Наприкінці 1960-х Львів оговтувався після масових арештів творчої інтеліґенції. Майже водночас за ґратами опинились брати Горині, Чорновіл, Іван Гель, Осадчий та інші. Під час судилища під стінами суду в самому центрі Львова збирались сотні висловити свою незгоду з репресіями. Ліна Костенко, Калинці, Драч, Дзюба засипали підсудних квітами.
Минуло декілька років, і за кількасот метрів від цього ж суду, біля самого обкому партії, у закинутому саду старовинного монастиря зібралася група місцевих підлітків. Вони не здогадувались про недавні гучні події, їх ще мало цікавила політика чи висока культура. Вони просто слухали рок, носили трохи довше волосся, ніж їхні ровесники, і десь всередині відчували, що король голий, а радянська реальність – неостаточна.
Хлопці та дівчата, молодість яких припала на останні десятиліття СРСР, не могли знайти відповіді на свою внутрішню енергію у координатах тоталітаризму. Це покоління пило каву на Вірменці, а вечорами збиралося у Саду – послухати Beatles, Led Zeppelin чи Pink Floyd, обговорити книжки Солженіцина чи Селінджера. Вони творили свою альтернативну реальність – Республіку Святого Саду.
Дехто з них видав кілька книжок про Львів та став відомим гідом, хтось створив культовий рок-гурт, дехто очолив Національний музей, хтось став греко-католицьким протосинкелом, а дехто – і досі хіпує. Ілько Лемко, Ігор Кожан, Віталій Дуткевич, Алік Олісевич та Ігор Мельничук – кожен з них розповів про неформальний Львів своєї молодості з перспективи власного досвіду.
У Святому Саду, 1980 рік.
Ілько Лемко – справжнє ім’я – Ілля Семенов – нині доволі відома особистість у Львові. Видав декілька книг про історію міста і став впізнаваним гідом. А ще він відомий своїм минулим: у 1968-82 рр. саме він був президентом легендарної Республіки Святого Саду, а з 1975 очолював чи не перший справжній рок-гурт у місті – «Супер Вуйки».
«Це були, мабуть, найяскравіші роки мого життя. В кінці 60-х років у наш концтабір за залізною завісою починали пробиватися нові голоси із Заходу. Львів дуже близько до кордону, тому тут зловити «ворожу хвилю» і відчути нові віяння (передусім у музиці, що нас і цікавило) було значно простіше, ніж в інших частинах країни. Недарма Кузьма співав: «І ніби чудо польське радіо нам відкривало той незнаний світ». Очевидно, вітчизняне на це нездатне було.
Я в той час якраз закінчував школу; а це вік, коли, як ви знаєте, завжди тягне на подвиги. Можливо, мені просто пощастило з місцем проживання. Я виріс на Курковій (вул. Лисенка у Львові – ред.) – це приблизно посередині між площею Ринок та Високим Замком. Із подвір’я мого будинку, видершись на доволі високу стіну, потрапляєш у старий монастирський сад. Ще до війни там молилися монахи-кармеліти, але за совдепу монастир і церква, як і сад, пустували. І ми, місцеві пацани, облюбували собі це місце.
Спочатку це була типова місцева тусовка, куди сходились підлітки з довколишніх вулиць та учні двох сусідніх шкіл. Ми витягували метрові кабелі, тягнули електрику з квартир, і врубували на динаміки свою музику – "Бітлз", "Роллінґ Стоунз", "Лед Зеппелін". Згодом знайомі приводили знайомих, і так містом пішла чутка, що десь у самому центрі Львова є місцина, де можна подуріти, випити «чорнила», а головне – послухати справжню музику.
З цілого міста почали сходитися люди – з Сихова, Наукової, Левандівки. Тут не грало ролі ні соціальне, ні національне походження. Дідусь Бацили був активістом «Просвіти», а дядько воював в УПА. Натомість Святий, мій найближчий друг в ті часи, – чистий росіянин, ходив до російської школи, а його батько – совєтський прикордонник. Святий взагалі був у нас головний «тусовочний пацан», тому і люди казали: «ходімо до Святого в сад». І йшли: за своїми музичними смаками чи світоглядом.
Отак і виникло таке явище, як Святий Сад».
Ілько Лемко перед концертом гурту «Супер Вуйки» в Гурзуфі, 1979 р.
Бацила, згаданий Лемком, в 1973 р. ледь не став справжнім радянським дисидентом. Гурток юних студентів-істориків, назвавшись «Українськими патріотами», вирішив серед ночі обвішати місто листівками проти заборони владою Шевченківських вечорів та наступу на українську культуру. Конспірація, очевидно, не вдалась, бо вже на ранок Бацилу з його ліжка виймали КҐБісти. Але минулося: 10 днів на Лонцького (слідчий ізолятор КҐБ у Львові, зараз – музей-меморіал – ред.) і виключення з університету.
«Так, виключили. Довелось два роки відслужити, а потім поїхав поновлюватись до Ужгорода – у Львові вже не приймали. Були потім ще трохи проблеми з пошуком праці, ну але нічого – чогось у житті ніби добився» (сміється)
Зараз Бацила у Львові – поважна персона. Він відомий під своїм справжнім іменем, а про його «темне» неформальне минуле мало хто здогадується: Ігор Кожан очолює Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, найбільший мистецький музей країни.
«Це був цілком інший, вільний світ. Саме місце мало якусь свою магію. Я жив неподалік на Личаківській, і ходив на Підвальну до восьмої школи. Лемко був на два класи старшим за мене. Зразу за нашою школою – високий пагорб, а на ньому – старовинний закинутий монастир. Якщо стати на горбі перед монастирським храмом, то прямо відкривається вид на ціле середмістя.
Поряд з храмом – келії, а за ними – сад, оточений старим муром. І як сад був відгороджений від світу з чотирьох сторін, так і ми ховалися за ці мури від суворої дійсності – там, де закони соцреалізму не діють. Так і створили свою республіку – Республіку Святого Саду. Мали свої закони, уряд, і навіть символіку. Мали і свого Президента Лемка, мали і свого Святого, хоча тепер він до Америки виїхав.
Гостроти відчуттів додавало те, що прямо під нашим пагорбом, поряд зі школою стояла будівля обкому КПСС (нині – Львівська ОДА – ред.), і зі їхніх верхніх вікон Сад навіть трохи було видно. Тому не дивно, що нас не раз ганяла міліція – ми ж антирадянський елемент, слухали не таку музику. А бувало, що й ми їх ганяли. Правда, потім доводилось кілька тижнів не висуватися. Але загалом «мєнти», як ми їх називали, не дуже охоче йшли на такі завдання – може, розуміли, що насправді нічим загрозливим ми не є. Добре, що не довідалися нічого про Республіку, а то могли би ще статтю пришити.
Республіка виникла спонтанно, як забава – ми там могли вільно говорити про життя, про юнацькі мрії. Матеріалізувалось внутрішнє відчуття того, що людина має бути вільною. Ми не намагалися бути інакшими, крутішими. Ми просто вечорами намагалися зробити себе вільними. Нас цікавило, як реальність не співпадала з тим, що говорили в газетах чи радіо.
Мені, до прикладу, пощастило: мій дядько був знайомим з Крип’якевичем (Іван Крип’якевич – історик-академік, учень М. Грушевського) і, пам’ятаю, навіть мене колись брав на спільні прогулянки з паном професором. Тож я зразу знав трохи іншу версію історії, ніж у школі викладали. Але такі речі поза хату не виносились. Ми з дитинства бачили оцю двоїстість: одне – офіційне, те, що бачать всі, і інше – правдиве, те, що вдома».
На демонстрації пацифістів у Львові, 20 вересня 1987
Зовсім інший світ вдома бачив і Володимир Дуткевич. Колись у Саду його через начитаність його прозвали Доцентом. Тепер же він, відомий під іменем Віталій, є ієромонахом греко-католицької церкви, свого часу був синкелом Львівської архиєпархії у справах монашества.
При спогадах про юнацьке розбишацтво лише загадково усміхається: «Різне бувало: і смітники палили, і пусті слоїки (банки – ред.) до трамваїв прив’язували, так що ті тарахкотіли об бруківку на півміста, і навіть вулиці перегороджували величезними шинами від трактора. Рух транспорту тоді не був такий, як тепер, тож великої катастрофи це не робило», – виправдовується. – «Так що батяри ми були ще ті».
Будинок, в якому народився та виріс отець Віталій, також стоїть поряд із монастирським пагорбом – лише в іншій стороні, ніж обком. Ще до Другої світової в цьому і сусідньому будинках містилось Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) – установа, що понад століття тому під проводом Грушевського та Франка стала першою українською академією наук. Саме тому колись ці доми львів’яни називали «професорськими».
«Це було, мабуть, найбільш проукраїнське місце в цілому Союзі: в цих стінах жило багато ще старої української інтеліґенції. Найкраще я пам’ятаю дружину професора Сімовича (відомий філолог – ред.) та Ярославу Музику (знаменита художниця – ред.). Коли я був малий, вона якраз повернулась зі сталінських таборів, і я ходив до неї постійно колядувати. Я вже потім дізнався, що в цьому ж помешканні вона колись за дорученням Шухевича організувала переговори про перемир’я між УПА і керівництвом НКВД. Тоді про таке, звичайно ж, не говорилося.
До Саду я потрапив ще дитиною: ми просто любили там бавитись, особливо у футбол. Пам’ятаю, в 60-их роках по Радіо Свобода транслювали різну популярну музику. У суботу розповідали про найновіші рок-групи Америки. Цензура музичних передач не глушила. Ми залюбки слухали цю музику, слідкували за передачами, переписували платівки, влаштовували спільні прослуховування. Це все також змінювало молодь.
У Саду були різні люди, цілий вінегрет: і українці, і росіяни, і євреї. Але зіткнувшись з нами, ті, що прийшли з радянських сімей, усвідомлювали, наскільки дійсність була далека від того, що говорила офіційна ідеологія. І Лемко, і Мардаков – їхні батьки були, як у Львові казали, homo sovieticus. Сам Святий закінчив російську школу і спочатку був дуже прорадянськи налаштованою людиною. Але ці стіни, атмосфера, спілкування – вони змінювали російськомовних, і ті переходили на проукраїнські позиції. Розумієте, в ті часи післявоєнні події ще були живі у пам'яті, бо ще жили свідки. Тому хто справді хотів довідатися правду – у Львові міг зробити це без проблем.
Згодом ми прийняли рішення, і всі почали розмовляти принципово українською мовою. Ми з Лемком навіть придумали невеличкий штраф за десь випадково зронене російське слово. Це не було якесь русофобство, просто була мета навчитись розмовляти чистою мовою.
Вже в середині 70-х я зробив свій життєвий вибір, і пішов до підпільної семінарії. Через кілька років став таємним священиком. В ті часи за таке не судили, але коли органи мене розкрили, то з роботи, звичайно ж, вигнали: працював вантажником. Та і на Сад часу вже бракувало.
Я довго не розкривався їм. Вони знали мої національні погляди, знали, що я віруючий греко-католик, але не більше. Хоча ті люди не були виховані в релігійній традиції, але вони не мали до неї жодного ворожого ставлення, а радше навпаки – розуміння. Пам’ятаю, якось Лемко зайшов до мене в гості, а мама якраз слухала Радіо Ватикан. І він абсолютно нормально це сприйняв. Він розумів, що на цих землях було раніше, і що з тим сталося. Розумів, що церква продовжує існувати підпільно.
Хоча Сад і був де-факто нелегальним неформальним угрупуванням, але це було більше на рівні забави. З дисидентами, наприклад, жодних зв’язків ми, звичайно ж, не мали: це було інше покоління і інший рівень. Моєю сусідкою була тітка Ірини Калинець, тому я майже одразу мав на руках перекопійовану «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби. Але в Саду її не знали. Якби хтось попросив роздобути якусь літературу, я б, звичайно, допоміг. Але сам поширювати самвидав не наважувався; думаю, вони були ще не готові.
Їхній протест виражався в джинсах, довгих зачісках та неформатній музиці».
Хуан-Карлос Коцюмбас
Потяг до неформатної музики мусив рано чи пізно дати плоди. Ідею виношували уже давно, і врешті, в 1975 році у Святому Саду виник власний рок-гурт. «Супер Вуйки» складалися повністю із «садівських пацанів»: Лемко як фронтмен та соло-гітарист, Святий на ритм-гітарі, Казік – бас, а вокалістом та ударником гурту став українець-репатріант із Аргентини Хуан-Карлос Коцюмбас.
«Ми роками у Саду бавилися гітарами, вчили різні партії, соляки із улюблених хітів – для себе, для задоволення. Але з часом вирішили, що пора з тим щось ґрандіозніше робити.
Із появою «Супер Вуйків» все те, що роками накопичувалось у нас в Саду, нарешті вийшло на люди. Молодь шукала чогось зовсім нового, не сіренького, і, мабуть, ми попали у цю течію.
Для мене вся ота радянська псевдо-рок музика – пустий звук. Ми ж хотіли грати справжній рок, тому починали з того, що копіювали нотка в нотку західні хіти. А вже потім почали навіть щось своє писати».
Виступали «Вуйки» переважно у різних клубах на передмістях Львова, а згодом перенеслися і до шкільних спортзалів. Аби неформалів впустили до радянської школи, часом доводилось одягати краватки, ховати свої патли за комір маринарки та представлятися якимось черговим ВІА.
«Мабуть, наша фішка полягала в тому, що народ мав нагоду вживу почути всі свої улюблені речі, які досі він чув лише на бобінах, і то їх не так просто було роздобути. Уявіть собі – Rainbow, Deep Purple, Led Zeppelin «вживу». Ще й з латиноамериканським вокалом Карлоса! В нього такий голосище був!
Він цього всього зносило дах публіці, а від неї дах вже зносило і нам. Залишалось лише надіятися, що школа, в якій виступали, перенесе оцей шквал драйву і нас не вижене наряд міліції. Хоча і таке бувало».
Про «Супер Вуйків», та й Сад загалом, чомусь усталився стереотип, що ми всі були хіпі. Довгі патли, потерті джинси та Beatles – не остаточна ознака хіпарів; ніхто із Вуйків до них себе не зараховував. Насправді так збіглося, що саме в цей момент, коли ми починали свої «гастролі» Львовом, у Саду появились перші «діти квітів».
Алік Олісевич, 1979 р., біля Домініканів.
Освітлювач із Оперного театру, вже сивий, але досі довговолосий Алік (Олег) Олісевич хіпує і далі. Він видав вже кілька альманахів про хіпі-рух і вважається одним з перших і найвідоміших хіпі у Львові. Саме Алік – чи не єдиний із Саду, хто таки мав зв’язки зі справжніми дисидентами.
«У 1987 ми на День міста – а тоді він в пам’ять про «воссоєдінєніє» відбувався у вересні – провели публічну акцію: ходили кілька годин по місту із пацифістськими транспарантами. Кілька разів мєнти пробували у нас ті плакати відібрати, але ніби все обійшлося. Проте, тоді ми звернули на себе увагу і нами зацікавилися серйозні люди, при чому з обох сторін. Пам’ятаю, їду якось на ровері до Чорновола додому, а за мною слідом авто – слідкували. Я думав: хоч би підвезли, свині».
Його часто можна зустріти у «Вірменці». Саме тут зародилася ідея цієї однієї з перших публічних акцій у перебудовному Львові. Культова кав'ярня у старовинному кварталі поруч із Ринком відкрилася ще у 1979 році, і фактично з першого дня Олісевич став її постійним відвідувачем, а згодом і живою історією. Він пригадав, куди ходили у Львові у 80-ті:
««Нектар» на Саксаганського, «Кентавр» чи «Старий Лев» на Ринку, «Бристоль», «Інтурист»: багато було місць, де можна було випити доброї кави. Десь можна було посидіти, десь, як казали, «на стойонцо». Каву робили з автоматів, але тоді вона була набагато ліпша за ту, що нині всюди подають.
І раптом появилося одне місце, де каву варили у турці на піску. Це було щось зовсім інакше – оця кав’ярня на Вірменській. Одразу після відкриття, особливо у сонячні дні, людей бувало так багато, що вони виходили із кавою на вулицю та сідали на бордюри, грали на гітарах, лишали горнята прямо на бруці...»
У «Вірменці» на каву збиралися різні категорії людей, але з часом сформувалося певне творче середовище: художники із сусідньої Академії мистецтв та хіпі.
«Я якраз працював у той час натурником у Академії, а це за два будинки від Вірменки. І з роботи ми часто сюди вибігали на філіжанку. А з часом і хлопці з Саду почали підтягуватись. Отак два мої світи – художній і хіповий – поєдналися у цих стінах.
Звичайно, річ була не лише у зовнішніх атрибутах. Як сказав колись Олесь Старовойт: Вірменка – то дискусійний клуб. У цьому й була небезпека. Обговорювали різні книжки: Солженіцина, Булгакова, Селінджера, Воннеґута... Ми вважали, що світ треба змінювати на краще, і це була очевидна антирадянщина».
Рейди, обшуки та облави були звичною процедурою тих часів. А ще – заслані інформатори, яких набирали зі студентів.
«У «Вірменці» в стіні зліва є двері у під'їзд, і пані Лариса, як помічала автозак, одразу казала: «Алік, приїхали мєнти, давайте швидко ховайтесь!» І от вони заходять, а кав'ярня порожня, лиш чашки стоять на столах, а ми всі за стіною.
Хіпі – це була нова проблема для спецслужб. Після першої нашої акції ми зв'язались з московськими хіпі з правозахисної «Групи Довіра» і почали співпрацювати. Навіть зробили щось на кшталт їхньої львівської філії. Та й це не перший раз ми скоординовувались».
Вірменка 1980-х.
Ще у 1976 році у Саду «Супер Вуйки» влаштували перший «всесоюзний сейшн».
«Алік мав зв’язки з іншими «системними» хіпарями – так вони себе називали – з Прибалтики, Москви, Пітєра, Орла, – згадує Лемко. – Розказав їм, що у Львові є такий крутий бенд і було би круто якось разом зібратися їх послухати. В результаті ми зробили справжній Львівський Вудсток. Уявіть собі: під самим носом у обкому, перед його верхніми вікнами, більше сотні патлатих балдіють під хард-рок. Так що саме хіпі вивели нас, якщо так можна сказати, на «міжнародний рівень» – сміється.
«Насправді, жодної глобальної мети ми не мали. Єдине, чого ми тоді хотіли – просто цікаво жити. І воно все робилось саме, природно. Мені тяжко казати, чи дали «Вуйки» якісь плоди для майбутнього – це не нам вирішувати. Хоча, щодо музики: пам’ятаю, що Кузя стояв біля сцени на концертах із роззявленим ротом! Можливо, ми й мали якийсь вплив на їхню майбутню творчість».
Вже в кінці 80-х Кузя очолив знаменитих «Братів Гадюкіних» – мабуть, перший український рок-гурт, що із андерґраунду вийшов на велику сцену. Часто кажуть, що смаки Кузьмінського формувались у середовищі Саду та Вірменки. Його колега Ігор Мельничук, знаний у музичних колах як Ковбаса, клавішник та басист гурту, колись член ради Львівського рок-клубу, за своїм віком до Саду потрапити не встиг. На початку 80-х тусовка занепала через «пристаркуватість» її ядра (Лемкові та Святому було вже по 30 років) та, як це часом буває, через зловживання наркотиками.
«Львів – це був Вавилон, де всі говорять на одній мові. Тому ми там і творили, бо мовних чи національних бар'єрів не існувало, то було «в западло». І насправді не було жодного відчуття, наче ми «під землею». Ніхто не думав, що умисно йде проти системи. Нормальні книжки ходили по руках у вигляді самвидаву. Класика продавалась у магазинах, але там треба було мати «кінці». Коротше – хто шукає, той знайде. Фільми – повністю з Польщі. У кожного стояло вдома по дві антени: метри і дециметри. Стирчали з вікон, як руки благаючих про допомогу. Це все було природно, ніби дихати. Навпаки, здавалось, що у мене є крила, і стане сил долетіти куди завгодно. Серед іншого, грати рок на площах. Що згодом, власне, і сталось.
Тоді я чув про «Супер Вуйків», але, признаюсь, ніколи не бачив їх наживо. Ще замалий був в той час, мама не пускала – сміється. – Але для мене це був міф – у Львові є круті пацани, які о****но грають рок. «Вуйки» зіграли свою велику роль – міфотворчу: вони давали крихту надії, що в «СеРуСеРу» можна грати рок.
У 80-х я вже тусувався з хіпі. Добре пам’ятаю Аліка: русі коси до пояса – великий прищ на дупі комуняк. На щастя, нас так не «плющили», як попередні покоління. Система «совка» потроху конала. Правда, ми того ще не знали.
Пам'ятаю, «загріб» якось нас комсомольський патруль, за довгі патли. Показали документи, провели до свого штабу біля музею Леніна; нас було десь четверо. Сидимо. І тут якийсь скурвий син з них цитує Маяковського – типу нас завстидати. А я люблю Маяковського, аж зло взяло. Пригадав собі Єсеніна – вони ж його “уважали”. Встав, декламую:
Я нарочно иду нечёсанным,
С головой, как керосиновая лампа, на плечах
Ваших душ безлиственную осень
Мне нравится в потёмках освещать…
Замовкли, курви. Задумались. Злі. І… відпустили. Правда, акуратно записали до свого зошита: хто, де жию, інститут. Страшно не було. Реальність у всіх була одна. Просто ми дивились на неї під іншим кутом».
Сергій Кузьмінський, «Брати Гадюкіни» з друзями, середина 1980-х.
Замість висновку
Святого Саду, мабуть, не було би, якби не збіг кількох обставин.
Перш за все, час. «The times, they are a-changin’» – написав у 1963 Боб Ділан, відчуваючи майбутню зміну епох. У Європі та Америці виросло перше повоєнне покоління. Молодь більше не хотіла жити за старими правилами та парадигмами. Вона виходила на протести проти В’єтнамської війни, студенти підіймали революцію у Парижі, а десятки тисяч довговолосих пацифістів з’їжджалися на «Літо любові» до Сан-Франциско.
Мир, любов та свобода стали головними ідеалами того часу, і це яскраво виразилось, перш за все, у музиці. «Imagine all the people living life in peace» – власне, музика Beatles і стала головним саундтреком початку нової епохи на Заході, яку історики культури згодом назвуть часами постмодерну.
Попри тотальну залізну завісу, західні голоси долунали і до Радянського Союзу. У нашій частині світу якраз закінчувався період відлиги – десятиліття хрущовської лібералізації, головним наслідком якої часто називають появу покоління шістдесятників. Митці, літератори та інтелектуали почали формувати нове середовище, альтернативне до соцреалізму, а після брежнєвських погромів воно – вельми нечисленне – стало фактично опозиційним до режиму. І саме в цей момент у Львові з’являється нове, зовсім інше середовище.
Друга обставина, що вплинула на появу Святого Саду, – місце. Хіба випадково могло так скластися, що закинута місцина, де почала збиратися неформальна молодь, була розташована під самою будівлею обкому, у самому центрі міста. Міста прикордонного, на околиці Союзу; міста, де слухати «ворожі радіостанції» чи читати польські журнали було ледь не правилом етикету. Міста, що одвічно було вузлом різних культур, де у старих кам’яницях зустрічались вчорашні галицькі селяни, залишки старої довоєнної інтеліґенції, новоприбулі партійні чиновники та прості робітники чи то зі сходу України, чи то взагалі – росіяни.
І якщо батьки часто воліли триматись осторонь одне від одного, то їхні діти переважно не мали іншого вибору, як грати у м’яча разом зі своїми ровесниками-сусідами. Старе місто, у серцевині якого і розташований монастирський сад, стало тиглем для різних мов та виховань. Таким місцем зустрічі різних світів, де формувалась своя, нова культура, і був Святий Сад.
Туди сходилися під вечір. Щоб пізнати іншого, щоб розділити юнацьке життя, щоб переступити обмеження програми партії чи постанов КПРС; щоб пізнати себе поза рамками радянського побуту. У часи, коли чи не єдиним доступним вибором для радянського громадянина був вибір черги, у яку ставати, у міській культурі Львова витворилося середовище, де єднала не мова і не історія, а насамперед культура спілкування, основою якої була повага до іншого.
Молоді неформали, об’єднані спільними смаками у музиці та літературі, ніколи не ставили собі за мету жодних глобальних змін – лише власний розвиток та культурний обмін. Але їм вдалося створили нову альтернативу: поруч із номенклатурою, лояльними до режиму громадянами та нонконформістами-дисидентами вони стали «третім виміром» радянського Львова. Найменш заідеологізованим, і від того – найбільш романтичним. Вони дали зрозуміти, що «у Союзі можна грати рок». І навіть – українською.
Фото: з приватного архіву Аліка Олісевича
12.11.2016