ІМПЕРІЯ
Імперія – це метрополія і колонії. Щоб імперія могла існувати, метрополія мусить мати колонії, з якими її поєднують симбіотичні зв’язки.
СИМБІОЗ
Метрополія не знає, чим вона є, якщо вона не є метрополією. Тому навіть після втрати деяких колоній метрополія невпинно нагадує – собі, іншим і тим втраченим колоніям – що колись вони були і все ще залишаються нічим іншим, як колоніями метрополії, навіть якщо формально ними вже не є. Колонія думає про себе і своє місце у світі через стосунок до метрополії. Вона слухає і реагує на все, що каже й робить метрополія, а коли сама щось каже чи робить – замислюється, як на це відреагує метрополія. Колонія повторює, що вона не є метрополією, але безупинно реагуючи на висловлювання метрополії, ніколи не забуває про основні засади її функціонування і несвідомо стосує їх у своєму житті.
ВЕЛИКІСТЬ
Метрополія – велика. Вона така велика, що мешканці її провінцій часто ніколи не бували в столиці метрополії, не кажучи вже про закордон. Великий розмір – одна з головних рис, якою колонія не може похвалитися. Власне тому, що колонія мала, метрополія трактує її як колонію. На думку метрополії, лише великі, обширні одиниці можуть бути незалежними політичними суб’єктами, а малі можуть бути тільки колоніями.
Оскільки великість – одна з небагатьох виняткових переваг метрополії, вона вважає її найважливішим мірилом вартості. «Більший» або «більше» завжди означає «кращий» або «краще». Тому метрополія та її мешканці невтомно прагнуть до збільшення – території, житлової площі, автомобіля або частини тіла.
Хоча метрополія є велика, говорячи про себе, вона часто нагадує, що є великою (наприклад, додає прикметник «велика» до своєї назви), бо ніколи не почувається достатньо великою, завжди боїться стати надто малою, аби хтось тоді не перетворив її на колонію.
Найважливішою для метрополії є великість яко форма, а зміст, що її наповнює, має менше значення. Її територія може бути занедбаною, їжа – кепською, міста – бридкими, туалети – у дерев’яних будах назовні, її діти – зниклими безвісти чи воєнними інвалідами, але якщо хтось із них став інвалідом, збільшуючи великість метрополії, – тоді все гаразд. Розмір є головним виправданням метрополії, коли щось знову не працює («Якби ми були розміром зі Швейцарію, у нас усе працювало б як годинник»).
Колонія керується принципом, що великість означає перевагу – тому, попри свою малість, безустанно намагається довести собі та іншим, що вона більша, ніж є насправді («У всьому світі нас аж чотири мільйони!»). Колонія підкреслює свою колишню великість, говорячи про споконвічну, віддалену минувшину. Вона ніколи не пропускає нагоди висміяти менших від себе (лише тому, що вони менші). Нині кількість мешканців колонії зменшується. Метрополія нагадує їй, що вона зростала лише тоді, коли була колонією метрополії. Чому саме тоді кількість мешканців зростала – не має значення.
Метрополія не може стерпіти, коли її переконання у перевазі, що походить із великості, якось підважується (наприклад, коли спортивна команда метрополії програє команді колонії або коли середня пенсія в метрополії нижча, ніж у колонії). Тому метрополія не любить перераховувати свою великість на одного мешканця, адже тоді колонія часто її випереджає (за кількістю воєнних жертв або за ВВП). Приклади, коли колонія випереджає її, метрополія пояснює своєю жертовністю заради добра колонії – мовляв, метрополія сама відмовилася від кращого шматка торта, аби лиш забезпечити добробут своїй колонії. Однак визнання добробуту колонії означало би заперечення принципу переваги, що походить із великості, тож метрополія невпинно переконує, що після від’єднання від неї колонія попри все живе значно гірше. Колонія це відстежує, ретранслює, відбиває закиди, а частина мешканців колонії все ще вірить у згаданий принцип переваги великості: якщо щось каже хтось великий, то це правда. Колонія теж відчуває дискомфорт і реагує нервово, коли інші, менші від неї колонії перевершують її у чомусь.
Метрополія не мислить у категоріях великості колонії, а колонія не здатна мислити у категоріях великості метрополії. Метрополія не розуміє, як те, що мале, може бути гарним чи добрим, а колонія не цікавиться великим світом поза контекстом колонії й метрополії (найчастіше стежить лише за новинами місцевого значення). Метрополія не може дозволити собі байдужість до великого світу, але цікавиться ним лише крізь призму могутності, яку розуміє яко силу, яку дає влада.
МОГУТНІСТЬ
Метрополія завжди ототожнює свою великість з могутністю. Лише те, що велике, може бути, на її думку, могутнім. Метрополія не визнає специфічних «малих сил», адже це порушувало б принцип переваги, що походить із великості, і знецінювало б її засадничу чесноту – саму великість.
Саме через силу метрополія визначає свої взаємини з оточенням. В метрополії не існує нейтральної позиції між двома суб’єктами різної сили. Слабший мусить підкорятися сильнішому, незалежно від того, хто з них має рацію. Тому сила тут означає також справедливість. Такий принцип проявляється в усіх сферах суспільного життя метрополії (в мистецтві, політиці, тюрмах, казармах і т. д.) На цій засаді ґрунтуються стосунки як між мешканцями самої метрополії, так і метрополії з іншими політичними утворами, насамперед із колоніями. Тому коли метрополія зауважує, що колонія підтримує контакти з кимось більшим за себе, вона автоматично сприймає такі зв’язки як прояв догідливості або навіть рабської залежності. Метрополія не вірить, що сильніший буде поводитися зі слабшим не так, як хоче, а так, як належить, адже слово «правильний» у відриві від слова «влада» в житті метрополії не існує– ні на практиці, ні навіть яко ідеал. Тому жоден могутній у метрополії не чинить правильно відповідно до принципів – а тільки так, як хоче. Це часто завдає болю й страждання слабшим, тож влада в метрополії викликає страх, який тут називають повагою.
Оскільки колонія не може похвалитися тією великістю, з якої метрополія черпає принцип влади, колонія почувається позбавленою вдали, що виникає з сили. Водночас вона не орієнтується в сильних сторонах слабших, бо метрополія не визнає їхньої сили. Тому колонія, у разі суперечки з метрополією, не насмілюється подумати, що може не погодитись із нею, бо не вірить, що може мати рацію –адже, згідно з метрополією, могутній завше має рацію. Тому також якщо могутній має якісь претензії, вони завжди обґрунтовані – адже це претензії великого й могутнього. Могутній завше має владу, яка виникає з його сили.
ВЛАДА
Влада здається пересічному мешканцю метрополії дуже сильною й дуже великою, а влада метрополії докладає всіх зусиль, щоб так виглядати, бо лише могутня влада має значення. Влада не ходить пішки (а якщо й ходить, то у взутті на платформі), їздить великими автомобілями, причім великою їх кількістю, живе у великих палацах і має їх багато. Влада не обирається – це закодовано у мові метрополії (высокопоставленный чиновник – буквально «високо поставлений урядовець»). Влада просто спускається згори вниз. Звідти спускаються й усі ініціативи, покликані щось змінити в метрополії, адже мешканець метрополії сам почувається надто малим, надто нікчемним і надто слабким, щоб щось змінити у такій великій і могутній метрополії. Найчастіше він не намагається нічого змінювати, натомість вимагає змін від влади, а спроба іншого мешканця щось змінити викликає в нього лють – бо всі знають, що звичайна людина в метрополії нічого змінити не може. Це означає, що якщо хтось пробує щось змінити, то він є не звичайним мешканцем, а прихованою криптовладою. Влада могутня, отже має рацію; але може завдати болю, отже влади треба боятися – але не можна її ненавидіти. Влада може дозволити собі те, чого звичайна людина не може. Влада звільнена від того, від чого не звільнені всі інші.
Мешканці колонії також дивляться на свою владу з підозрою, бо протягом тривалого часу ніхто з колонії не міг бути владою – були нею лише посланці метрополії або найвірніші її слуги. Тому колонія й досі мислить про владу так, ніби вона могутня й далека – десь у великій метрополії. Однак влада в колонії невелика й не надто потужна – якщо тільки мешканці колонії так про неї не думають. Насправді ж у колонії кожен може отримати владу – тут існує можливість політичних ініціатив знизу догори.
ВІЛЬНА ВОЛЯ Й ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Мешканець колонії має вільну волю, щоб змінити як владу, так і своє життєве середовище – якщо тільки він бере на себе таку відповідальність. Зміна, здійснена однією особою, тут помітна – колонія мала. У великій метрополії така зміна є незначною, у співвідношенні до величини метрополії здається несуттєвою, тому не варто її навіть починати. У колонії варто її починати, бо тут справді можна щось змінити.
Однак мешканець колонії найчастіше змінює лише своє найближче оточення, оскільки зміна чогось, що є корисним не для нього самого, а для інших, нагадує йому службу в ролі колонії метрополії. Жоден мешканець колонії не хоче виглядати як колонія іншого мешканця колонії, тому в колонії важко пропагувати ідею спільного добра. Колонія за ним тужить, тужить за спільнотою, але свою вільну волю до творення спільного добра мешканці колонії найчастіше використовують для висловлення обурення тим, що ніхто в колонії не творить спільного добра. Мешканець колонії також дуже незадоволений владою колонії. Коли ж обіймає владу сам, починає чинити те саме, чим був незадоволений, коли при владі не був. На критику реагує твердженням, що «всі однакові», а докази того, що не всі є такими, його дратують, а не спонукають до виправлення. Однак, як і у випадку спільного добра або дії для власної користі, людина в колонії має повну вільну волю.
У метрополії вільної волі немає. Тут не дозволено обурюватися – як на владу метрополії, так і на відсутність вільної волі. Але оскільки вільна воля мешканця метрополії обмежена, він звільнений (і сам себе звільняє) від відповідальності. Це означає, що мешканець метрополії ніколи не відчуває себе винуватим чи за щось відповідальним, бо не вірить і не погоджується, що дії людини детерміновані вільною волею або відповідальністю. У всьому завжди винні інші, інші також є відповідальними, а найбільш відповідальною є влада метрополії, якої мешканці не люблять – доки вона не чинить дій, спрямованих на збільшення метрополії через колонізацію нових територій. Тоді мешканці починають любити непопулярну владу й борються за неї, як за саму метрополію, бо нові колонії – це одна з небагатьох можливостей для мешканців метрополії змінити своє особисте оточення: заробляти більше, безоплатно отримати нові й кращі речі або просто переїхати до кращого місця, яким стає колонія в той час, коли вона формально відокремлена від метрополії, – бо в цей час там панує вільна воля.
Оскільки в метрополії постійно існує можливість підкорення нових колоній, її мешканці не дбають про свої домівки й майно, а чекають на нове майно й нові доми. Переселений до нової колонії мешканець метрополії живе в тій її частині, куди його переселено, бо не звик дбати про дім і власність. Там, куди прибувають колоністи, колонія стає естетично подібною до метрополії. Метрополія колонізує завойовані колонії насамперед через переселення туди колоністів.
КОЛОНІЗАТОРИ
Колонізатори, або колоністи, переселяються до колонії щоразу, коли вона знову переходить під владу метрополії. Однак навіть після від’єднання від метрополії колоністи залишаються в колонії – не лише тому, що тут краще, а й тому, що вони не вірять, ніби колонія може не бути колонією, і вважають її від’єднання від метрополії тимчасовою та швидко виправною помилкою.
Колоністи відзначають свята, що вшановують колонізацію колонії, які вони називають визволенням колонії з-під влади іншої метрополії. Під час свят вони відвідують пам’ятники, зведені на честь колонізації колонії. Такі пам’ятники стоять у кожному містечку колонії на видному, центральному місці – найчастіше у формі цвинтаря, оскільки під час підкорення колонії метрополія жертвує життям дуже багатьох колоністів – і тут власне корисною стає кількісна перевага, що випливає з великості. Цвинтарі, де спочивають (іноді лише de jure) колоністи, зазвичай прикрашені пам’ятником колоніста зі зброєю в руках, який має нагадувати мешканцям колонії, що може їм загрожувати, якщо цей пам’ятник буде усунуто. Тому колонія боїться усувати пам’ятники і ставити на їхньому місці пам’ятники тим, хто зі зброєю в руках протистояв колонізаторам, бо колоністи не люблять тих, хто їм противиться, і загалом не люблять, коли їм нагадують, що вони прибули до колонії саме як колоністи. Вони не вважають себе колоністами, бо метрополія повторює, що колоністи є не колоністами, а місцевими жителями, адже між метрополією та її колоніями немає жодної різниці. Це просто одна територія; колонії зазвичай називають просто «територіями», а численні цвинтарі колоністів, що там розташовані, доводять, що колоністи жили тут постійно – отже незалежно від того, у якій частині метрополії ти живеш, ти завжди є вдома і є господарем.
Тому навіть будучи гостем (наприклад, у колишній колонії або на відпочинку в Єгипті), людина з метрополії поводиться як господар, а мешканець колонії, навіть будучи господарем, почувається і поводиться як гість. Мешканець метрополії завжди говорить голосно, йде тротуаром посередині, першим сягає всього, чого потребує, і загалом ігнорує присутність іншої людини – навіть якщо ця інша людина також є мешканцем метрополії. Мешканець колонії почувається винним незалежно від того, має він рацію чи ні, і покірно реагує на підвищений тон, демонстрацію сили чи влади – поступається, відступає. Тут проявляється ще один важливий принцип, що поєднує колонію з метрополією: ти є або гостем, або господарем. Або підпорядковуєшся, або інші підпорядковуються тобі. Третього вибору просто не існує. Метрополія в кожній ситуації зазвичай бачить лише дві можливості – і того самого вимагає від інших.
БІНАРНЕ МИСЛЕННЯ
Люди поза імперським світом зрідка стикаються у своєму житті з ситуаціями, коли потрібно обирати лише між двома можливостями. Найчастіше можна залишатися нейтральним, уникати виявлення власної позиції – простіше кажучи, не робити вибору. Однак у метрополії не існує можливості вибору третього варіанта (або відсутності вибору), а найчастіше доводиться вибирати між злим і гіршим, наприклад:
a) між відвагою (що спричиняє величезні страждання) і страхом (що породжує докори сумління та відчуття приниження);
b) між безумовною вирозумілістю до своїх (навіть якщо вони помилялися і помиляються) і безумовною непримиренністю до чужих (навіть якщо ті мають рацію);
c) між приниженням і принижуванням.
Колонія може пробувати створити третю можливість, поки має вільну волю, але швидко про це забуває, бо метрополія так не мислить. Оскільки саме метрополія обирає між двома варіантами, колонія також мусить зробити вибір, адже саме метрополія найчастіше змушує її до цього прийняття вибору. Наприклад: бути колонією цієї метрополії або колонією іншої метрополії, яка є ворожою до першої. Якщо колонія вирішує залишитися нейтральною й не обирати жодної з опцій, метрополія змусить її зробити вибір. Усе життя колонії відбувалося й мусить відбуватися тільки крізь призму метрополії. А якщо існує якийсь «вільний світ», якийсь третій варіант, до якого прагне колонія, – метрополія невпинно переконує колонію й саму себе, що він незабаром і так занепаде і що колонія сама попросить повернення до метрополії. Втративши віру в те, що може не бути колонією, колонія починає не любити себе – адже ніхто не почувається добре, будучи колонією.
КОМПЛЕКС МЕНШОВАРТОСТІ
Колонія не любить себе і не вміє прийняти себе такою, якою є, і невпинно намагається виглядати або кращою, або гіршою. Вона робить це в очах інших, оскільки лише через інших колонія розуміє власну цінність. Сама себе колонія оцінити не може. Вона не має власної думки або уникає її висловлення, допоки її не висловлять інші й допоки не стає зрозуміло, як думає більшість. Колонія не оцінить власного витвору мистецтва, поки його не оцінить закордонний критик чи фестиваль. («Дуже цікавий цей ваш фільм, але цікаво, що про нього скаже Венеція»). Та навіть тоді мешканець колонії не насмілиться зізнатися, якщо йому не сподобається твір, похвалений за кордоном.
Мешканець колонії боїться самостійного рішення («так ніхто не робить»). Однак намагаючись наслідувати те, що саме тоді є «на хвилі» (наприклад, беручи участь у міжнародному пісенному конкурсі), він завжди опиняється на хвилі саме тоді, коли хвиля вже спала – як серфер-початківець.
Колонія схильна применшувати власні досягнення, оскільки це досягнення малої колонії. Вона не цінує своїх виняткових рис (наприклад, своєї мови чи певної страви), доки про це не напише статтю гість із-за кордону (один гість – одна стаття). Тоді колонія щиро тішиться й ділиться цією оцінкою («бачите, нас помітили, дивіться: пишуть, як є у нас»). Але якщо те саме промовить мешканець колонії, його висміють, кажучи, що це прояв провінційності й не має жодного значення для великого світу.
Колонія приймає помилкове або поверхове враження гостя з-за кордону як власну провину, навіть якщо ця помилка виникає з браку знань у самого гостя. Бажаючи справити на гостя «правильне враження» (показати колонію такою, якою вона хоче бути), колонія найчастіше показує йому свою фасадну сторону, сподіваючись, що він не встигне побачити внутрішньої. А якщо мешканець колонії, однак, підозрює, що гість помітив якийсь недолік всередині, то поспішає сам першим наголосити на цьому недоліку, оскільки в такий спосіб буде мати надію вирватися з колонії й довести гостеві з-за кордону, що є інакший, як всі інші в колонії, майже такий самий, як сам гість, майже із закордону – ну, майже вже.
Мешканець колонії зречеться будь-яких рис своєї ідентичності (наприклад, після переїзду до іншої метрополії говоритиме зі своєю дитиною мовою цієї метрополії), якщо це допоможе приховати факт, що він походить із колонії. Він охоче прагнутиме стати частиною іншого – а краще більшого – утворення, але в прагненні бути кимось іншим приховане колоніальне бажання стати частиною такої спільноти, члени якої не відчувають насамперед почуття меншовартості. Це особливо помітно в культурному житті колонії та на ринку товарів і послуг. (Кафе-бар «Siuzi»; «…створимо в Каунасі справжній Берлін», «наше кіно вже на європейському рівні».) Колонія прагне довести собі й гостям з-за кордону, що вона не провінційна колонія, але дисонанс між змістом а формою (персонал кафе-бару «Siuzi» не знає англійської) доводить, що колонія є провінцією, яка соромиться себе.
Мешканець колонії, перебуваючи за кордоном, легко впізнає іншого мешканця своєї колонії – і добачає в ньому свої найбільші вади, яких сам хотів би позбутися. Тому в чужому середовищі (наприклад, у метро іншої метрополії) мешканець колонії намагається будь-що вдавати, що не є мешканцем колонії – і саме завдяки цим надмірним зусиллям його і впізнає інший мешканець колонії.
Метрополія не намагається вдавати когось іншого, але показати себе з кращого боку – намагається. Будь-які зауваження інших щодо реальної ситуації викликають у неї агресивну реакцію або аргумент, що аналогічна, якщо не гірша, ситуація існує й там, звідки походить та інша особа. Метрополія має схильність надавати цінності всьому, що в самій метрополії не таке, як за кордоном – навіть якщо це риси, що завдають страждань її мешканцям. А насправді, пробуючи довести якість певного товару чи послуги, метрополія як головну перевагу подає саме його закордонне походження або принаймні уявну подібність на такий товар за кордоном (євровікна або євросервіс). Одночасно вона прагне до закордонної експансії й безупинно проголошує, як легко сама може її зруйнувати.
Колонія завжди хоче, щоб гість із-за кордону зрозумів, як метрополія її знищила. Проте вона, оцінюючи стосунки інших метрополій з іншими колоніями, найчастіше стає на бік не іншої колонії, а іншої метрополії. Вірить, що інша метрополія «уцивілізувала» іншу колонію, хоч обурюється, коли іноземці використовують цей самий аргумент для опису її власних стосунків із метрополією. Колонія ототожнює себе не з іншою колонією, а з іншою метрополією, бо хоче хоч раз опинитися на боці влади. Колонія не мріє про вільну волю – вона мріє про іншу, добру метрополію, про ліпшого господаря.
ІСТОРІЯ
Метрополія намагається підкреслити в історії колонії, що її існування без господаря є певного роду аномалією. Вона інтенсивно переконує, що колонія без метрополії ніколи не існувала – змінювалися лише її метрополії; а якщо й існувала, то це була якась інша структура, з якою колонія не має нічого спільного. Якщо колонія має таку частину історії, у якій метрополія тривалий час не виконувала ролі метрополії, метрополія докладає зусиль, щоб переписати історію так, аби вона більше не була історією колонії. Без метрополії колонія ніколи не існувала політично. Без метрополії колонія є лише племенем або твариною – вона потребує господаря. Політичний голос колонії метрополія найчастіше називає гавканням.
Історія колонії починається з її колонізації, тому колонія мусить рахувати свій час від дати колонізації («Lietuvos Spauda: пробуджує Литву з 1944 року»; «Kauno diena: про Каунас і світ з 1945 року» тощо). Події, важливі для всього світу, в колонії мусять вимірюватися тими самими точками відліку, якими користується метрополія (початок війни – тоді, коли війна почалася для метрополії). Колонія завжди хотіла бути колонією, а ті, хто не хотів нею бути, були або злочинцями, або психічно хворими. Цей аргумент узгоджується з усіма спробами колонії вшанувати мешканців, які противилися колонізації або були вивезені до метрополії. Метрополія стирає їхні сліди зі своєї території, а власні сліди, залишені в колонії, доглядає і називає їхнє знищення варварством.
Знаки, що нагадують про існування колонії без метрополії, метрополія за змоги знищує під час колонізації колонії. Якщо колонія створює нові знаки, що символізують відокремлення колонії від метрополії або її визволення (наприклад, свята), метрополія дбає про те, щоб при кожній нагоді до колонії приїздили з метрополії солісти, які нагадують колонії про колишні добрі часи з метрополією, у своїх творах і далі пропагують головні цінності метрополії і обов'язково співають мовою метрополії.
МОВА
Колонія має власну мову. Це одна з тих рідкісних рис, які виразно відрізняють колонію від метрополії. Саме тому метрополія намагається зробити так, щоб мова метрополії ніколи не зникла з колонії.
Старше покоління колонії добре нею володіє. Частина з них твердить, що мови метрополії цілком достатньо, щоб порозумітися в будь-якому місці світу – адже так стверджує сама метрополія, яка скрізь у світі користується своєю мовою, бо всюди почувається господарем.
Окремі колонії метрополії також спілкуються між собою мовою метрополії. Не знають мов інших колоній і не вчать їх. Що більше колоній спілкується між собою мовою метрополії, то більше цієї мови всюди, і тим сильніше усвідомлення, що всі ці колонії й далі належать до тієї самої метрополії.
Хоч вони мають однакову кількість слів, мова колонії є мовою меншини, тому метрополія вважає її біднішою, слабшою, нецивілізованою, а навіть нелюдською (говори по человеческому). Колонія тому не плекає свою мову, мало що перекладає на свою мову, а потім твердить, що у своїй мові нічого читати, бо нічого не перекладено.
Метрополія висміює звучання мов своїх колоній. Говорити мовою колонії в колонії є агресивним націоналізмом. Говорити мовою метрополії в колонії не є агресивним націоналізмом. Тому колоністи в колонії говорять мовою метрополії, а мешканці колонії також говорять з ними цією мовою, бо почуваються у себе вдома як гості і бояться влади та страждання, які символізує для них мова метрополії. Колонія навіть лається мовою метрополії, коли хоче здаватися сильною й могутньою, бо її власні лайки не є ні сильними, ні потужними.
Оскільки метрополія переконує, що її мова є більшою, а тому кращою, мешканці колонії не намагаються вивчати інші мови й охоче читають і дивляться те, що створене мовою метрополії або перекладене нею. Таким чином вони формують своє ставлення як до зовнішнього світу, так і до самих себе – ставлення таке саме, яке має метрополія: наприклад, що великість і сила означають справедливість, або що кожна колонія не є повноцінною, бо вона є (надто) малою (тобто слабкою). Колонія користується зворотами, власними та родовими назвами, а також художніми аналогіями, що походять з мови метрополії, у яких рясно присутні згадувані тут підставові принципи функціонування метрополії.
КУЛЬТУРА
Мешканець колонії часто не знає культури колонії (не читав колоніальної поезії, літератури, не дивився фільмів і не бачив архітектури), бо соромиться, що її культура є надто малою, а отже не є жодною культурою. Навчений міряти вартість передусім за величиною, він не може оцінити досягнень малої культури відповідно до її великості і тому постійно порівнює себе не з культурами країн подібної великості, а з культурами великих країн, які без сумніву кількісно завжди більші, а в цій кількості є більше сильної культури.
Тому засадничим прагненням людини колоніальної культури є стати частиною якоїсь великої, потужної культури – показатися на великій сцені великого театру у великому місті великої країни. Бажаючи досягнути великих, світових успіхів у мистецтві або спорті (який метрополія з певної причини також вважає культурою), мешканець колонії відчайдушно хапається за все, що має бодай найменший зв’язок із колонією, сягає по кожного, хто досяг чогось у великих метрополіях, навіть якщо колонія жодним чином не вплинула на ці його досягнення.
Метрополія ефективно використовує прагнення колонії до культурної великості. Оскільки людині колоніальної культури, щоб потрапити до великої культури, потрібно пройти крізь велику конкуренцію, метрополія спокушає можливістю творити культуру без конкуренції. Вона дає творцям із колонії виняткові умови і швидкий шлях до того, щоб стати частиною великої культури, якщо тільки митець, прибувши до метрополії, не виявляє непослуху чи спротиву щодо основних принципів її функціонування. Тоді творця з колонії використовують як приклад «доброго дикуна» (noble sauvage) для мешканців метрополії – бачите, навіть у колоніях є «наші дикуни», які можуть бути цілком пристойними людьми, якщо метрополія їх цивілізує. Однак кожна спроба діяча культури голосно ствердити, що колонія може, хотілаби або колись не була колонією метрополії, негайно руйнує статус «заслуженого митця метрополії» і перетворює доброго дикуна на звичайного дикуна.
Мешканець колонії не вважає проблемою працю у сфері культурного виробництва метрополії, навіть якщо це виробництво має на меті підкреслити, що колонія є і завжди буде колонією метрополії. Людина з колонії, залучена до такого виробництва, зазвичай заспокоює себе аргументом «відокремлюю мистецтво від політики», твердячи, що митець не має права (є занадто дурним), щоб робити політичні вибори, пов’язані з його професійною діяльністю. У ситуації, коли мистецтво в метрополії стає заручником політики, задіяний там митець із колонії застосовує подвійні стандарти – перебуваючи в колонії, критикує метрополію та її систему, а перебуваючи в метрополії, говорить про колонію у спосіб, узгоджений з її (метрополії) провідними мотивами. За допомогою цих подвійних стандартів представник колоніальної культурної еліти найчастіше маскує свою відсутність відваги протистояти метрополії і страх втратити місце у великій культурі. В історії колонії відповідно (наприклад, через назви вулиць) позначено лише тих діячів культури, які підтримували колоніалізм або принаймні не противилися йому. Ті, які не погоджувалися з колоніалізмом або були до нього байдужими, не позначені. Стосунки з метрополією важливіші для вшанування, ніж культура.
ОПІР
Залежно від стосунків із метрополією, мешканців колонії можна поділити на п’ять груп.
Найслабші підкоряються метрополії. Колонізовані починають шанувати метрополію, щиро вірячи, що справедливість, заснована на великості й силі, є єдино можливою формою взаємних стосунків. Ці люди публічно повторюють, що хотіли бути колонізованими й що їм це подобалося. Взамін на це вони зустрічають зневагу метрополії, бо метрополія не поважає переможених. Біль і страждання, яких зазнає ця група, часто є настільки великими й безглуздими, що з часом вона починає ідеалізувати страждання, твердячи, що без страждання нічого не можна досягнути в житті (це особливо поширене в літературі метрополії). Намагаючись утекти від приниження, люди, зламані стражданням, найчастіше кидаються у вир помсти – але не проти тих, хто їх колонізував, а проти слабших, бо вони надто слабкі, щоб заподіяти біль тим, хто їх скривдив. Жертвами стають члени родини, підлеглі або невинні люди, які в якомусь зовнішньому аспекті (наприклад, мовою чи національністю) нагадують кривдників, і таким чином приниження поширюється дедалі далі.
Переважна більшість мешканців колонії не дає себе переламати, але й активно не опирається колонізації, завдяки чому іноді їм трохи легше – їх принижують дещо менше. Тому перед лицем нової колонізації вони твердять (і, ймовірно, щиро вірять у це), що повторна колонізація, можливо, не така вже й страшна. Внутрішньо ці люди не вважають приниження нормою, але приймають його, намагаючись уникнути страждання. Панування «справедливості» великості вони називають миром, а спротив їй – війною. Вони не виявляють, як саме називають окремі речі, але повторюють, що мир значно кращий за війну, і не розуміють тієї частини колонії, яка готується до війни, тобто до опору колонізації, бо, на їхню думку, ефективний опір неможливий через перевагу розмірів й сили («Якщо тільки захочуть, то знищать нас за одну секунду, що ви тут жартуєте зі своїми танками»). Оскільки метрополія застосовує колективну відповідальність за опір, ця частина колонії боїться, що спротив втягне їх у біль і страждання, яких вони прагнуть уникнути через покірність, яку називають раціоналізмом або прагматизмом. Вони звинувачують нескорених у своїх стражданнях – адже могли ж не противитися, як і вони; і не люблять тієї частини тих, хто опирається – бо доки ті чинять опір, їм не дає спокою думка, що, можливо, опір усе ж таки можливий.
Менша частина колонії також не має відваги протистояти колонізації, бо боїться болю і страждання, але захоплюється тими, хто має відвагу чинити спротив. Вони підтримують їх, доки триває опір, пам’ятають про них після поразки опору, плекають пам’ять про тих, хто чинив спротив, ніколи не забувають того, що зробила метрополія, і ніколи не прощають. Цю частину колонії не терпить попередня (а неприязнь ця часто взаємна), бо жертва більше ненавидить не свого ката, а жертву, яка відреагували на ката інакше, ніж вона. Саме тому, намагаючись підкорити колонію, яка ще не була переможена, метрополія постійно відправляє в бій людей зі своїх уже підкорених колоній – сподіваючись, що переможені жертви будуть значно жорстокішими щодо жертв, які не здалися, і часто не помиляється.
Найменша частина колонії наважується чинити опір. Вона противиться з принципу – щоб не підкоритися законові великості й сили, і заради цього принципу готова пожертвувати навіть життям, але в глибині душі не вірить, що опір може закінчитися успіхом, вважає, що ефективний захист можливий лише за допомогою інших, значно більших сил. Потенційну боротьбу з метрополією вона сприймає як боротьбу слона з мухою, а не Давида з Голіафом. Тому хоч ця частина колонії готується до опору, вона не має наміру боротися так, щоб перемогти. Вона не вірить у перемогу – і саме тому інші мешканці колонії не хочуть до неї приєднуватися, бо вже не раз не вдалося ефективно протистояти, а пам’ятники тим, хто безуспішно чинив опір, закріплюють у свідомості мешканців колонії переконання, що протистояння метрополії спричинить лише величезні страждання, але неминуче завершиться поразкою.
Лише невелика частина колонії шукає способу насамперед підважити силу й перевагу метрополії, що випливають із її великості, і тому вірить в успіх можливого опору. Оскільки це зруйнувало б основні принципи функціонування метрополії, вона люто намагається придушити такий потенційний опір, відстежує всі спроби колонії вшанувати тих, хто вірив у такий опір, і ретельно очорнює їхню пам’ять.
Однак саме такий опір є єдиним способом, щоб колонія не була цілковито колонією – бо метрополія поважає тільки тих, хто їй противиться. Водночас це стає причиною того, щоб наступного разу докласти ще більших зусиль до колонізації. Обидва ці явища співіснують, бо метрополія водночас тішиться, що хтось наважився їй противитися, й обурюється, що хтось наважився їй противитися. Тому її реакція на опір – чи вона зупиниться, бо більше поважатиме, чи ще більше розгнівається й заатакує – є однаково ймовірною, п’ятдесят на п’ятдесят.
ВИНА І КАЯТТЯ
Метрополія ніколи не просить вибачення за заподіяну кривду (наприклад, за колонізацію). Тому навіть коли змушена визнати, що заподіяла шкоду (наприклад, колонізацією або неправильно припаркованим на подвір’ї автомобілем), метрополія та її мешканці в найліпшому разі визнають себе переможеними (тобто тихо відступають зі своєї колонії або забирають запаркований автомобіль), але ніколи не просять вибачення і не виявляють каяття, бо так поставили б під сумнів правоту метрополії, а це, своєю чергою, підважило б її могутність.
Колонія вчиться перепрошувати, але найбільшу трудність для неї становить проявляти каяття за зло, яке люди з колонії заподіяли одне одному, коли не мали вільної волі (під час колонізації колонії). Оскільки ніхто не просить вибачення за колонізацію колонії, то вибачатися непробаченим мешканцям колонії надто важко, і вони часто переходять до взаємних звинувачень на кшталт «як ти мені – так і я тобі», суть яких у тому, хто в колонії більше служив метрополії. Такі суперечки, що відвертають увагу від відповідальності метрополії, становлять більшість стосунків колонії з власним минулим.
ПОСТІЙНА ЗАГРОЗА І ПОСТІЙНА ВІЙНА
Намагаючись колонізувати будь-яку зі своїх колоній, метрополія безупинно веде війни. Якщо ж вона зрештою підкорить усі свої колонії, вони перестануть існувати, а метрополія стане метрополією нічого. Тому вона водночас прагне остаточно перемогти колонії, ніколи цього не досягаючи. Таким чином, метрополія безупинно відкрито загрожує, а водночас постійно це заперечує («хто вам тут погрожує, кому ви потрібні!»).
У такий спосіб колонія вже дуже давно живе в стані постійної тимчасовості. Колонія існує дуже довго, але завжди – тимчасово. У підсвідомості кожного мешканця колонії закорінене переконання, що відокремлення від метрополії є лише тимчасовим, і рано чи пізно колонія знову стане колонією метрополії. Це визначає творчість колонії, політику, планування, мрії про майбутнє – тут дуже рідко щось робиться раз і назавжди, бо навіщо робити щось вічне в цьому тимчасовому світі. Вічна тимчасовість у підсвідомості мешканця колонії безупинно залишає питання, як треба поводитися і вижити, коли метрополія знову прийде колонізувати. Прийде чи ні? Коли прийде? Що я маю зробити, коли прийде? Болісно чинити опір чи болісно підкоритися? Жити коштом сумління чи залишитися вірним ідеалам, але не жити? Чи вибір тут бінарний, чи цього разу буде якась третя можливість?
ВИЗВОЛЕННЯ
Колонія перестає бути колонією, коли перестає мислити й поводитися як колонія. Свобода колонії від колонії – це свобода метрополії від самої себе. Без обох немає імперії.
Імперія може не існувати.
Переклад Нікодема Щиґловського
04.11.2025