В. Островський

 

І.

 

Відомо, що Холмщину, добре знану Галичині й східнім українським землям до 70-80 років минулого століття, наново "відкрито"після першої світової війни цього століття — після 1917—18 років. Відкрито її низкою статтей у часописах та поезіями й белетристикою (авторів-холмщан), що зявлялися друком у періодичних виданнях та окремими публікаціями1).

 

Проте, не все ще, необхідне для належного знання Холмщини, рокрито й сказано. Особливо маловідомий звязок Холмської землі із східніми українськими землями.

 

Буг, проголошений постановою віденьського конґресу, політично-адміністраційним кордоном між Конґресівкою й Волиню та Поліссям, став і для чужинців, а навіть і українців, які мало знали про Холмщину, межею між холмською землею і рештою українських земель. У дійсності від самого світанку icтopiї Буг ніколи не був кордоном між поодинокими нашими землями. Навпаки, Буг лучив українців того самого погодження, що осіли обабіч його й творили одно племя бужан (дулібів).

 

Назви "Холмщина", "Холмська земля'', чи "Холмська Русь" — новішого походження. Стара назва Холмщини — Волинь2), яка тягнулась зза Буга (зі сходу) аж до Висли. Столиця стародавньої волинської землі — місто Волинь — знаходилося саме в теперішній Холмщинї. Тут же бaчимо й столицю Данилової Галицько-Волинської держави — м. Холм. Не мoгли б аж дві столиці двох волинських держав знаходитися в Холмщині, як би Холмщина в їхніх часах не називалася Волинню.

 

ІІ.

 

Холмщина, невіддільна західня частина Волині, землі українського племені обабіч Буга, від самого світанку історії була в тісному звязку з Києвом. Про це кажуть нам різні історичні документи й перекази, а саме:

 

В торговельному договорі між греками й князем київським Ігорем, говориться про бужан (дулібів) як учасників Ігоревого походу на Грецію, що, між іншими дружинниками зобовязалися виконувати цей договір присягою "на одного Бога" (були вже христіянами) в той час, як кияни присягали "на своїх богів" (були ще поганами).

 

Київські князі вважали Холмщину свою землею, ревно обороняли свої права на неї; і коли поляки бувало, наїжджали на неї, збройно відпирали їх. Отак великий київський князь Володимир відібрав холмську землю від поляків у 981 р. й, по думці деяких учених, мечем позначив кордон її по Сяні й по Bислі3). Таксамо й Ярослав Мудрий був змушений іти війною на поляків, щоб відібрати Холмщину, загарбану Болеславом Хоробрим (після його смерти). Зчерги ролю оборонців Холмської землі перебрали на себе галицько-волинські князі: Роман (війна 1205 р.) й Давида (відібрання люблинської землі з 1242 р.)4). За панування Данила Холм і Київ помінялася на короткий час своїми родами: Київ залежав від Холма. Посвоячений з українськими князями Любарт, сидячи в східній Волині (в Луцьку), оголошує свої права до Холмщини й відбирає її збройно (Холм, Люблин і інші городи).

 

Минали сотні років польського панування на Холмщині, але Київ не забував про неї, як про українську землю. Богдан Хмельницький твердо заявляє й підкреслює своїм "бердишем"5), що Холмська земля українська (1648 р.), а в 1654 р. приходить сюди з тією самою метою Д. Виговський разом з московськими вояками під проводом П. Потьомкіна.

 

Українці не могла мати впливу на віденський конгрес 1815 р., рішенням якого Холмську землю втиснуто у склад Конґресівки. Але східня Україна й після цього не забувала про те, що Холмщина — частина України; не забули про це й холмщани. Вони спричинилися до того, що, поперше, Холмську землю (з т. зв. Підляшшям) у 1913—1915 рр. виділена в окрему холмську ґубернію та прилучено до решти України, і, подруге, що в 1918 р. її включено (берестейським договором) у склад Української Народньої Республики з наміченням її західного кордону (по лінії Вепра з продовженням на північ і з закрутом у бік Висли на півдні).

 

ІІІ.

 

Про тісний звязок Холмщини з українським Сходом, крім національно-політичних моментів, свідчать і релігійно-культурні взаємини.

 

Володимир Великий віддав Холмщину синові Всеволодові з такими самими вказівками, як і іншим синам, про що каже літописець: "Посла с ними священики, заповідуючи синам своїм, да кождо вo області своїй повеліваєм учити й хрестити люде, і церкви ставити, єже і бысть". Народній переказ, записаний холмським уніятським єпископом Яковом Сушею, додає, що те саме робив перед цим і сам Володимир: збудував церкву в Холмі на честь Пресвятої Богородиці й подарував Холмщині образ Божої Матері, знаний як чудотворний.

 

Про спільне життя Холмщини зі Сходом говорить і запис Ніконівського літопису про те, що в перенесенні мощів святих братів Бориса й Гліба із старої до нової церкви в Вишгороді (біля Києва) в 1072 р. брав участь і холмський єпископ Іван.

 

Про спільне життя обох частин Волині правобужної з лівобужною (Холмщиною) кажуть нам такі факти. По зруйнуванні Хольмщини Болеславом Смілим у 1073 р. холмська єпархія приєднується до Володимирської. В 1137 р. вона знову усамостійнюється з катедрою в Угровську, звідкіля переносить її в 1223 р. знову в Холм. На початку XIX стол. холмська епархія знову короткий час належить до Володимирської єпархії. Наскільки Холм у свому звязку з Києвом і східною Україною іноді посувавсь дуже далеко в церковно-культурному житті, каже нам такий факт. Данило Романович своєю владою підвищив єпископа Кирила до митрополита України (бо татарська навала перервала звязок з Грецією).

 

За історичної Польщі звязок холмської єпархії з Києвом не переривався, а тим самим і культурні взаємини. Ось один із прикладів, який одночасно свідчить і про силу українства6) в Люблинській землі та в самому Люблині. Про освячення митропол. Петром Могилою в 1633 р. нової церкви в Люблині зберігся текст такого запису: "...освятися благодатію Всесвятого і Животворящаго Духа ясне превелебним і преосвященны отцем і господином Пером Могилою, православним архиепіскопом киевским, галицким і вся Руси, екзархом Cвятаго апоcтoльского орона7) константинопольского".

 

ІV.

 

Скількість як політично-національного і церковно-культурного життя Холмщини із східно-українськими землями виявилося також у мові, піснях, звичаях, зокрема — в чинах української шляхти Холмщини та східніх українських земель.

 

Сьогоднішні холмщани говорять говіркою, спільною з українцями сьогоднішньої Волині й південного Полісся та близькою до дальших східніх говірок. Холмщина дала багато власних, незнаних на інших землях народних пісень, зате значна більшість її колядок та інших релігійно-народніх пісень — спільна зі східніми землями. Те саме можна сказати й про інші побутові особливості життя холмщан.

 

Але про цю спільність духового життя та відбивання його в зовнішніх виявах особливо багато говорить історія української шляхти по цей і по той бік Буга. Ця сторінка історії західної української шляхти заслуговує на глибше дослідження. Згадаємо лише, що положення української шляхти в Холмщині, яка підпала під владу "корони", вже в часах Казимира В. (ХІV cт.), було значно важче, ніж шляхти Волині й Полісся та решти східніх українських земель, які були підпорядковані "короні" тільки постановою люблинської унії (XIV стол.) За ці два століття деяка частина холмської української шляхти зденаціоналізувалася. Але ті українські шляхтичі, що зберегли вірність українству, жили одним духом та одніми ідеями та надіями з шляхтою на схід від Буга, однаково боролися за свої шляхоцькі права, за рідну українську церкву та за душу нижчих станів — міщанства й селянства.

 

Зразком невгнутости холмського шляхоцтва був шляхтич Крупа (с. Крупа, красностав. пов.), який, замкнувшись у свому деревяному замочку, не визнав над собою влади Ягайла й довго збройно противився йому, поки його не зламала переважаюча сила короля. Речниками оцієї нeґації сусідської влади над собою була ціла низка незламаних холмських шляхтичів XV, XVI й XVІІ століть: Гвоздів (біля Грубешева), Єловецьких (біля Холма) й інших, які виявили ще велику активність у моменті визвольної акції в Холмщині Богдана Хмельницького в 1648 р.

 

До скількості настроїв, наставлення й чинів української шляхти Холмщини й східніх земель спричинилося, крім спільної віри, ще й (як бачимо з різних актів) посвоячення; наших шляхтичів обабіч Буга і спільнота інтересів (мали там і тут земельні маєтки). Родинні й маєткові звязки уможливлювали холмським шляхтичам підтримувати з східною українською шляхтою духові звязки, зацікавлювати їх тяжким положенням української церкви в Холмщині та одержувати від них матеріяльну й моральну підтримку для загально-української справи в Холмській землі.

 

Отак на важкі переживання Холмщини в XVІ. ст. гаряче відгукувалися найчільніші й найславніші шляхецькі роди Волині, Полісся, Київщини. Одним із доказів цього є склад членів Люблинського Церковного Братства, заснованого в 1601 р. Серед них бачимо представників князів Остріжських, Корецьких, Друцьких, Горських, Друцьких-Любецьких, Чарторийських, Четвертинських, Сангушків-Корецьких і інш.

 

Коли ж згідно з постановами Віденського договору (1815 р.), Холмська земля відійшла до Росії (хоч і в складі Конґресівки), це зацікавлення нею в ХІХ ст. з боку нашого Сходу все зростає. Дехто йде сюди, щоб працювати для неї в тій чи іншій ділянці. Дехто приїжджає, щоб ознайомитися з холмською українською дійсністю. І дехто вписав своє імя в історію Холмської землі.

 

До цих українців Сходу належать: 1) Т. Лебединцев, начальник шкільної дирекції, 2) С. Грушевський, дир. холмської учительської семінарії, батько історика М. Грушевського, 3) М. Грушевський, історик, 4) О. Шрамченко, етнограф, 5) Тремко, шкільний інспектор, 6) О. Скоропис-Йолтухoвcький, холмський губерн. комісар, опісля староста, 7) Українська делеґація на мировій конференції у Бересті в 1918 р., постановою якої Холмщину включено в склад української держави — Ол. Севрюк, М. Левицький і М. Любинський, 8) члени Союзу Визволення України, що особливу працю присвятили Холмщині, 9) Українські Січові Стрільці, синьожупанники, що працювали в Холмщині (в півн. її частині) й т. д.

 

Зокрема в 70—80 і пізніших роках цікавилися Холмщиною українські письменники: П. Куліш, який робив заходи, щоб учителювати в Холмі, O. Пчілка-Косачева, що приїжджала в Холмщину з метою знайомлення з нею; Нечуй-Левицький (був у Білі); О. Стороженко (осів на межі Холмської землі, в Бересті) й інші. Врешті по катастрофі 1920 р. й після занепаду Польщі в 1939 р. багато українців зі східно-українських земель, згадавши про Холмську землю, осіли в ній на деякий час.

 

VI.

 

Про відвічний звязок Холмської землі з рештою українських земель каже назва її "Україна", що її вжив літописець і повторяли навіть російські історики та зросійщені українці, як Теодорович (опис церков і манастирів Волині), прот. Ол. Будилович ("Историческій очерк Милеевской св. Параскевіевской церкви), Ф. Кораллов і ін.

 

В Іпатієвому літописі під роком 1213 сказано саме так: "Даніилу же возвратившуся к домови, и чха с вратом и прія Берестей, и Угровскъ, и Верещинъ, Столпье, Комовъ й всю Украину".

 

1) Дещо видав про Холмщину С.В.У. (1916-1917 рр.).

2) Арабський письменник Масуді каже про державу Велиняна (чи Волиняна) з містом тієї-ж назви (в VI чи VIII в. пор. Хр.), Длуґош, Шафарик і московські історики стверджують, що це була держава Волинь зі столицею Волиню в сьогоднішній Грубешівщині, де м. Городок. Держава Данила має назву Галицько-Волинська, бо землі обабіч Буга називалися Волиню.

3) В деяких місцях Волинь переходила за Вислу. Біля старого Судомира й Зазихоста є село й залізна стація Двікози (а не Двєкози).

4) Люблин старе українське місто. "Еnсуkl. Pawzechna" (1875 р.).

5) Славнозвісний бердиш Б. Хмельницького, залишений у Заміст. братстві зі спеціяльним написом "Симъ бердышемъ заграю"...

6) Ігруськ, холм. пов.

7) трону, престолу.

 

[Краківські вісті]

19.01.1943