Понад 90 років вона свідчила своїм життям любов до Бога й України. Так стрияни згадують Оксану Бандеру, доньку греко-католицького священика з Угринова, сестру провідника ОУН. Її вирвали з рідної землі молодою дівчиною, а до Стрия вона повернулася літньою жінкою без сім’ї, без роботи, без даху над головою. Та для міста вона стала живим свідком історії, прикладом мужності та терпеливості. 22 грудня відзначають 100-ліття з дня народження Оксани Бандери.
«Мені поталанило бачити Оксану Бандеру перший раз у 1989 році, коли церква виходила з підпілля і розвалювався Радянський Союз. Тоді ми, молоді люди, збиралися на мітинги під [Українською – Z] Гельсінською спілкою або Товариством імені Тараса Шевченка у Львові. Пам’ятника Шевченкові ще не було, хіба плита, а на ній люди написали: «Тут стоятиме пам’ятник Т.Г.Шевченку». Ми там мітингували день і ніч. Я тоді вже був одруженим, мав дитинку, але працював неподалік Львова на газопроводі. У підпільній семінарії вчився ще швидше, але одружився, і мені сказали, що «ти висвячуватися не будеш, бо можуть чинити тиск на священика через сім’ю». Та я завжди практикував молитви, настанови підпільних священиків, – розповідає Z духівник Оксани Бандери, парох церкви Всіх Святих Українського Народу отець Іван Барабаш. – І була цікава подія: люди приносили партійні квитки і біля того каменю, де мав стояти Шевченко, їх здавали і відрікалися партійного членства. Я зі собою завжди носив фотоапарат… Чомусь так сталося, що того дня тільки я мав фотоапарат – і привезли Оксану Бандеру. Там я її перший раз побачив. Така зморщена жіночка стоїть, і кажуть мені: «То Оксана Бандера». Я тоді все познимкував. Це була пам’ятка для мене дуже потужна. Я й подумати не міг, що через півроку стану священиком, служитиму в Стрию, і Оксана Бандера зі сестрою приходитимуть в капличку Святого Йосафата, де я відправлятиму Служби Божі», – згадує о. Барабаш.
о. Іван Барабаш
5 серпня 1989 року – день, коли майже півстолітню бранку сибірських степів потяг привіз до Львова. Тут її зустріли учасники демократичного руху. Відтоді Оксана Бандера не раз братиме участь у громадських і політичних заходах, особливо в Стрию. Вона знала, як коротко і влучно сказати, а більше, ніж слова, промовляв її життєвий приклад, – згадують очевидці.
Доля Оксани Бандери від початку не була легкою: вона осиротіла чотирьохрічною дитиною. Батько – отець Андрій Бандера, закатований у київській Лук’янівці, залишився після смерті дружини з сімома дітьми, тому їх виховували родичі. Оксана майже десять років жила у рідної тітки в селі Кобиловолоки на Тернопіллі. Тут закінчила початкову школу, і 13-літньою дівчиною повернулася до батька, який вже перейшов служити з Угринова (нині Івано-Франківська область) у Волю-Задеревацьку на Стрийщині. Продовжила навчання у Стрийській гімназії, і знову жила не вдома, а у Стрию – в баби й діда (нині тут музей-садиба родини Бандер). Вчилася дуже добре, але вищу освіту здобути не могла – прізвище не дозволяло. Щоби якось заробляти на життя, пішла на курси бухгалтера, а потім, задля дрібного підробітку, закінчила ще курси крою та шиття. Згодом жартувала, що бодай це їй придалося в Сибіру.
У період «перших совітів» трохи вчителювала на Станиславщині – у селі Тростянці Долинського району. Тут у травні 1941 році її заарештували разом із батьком і сестрою Мартою як рідню провідника ОУН. «Якось Оксана розповіла мені, як вони збиралися на Сибір, – провадить о. Іван. – Прийшли солдати на чолі з командиром і попередили, що мають 5-10 хвилин, бо вже чекає підвода. Отець Андрій скомандував: беріть найнеобхідніше, і не забудьте кожна свою вервицю і молитовник. Коли Оксана хотіла вхопити зі стола ту книжечку, командир взяв її за руку і сказав: «Облиш, це тобі не знадобиться!». Вони вже їхали на возі, коли той самий командир непомітно впхнув їй у руки молитовник, і сказав вже інше: «Сховай, дитино, воно тобі ще дуже потрібне». Так та книжка з молитвами пройшла разом з Оксаною Бандерою 48 років таборів і повернулася на Батьківщину. Вона до смерті з нею не розлучалася. Коли не прийду, вона сидить на ліжку і молиться. Я її вмовив, аби не заповідала покласти собі молитовник у труну, а залишити для музею».
Засудили Оксану Бандеру на 20 років позбавлення волі в таборах ГУЛАГу та довічне поселення в Сибіру. Московська тюрма в районі Лефортово. Їх з Мартою посадили в камери-одиночки. Біля камер встановили гучномовці, з яких йшов лемент мордованих людей. Якось сестрам дозволили побачення: Марті, Оксані та Володимирі (останню заарештували ще раніше). Оксана на побаченні втратила свідомість. Вже на волі вона розповідала, що часто в нестерпні хвилини мук у тюрмі чи на Сибірі заплющувала очі і бачила картину: в Тростянці біля ошатної церковці розкинувся величний сад, яблуні вгиналися від достиглих яблук. Їхній тато любив цю місцину. Він часто пригощав сусідську дітвору яблуками та черешнями…
Оксані Бандері було 24, коли вона стала в’язнем ҐУЛАГу, а повернулася майже через півстоліття. «Вона мені розказала такий цікавий момент: рік був, може, 1952-й. Забрали їх з тюрми, поселили в дорогому готелі, обіцяють їм двокімнатні квартири в столиці… Єдине, що вони мали за це зробити: звернутися по радіо до членів УПА, мовляв, хлопці, марна ваша справа, бо Україна неможлива. Сестри Бандери сказали: «Ніколи цього не зробимо, бо Україна мусить бути вільною державою». Над ними тоді дуже познущалися і відвезли в Сибір гарувати на лісоповалі. Оксана відбула 48 років заслання. Це, напевно, найбільший політв’язень з усіх, кого я знаю», – каже отець Іван Барабаш.
З експозиції садиби-музею родини Бандер у Стрию
У 1960-му сестри Бандери отримали паспорти і могли вертатися додому, але Марта важко захворіла, і Оксана залишилася з нею в Красноярську. Коли ж сестра одужала, повертатися знову заборонили. Так і спочила у Красноярському краю Марта Бандера, і лише в 1990 році її останки перевезли в Україну й поховали в Старому Угриневі.
На світлинах з експозиції музею-садиби родини Бандер – сестри Оксана та Володимира
Після повернення у 1989 році Оксана Бандера не мала нічого, крім підірваного здоров’я. Володимира взяла сестру до себе, в село Козаківці біля Болехова, де жила її донька Мирослава.
Володимира Бандера
До слова, Володимира Бандера також мала мученицьке життя: її разом з чоловіком, греко-католицьким священиком Теодором Давидюком, вивезли на Сибір, позбавивши права виховувати шістьох дітей.
«Гірське село Козаківка… Пригадую, як відкриваються двері, заходить вуйко, Зеновій Давидяк [син Володимири – О.Ю.], а за ним дрібненька жіночка. Ми питаємо в мами: «Чи то наша тета Оксана приїхала з Сибіру?». А вона каже: «Так, то я. Чи приймете, бо я вже не маю куди йти?» – згадує внучка Володимири, директор музею Степана Бандери у Волі-Задеревацькій Оксана Піжик.
Володимира Бандера
«Я завжди плакала, слухаючи вечорами її історію поневірянь, – продовжує родичка Оксани Бандери. – Я спершу не могла зрозуміти, як вона це витримала: викопати за день десять сотих картоплі, прокладати колії, виконувати понадлюдську норму на токарських станках. Та робота чоловікам не була під силу. Ще й ламали психологічно: як тільки вони собі посадили біля бараків якусь там картопельку чи грядку, їх тут же зривали з одного місця і перевозили на інше, не даючи мати бодай щось за душею. Згодом я зрозуміла: її найсильніша зброя – то була віра в Бога і любов до України. Незважаючи на жодні знущання, сестри не підписали петиції, в яких їм пропонували відректися Степана Бандери», – оповіла Оксана Піжик.
«Нещодавно вже моя донька (а моїх дітей тета Оксана називала «правнучатами», мене «внучкою») згадала, як бабця Оксана, коли побачила десь у газеті образочок чи хрестик, брала ножиці і вирізала та складала в коробочку – щоб часом не потрапило в сміття. В нас досі є коробка з тими хрестиками та образками тети Оксани», – поділилася спогадами Оксана Піжик. Вона розповіла, яка акуратна, охайна, скромна і невибаглива була її тітка. В хаті все було чистенько поскладано. Вона все намагалася робити сама, ще й доглядала за онкохворою племінницею – Мирославою, донькою Володимири.
У 1996 році обидві сестри – Оксана і Володимира – були запрошені до Стрия. Міська рада виділила їм квартиру та підтримувала фінансово. «В їхній хаті не було нічого лишнього. Побут був майже аскетичний. Люди, які родинно віддали всіх себе за незалежність нашої держави, могли мати претензії на помешкання, їжу і т. д. Але їхній стиль життя був зовсім інший і започаткований ще в дитинстві – від батька священика», – розповіла Юлія Курилишин, яка була знайома зі сестрами.
Оксана Бандера – у центрі
Оксану Бандеру було нагороджено орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Вона померла наступного дня після того, як відсвяткувала 91-й рік свого життя, – 23 грудня 2008-го. 24 грудня у Моршині була запланована презентація фільму «Секрети Бандери», яка розпочалася зі сумної звістки.
Заповіла Оксана Бандера поховати себе біля сестер в Старому Угринові на Івано-Франківщині.
Все її життя було підсумоване в реченні: «Я від України нічого не вимагаю, бо вона мені нічого не винна. От якби мені Москва хотіла щось дати… Але ви мені не приносьте, я ні в чому потреби не маю, а є люди бідніші». Так реагувала Оксана Бандера на скромні спроби стриян допомагати їй у побуті.
22.12.2017