Лекція про сучасні тематичні ресторани та брендування галицької культурно-історичної багатоманітності.
Вступне слово Ірини Мацевко (Центр міської історії ЦСЄ):
Остання лекція лекційно-дискусійно програми «Галіція-культ» – і ми підійшли до сучасності, підійшли до сучасних питань.
Чим є Галичина сьогодні? Ми впродовж декількох лекцій говорили про цю таку віртуальну Галичину, яка вже давно не існує як якась територіальна одиниця, але існує в нашій уяві, в наших головах, і за останні десять (навіть трошки більше) років це є такий конструкт, який дуже добре продається, який забрендований. Всі знають, що таке Галичина, всі її їдять, п’ють, споживають. Нею називають медія і юридичні фірми і так далі, так далі.
Отже, і сьогодні ми будемо великою мірою говорити про цей бренд Галичини – як він використовується, як ця історична тематика функціонує в ресторанному бізнесі і чому саме вона, чому саме так, які є, можливо, плюси, які підбудовують локальну місцеву ідентичність, а які є якби ризики і небезпеки конструювання такого образу Галичини.
Я хочу представити вам нашу лекторку, яка приїхала до нас здалека, з далекої Швеції. Це Елеонора Нарвселіус. Елеонора є львів’янкою, але зараз працює, викладає в Лундському університеті, в Центрі європейських досліджень. Елеонора є етнологинею, але я би сказала, що це власне така дослідниця, яка дуже-дуже інтердисциплінарна, і ви сьогодні це побачите. Вона займається питаннями колективної пам’яті (як ця колективна пам’ять використовується), питаннями комерціалізації історії, культурної спадщини. І власне сьогодні про все це буде йтися на прикладі Львова і взагалі Галичини – не тільки Східної, але трішки й Західної.
Елеонора Нарвселіус
Я хотіла би подякувати, перш за все, організаторам форуму «Галичина-культ» за таку приємну можливість розказати про галицькі кнайпи, галицькі ресторани і кав’ярні і взагалі трішки поміркувати, чому така банальна тема і як вона може бути контекстуалізована в більш цікавому концептуальному ключі.
Я думаю, що ті, хто був на лекції Василя Расевича, послухавши й інші лекції про Галичину в рамках цього культурного форуму, зрозуміли, що Галичина – це такий свого роду і конструкт, і деконструкт одночасно. Василь Расевич наголосив ув одній з тих вступних лекцій своїх, що, мовляв, якби Галичиною займалися лишень історики, то Галичина була б уже деконструйована, деміфологізована вщент, там від неї вже не залишилось би каменю на камені як від такого дуже цікавого міфологічного простору, простору з цікавою культурною аурою. Власне, дуже добре, що є не тільки деконструктори, а й є ще такі дієвці, є це такі люди, групи, які намагаються працювати не лише з історією, але й з пам’яттю, і намагаються не лише деконструювати і показати, як воно було насправді, а приймають якось за даність те, що ми маємо в галицькому соціумі, ті всі культурні значення, ті всі різні презентації, якісь такі плітки, чутки, як вони, ці автори, дієвці, трансформують її, цю пам’ять в якийсь цікавий продукт. Незважаючи на те, що нема в цьому якоїсь правди історичної, але там є дуже сильний символічний потенціал, емоційний потенціал у цих усіх цікавих іграх пам’яті. Власне, чому ми говоримо про пам’ять і що ми вкладаємо в це поняття.
Якщо дозволите, я собі дозволю трішки поміркувати і зробити такий концептуальний вступ, а після цього обов’язково повернуся до оповідної частини. Це буде така собі більш розважальна частина, оповідно-розважальна, я обов’язково розкажу про всі ці цікаві новітні кав’ярні, ресторації типу «Криївки», про це теж буде мова. Але для того, щоби почати розмову про ресторації, про те, чому взагалі ці кнайпи та ресторани такі цікаві до обговорення в контексті розмови про Галичину. Ми мусимо повернутися трішки до того, чим є оця колективна пам’ять про Галичину і чим є колективна пам’ять про поліетнічність або цю зниклу мультиетнічність міст Галичини.
У рамках цієї програми ви вже чули дуже багато викладів, чули дуже багато інформації про те, які народи населяли Галичину, як ті народи співжили, що сталося, як фактично галицька ця багатокультурність була понівечена після 1945 року і перед цим. Фактично це дуже велика, дуже травматична тема про цю зниклу поліетнічність, або мультиетнічність. Власне, чому пам’ять? Тому що під пам’яттю ми більше розуміємо такий феноменологічний вимір, якусь даність. У нас є даність, і от ми, як то кажуть, працюємо з цією даністю. Ми її намагаємося зрозуміти з точки зору змісту – що це таке. Ми намагаємося зрозуміти, як вона триває, ми намагаємося зрозуміти, через які процеси трансформацій оця пам’ять, оцей масив історичного наративу він проходить і що з цього відбувається. Власне, тоді, якщо ми говоримо про зміст, то ми говоримо про якісь відтворені в індивідуальній пам’яті образи пережитого минулого, тобто, зміст в основному пам’яті в такому класичному сенсі. Це щось таке пережите, але не тільки. Цей зміст може передаватися і за допомогою чуток, за допомогою якихось пліток, артистичних інсталяцій, медія і так далі.
Тривання і тяглість. Ми говоримо в цьому сенсі про збережені сліди минулого і їхнє спонтанне відчитування в контексті сьогодення. Тобто, ми щось бачимо, що нас тривожить, до чого ми хочемо повернутися і зрозуміти. І оце от питання теж якось підсичує ту пам’ять про мультиетнічність. Наративізація, свідоме перетворення і пристосування матеріалів, образів минулого та особливого досвіду минулого – це стосується вже процесів трансформації. Власне, тут ми в рамках цієї розповіді про зниклу поліетнічність (або мультиетнічність) говоримо про брендування. Тобто, брендування – це вже якийсь такий продукт трансформації, продукт процесів трансформації. Тут може бути безліч різних стратегій, як це все відбувається.
Дуже один важливий момент, на якому я би хотіла наголосити. Ви вже багато чули про Галичину як про «країну міст», як територію з дуже цікавими міськими культурами, з міськими середовищами. Ці міські середовища були етнічно, культурно неоднорідні, звичайно ж, і власне чому нам так цікаво говорити про місто і як ми так крок за кроком підходимо до ідеї цих усіх кнайп?
Річ у тім, що Юрген Габермас (знаєте, такий був і є цікавий німецький філософ) вказав на те, що, по суті, коли ми говоримо про місто, ми говоримо про сферу публічної відкритості. Це дуже важливий концепт. Без цього концепту ми не можемо фактично говорити про якусь демократизацію суспільства, ми не можемо говорити про відкритість якимось впливам глобальним, транснаціональним. Фактично Габермас вказав на одну дуже цікаву деталь: «Місто було центром життя громадянського суспільства не лише в економічному вимірі. На противагу і в культурно-політичному контрасті до аристократичних дворів воно знаменувало виникнення ранньої сфери публічної відкритості, і головними інститутами оцієї власне сфери публічної відкритості були кав’ярні, салони і так звані «столові товариства» – Tischgesellschaften».
Власне цікавий оцей місток між такими дуже абстрактними концептами (публічна відкритість до іншого, відкритість до інакшості) – й оці всі кав’ярні.
От ми тоді потихеньку, крок за кроком приходимо до розуміння того, чому все ж таки варто говорити про кав’ярні не лише в розважальному ключі, а якось постаратися концептуалізувати це явище в такому ширшому, більш абстрактному вимірі.
Отже, по-перше, кав’ярні і ресторації історично були простором публічної відкритості і одною з передумов успішного функціонування громадянського суспільства. Тобто, це такий посил, який переводить нашу розмову на дуже серйозні рейки. Ми не просто говоримо про кав’ярні, тому що це така от форма розваги, або форма просто споживання їжі в якомусь гарному товаристві. Ні, це дуже серйозний простір, локус публічної відкритості.
Що ще цікаво наголосити у зв’язку з цією розмовою про кав’ярні? Кавярні і ресторани завжди були транснаціональними і до певної міри транскласовими явищами. Тобто, так сталося, що фактично в ХІХ столітті в усій Європі й у Північній Америці (тобто, в тому світі, про який ми знаємо найбільше зараз і про який ми багато говоримо) відбулися такі дуже цікаві процеси, коли культура споживання їжі стала сполучатися з іншими дуже цікавими функціями. Тобто, якщо раніше корчма була корчмою, туди люди приходили повеселитися і більш нічого, то от, власне, з’явилася така дуже цікава транснаціональна тенденція: кав’ярні стають місцем дискусій, куди люди приходять не для того, щоби поїсти, а для того, щоби фактично задекларувати свої певні соціальні звички, показати, що, наприклад, «ми митці, це наша кав’ярня, от ми тут збираємося, ми тут говоримо, п’ємо каву, споживаємо якусь їжу»… Або, наприклад, «ми – студенти, тут студентська кав’ярня».
Тобто, з’явилася ідея про багатофункціональність цих кав’ярень і ресторанів. Кав’ярні стають соціальними маркерами, вони стають маркерами певних соціальних звичок. І це фактично ми можемо побачити в багатьох країнах і навіть континентах.
Що стосується транскласового, то треба наголосити, що кав’ярні і ресторації були історично марковані не лише на людей, які були заможні. Це було і так, було і по-іншому. Кав’ярні були дуже ексклюзивні і дуже демократичні. І так само ресторації були дуже ексклюзивні і дуже демократичні. Цей вимір теж треба мати на увазі, говоримо про дуже широке явище, яке важко вкласти в якусь одну нішу і сказати: от тільки це, й нічого іншого.
Кав’ярні так само були цим лакмусовим папірцем міської різноманітності. Оскільки от знову ж таки транскласовий вимір і до цього всього нав’язував також етнічний вимір. Ця різноманітність виявлена в кав’ярнях, рестораціях і кнайпах.
Що ще цікаво, особливо коли ми говоримо про новітні якісь тенденції, про сучасні тенденції ресторанної культури як якогось соціального-культурного простору? Це місце ностальгії за втраченим часом, це місце комерціалізації й ігор з історією. Тобто, це місце того, що, наприклад, в англійській культурі називають historical entertainments – тобто, розваги з історією. Тобто, це така ніша, якій чомусь, як виявилося, дозволено бавитися, вибудовувати якісь цікаві смислові ланцюжки і знаходити якісь парадоксальні виміри історичного досвіду. Кав’ярні, кнайпи та ресторації стають місцем пам’яті про втрачене багатокультурне розмаїття, і потенційно вони спонукають до рефлексії над основами колективної ідентичності. Тобто, вони по-своєму, так би мовити, «драматизують» міський простір.
Оце така ідея, з якою ви можете не погоджуватися чи погоджуватися, але це фактично є одна з ключових ідей моєї презентації. Давайте подивимося на ці ресторації, про які я буду говорити, як на місця пам’яті, тому що оцей вимір звертання до минулого, звертання до того, хто був колись у цьому міському просторі, кого тепер нема, хто трагічно загинув, хто щез, зник, так би мовити. Це все дуже важливо проговорити в цьому контексті. На чому я хотіла би наголосити, один із таких заключних тематичних блоків (але щоби він не загубився в цьому наративі, в цих прикладах і картинках) – це ідея про те, що творці сучасних тематичних ресторанів намагаються поєднати прибутковість, власну культурну заангажованість, політичну інтуїцію у трактуванні втраченого етнокультурного розмаїття.
Тобто, коли ми говоримо про цю комерціалізацію такого історичного знання, ігри з історією, які презентовані в цих ресторанах, то ми мусимо мати на увазі, що тут ідеться не лише про, як то кажуть, «заробляння грошей», не лише для прибутку, це не лише суто практичний інтерес, а тут ми ще маємо цікавіші символічні виміри. Тобто, ті власники кав’ярень, наприклад, з якими мені вдалося поспілкуватися свого часу, виявилися людьми з власною, можна так навіть сказати, «культурною місією». Багато з цих людей мають дуже цікаве ставлення до історії, до пам’яті, до міста, в якому вони живуть, до національної культури. Тобто, вони мають дуже цікаві поняття про символічний вимір культури. Вони це намагаються донести за допомогою своїх кнайп, ресторацій, місць, які вони відкривають, які вони оздоблюють із посиланням на оцю багатокультурність, яка щезла.
Політична інтуїція. Про це теж треба говорити, тому що, наприклад, коли я пізніше буду говорити про «Криївку» і ті всі ресторації, кнайпи, якими уславився Львів в останнє десятиліття, ми мусимо теж мати на увазі, що ці заклади виникли не на голому місці, не просто, як то кажуть, за мановінням чарівної палички – от хтось захотів, і вони виникли, чиясь хвора чи здорова фантазія так захотіла, і от ці ресторації з’явилися. Ні, тут треба мати на увазі якийсь політичний контекст, підтекст, політичну якусь домінанту, яку ці люди, креатори цих кав’ярень і ресторацій намагаються якось відчитати, намагаються якось розпрацювати, щось зробити в такому ключі, який з одного боку і такий провокативний, а, з іншого боку, дуже вписується в загальне політичне тло того часу – початку 2000-х років, наприклад.
І от, підходячи до критичних зауваг, мені все-таки здається –знову ж можете з цим погоджуватися, можете не погоджуватися – цей креативний простір, яким стають оці кав’ярні, нав’язані до зниклої поліетнічності, вони стають все меншою мірою простором дискусій, вони стають місцем, яке просто примушує нас приймати: от так воно є, це є істина. Дискусії нема – ви заплатили, ви приходите сюди і ви приймаєте наш наратив. Це не є щось таке, з чим ви можете дискутувати. І власне мені здається, що тут все-таки криється небезпека того, що ми знову десь втрачаємо функцію того, що кав’ярні, ресторації мусять бути місцем публічної відкритості, там мусить бути якась дискусія, там мусить бути якийсь невеличкий, але принаймні простір для інакшого мислення, для того, щоби відкрити можливість іншого наративу. І про це знову ж таки я трохи більше розкажу на конкретних прикладах.
Тепер, після такої концептуальної частини – до власне оповідної і розважальної.
Говорячи про історичне виникнення кав’ярно-кнайпово-ресторанної культури в Європі, ми мусимо згадати про Юрія-Франциска Кульчицького. Така от у нас цікава особистість – шляхтич, який «навчив Європу пити каву». Ви напевно чули про цього героя ресторанної культури. Що цікаво в цьому випадку: ми маємо таку ситуацію, коли це явище – ресторани, кав’ярні – виникло в прив’язці до певної, дуже важливої історичної події. І цією історичною подією була облога Відня військами султана Мехмета у 1683 році. Тобто, тут була подія, і наслідком цієї події було те, що шляхтич Юрій-Франциск Кульчицький отримав мішки з кавою. Ніхто не знав, що з цією кавою робити. Після того, як розгромили турків, кава залишилася, і оскільки Кульчицький був людиною, яка зналася на турецьких звичаях і знала турецьку мову, і власне він був героєм зняття облоги Відня, тому що завдяки тому, що він знав турецьку мову, він зміг пробратися через табір турків, покликати на допомогу війська Яна Собеського, і потім він знову повернувся в Відень непоміченим, фактично нерозкритим. Був такий от шпіон (можна так сказати), але він уславився тим, що привів допомогу і завдяки йому вдалося Відень відстояти. І як нагороду за свій подвиг, за таке велике діяння він отримав, за легендою, оці мішки кави, з якими ніхто не знав, що робити, думали, що це, можливо, якась їжа для верблюдів. Але наступного року після того, як турків було переможено, у Відні Кульчицький – знову ж таки за легендою – відкрив оцю першу кав’ярню. Він був людиною, яка фактично привчила людей пити каву в публічному місці, причому не турків, а власне вже європейців.
Річ у тім, що неправильно, напевно, казати, що каву не знали в Європі до 1683 року. Звичайно, знали, але цей звичай якось був дуже екзотичний, пов’язувався з турками, з Османською імперією, але раптом у ХVІІ столітті виникає ця перша кав’ярня. І що цікаво: знову ж таки, маємо прив’язку до певної історичної події вже, маємо цього культурного героя. Цікаве питання: чий же це був герой? От як би його «класифікувати»? Відомо, що він був шляхтич, відомо, що він був людиною з аристократії, відомо, що він був із Кульчиць під Самбором. Він однозначно був людиною з тої території, яка згодом стала Галичиною. Можна сказати, що він був галичанином, цей Юрій-Франциск. Поляки вказують на те, що він от був Єжи-Францішек Кульчицький, він був польський шляхтич, він жив у Речі Посполитій. В австрійців – це австрійський національний герой, оскільки допоміг врятувати Відень від турецької облоги. Фактично у Відні ви можете побачити такий от цікавий пам’ятник – на розі вулиць Кульчицкіштрасе і Фаворітенштрасе є пам’ятник Кульчицькому в турецькому вбранні. Він представлений як такий екзотичний персонаж з кавником, з тацею.
Те, що ви бачите, – це сучасний пам’ятник Кульчицькому у Львові, дуже-дуже невдало його поставили у 2013 році. Що ми бачимо тут? Він зображений як такий український персонаж, зображений у козацькому вбранні однозначно, і тут, як то кажуть, не може бути мови про те, щоби не казати: він був русин теж, під Самбором народився, це вже історична сучасна територія України. А чому би ні, може, все-таки правильно називати його тоді українцем, казати, що от Юрій Кульчицький – це українець, який «навчив Європу пити каву»? Чому би ні? Тобто, тут ми маємо простір для таких от ігор і домислів, і деконтекстуалізацій, анахронізмів, але от маєте принаймні два пам’ятники.
Що ми маємо ще дуже цікавого у Львові? Мали принаймні наприкінці 1990-х років. Одна з перших таких кав’ярень нового типу, яка відкрилася на площі Митній, називалася «У Юрія Кульчицького». І в цій кав’ярні був отакий інтер’єр. Зараз ці всі портрети провідників національного руху перекочували в Музей визвольної боротьби українського народу, але раніше вони були частиною інтер’єру цієї кав’ярні, яка називалася «У Юрія Кульчицького», і туди приходили люди, під цими портретами пили каву. Тобто, тут дуже-дуже цікава деконстектуалізація і якісь такі анахронічні ігри. Знову ж таки ми маємо: Кульчицький, який мислиться, напевно, як такий національний герой. Оця плеяда національних героїв – вони всі опинилися в одному такому ресторанно-кнайповому просторі. Уславлені, увічнені і згадані. Так що от маєте один такий цікавий (парадоксальний трішки) приклад того, як ті ігри з історією, з історичною пам’яттю можуть відбуватися в ресторанно-кнайповому просторі.
Говорити про Львів і про Галичину і не говорити про ці історичні кав’ярні – віденського типу і варшавського типу – було би, напевно, трішки незрозуміло. Треба казати про те, що в Галичині в ХІХ столітті існувала дуже потужна ресторанна, готельна, кав’ярняна культура. Причому, як було сказано, тут були різні напрямки, різні типи, підходи до оформлення цих місць публічної дискусії, місць, маркованих власне як місця публічної відкритості.
Тут ви бачите на цих двох фото – це кав’ярня «Віденська», дуже стара кав’ярня в центрі Львова. Фактично її відкрито було в 1829 році, одна з перших кав’ярень. Вона завжди, як кажуть, була в центрі міста, про неї згадували дуже багато, тут збиралася публіка дуже різноманітна, тут було багато залів. Як бачите, сучасний інтер’єр намагається якось нав’язати, повторити трішки оцей більш ексклюзивний інтер’єр.
Що цікаво, перед цією кав’ярнею сидить така скульптура, поставлено скульптуру солдата Швейка, трішки комерціалізований такий акцент. Цього Швейка торкають за ніс, і це туристична така забавка – прийти і помацати солдата Швейка за ніс, тому ніс вже відполірований, як у клоуна.
У нас цю кав’ярню прикрашали колись ще й унійними прапорами, прапорами Європейської Унії. Тобто, в нас тут такий символічний простір – нав’язували до відкритості, до якихось історичних ремінісценцій.
Кав’ярня «Центральна», наприклад – це теж було дуже цікаве місце, в якому збиралися люди різного типу. Врешті-решт ця кав’ярня стала місцем, де збирався львівський шаховий клуб. Тобто, на базі кав’ярні відкрилася культурна інституція трішки інакшого типу.
Ну, і врешті-решт, щоби відійти трішки від таких ексклюзивних інтер’єрів аристократично-буржуазного типу, маємо приклад – ще один тип кав’ярні. Правда, це вже не львівська кав’ярня, це вже варшавська кав’ярня, яка називається «Креси», яка нав’язує власне і до Галіції, і до інших східних територій Польщі. Власне, от бачите: ця кав’ярня дуже демократичного типу. Причому тут видно з форми столика, що це кав’ярня дійсно варшавсько-берлінського типу, тут круглий столик. У віденських кав’ярнях (у кав’ярнях віденського типу) столики були прямокутні – це один із таких стильових маркерів. Круглі столики в основному сприймалися як більш демократичний елемент декору. Столики прямокутні – це вже був більш ексклюзивний. За прямокутним столиком людина могла сидіти сама, окупувати цей столик, читати довго, робити якісь свої справи. У таких кав’ярнях віденського типу зазвичай були книжки, газети, де можна було засісти надовго, тому ці кав’ярні віденського типу ставали дуже часто прототипами клубів, прототипами якихось культурних установ – як той же ж шаховий клуб.
Кав’ярні з такими круглими столиками, як правило, підказували відвідувачам: швиденько сядьте сюди, займіть місця, випийте каву, поїжте і геть звідси. Тобто, це був зовсім інший тип маркування простору і зовсім інший тип символічної домінації простору. Тут такий більш демократичний, а тут такий більш націлений на прицільно концентровану активність в цьому місці.
Все це було у Львові в великих кількостях. У Львові в довоєнний період (в період до Першої світової війни) було близько 50 різних кав’ярень. Вони були облюбовані різними типами міських типажів. Були кав’ярні, центральні в основному, наприклад, для бізнесменів, для купців. Там вони збиралися, укладали контракти, обговорювали свої справи. Були кав’ярні для богеми, були кав’ярні для студентів.
Були кав’ярні, такі, як, наприклад, оця дуже знаменита, легендарна, можна сказати, така кнайпа, ресторан «Атляс». Тобто, це вже була солідна установа, це не була просто кнайпа, це вже був ресторан. І власне цей ресторан залишив дуже величезну фольклорну спадщину по собі. Згадки про цей ресторан розкидані в літературі польській і в українській. І власне цей ресторан зараз, наскільки я бачила, він на тому самому місці відроджений вже під вивіскою «Атляс», Ринок, 45. Це зараз теж є ресторан. Чим цей ресторан уславився? Цей ресторан уславився тим, що туди зачащали люди дуже різних груп, прошарків: і політичні діячі, і купці, і богема, і культурна еліта. І власне тут ми маємо одну з легенд Львова – цей ресторан «Атляс».
Друга легенда Львова, фактично друга така дуже легендарна точка, такий ресторан, кав’ярня і кнайпа – це була кав’ярня «Шкотська». Чому «Шкотська»? Szkocka – це шотландська по-польськи. Тут колись були такі гобелени в стилі a la Вальтер Скотт, лицарі, тобто. Було дуже таке цікаве вбрання в цій кав’ярні, і власне якщо подивитися на цю поштівку, то тут видно, що ця кав’ярня була при університеті, власне пляц Академіцкі – з другого боку там була будівля університету. Фактично сюди вчащали професори, академічні працівники, студенти, це було таке дуже демократичне місце, яке уславилося тим, що в певний час, у міжвоєнний час, у 1930-ті роки тут збиралися представники львівської математичної школи. Дуже-дуже знаменита така плеяда математиків: і Гуґо Штайнгауз, і Стефан Банах, і Станіслав Улям, який виїхав пізніше в Америку і став творцем водневої бомби.
І фактично ця ресторація «Шкотська» (чи кав’ярня «Шкотська», по-різному кажуть) була таким своєрідним «хаб-табом», таким клубом, з одного боку, а з другого боку, там можна було не тільки математикам, не тільки професорам знаходитися, там були звичайно різні люди, в різні дні приходили, але збиралися математики, і там така залишилася легенда – у принципі не тільки легенда, а й свідчення – про те, що математики, які збиралися в цій «Шкотській», сиділи там досить довго, вони займалися тим, що під час пиття кави чи інших напоїв вирішували математичні проблеми, математичні рівняння і причому робили це в досить дивний спосіб – спочатку використовували серветки, потім почали писати на столах. І тут уже новітня така карикатура: «Пане начальнику, тут вони знову нам цілий столик бруднять цими олівцями».
Врешті-решт рішення було знайдено дружиною Стефана Баноха. Вона йому купила книжку, і фактично після цього професори математики перестали бруднити стіл і записували свої рівняння в книжку. І фактично всі ці рівняння, математичні головоломки були пізніше (там теж дуже цікава історія, як це все відбулося) збережені і видані врешті-решт. Називається вона «Книга шкотська» – власне оті всі цікаві математичні парадокси, якими забавлялася, якщо так можна сказати, інтелектуальна еліта в цій кав’ярні. І досі деякі з цих рівнянь, деякі з цих математичних головоломок не вирішені.
"Шкотська книга"
Тобто, тут такий просто культурний спадок, можна сказати, народився з цих посиденьок в кав’ярні і власне в такому товаристві приємному. Так що от маєте ще одну легенду Львова – це кав’ярня «Шкотська». Зараз ця кав’ярня теж працює, он вона відкрита там трішки, з того боку вивіска «Kawiarnia Szkocka» латинкою, тобто відтворено польський напис. Всередині в інтер’єрі висять портрети Банаха, Штайнгауза, там висять деякі цікаві такі моменти того, як Штайнгауз дарує Банахові гуску за якесь там карколомне вирішене рівняння. Тобто, там є цікаві речі в цій кав’ярні. Фактично ця кав’ярня підтримує якось пам’ять про тих людей, якось маркує цей простір як не просто якусь кнайпу, кав’ярню, яка от просто є чимось таким для споживання їжі. Ні, це місце історії, це якась частинка культурного спадку цього міста, це частинка теж, можна сказати, спадку транснаціонального, і спадку академічного, університетського. Тобто, тут багато таких цікавих вимірів, до яких нав’язує ця кав’ярня, її історія, її традиція.
Гуґо Штайнгауз, Стефан Банах, Станіслав Улям
Ще одна легендарна, дуже цікава кав’ярня, дійсно кав’ярня, розташована в самому центрі Львова, і про неї треба говорити в трішки іншому контексті. Це вже радянський контекст.
В радянські часи, як ми пам’ятаємо, ставлення до ресторанів і кав’ярень було таке, можна сказати, досить репресивне. Радянські люди в ресторани не ходили, щоб от просто так побалакати і попити пива чи вина. Радянські люди ходили в їдальню. «Когда я ем, я глух и нем». Там виховувалася, як кажуть ті люди, які ще пам’ятають радянські часи, і піонерія, і робітники: що в місцях споживання їжі краще не балакати. Це от святе – поїсти мовчки і піти собі.
І от, як можна сказати, один із таких спротивів, один із відрухів проти такої нав’язуваної ідеї про те, що місце споживання їжі, кави – це мусить бути таке мовчазне місце, де нічого не відбувається, люди тільки сидять, п’ють, їдять і все, була оця от «Вірменка». «Вірменка» – це кав’ярня, яка розташована на вулиці Вірменській, в самому центрі міста, можна сказати (ті, хто орієнтується з вас у місті, пам’ятає, де ця кав’ярня розташована). Вона розташована в такій тупиковій вуличці Вірменській і фактично одним із, як то кажуть, магнітів цієї вулички є комплекс Вірменського собору. В 1970-ті роки, у брежнєвський час вірменський храм був зачинений, там був склад якихось товарів, там були прекрасні фрески Розена, які, на жаль, були пошкоджені внаслідок того, що в цьому храмі зберігалися якісь речовини, якісь фарби чи ще щось. Ну, але на цій вуличці, дуже-дуже недалеко, от буквально пару якихось метрів від цього Вірменського [собору – Z] знаходилася така кав’ярня, яка в народі називалася «Вірменка», «Армянка». І там збиралися люди в основному молоді, в основному для того, щоби випити каву, а не якісь там алкогольні напої, і для того, щоби поговорити, для того, щоби поспілкуватися. Тобто, це було місце спілкування.
Що ще було цікаво? Це місце колись мало славу таку, що, мовляв, тут готують найсмачнішу каву в цілому Львові, це значить така ексклюзивна кава, кращої нема у цілому Радянському Союзі. Тобто, це була така легенда, що тут така кава. Насправді кава була не така вже й ексклюзивна, якщо пригадати той час, тому що каву заварювали по-турецьки в таких залізних горнятках з ручкою, в піску, і там було от стільки фусу, такого осаду. Тобто, там кави як такої було дуже-дуже небагато, вона була страшенно міцна, там був суцільний фус. Але люди стояли, пили цю каву в горнятках, і якось так вийшло, що ця кав’ярня привабила, стала місцем для зустрічей такої, львівської субкультури. Хіпі, зокрема, дуже полюбили це місце, і мушу сказати, тут треба віддати і хіпі, і оцій міській субкультурній молоді належне, вони мали дуже ексклюзивне відчуття цього spiritus loci, можна сказати, у Львові. Чому? Річ у тому, що хіпі й оті всі субкультурні в основному хлопчики (ну і дівчатка теж) облюбовували дуже цікаві місця у Львові, в міському просторі. Одним із цих місць була оця Вірменка, в такому цікавому місці, яке нав’язувало, відсилало, так би мовити, до ідеї цієї багатоманітності культурної, етнічної. Вірменський собор – це щось таке дуже екзотичне, це щось таке, яке не є українське, радянське, це є вже якась така цікава домінанта, якийсь такий акцент.
Друге місце, яке вони обрали (не можна сказати, що свідомо, але вже так), - вони почали збиратись у так званому «Святому Саду». Це знову ж таки місце фактично в самому центрі Львова, та ще й біля обкому партії колишнього, що було парадоксально. Такий теж досить усамітнений куточок, і вони в цьому «Святому Саду» на території колишнього монастиря кармеліток збиралися. Одного дня навіть провели там сейшн з гучною музикою. Тобто, там під самим обкомом партії, можна сказати, вони влаштували концерт. Нічого їм за це не було, як з’ясувалося. Вони не постраждали за це, міліція їх не розганяла, у в’язницю не садила. Так, попередили, що краще, можливо, так більше так не робити. На тому й закінчилося.
Третє місце дуже цікаве і теж прив’язує до цієї зниклої багатоетнічності, до якогось такого символічного, такого трошки ностальгічного виміру. Це місце на Личаківському цвинтарі – розвалений бульдозерами, знесений польський пантеон «захисників Львова». Там, у цьому місці, на тих руїнах на Личаківському цвинтарі хіпі так само дуже любили збиратися. І там хто, може, читав книжку Вільяма Ріша «The Ukrainian West», там є в Ріша цілий розділ про те, ким були хіпі Львова, чим вони займалися, чим вони уславилися. І там, власне, є кілька навіть фотографій, де виразно видно, що хіпі облюбували цей зруйнований пантеон «захисників Львова». І тут така дійсно цікава річ, що хіпі якось полюбляли цю ідею тусування в таких екзотичних місцях, які були пов’язані з інакшістю, з етнічною інакшістю. От «Вірменка» була одним із таких місць, між іншим. Вона мала оцей присмак такий цікавий не тільки кави, але й часу, можна сказати spiritus loci.
Бачите, от на цій нижній світлині тут – до речі, це місце популярне й досі. Тут у травні, наскільки мені відомо, досі збираються люди, які колись, будучи ще молодими, туди ходили, там збиралися. Вони зараз вже в солідному досить віці, і вони збираються там, ностальгують, п’ють каву.
«Вірменка» вже зараз відреставрована, відремонтована, заново відкрита, там вже є еспресо-кава, але, тим не менше, каву з фусом теж залишили.
Трішки розширюючи цю розмову про кав’ярні, про те, як вони працюють з цією ідеєю інакшості, якоїсь конгломерації, пам’яті про цю інакшість, можна звернутися і до прикладу Західної Галичини, до прикладу Кракова. Тому що не можна сказати, що тільки у Східній Галичині (на сучасній території України) ми мали от щось таке ексклюзивне. Річ у тім, що оцей тренд звертання до інакшості, етнічної, культурної, національної, історичної, цей тренд з’явився десь уже з розвалом радянської соціалістичної системи. Він з’явився найперше в Кракові, почав бути помітним. Річ у тім, що тут у 1988 році документовано з’явилася перша в місті кав’ярня, яка нав’язувала до тематики цього зниклого єврейського населення краю. І кав’ярня ця з’явилася в колишній єврейській дільниці Кракова, яка називається Казімєж. Місце було страшенно запущене в той час. Місце було фактично білою плямою в центрі міста. І незважаючи на те, що історичний центр Кракова було внесено в Список світової спадщини ЮНЕСКО в 1978 році, фактично Казімєж, який і є центр міста, залишався білою плямою дуже довгий час, тут навіть якось не доходили чи руки, чи фантазія на те, щоби щось якось зробити в цьому місці, впорядкувати, вичистити. Це були якісь трущоби, так би мовити, такий міський сламс. І раптом на хвилі того, що в Кракові влаштували в 1988 році Перший фестиваль клезмерської музики, з’являється оця кав’ярня. Вона з’являється так більш-менш спонтанно. Її організовують люди, які були залучені до організації цього фестивалю, і їм потрібно було, м’яко кажучи, місце, хоч якась точка, куди можна би було привести людей. І от вони на Казімєжі обрали один із будинків, зробили з нього такий трішки інтер’єр, такий трішки кічовий, трішки такий, який дійсно показує досить реальні артефакти, тобто, тут є деякі старі речі навіть, антикварні. І фактично ця кав’ярня існує досі. І вона спочатку (як завжди, тобто, до всього нового треба звикати довго) викликала і негативні реакції так само, тому що для багатьох було воно таким святотатством, що як це так – це все-таки трагедія, це Голокост, а ми от сидимо в цих стінах, п’ємо каву, їмо тістечка, а на нас дивляться оці рабини, які, можливо, загинули в ті часи. Це дуже трагічно і це дуже травматизує. Але так чи інакше це прижилося, цей тренд прижився.
В 1993 році Стівен Спілберг знімає «Список Шиндлера» в Кракові на Казімєжі, і його зйомочна група в цьому ресторані «Аріел» проводить деякий час. Тут виявляється, що оце брендування Кракова за допомогою звертання до єврейської спадщини буде продовжене, воно має місце. І крок за кроком ця єврейська спадщина, посилання на єврейську спадщину, починає з’являтися і в інших ресторанах, і в готелях навіть.
Оце фотографія вже з готелю «Алеф», який колись був навіть синагогою. І там, фактично на місці колишньої синагоги було відкрито готель, але зроблено якусь таку прив’язку символічну, що не забуто те, що тут був фактично простір єврейськості. Це те, що є цінним у цьому місці, це те, що не можна забувати, це те, що треба пам’ятати. От в «Алефі» є меморіальна дошка на стіні, в якій просто написано, що так, на цьому місці була синагога, це трагічна спадщина, але, тим не менше, це місце конгломерації, тобто, це місце є дуже символічно насичене.
Єврейська тема знову ж таки в рестораціях Кракова. Зараз, якщо ви поїдете в Краків і походите Казімєжем, то ви знайдете масу таких кав’ярень, дуже-дуже стилізованих, вони виглядають трішки навіть як антикварна лавка. Бачите, тут різні артефакти, різні предмети, зібрані антикварні і неантикварні, дуже так по-мистецькому все зроблено. Такий п’єц, така піч зеленкувата – це автентична річ, там є навіть зірка Давида з одного боку. Тобто, тут намагаються ці готельєри і ресторатори залучити своїх покупців оцією атмосферою такої емоційної автентичності, такої сенсуальності. Можна все помацати, можна якось вжитися в цю атмосферу. Там дуже затишно, там не завжди кошерна їжа, навіть у більшості тих ресторанів їжа некошерна, ресторації розраховані вже на публіку туристичну, а не на єврейську.
Ну, добре, хто в нас є популяризаторами найбільшими ресторанної культури? Готельєри, про яких ми можемо пару слів сказати пізніше, і літератори. Хто хоче дізнатися багато різних анекдотів, історій і чуток про кнайпи Львова, от маєте Юрія Винничука, його книжку. Великим популяризатором спадщини історичної і культурної Львова є такий от Марек Краєвський, вроцлавський автор, який написав кілька книжок вроцлавського циклу і львівського циклу. Там власне є маса таких цікавих описів, наприклад, різних кав’ярень. От в «Атлясі» згадано «Атляс» в цікавому такому контексті. Тут нав’язуєтся на те, що в «Атлясі» збиралися геї, і це теж така цікавинка цього місця і про це теж треба згадати. Тобто це те, що продається, що публіка хоче читати, що публіці напевно подобається. В Юрія Винничука в «Кнайпах Львова» ми можемо знайти різні анекдоти, наприклад, про те, як споїли графа Олексія Толстого в цьому «Атлясі», він не знав, що не можна пити так багато медівки, тому що ноги не несуть після неї. Ну і от, львівські автори, львівські літератори споїли Толстого – теж, значить, така популярна річ.
«Синя пляшка». Будете у Львові, зайдіть, будь ласка, туди, тому що це місце знову ж таки символічно цікаве. Це місце, де збирались колись так звані «галицькі автономісти», серйозно обговорювали ідеї устрою Галичини, як, можливо, автономії культурної, політичної.
Тут є і були цікаві артефакти. От, наприклад, прив’язка до Габсбурґів, портрет Франца-Йосифа. Прив’язка, очевидно, до Юрія-Франциска Кульчицького – синя пляшка (тому що кав’ярня Кульчицького у Відні називалася «Під синьою пляшкою»). Так що тут теж маєте простір маркований, нав’язаний до роботи з пам’яттю, історією. Звичайно, маса кав’ярень з габсбурзькою тематикою.
Ресторан "Брудершафт"
Ну, і Перша світова війна – теж у нас є кав’ярня, оформлена в такому стилі. «Брудершафт» називається ця кав’ярня. Дуже важко її відрізнити від музею. В неї досить такий музеїзований дизайн.
Ну, і нарешті потихеньку, згадавши «Кумпель», таку ресторацію, яка фактично нав’язує до культури польської, міжвоєнної, культури батярів. Маємо цей пласт.
І нарешті основна родзинка програми. От що ж робиться з оцією «Криївкою»? Чому «Криївка» в нас стала таким магнітом для туристів?
«Криївку» відкрито більше 10 років тому, в 2007 році. Досить відомо, хто її відкрив. Це була група бізнесменів, досить таких креативних людей з вищою освітою. Одним із найбільш знаменитих у цьому тріо є Юрій Назарук, безперечно.
Маєте тут недалеко інші креації цієї людини, яка є одним з бізнесменів, які мають оцей «Фест. Холдінг емоцій». Так називається їхня група, і вони вже безліч ресторанів і у Львові, і в інших містах, і в Кракові, і в Харкові є, але «Криївка» була першою і, напевно, найзнаменитішою їхньою креацією.
Мені доводилося говорити з Юрієм Назаруком, питати, чому і як ця «Криївка» має місце. Фактично з цих оповідей, з інтерв’ю, які Юрій Назарук давав у медіа (він дуже комунікативна, цікава особа), можна зрозуміти, що для нього головною ідеєю було не донесення якоїсь правди про повстанський рух, про ОУН-УПА. Для нього найголовнішим все-таки була ця емоція, національний підтекст, якісь ігри з пам’яттю скоріше, ніж донесення істини про історію, про те, чим були ОУН-УПА. Це весь час підкреслюється. Тобто, не дивіться на ці креації як на істину в останній інстанції. Це провокація, це, мовляв, така гра з історією, з примруженим оком, десь дуже провокативна, така на рівні стьобу навіть, а десь така досить невинна навіть.
Але річ у тім, що після «Криївки» були ще кілька ресторацій, які не були аж такими невинними в багатьох сенсах. Наприклад, «Мазох кафе» свого часу викликав бурю емоцій досить негативних, тому що досить така поважна фігура письменника Леопольда Захера Мазоха була представлена в такому туристично-розважальному ключі – там можна було помацати його в кишені… Він так і стоїть досі, якось так вже всі звикли до нього. Раніше ще обурювалися, тепер вже туристи ходять там довкола нього, це вже цілком нормально.
Але те, що фактично було ненормально і що викликало дуже негативну реакцію, це було відкриття цього ресторану – Галицька жидівська кнайпа «Під золотою рожею». Річ у тім, що знову ж таки можна сказати, що інтенції і реалізація були різними. Інтенцією не було образити когось, інтенцією не було когось очорнити чи показати в негативному якомусь ключі, познущатися, але, тим не менше, там висіли капелюхи з пейсами, і відвідувачів запрошували ці капелюхи примірювати. Там одним із церемоніалів було поторгуватися за ціну страви. Тобто там було багато якихось таких моментів, які однозначно не були сприйняті мислячою публікою. Ця кав’ярня існує й досі, і вона досі має своїх і своїх прихильників, і категоричних опонентів. Це те, що фактично можна дуже сильно вказати на такий великий негатив.
До недавнього часу ця кав’ярня мала відкритий майданчик, який виходив фактично на територію руїн синагоги «Золота роза». Синагога була зруйнована під час нацистської окупації. Фактично це дуже трагічне місце. Зараз воно марковане як місце пам’яті. Буквально якийсь рік-півтора тому от на цьому клаптику стояли столики, люди кидали пляшки. Тобто, це не виглядало з моральної точки зору, і з етичної, естетичної якось «нормально». І слава Богові, що вже прибрали ці столики. Але сама ресторація існує.
Я хочу завершити цю оповідь про галицькі кнайпи, тематичні ресторани, які нав’язують, відсилають до ідеї іншого, ідеї етнічної і культурної багатоманітності Галичини, тим, що ми не маємо зараз такої широкої дискусії, що робиться в цих рестораціях, чи так потрібно робити, чи так можна робити, кому можна так робити і чому, а яка санкція, а куди дивиться громада, так би мовити, хто є тим, хто спонукає дискусію навколо цих кав’ярень і якихось таких дуже провокативних деталей, які, можливо, не зовсім потрібні в такому контексті, як, наприклад, оця кав’ярня. Тобто, ми, з одного боку, маємо брендування інакшістю, брендування багатоетнічністю, історією, з іншого боку – як завжди це не є чимось безпроблемним. Тут треба дискутувати про те, чому ми маємо такі візії, що за цим стоїть. Тобто, тут уже є місце для деконструкцій, а не тільки для конструкцій продукту.
Ірина Мацевко
Дякуємо за такий екскурс нашими ресторанами. Галичина – це тема, з одного боку близька, з іншого – дуже складна. Львів є туристичним містом, Львів є містом, яке споживає і продає цю культуру. Елеонора, я би сказала дуже багато моментів навіть згладила. Коли найкраще продається історія, яка найбільше якось запакована, за якою ховаються направду складні речі, я би сказала, дракони, але вона чомусь найкраще продається. Тому що, якщо говорити, наприклад, про цей віденський період, то ці віденські кав’ярні почалися десь з кінця 1990-х. Така мода на ці віденські ресторації, віденський стиль. Це було дуже нудно, тому що фактично кожна кав’ярня у Львові була у віденському стилі. Але це як цікаво, що воно далі існує, але як воно відмирає. Ми маємо цей феномен «Криївки», який існує 10 років. Це є направду феномен. Це є якби дуже така брутальна гра зі стереотипами. Там, наприклад, є те, що ви знаєте, – що треба сказати: «Москалі є?» – «Москаля немає!». Це одна річ. Там «сало кошерне по-гайдамацьки». Це також виходить за будь-які рамки.
Елеонора Нарвселіус
Там були навіть ігри, перфоманси «пошуки москаля», потім там цього москаля розстрілювали якимось чином. Тобто, там були дуже небезневинні речі, які вже виходили навіть за межі стьоба. Тобто, це була вже відверта провокація. До речі, провокацією це все й закінчилося в 2010 році, коли Олег Царьов пробував увійти в «Криївку» – депутат від Партії регіонів, який чув, що в «Криївці» пропагують там «якісь фашистські штуки». Він вирішив піти перевірити, і відповідно його при дверях зустрів з автоматом оцей пан, спитав у нього гасло, потім спитав, чи є москалі-комуністи, на що, звичайно, Олег Царьов почав бити себе в груди і кричати, що «як ви смієте?». Ну, і все це закінчилося бійкою. Тобто, тут уже якась межа була перейдена дуже-дуже відверто, тобто, це вже не була гра, це вже був мордобій. І потім це все закінчилося тим, що Олег Царьов написав заяву в Міністерство культури з проханням закрити «Криївку», якось посприяти закриттю. Ну, але справа до цього не дійшла, «Криївка» стоїть.
Ірина Мацевко
Тут ми бачимо, як у різний спосіб це маніпулюється, використовується. Цей приклад, який Ви наводите, також був добрий приклад якогось певного піару для політика. Тобто, як цю історію, яка конструюється, і це дуже небезпечно з такими темами грати, як її можна використовувати на різний лад.
От у цій кав’ярні, про яку говорила Елеонора, окрім от всіх цих стереотипних речей, чомусь я не думаю, що ви були би дуже щасливі, якби десь хтось відкрив український ресторан, і кожного, хто би приходив, вдягав би у шаровари і казав, що ти можеш собі тут потанцювати. Тобто, це як перекладати на свої приклади, тобі це стає більше зрозуміліше.
У цій кав’ярні є також меню, в якому пишеться про те, що до Другої світової війни українці, поляки і євреї жили чудово, чарівно, добре, прекрасно (тільки питання, чому це закінчилося Голокостом). А потім прийшли якби погані совіти і все це зруйнували. Тут є дуже важливі речі, які ховаються за тим, що, з одної сторони, це є якби і бажання втікнути, і бажання сховати ці дуже складні питання особливо цих стосунків і цього, як казала Елеонора, зниклого світу. Тому що він не був такий ідеалізований, а ці кав’ярні пропонують нам цей такий дуже ідеалізований світ, якого немає, якого в принципі не було, але якщо ми не будемо якось представляти його таким ідеалізованим, то нам треба буде поговорити про серйозні речі. Наприклад, про такі, як українсько-єврейські стосунки під час Другої світової війни. Наприклад, про українсько-польські стосунки під час Другої світової війни. І ці ресторани є такою дуже гарною ширмою, які можуть якби закрити дискусію. Елеонора говорила про те, що це мають бути місця дискусії, а ці ресторани є місцями, які закривають тему, закривають дискусію, бо цей ресторан нам говорить, що все було якби чудово.
Елеонора Нарвселіус
І Мазоха можна там продовжувати мацати за…
Ірина Мацевко
Тут вже якісь такі людські, звичайно такі етично-людські речі. Що це людина, яка є творцем певного напрямку, це не означає, що з ним треба робити такі експерименти.
Я дякую Вам за лекцію, що Ви показали різні можливості працювати. Тобто ми маємо оцю «Синю пляшку», ми маємо віденські кав’ярні, ми маємо добрі приклади єврейських кнайп у Польщі. Тобто, з цією пам’яттю можна працювати як з таким конструктом, через який ти притягуєш якусь пам’ять, яка втрачена. А з іншого боку як конструкт, який тобі допомагає маніпулювати і ховати те, що ти не хочеш бачити і про що не хочеш чути.
Елеонора Нарвселіус
Тому що комерціалізація – це дуже вдала стратегія і для примирення, з одного боку, примирення з посагом споживання якогось продукту, і всі погоджуються стосовно того, що от зараз ми споживаємо щось разом і ми всі в стані якби примирення. Ми не б’ємо один одного, ми не сваримось, ми всі споживаємо. З іншого боку, як було сказано, споживання – це чийсь продукт, це не є продукт, який, як правило, дискутується і пропускається через якісь фільтри академічні, моральні, ще якісь. Тобто це є винахід купи людей, це не є санкція якась, але вся, як то кажуть, трагедія такого підходу в тому, що це все стає прийнятним, воно, як то кажуть по-англійськи, take it for granted. Люди бачать, що от стояла ця статуя, стояв цей ресторан, от воно стоїть собі, значить так має бути. І все, тема закрита. І якось так виходить, що ця комерціалізація, з одного боку, – це таке явище неоднозначне, амбівалентне. Воно може бути використане і для того, щоби згладити якісь протиріччя, і для того, щоби, навпаки, заховати, обрізати ці гострі кути, про які треба було би поговорити іншим чином. Їх просто якби під килим собі замітають, і все. Фактично не маємо такої дискусії навколо, яка могла би бути.
Ірина Мацевко
Якщо ви приїжджаєте до Львова, ви зустрінетесь з людьми, які вам скажуть: «Я тобі покажу найкраще місце у Львові. Це «Криївка». Ви також зустрінетеся з людьми, які вам скажуть, що я тебе ніколи туди не поведу і що я там ніколи не був. Це як певна позиція: «Я туди не ходжу». Це мені нагадало ваш парк розваг. Тобто, ніхто з моїх друзів-харків’ян не сказав: «Хочеш – іди сама». Це те саме, що я би сказала своєму другові-харків’янину, який би приїхав до Львова, «хочеш – іди сам». Але перед тим я би прочитала лекцію з сильнішими акцентами, ніж сьогодні так легко це окреслила.
Елеонора Нарвселіус
Ми ж говоримо про брендування, то говоримо про орендування. Але ж, як завжди, за цим криються серйозніші речі, і оці пласти роботи з пам’яттю, ці стратегії роботи з пам’яттю, виводять нас на політики пам’яті. Це заслуговує на окрему розмову.
ВІДПОВІДІ НА ПИТАННЯ
Питання
Я розумію таку тенденційну засторогу у ваших словах щодо останнього цього слайду, щодо «Криївки», щодо решти. А чому таких ознак питання чи слова дискусія у вашому наративі не лунало з приводу австрійських, цісарських портретів? Мені здається, що це теж можна трактувати певним чином. Не знаю, як це в галицькому, львівському середовищі міському сприймається, але так знаєте осторонь, зі Слобідщини, це можна трактувати як певний неомперіалізм, який є таким дзеркальним відображенням того, що в нас називається зокрема «русский мир». І якби в Харкові хтось із приватних осіб у своїй кав’ярні чи в своєму трактірі повісив би портрет государя імператора, або маніфест: «Ми, Нікалай ІІ, царь Вєлікая, Малая і Бєлая Русі, король польський, великий князь финляндський і прочая і прочая…», одразу би напав якийсь «Правий сектор», і це скінчилось би, як ви сказали, бійкою, подібною до тіеї, яка була у Царьова в «Криївці». То чому якась така інтелектуалістська, маргінальна, як на мене, традиція 1990-х років отримала комерційний такий вимір сьогодні. І моя така спроба відповіді на це – чи не через те, що ми й досі не отримали безвізовий режим з Європою, і нам хочеться мати Європу хоча б в «отдельно взятих» кав’ярнях ?
Елеонора Нарвселіус
Відповідь на це питання може бути дана в кількох ракурсах.
По-перше, само собою якось напрошується. Коли ми говоримо про габсбурзьку спадщину, це вже більш-менш, як то кажуть, «холодна» історія. Воно було давно, свідків вже як таких нема. Ми маємо вже якісь такі вторинні джерела літератури, маємо архітектуру, маємо якийсь фольклор міський. У випадку Голокосту, у випадку вигнання поляків ми маємо все ще «гарячу» історію. Це все ще та історія, яка не закрита, не похована, не проговорена, яка все ще нас ділить, і тут не треба надто далеко ходити. Ви ж знаєте, що зараз відбувається стосовно дискусії про Волинь. Це знову ми приходимо до чергового раунду дискусії. Фактично дискусії, які могли би ще раніше бути вирішені, але це завжди в нас є отакі гарячі точки.
Чому в нас габсбурзька імперія не асоціюється з якимось негативом, якоюсь опресією, якимось придушенням національностей, з чимось таким? Ну, по-перше, для галицьких українців вона, напевно, такою не була, чесно кажучи. Вона була такою досить доброю імперією в багатьох відношеннях, українці щиро тішилися, так повелося, що любили цісаря. І бабця розповідала, і дід розповідав, як ходили цісаря зустрічати з квітами, і він якось так закарбувався в пам’яті старшого покоління, з розповідей їх дідусів і бабусь, з сімейних оповідей, це закарбувалося як щось таке святкове, гарне, хороше, яке не притісняло, не виганяло, не виселяло в Сибір.
Все пізнається в порівнянні. Порівняно з тим, що відбулося потім, ця габсбурзька імперія дійсно, незважаючи на те, що вона імперія була, вона є якимось таким «золотим віком».
Третя причина – треба мати на увазі контекст європейський, Європейська Унія, Європейський Союз. В контексті Європейського Союзу габсбурзька імперія є фактично «корисним спадком», можна сказати. Вона не є затаврована як щось негативне. І фактично навіть десь в цих європейських політиках пам’яті габсбурзька імперія виринає весь час як такий прототип, позитивний навіть, десь такий як ось кажуть «тигель», в якому варилася і проговорювалася ідея спільної Європи. Тобто, там оця ідея Mitteleuropa, ідея спільної Європи, Європейської Унії нав’язує до цього пласту. І це якось замарковано позитивно. Європа вважає, що це позитивно, і таким чином в місцевій пам’яті галичан вона теж є не негативною. І тому тут таке порівняння з Російською імперією, з одного боку, мусить виринати, і ми мусимо про це говорити, а, з іншого боку, тут маєте над чим поміркувати.
Ірина Мацевко
Якщо можна доповнити. Тут також не треба забувати про те, що Львів є туристичне місто, і зараз ці бренди, які формуються, якщо ви зауважили, вони формуються назовні. Вони підбудовують певну частину населення, яка так вважає, що Галичина зараз є, що ми галичани, вона абсолютно підбудовує. Але це вже такий екскурс, це для того, щоби туристи приїхали і це спожили. Оцей такий міф австрійський формувався ще тоді, коли Львів не був такий дуже туристичний. Там немає цих негативних конотацій, бо Австро-Угорська імперія порівняно з Російською імперією була демократичною. Там був парламент, українські партії були репрезентовані в австрійському парламенті. Українцям, українським культурним осередкам давали більше прав. Зрозуміло, що це була така гра між поляками і українцями, щоби це трошки зважувати, аби загалом все не розвалилося, але немає цих негативних конотацій.
Тепер дивіться, що робиться. Якщо ви зараз приїдете до Львова, то ви в останню чергу підете в цю кав’ярню. Працює цей міф, який має за собою якусь таку конотацію і викликає різне ставлення. Оцей австрійський – він такий добрий, хороший, він уже такий смішний – якщо Ви хочете, Ви поїдете собі у Відень і посидите у віденській кав’ярні, яка вбрана в ті самі фальбанки, як і у Львові. А якщо ми говоримо про ці ресторани, чому це викликає дискусію? Тому що є певні середовища, це переважно інтелектуальні середовища, і їх є мало. І тут дуже важливе питання співпраці в цьому просторі бізнесу, інтелектуальних середовищ і міста та вироблення якоїсь спільної думки про те, як можна говорити про історію через ресторани. Тому що бізнес бере цю історію, яку можна продати, а ця невелика група інтелектуалів починає говорити, що стоп-стоп-стоп… Ви не можете писати, що українці, поляки і євреї танцювали танці дружби до війни, тому що тоді не було би Голокосту, ви брешете просто в цьому… І починається оця дискусія над тими брендами, над тими міфами, під якими сховані дуже складні речі, дуже складні питання, над якими, я думаю, бізнесмени не дуже хочуть думати, але в першу чергу тут стоїть питання того, що продається. Воно просто дуже успішно продається, і тут ще немає того діалогу, коли бізнесмен, який відкриває ресторан, бере і використовує історичну тематику і він якби не те що навіть консультується, але принаймні має якийсь діалог із професійними середовищами, які займаються історією, для того, щоби зрозуміти, як це вибудувати так, щоби не накладати, не збільшувати ці стереотипи. Але якщо, як бачите з цим віденським міфом, їх не накладати, не збільшувати, воно може перестати продаватись.
Елеонора Нарвселіус
Цікава ще така деталь. Річ у тім, що креатори «Криївки» і «Галицької жидівської кнайпи» намагаються все-таки легітимізувати цей проект представлення історії в такому провокативному ключі, в такому трішки стьобно-провокативному стилі тим, що, мовляв, вони, наприклад, контактували з музеєм національно-визвольної боротьби свого часу. Вони отримали певну консультацію, вони, наскільки мені відомо, була там інформація про те, що були навіть групи, екскурсії, дослідження, якісь польові десанти, вишуковувалися артефакти, бралися інтерв’ю з людьми в селах, які пам’ятали ОУН-УПА. Тобто, були якісь намагання все-таки самим докопатися до якихось історичних деталей.
Те саме, така легітимізація і звертання до громади єврейської, була і у випадку «Галицької жидівської кнайпи». Мені розказав сам пан Юрій Назарук, що коли ця кнайпа відкривалася, то вони запросили представників єврейської громади, щоби скуштувати ці страви, сказати, що сподобалось і що не сподобалось. І людям, по суті, це дуже заімпонувало і як було мені сказано, що ці люди плакали. Їм було, як то кажуть, дуже приємно, що їх запитали, їх запросили, з їхньою думкою порахувалися.
Фактично тут ми маємо цікаву стратегію, все-таки тут є намагання не просто щоби бульдозером їхати і нав’язувати свою точку зору. Тут багато цікавіші є стратегії, але в кінцевому рахунку все-таки те, що презентовано, воно не віддзеркалює оцю дискусію попередню чи цей попередній такий екскурс в якісь там шари міської пам’яті, історії. Тобто, те, що презентується, вже дійсно є продуктом, воно не містить ніякої дискусії, воно вже вихолощене дуже. Якщо вже дивитися на ці ресторани як на якийсь такий проект пам’яті креаторів цих ресторанів, тоді можна, використовуючи соціологічний інструментарій, намагаючись зрозуміти хто, кому, як, що робилося, які стратегії використовувалися, можна побачити якісь сліди цікавих якихось спроб поставити, організувати якусь дискусію, щось покритикувати, щось підважити, але знову ж таки цього було замало і це було на якихось початках. Потім ці кав’ярні, як то кажуть, замаркували цей простір і фактично тут вже будь-які спроби зрушити з місця, поміняти декор, якось змінити концепцію, не мають уже місця. Тобто, все це вже закостеніло.
Питання
Скажіть, будь ласка, у вас звучить «Галицька жидівська кнайпа». І ще робота Юрія Винничука, яка називається «Кнайпи Львова». Нам цікавим було би (ми живемо у Східній Україні) слово «кнайпа». Що воно означає, що тут вкладається, який зміст? Це тільки кав’ярня чи мається на увазі і ресторани, і сніданкові кімнати? Що входить у це поняття?
Елеонора Нарвселіус
Це польське слово, фактично такий полонізм, який ми в Галичині використовуємо. Кнайпа – це «точка», в російській мові є такий відповідник. Тут може бути і кав’ярня, і ресторан, по суті, позначені як кнайпа. Тобто розмита семантичність цього слова, але це є таке галицьке слівце.
Ірина Мацевко
Також дуже цікава річ, як ці старі галицькі слова, які ми, безперечно, говоримо в житті (ми говоримо «кнайпа», ми говоримо «кав’ярня», «філіжанка», «колежанка»), але не в поганому сенсі, воно використовується для брендування як щось особливе, як щось таке цікаве, як щось таке інше. Це от «кнайпа», я думаю, ми навіть більше вживаємо це слово після цього, як воно всюди, у всіх брендах звучить. Ми також більше починаємо вживати.
З залу
Ми зараз теж вживаємо досить часто таке слово, як «філіжанка». І «струдель» досить часто Раніше ніхто не чув ніколи, завжди говорили, що це львівська гвара і все, а сьогодні «філіжанка» досить часто звучить.
Елеонора Нарвселіус
Звичайно, колись, ще кілька років тому, були спроби навіть перенести концепт «Криївки» в Київ. Щось не прижилося там це орендування УПА власне в київському середовищі. Хоча здавалося би… Але що прижилося, то ці концепти «Майстерні шоколаду», «Копальня кави» теж. Були такі вже більш невинні кав’ярні. Кав’ярня, де залізна діва в Бернардинському дворику, там де робили гриль, і залізна діва там стояла така (знаряддя тортур у Бернардинському дворику, теж креація «Фест. Холдинг емоцій»). Вони там теж намагалися використовувати деякі такі провокативні речі (знаряддя тортур, залізна така величезна штука).
Потім там була кав’ярня «Антикризова» (там були різні-різні концепти взагалі, але вони вже так не дуже нав’язували до конкретної історії, до конкретних історичних подій). «Купол» – це вже така історія на стінах розвішана, різні портрети князів, володарів. Це вже така більш мейнстрімова історія. Але фактично на хвилі ющенківських експериментів і відкритості до експериментів європеїзації української історії з’явилися власне оці три кав’ярні, про які йшлося: «Криївка», «Мазох кафе» і «Галицька жидівська кнайпа». Вони якось так всі таким кластером вийшли.
Знову ж таки це питання політичного контексту, питання того, як раптом всі відчули, що дозволено, всі відчули, що треба європеїзувати історію, що треба шукати якісь локальні деталі, які нав’язують до цієї європейської історії, і разом з тим відкривати якусь нерадянську історію. Тому почалися в принципі санкціоновані деякою мірою згори ці ігри з історією, які ми зараз маємо. Так що тут знову ж таки питання політик пам’яті і європейського виміру. Політики пам’яті – це важлива річ, і це заслуговує окремої історії.
***
Лекція була прочитана в Харкові 17 жовтня 2016 року в рамках культурного форуму «Галіціякульт».
Відеозапис лекції дивись тут.
26.01.2018