Лекція щодо адвокації антикорупційної реформи

 

Директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров у недавньому інтерв’ю для Zbruc заявив, що не схвалює антикорупційного мейнстріму української політики. На його погляд, боротьба з корупцією перетворилася на інструмент політичного протистояння, натомість звинувачення в незаконному збагаченні стали механізмом для знищення будь-якої репутації. Захаров певен, що пунктик на темі корупції «посилює рівень загальної недовіри у суспільстві» і «унеможливлює будь-яку діяльність, спрямовану на зміни». Він закинув це, зокрема, «єврооптимістам» і антикорупціонерам, «ще молодим і дуже гарячим».

 

«Не можна забувати, що успіх боротьби з корупцією вимірюється не кількістю людей, позбавлених волі, а обсягом коштів, які вирвали з тіньового обігу, і кількістю зруйнованих корупційних схем», – заявив Захаров.

 

В Україні почалася теоретична дискусія щодо «антикорупції» (Z частково зачіпав цю тему – на прикладі полеміки, ініційованої сходознавцем Ігорем Семиволосом, а також аналітики економіста Володимира Дубровського, котрий наразі готує серію публікацій щодо «антикорупційного тупика»). Про цю дискусію багато хто (не лише серед глядачів, а й серед учасників, які репрезентують протилежні табори) відгукується як про корисну, як про таку, що була потрібною від початку.

 

Керівник Центру протидії корупції Віталій Шабунін репрезентує hardcore української «антикорупції». Під час лекції в УКУ, котра відбулася серед цього тижня, «молодий і дуже гарячий» Шабунін розповідає, що він із однодумцями зумисне зосередився на каральному підході боротьби з корупцією, бо вважає, що без покарань і без вироків інші методи не будуть ефективними. Шабунін зізнається, що в Україні була суперечка між двома антикорупційними флангами за те, хто є потрібнішим, проте сторони ніби зійшлися на тому, що важливими є обидва підходи, а конфлікт ітиме на руку тим, хто ласий до корупційних визисків. Пропонуємо читачам фрагменти з цієї лекції.

 

 

Про каральну і превентивну боротьбу з корупцією

 

– Я голова правління громадської організації «Центр протидії корупції». Ми невеличка організація – разом із експертами, яких ми залучаємо до роботи, в нас працює у середньому 22-24 особи на місяць. Наш річний бюджет – 420-450 тисяч доларів, фінансування – зі структурних фондів або ЄС, або США, або країн G20. Місія нашої організації звучить так: «Встановлення незворотності покарання за корупційні злочини, вчинені високопосадовцями». Покаранням є ув’язнення, конфіскація майна. Репутаційні, електоральні втрати [високопосадовців] – приємний бонус, але не ціль. Ми працюємо в каральній частині боротьби з корупцією.

 

Є загалом два підходи до боротьби з корупцією – превентивний і каральний. Що належить до превентивного? Наприклад, дерегуляція, приватизація державних підприємств – загалом, зменшення ролі держави в економіці. Що менше довідок, то менше можливості у чиновників вимагати у вас хабар за довідку.

 

В якийсь момент політична еліта в Україні хотіла зіштовхнути лобами ці два напрямки: хто головніший, що треба робити насамперед, що має більше значення? Правильна відповідь: і те, і те. Економічного ефекту більше від превентивної боротьба з корупцією. Але вона неможлива без каральної.

 

Якщо за порушення якогось правила не саджатимуть у тюрму, то порушуватимуться й інші правила. Будь-які.

 

Коли нас намагалися зіштовхнути лобами, ми сказали: «Друзі, ви дуже важливі, ми будемо вас максимально підтримувати всім, чим можемо». Ми ніби вийшли з цієї історії: всі – важливі. Одне без іншого не злетить.

 

Про те, що важливіше – реформа ГПУ чи створення НАБУ

 

– Після Революції гідності ми змушували, переконували, вмовляли робити [антикорупційну] реформу в нашому полі. Не у всьому полі, а саме в каральній частині.

 

Чому ми домагалися створення Антикорупційного бюро, а не реформували прокуратуру, наприклад? Чому ми вирішили, що буде за краще йти не шляхом реформування всього, а [шляхом] створення окремих маленьких органів? На той час штат органів прокуратури – йшлося про 18 тисяч осіб. Служба безпеки України – майже 30 тисяч осіб. Міністерство внутрішніх справ – майже 200 тисяч. На реформування оцих махин пішло би, ну, років десять.

 

Якою мала бути обов’язкова умова, щоб реформувати ці органи? Бо, справді, вся прокуратура має бути дієвою, а не лише антикорупційна; всі правоохоронні органи досудового розслідування мають бути ефективними, а не лише НАБУ. Ці авгієві стайні можна було б почистити за однієї умови – якби політична еліта мала бажання. Без політичної волі не було шансу це зробити. Ми виходили з того, що в політичної еліти немає такої волі. А по-друге, ми розуміли, що вікно можливостей – 2,5-3 роки.

 

Через це ми зосередилися на створенні малих структур, спрямованих не на всю корупцію, а тільки на високопосадову корупцію. Через це ми зосередилися не на реформуванні 30-тисячної СБУ, а на створенні Антикорупційного бюро на 700 осіб. Не на реформуванні 18-тисячної ГПУ, а на тому, щоб знайти 40 прокурорів (в ідеалі має бути 60), які супроводжуватимуть справи НАБУ. Не на реформуванні всіх судів, а на створенні невеликого суду на 60 суддів, які конкретно розглядатимуть справи Антикорупційного бюро. Не тому, що так правильно, а тому що по-іншому це не вдалося б.

 

Два провалених підходи до реформи прокуратури довели, що ми мали рацію – нема волі реформувати прокуратуру. Провалене очищення судів, провалений конкурс на оновлення Верховного суду показали – нема волі змінювати систему. Тому ідея боротися за створення цього замкнутого кола нових [антикорупційних] органів була виправданою.

 

Про потребу судової реформи

 

– Як ви думаєте, що є основною причиною, через котру іноземні інвестори не заходять в Україну? Це було артикульоване ними ж у дослідженні Європейської бізнес-асоціації і Американської торгової палати. Звучить – неможливість втримати право власності. Не війна, навіть не хабарі, не податкова ставка – а неможливість захистити право власності через корупційність судів.

 

Якщо працює судова система, вона амортизує неадекватність всіх інших державних органів, бо в суді ти можеш «відігратися». Якщо ж суди використовують як нотаріальну контору для рейдерських схем, то це кінець. Ніхто не вкладає гроші в країну, якщо існує ризик захоплення власності. Корупція в судах коштує нам відсутності економічного зростання і нашого добробуту.

 

Судова реформа має багато моделей, але всі зводяться до двох типів – або м’якого, ліберальнішого, або радикального. Радикальний – звільнити всіх і перенабрати. Це можливо, але складно.

 

Щодо ліберальної моделі, то в нас є орган, Вища рада правосуддя, яка має право звільняти суддів. До її складу входить 21 особа. Якби всі вони працювали як належить, то могли б очищати систему. Неправосудне рішення, не адекватне [доходам] майно – «йди геть». Ідеться навіть не про покарання – про звільнення. Натомість цей орган не може звільнити навіть «суддів Майдану».

 

Ця модель могла би запрацювати. Вони цього не роблять. Відповідальність за це – на парламентській більшості і президентові.

 

Про антикорупційну інфраструктуру

 

– До каральної частини антикорупційної реформи входять створення Антикорупційного бюро, Спеціалізованої прокуратури і – зараз – суду.

Щоб хтось сів у тюрму, мають спрацювати три інституції: орган досудового розслідування, який збирає докази (для топ-корупції – НАБУ), прокуратура, яка наглядає, щоб орган досудового слідства не порушував нічиїх прав, яка дає дозволи на проведення слідчих дій (САП), і, вкінці, суд, який за сукупністю доказів виправдовує або карає обвинуваченого. Якщо хтось із цих інституцій «лажає» – кінцевого результату нема.

 

Нам потрібні ефективні державні органи. Якими б класними не були журналісти-розслідувачі – а вони направду круті – якими б сильними не були громадські організації, як би виборцям не хотілося покарання – ми не є гравцями на цьому полі. Монополію на покарання має держава, і це правильно. Ми, українці, не уникнемо створення нормальних державних органів. Хочемо чи не хочемо, довіряємо державі чи не довіряємо, маємо негативний історичний досвід чи позитивний – якщо ми прагнемо справедливості, то маємо створити ефективні державні органи. Нема можливості обійти цю історію.

 

Про механізми покарання

 

– Ми наполягали не лише на створенні ось цих антикорупційних органів – ми хотіли озброїти їх належною «нормативкою». Ішлося про три інструменти – спецконфіскацію і запровадження відповідальності за два нових злочини.

 

Злочин перший – незаконне збагачення. У Кримінальному кодексі цей злочин був передбачений давно, але його не використовували. Чому він був неробочим? От є прокурор, без сім’ї, неодружений, який увесь час після університету був на державній службі; зарплата – 400 доларів, при цім у нього будинок в Києві на 600 [квадратних] метрів, квартира на 200 метрів, дві машини і рахунок в банку, який і близько не відповідає заробітній платні. Раніше для того, щоб притягнути його до кримінальної відповідальності, обвинувачення мало довести, що цю різницю між офіційним заробітком і вартістю активів він отримав незаконно. Це було неможливо зробити: хабар або фіксують одразу, або ви його не «зловите» ніколи. Тому прецедентів із обвинувальним вироком за цей злочин нема – принаймні ми не знайшли їх у Єдиному реєстрі судових рішень.

 

Спільно з міжнародними партнерами нам вдалося змусити парламент змінити сам склад злочину. Зараз обвинуваченню треба довести, що він не міг стільки заробити, і це зовсім інша історія. Активів – 10 мільйонів, офіційно заробив – 1 мільйон, отже, 9 мільйонів – склад злочину. Треба розбиратися.

 

Перша справа [за статтею 368-2 ККУ] в суді – щодо Костянтина Кулика, прокурора сил АТО.

 

Про амністію капіталу

 

– Ви, мабуть, чули від політиків історію про те, що треба здійснити загальну амністію. Насправді амністія «корупційних» капіталів відбулася. Оскільки ця нова стаття набула чинності у березні 2015 року, це означає, що все майно, яке було набуте до того часу, не може бути предметом злочину. Це одне з пояснень, чому за величезні статки у деклараціях так мало кримінальних справ. Таким чином, корупційні активи великою мірою вже амністовані.

 

Це мотивувало когось менше красти? Амністія не є тим, що змусить перестати красти. Єдине, що може змусити менше красти, – це страх за невідворотність покарання. А безкарність розбещує.

 

Про декларації

 

– Другий злочин, який уперше з’явився в Кримінальному кодексі, – покарання за неправдиві відомості, внесені до декларації. До цього ви могли будь-яку дурницю написати в декларації, і за це не було відповідальності.

 

Знаючи українську політичну еліту, її цілі та цінності, ми розуміли, що дуже важливо озброїти виборця максимальною інформацією про цю еліту. І це, можливо, допоможе виборцю робити правильно електоральний вибір.

 

Інша проблема – в тому, що друге крило [електронного декларування] мало шукати брехню в деклараціях, проводити аналіз декларацій, карати за порушення. Орган, який мав це робити, називається Національна агенція з питань запобігання корупції. Орган – політично залежний, неефективний і неадекватний. Саме через це система декларування працює тільки в першій частині – вона показує рівень життя посадових осіб. Чи вдалася, відтак, ця реформа? Друга частина не вдалася точно. І поки ми не «поремонтуємо» державного органа – НАЗК, вона і не вдасться.

 

Нам треба перезапустити НАЗК. Бо НАЗК взагалі не працює. У них є п’ять важливих функцій: перевірка декларацій – не працює; контроль конфлікту інтересів – не працює; контроль способу життя – не працює; контроль партійних фінансів – не працює; остання з функцій – антикорупційна експертиза – найменш важлива.

 

Про завершення антикорупційної реформи

 

– У частині наповнення каральної [антикорупції] залишилося одне – антикорупційний суд. Остання бійка буде навколо нього.

 

Потім – трішки «підлатати» спецпрокуратуру. І «поремонтувати» НАЗК.

 

Це ключова ціль тактичної роботи. Стратегічно – ми потребуємо ремонту судової системи. Без судової системи країна не злетить. Ви не знайдете жодної успішної країни, в якій би не працювала судова влада.

 

Підготував Володимир СЕМКІВ

 

17.02.2018