Обиватель не бачить у свободі ні довгограючою цінності, ні зрозумілого профіту для себе
Епохальний підсумок останніх років: Росія знову вперлася в проблему реверсивності і циклічності своєї історії. Навіть у кращі моменти ця «волатильна» політика коливалася з небезпечною амплітудою, а тепер перспективи реакції явно перевершують очікування. Це вже не виляння, а новий історичний гак.
Знову рубом встає питання: чи є кінець в історії зривів у соціальну дикість і політичну архаїку, чи ж під кожною майбутньої відлигою і далі буде проступати вічна мерзлота? Навіть якщо завтра раптом знову свобода – будь-який новий акт російської модернізації, лібералізації та ін. тепер довго буде сприйматися як ще один ненадійний і минущий екскурс в заповідник майбутнього. А це вже проблема не відрізку маршруту, а самого графіка руху країни в історії.
Знову, як і в тоталітарній «класиці» XX ст., жорсткі питання звернені і до влади, і до маси, до політичного активу і до народонаселення. Ще вчора питання ставилися в дистинкційній логіці: що ця влада зробила з народом нині і що цей народ зробить нею завтра? Але після всієї цієї ейфорії суспільству доведеться розбиратися не тільки з начальством, а і зі собою самим, зі своїми архетипами, інстинктами, фобіями і незбутими спокусами. Пряма історична відповідальність знову раптом різко перерозподілилася – і знову не на користь «громадян».
Тут все взаємопов'язано: реверсивність процесу піднімається як «вічна» проблема саме тому, що в контур реакції знову втягується ентузіазм мас. А це вже зовсім інша історія. Відповідно, і сценарії виходу складніші: тепер життя знову мусить перемогти міф, свідомість – ідеологію, а почуття соціального самозбереження – безоглядну історичну відвагу за межею інфантилізму. У політиці так буває: спочатку ґвалтують, а потім спокушають. І спокушаються.
Причини цих повернень звикло бачать в недоконаності перетворень і самих перетворювачів: в недоробках політичної системи та ідеології, культури та свідомості, держави та інститутів, відносин контролю та власності, актів осуду та люстрації. Ривок в тому, що вважається аванґардом, залишає позаду застряглі обози, і рано чи пізно пробуджений реванш легко рве ці розтягнуті комунікації. Щоразу не вистачає вкоріненості і в підсумках, і в самій техніці оновлення. Ба, духу свободи вистачає на те, щоб поборотися, та не вистачає, щоб жити. Навіть самі епохальні реформи тут чимось нагадують гігантські «бунти згори» з їх недовгою енергетикою, швидким умиротворенням і втомленим поверненням частини політичного стада в стійло. Звичайно, людьми маніпулюють, але звідки тут раптом така масовка «перших учнів»?
Ця логіка історії збігається з уявленнями про політичне, характерними для повсякденної, а часто і професійної свідомості. У цих поглядах політика (а значить, і «боротьба за свободу») концентрується в тому, що пов'язане з «верхніми ешелонами влади» та їх забезпеченням. Президент, вертепець на Охотному, замінники партій і лідерів, безмовний уряд, готовий «творити добро» – нехай навіть охоплений тихим жахом, але своїми руками. Плюс ЗМІ як мегаватний підсилювач нашіптуваного владою. Тут з уявлень про політичне і про актуальну історі випадає дифузна, розподілена в порах суспільства влада та її «мікрофізика», відносини буденного і практики повсякденності. Після Броделя і Фуко в науці це вже архаїка, а наука завжди відкриває те, що стає головним у житті.
Радянська людина терпіла хамство подавальщиці в останній забігайлівці, тому що і її сприймала як мікровладу і низову платформу держави (як і вона себе). При цьому вона, радянська людина, легко паплюжила генсеків, але на побутовому рівні з особистою гідністю, самоповагою і здатністю до вчинку залишалися серйозні проблеми – невирішені, до речі. Такі натури можуть «виступити», але їм важко тримати фронт свободи і права систематично і повсякденно, в тисячі дрібниць. Звідси реверсивність.
Звідси і ставлення до свободи в політиці як до мети і цінності. Ліберали борються не за права людей, а за право лібералів виступати і звучати, обирати і бути обраними, входити в коаліції і боротися за вплив. І робити це доводиться на барикадах. Не дивно, що і в уявленнях громадян свобода приходить радше в образі Делакруа і Рюда: з виваленою з корсета груддю, в оточенні хлопчаків з пістолетами і з роззявленим, як у ердельтер'єра ротом. Обиватель не бачить для себе в такій свободі ні довгограючої цінності, ні зрозумілого профіту, хоча в європейському та нашому мудрому (Борис Чичерін) розумінні лібералізм – це скоріше ідеологія бюргерів, для яких головне в державі – її тиха корисна непомітність.
Утворюється замкнутий контур з «позитивним» зв'язком: людям не дали фундаментальної свободи в повсякденних відносинах – а вони у відповідь не змогли і не вважали за потрібне її захищати у всіх інших видах. Далі і зовсім резонанс: приниженим і фрустрованим самі ж принижувачі дають привід для компенсації у вигляді імперської гордині – і виймають шматок з горла, що розкрилось в патріотичному крикові. У цьому захваті мало позитиву (сумнівний набуток за позахмарною ціною), зате він дає вихід з перетриманого відчуття пригніченості та безвиході. Навіть класову ненависть відсувають на задній план з вдячністю: тепер можна поки забути про свою принизливу безпорадність перед попускаючим соціальним розмежуванням. Ця гордість потрібна, щоб витіснити і прикрити сором.
Але є і плюси. У новому циклі буде менше ілюзій, і це дає надію, що нація так не розслабиться під час наступної відлиги.
Автор - керівник Центру досліджень ідеологічних процесів
Александр Рубцов
Свобода и баррикады
Ведомости, 14.11.2014
Зреферував О.Д.