоплювався, закохувався... Любив пісні народні, які співала мама, переспівував і популярну в той час естраду, композиції репертуару Тома Джонса, Енді Вільямса, Мусліма Магомаєва...
Ще навчаючись в десятому класі в Дрогобичі, якось заспівав у ресторані – і його почув один літній чоловік. Вражений голосом хлопця Юліан Кріш, якого знали у місті як надзвичайного меломана і завзятого хориста, запропонував Степанові займатися вокалом і привів до хорової капели “Легенда”, яку створив при місцевому Будинку культури ім. І. Франка Олег Цигилик, випускник Львівської консерваторії по класу хорового диригування. Саме з цієї капели, яка була одним із найкращих колективів країни і згодом виборола лауреатство та золоту медаль на республіканському конкурсі, вийшло чимало добрих і відомих співаків. Стала вона стартом і для Степана Тарасовича. Там він зрозумів, що таке вокал, побував із хором на виступі у програмі на Львівському телебаченні.
Сама доля сприяла, аби був співаком. Батько ж хлопця мав інші плани щодо нього: після закінчення середньої школи його син повинен був скласти іспити до місцевого педінституту на математичний факультет. Але Степан ще змалку вирізнявся незалежним, бунтівним характером. Не відчував жодного покликання до педагогіки, не міг піти супроти своєї душі, марив співами. І під час іспиту раптом сміливо заявив спантеличеній екзаменаторці: “Ставте мені двійку, я нічого не знаю”. Повертався додому, співаючи, хоча там чекала важка й сувора розмова з батьком.
Вступити до музучилища не пощастило, й подав документи у професійно-техніче училище в Дрогобичі, де за рік здобув спеціальність «слюсар-складальник першого розряду». Та Степан не полишає своєї мрії. У той час вступити в консерваторію було непросто. У Львові місця вже були розподілені, але це його не зупиняє, і він вирушає до Одеси. Батьки, десь недооцінюючи сина, сприйняли його ідею скептично – поїде на море, погуляє та й повернеться... Не думали, що він давно налаштований дуже серйозно.
Під час вступних іспитів його одразу виділила з-поміж інших абітурієнтів Галина Поліванова, відома оперна співачка, народна артистка УРСР, яка саме почала викладати у консерваторії, де згодом очолила кафедру сольного співу. Були в тому хлопчині якась безпосередність, щирість і справжність. Поцікавилася, який заклад він закінчував, маючи на увазі музичний профіль. Степан відповів простодушно: ПТУ. Адже не мав за собою ані музичного училища, ані бодай музичної школи. Був лише талант, чудовий голос і велике бажання співати. І цього неможливо було не бачити. Його зачислюють одразу на другий курс підготовчого відділення вокального факультету Одеської консерваторії імені А. Нежданової у клас професорки вокалу Галини Поліванової. Згодом листа із запрошенням на навчання батько з гордістю показував усім знайомим селянам. 1975 року Степан Тарасович стає студентом першого курсу, а через два роки переводиться до Львівської консерваторії, у клас народного артиста СРСР Павла Кармалюка. Той, прослухавши студента, захоплено вигукнув: “Чого ж ви не вступали до Львова?” – вочевидь, не пам’ятаючи, як свого часу не дав йому такого шансу.
Ебн-Хакіа, опера "Іоланта" П. Чайковського
На курсі навчався з Володимиром Івасюком, з яким мав спільні лекції з теорії музики і товаришував. А у вокальному класі – з Галиною Вільхою, Мар'яном Шуневичем, Богданом Косопудом... Ще студентом блискуче виконав партію Роберто в опері “Іоланта” Чайковського в консерваторській оперній студії, що також стала його екзаменаційною роботою.
Амонасро – опера "Аїда" Дж. Верді
Закінчивши Львівську консерваторію, Степан Тарасович 1981 року стає солістом Львівського державного академічного театру опери та балету. Мав тоді вибір: випускнику консерваторії пропонували викладати в Дрогобицькому музично-педагогічному інституті, давали житло... Рішуче відмовився. Прагнув співати на оперній сцені.
Альфіо – "Сільська честь" П. Масканьї
Він часто пригадував свої відчуття під час дебютної вистави “Тоска” Дж. Верді, в якій виконував першу свою головну драматичну партію барона Скарпіа: перебував немов у якомусь гарячковому стані, в тумані, бачив на собі очі тисячі глядачів, відчував величезну відповідальність і хвилювання, аби не підвести диригента й колег на сцені, бо саме від нього, початківця, залежало, якою буде вистава. У головного диригента Ігоря Лацанича до молодих солістів, які приходили у трупу, був особливий підхід. Доручаючи виконати головну партію, ніби кидав їх у глибоку воду. Коли вокально витримували навантаження вистави – співали і далі ведучі партії. Степан Тарасович часто повторював, що Ігор Лацанич, який любив і цінував голоси, став для нього свого роду хрещеним батьком у театрі. Перший виступ був вирішальним. І це випробування молодий співак витримав чудово.
В опері "Алеко" С. Рахманінова
Після цього були головні партії: Барнаби з “Джоконди” А. Понк'єллі, Алеко з опери “Алеко” С. Рахманінова, Михайла з “Украденого щастя” Ю. Мейтуса, Шакловитого з “Хованщини” М. Мусоргського, князя Ігора з опери “Князь Ігор” О. Бородіна, Івашка з “Олеської балади” Б. Янівського, Грязного з “Царевої нареченої” М. Римського-Корсакова, Ріголетто з опери “Ріголетто” Дж. Верді, Альфіо з “Сільської честі” П. Масканьї, Бітерольфа з “Тангейзера” Р. Вагнера... А після виконання опери Анатолія Кос-Анатольського “Заграва” композитор із вдячністю написав на його клавірі автограф: “Найкращому виконавцю партії Максима”.
У той час у театрі співали прекрасні професіонали вокалу, вже легендарні солісти: Михайло Торчинський, Павло Кармалюк, Олександр Врабель... Знав він і неповторного Зиновія Бабія, співака світового рівня. А якось молодий артист побував і в славного Дмитра Гнатюка у Києві, і чув його історії життя… Мав чудове оточення для творчого росту.
Степан Тарасович (праворуч) з басом і педагогом Михайлом Торчинським (у центрі) і баритоном Романом Винником
За тридцять сім років роботи в театрі Степан Тарасович переспівав близько ста оперних партій, із яких двадцять шість – провідних. Його сценічні образи вражали й вкарбовувалися у пам'ять: владний, жорстокий Скарпіа з “Тоски”, нескорений ефіопський цар Амонасро з “Аїди” Дж. Верді, від першої репліки якого “Non mi tradire” по спині бігли мурахи; блискучий тореадор Ескамільйо з “Кармен” Ж. Бізе, підступний інтриган Тоніо з “Паяців” Р. Леонкавалло, щирий Шонар – музикант Латинського кварталу Парижа з “Богеми” Дж. Пуччіні, статечний шляхтич Мєчнік зі “Страшного двору” С. Монюшка, кумедний Зупан з “Циганського барона”, рівних якому не було, і добродушний Франк із “Летючої миші” – оперет Й. Штрауса...
В ролі Зупана в опереті "Циганський барон" Й. Штрауса
Його голос порівнювали з голосом італійського співака Джіно Беккі – така ж сила й політність звуку. Природу голосу мав унікальну й надзвичайну – яскравий, глибокий баритон, теплий, оксамитовий ліричний тембр, неймовірно потужне, драматичне звучання, великий діапазон у три октави. Тоді він був найкращим баритоном театру. Міг не лише виконувати драматичні баритонові оперні партії, а й заспівати тенором. Мав мрію втілити складну тенорову драматичну партію Отелло в опері Верді, вже працював із концертмейстером. Недарма ще в Одеській консерваторії йому визначили тип голосу як тенора, але у Львові перевели в баритони – зі співаками так іноді стається, коли не одразу педагог вокалу може достеменно визначити тип голосу, а у нього так було ще й через розкішну теситуру великого голосу, діапазон його можливостей. Нерідко в товаристві друзів під час імпровізованих концертів міг співати народні пісні чи арії і в теноровій тональності, отримуючи від того особливе задоволення. Така смілива й революційна ініціативність щодо тенорової партії Отелло не сподобалася тодішньому худруку театру й одному з ведучих тенорів, який, очевидно, сприйняв це як суперництво. Степана Тарасовича нещадно розкритикували й позбавили разом із вищою категорією такої можливості.
Франк – оперета "Летюча миша". Й. Штраус.
Випробувань та нелегких моментів за життя співака взагалі було немало. Але Степан Тарасович завжди був незалежним і ніколи не втрачав гідності, навіть заради кар'єри. Як істинний служитель мистецтва, представник справжньої вільної богеми, залишався байдужим і до регалій, звань народного чи заслуженого артиста. Вважав їх радянським рудиментом і великою умовністю, що не завжди свідчить про професіоналізм співака. Нерідко дехто з його колег задля статусу, амбіцій і марнославства ладний був отримати їх через хабарі. Якось він і сам стикнувся з театральною корупцією, коли, подавши на звання “заслуженого”, десь вже у 1990-х, йому прозоро натякнули про оплату, що у принципового артиста викликало обурення, і він так і залишився без звання та ніколи тим не переймався. Попри все, праця артиста була високо оцінена з погляду історії – його ім'я потрапило до “Словника співаків України” Івана Лисенка, внука відомого композитора, який приходив на вистави і слухав солістів, а в словник увійшли лише найкращі співаки країни всіх часів.
Степан Тарасович – Скарпіа в опері "Тоска" Дж.Пуччіні. З режисером Володимиром Дубровським і Ніною Тичинською в партії Тоски.
Співав не лише у Львові, а й на сценах світу: у Польщі, Югославії, Німеччині, Австрії, Італії, Франції... Як соліста його запрошували і відомі у Львові музичні колективи: хорова капела “Боян”, заснований австрійським диригентом Маттіасом Кендлінгером оперний хор “Da Capo”, з яким Степан співав у найкращих концертних залах Європи. Немало концертував, бо, крім опери й арій, дуже любив народні пісні, що входили до його репертуару разом із романсами.
Під час гастролей в Італії. Рим
Виконання Степана Тарасовича вражало не тільки поціновувачів опери. Був цікавий випадок на початку 2000-х, коли письменник і головний редактор газети “Літературний Львів” Павло Федюк якось запросив співака, з яким заприятелював, до своїх друзів. Мешкали вони в одному з провулків Привокзальної – району, який населяв переважно простий робітничий люд. За гостиною артиста попросили заспівати. Ледве він закінчив пісню “Дивлюсь я на небо”, як у помешкання не постукавши вбігла жінка, що мешкала по сусідству, і зі слізьми на очах, мало не кинувшись йому на груди, попросила співати далі. І він щиро, з відрадою співав пісню за піснею – майже ніколи не відмовляв у такому проханні. Його міцний, потужний голос слухали в навколишніх будинках – коли покидав двір, одні за одними відчинялися вікна і захоплені люди дякували артисту, прохали приходити знову... Павло Федюк тоді сказав чудові слова, що таку щиру й зворушливу реакцію тих простих людей, більшість із яких і в Опері ніколи не були, можна вважати тріумфом, можливо, більшим, аніж оплески і вигуки «браво» кількатисячної зали оперного театру.
Концертний виступ із Стефаном П'ятничком
Степана знали в театрі як невтомного борця й правдолюбця. Часом жартома називали опозиціонером, революціонером. Через це був незручним для керівництва театру, не раз його позбавляли і головних партій... Він очолював ревізійну комісію від профкому, міг виявити і відкрито заявити про фінансові зловживання чи недоцільне використання коштів. І все робив для того, щоби ситуацію в театрі змінити на краще, бо не любив конформізму й несправедливості, людей корупційної системи. Напевно, саме тому його й недооцінювали як соліста. Через що теперішня дирекція Львівської опери не спромоглася зорганізувати похорону й прощання з артистом в театрі, цинічно аргументуючи відмову безглуздою умовністю – він не мав звання народного артиста, а ще – репетиціями до прем'єри.
Степан Тарасович був романтиком, мрійником, десь навіть ідеалістом. Але саме на таких людях і тримається той світ. Це він під час Помаранчевої революції вийшов на сцену, зупинив репетицію і закликав артистів їхати на Майдан. І тодішній директор театру Тадей Едер під впливом його рішучості здався – того ж дня було зорганізовано автобус на Київ. Разом із активними артистами хору він був єдиним оперним солістом із трупи, який поїхав підтримати революцію. Вночі вони співали біля Кабінету Міністрів у Києві, біля вишикуваних загонів “Беркуту”. Його потужний баритон із натовпу Майдану, коли співали гімн, запалював ще більше.
А в сам розпал горбачовської перебудови сталася подія, про що Степан Тарасович завжди згадував із особливою гордістю. У 1990 році ЦК КПРС у Москві зорганізувало зустріч політв'язнів, куди запросили як співака і Тарасовича. Після офіційної частини й концерту для гостей влаштували бенкет, де було повно кагебістів. Після котроїсь чарки розпочалися співи. Попросили заспівати і соліста Львівської опери. Степан підвівся і своїм глибоким, могутнім баритоном раптом несподівано урочисто проспівав: “Ще не вмерла Україна”! І сталося диво – всі кагебешники, розгублено перезирнувшись, звелися, стали струнко і слухали гімн України до кінця. У той час заспівати гімн України у цьому лігві вовків, які вбрали овечі шкури, було майже подвигом.
Удосконалювався все життя. Прагнув довершеності в мистецтві співу, осягнути правильну вокальну школу, вперто шукав... Бо однієї природи для співака замало – має бути добра вокальна школа. А коли її бракує, навіть якщо і не кожний слухач це відчує чи зрозуміє, з часом співак страждатиме від тремору голосу, звук стає нерівний, хитливий, навіть з’являються мозолі на зв'язках, він кіксує – як це часто окреслюють оперні, йому важко даються верхні ноти, і врешті-решт, виконуючи важку партію, навіть може зірвати голос або й взагалі втратити його, стати профнепридатним. Мало хто знає і розуміє, наскільки це важко і насправді вдається небагатьом – пізнати таємницю співу, наскільки це титанічна праця. Те, що дала консерваторія, було для Степана замало й не завжди влаштовувало. Російську вокальну школу він не вважав доброю – визнавав італійську, німецьку. Слухав записи старих майстрів бельканто: Тітто Гоббі, Маріо Дель Монако, Тіто Руффо, Беньяміно Джильї, Маріо Ланца... Ще навчаючись в консерваторії, брав уроки в театрі у визначного баса Михайла Торчинського, який знав італійську школу. Згодом займався й з тенором Анатолієм Зоріним, якому також пощастило отримати добру школу й до якого свого часу приходило багато співаків, аби покращити вокал. А якось найкращий Степанів друг, чудовий тенор Роман Цимбала, який брав уроки у Франко Кореллі в Америці, розкрив йому секрет його бельканто.
Переважно солісти не надто люблять передавати таємниці свого співу. А Степан нерідко прагнув поділитися своєю майстерністю, тією школою зі своїми учнями і друзями-вокалістами. Часто можна було почути його професійні поради не форсувати, не вести звуком, а говори чітку букву, бо спів – це продовжена мова, як доводив Карузо... Часом образність на його уроках вражала: “Уяви, що на спині крутиться колесо... горить свічка... – так має йти звук; говори зі спини, уяви, що голови немає, вона – на роялі...” Він мав неймовірний, абсолютний слух, чув найменшу фальш у нотах, неточність у тональності виконавців. Тому був дуже вимогливим як і до інших співаків, так і до себе.
З поетом Василем Махном і письменницею Оксаною Сайко.
Свого часу йому пропонували кар'єру в Москві. Записи його українських народних пісень із Некрасовським оркестром народних інструментів на Держтелерадіо СРСР лунали на весь Союз, брав участь у концерті з прославленим скрипалем Віктором Пікайзеном у кремлівському Палаці з'їздів... Міг співати у Большому театрі. Відмовився без жодних вагань чи жалю. Так само згодом відмовився залишитися в Австрії, куди якось поїхав на відомий міжнародний конкурс оперних вокалістів у Бельведері, де пройшов у другий тур і мав усі шанси стати переможцем, якби не богемна його натура: напередодні надто багато було співів у кнайпах нічного Відня, де молодого соліста захоплено й щедро пригощали завсідники закладів і просилися до його товариства... Але не уявляв свого життя на чужині. Був неймовірним патріотом своєї країни і Львова. Всім серцем любив село. Тому за найменшої нагоди виривався туди. Казав, що дихається там легше, село дає йому сили, надихає, очищує від мішури міської буденності. Бувало, їхав тих 70 км до своєї домівки на Хворощу навіть велосипедом, а відтак брав до рук косу, яка в його руках, здавалося, теж співала...
Барнаба, опера "Джоконда" А. Понк'єллі
Після театральної реформи, з приходом нового керівництва Опери 2018 року, досягнувши пенсійного віку, пішов із театру. Ніколи в тому не зізнавався, але далося це важко, бо міг співати на оперній сцені й далі, мріяв знову втілити партію Ріголетто й працював над нею, тому ті вікові пенсійні нововведені обмеження справедливо вважав безглуздими. Адже відомо немало випадків, коли соліст виконував головні партії, маючи далеко за шістдесят і за сімдесят... Нова театральна реформа поставила артистів у рамки обмежень, контрактна система позбавила їх захищеності й стабільності. Чимало з них, пішовши з театру, переживали депресію, марно шукали іншого свого призначення, адже вокаліст – це на все життя... Опинившись на пенсії, Степан Тарасович навчав вокалу, концертував, займався громадською діяльністю, співав на патріотичних мітингах у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Києві... Байдужий до побуту, мав зовсім скромні потреби як справжній богемний філософ, яким нерідко стає митець, бо знає про важливе. Його часто можна було бачити в товаристві з собакою, вірним Барбосом, якого знала уся Привокзальна... Вражало, наскільки він любив тварин, рятував бездомних собак, даючи їм притулок у своїй маленькій квартирі. Попри життєві труднощі, заряджав життєлюбством, неймовірною молодечою енергією, спокійною мудрістю.
16 травня 2023 року арія його життя раптово увірвалася. Новина приголомшила усіх, хто його знав. Завжди здавався неймовірно міцним і сильним, а серце, що було надто вразливе й раниме, виснажилося. Горів яскраво, щоразу спалюючи себе на сцені, даруючи своє світло іншим. Адже кожну арію, пісню, кожний оперний образ і виступ пропускав через серце, кожну несправедливість, неправду, неприйняття глибоко переживав – і по-іншому не міг. Емоційних та фізичних навантажень було в співака чимало і в театрі, і поза ним... Але через те, що був саме таким – пісні його й промовляли, торкали, пронизували, вражали. Адже жоден найдовершеніший спів, жоден сам собою гарний голос не озветься у слухачеві без теплоти, глибини і чутливості душі виконавця.
Найчастіше людина вимірює чиєсь прожите життя банальними роками. Але у випадку митців воно має наче зовсім іншу протяжність – є надто насиченим, ніби насправді прожиті у ньому десятки життів, і водночас надто поспішним, передчасним, коли здається, що чогось таки ще не встиглося... Залишається те прикре, таємниче і пронизливо-щемке відчуття якоїсь недосказаності. Життя артиста – це зовсім не про довжину і не кількість років. Це щось значно глибше, наче позачасове й метафізичне. Це насамперед – те, що він створив, залишив у мистецтві. Та й не тільки – у душах, пам'яті людей, яким пощастило його знати, і тих сотнях тисяч незнайомих слухачів, які приходили в театр чи на будь-який концерт, завдяки йому пізнавали прекрасне, ставали в пережитому катарсисі кращими, наповненішими... Своїм талантом і працею, ставши за покликанням тим незбагненним інструментом для відображення музики й пісні, Степан Тарасович, як і кожний істинний артист, щоразу доводив і стверджував ідею вічного, яку несе в собі мистецтво. Ту її вищу ідею творчого безсмертя, яка перемагає. Бо насправді Дар не проминає без сліду. І неповторна, безсмертна арія його душі продовжує звучати...
Портрет роботи Ярослава Крука
22.06.2025