Книгомама – для книголюдей. Любителька книг, власниця книгарень, видавчиня, організаторка літературного життя в Галичині і зачинателька книжкових толок та мандрівок з книжками по Україні – Люба Хомчак створила унікальний книгопростір, вхід до якого був вільним для всіх. 23 вересня минає рік, як ця унікальна особистість відійшла у вічність. Цього вересня у Миколаєві над Дністром провели першу Книжкову толоку вже її імені.
Захоплення книжками в Люби було від мами. В одному з інтерв’ю вона зізналася, що п’ятирічною дівчинкою взяла книжку у сільській бібліотеці, і так не хотіла віддавати, що заховала в сіні на стриху. Походила Люба із села Дроговиж, неподалік Миколаєва Львівської області. Тато – Микола П’ясецький – займав добру посаду на миколаївському цементному заводі. Дід був головою сільського кооперативу. Масло з їхнього миколаївського району возили аж до Варшави. Дід і баба по маминій лінії (з роду Підцерковних) були репресовані через діяльність сина в лавах УПА. Власне, вуйка Люби Хомчак на прізвисько «Скакун» застрелили під час облави «ястребки». Місце його поховання невідоме. Однак Люба постаралася про символічну могилу родичу і оригінальну скульптуру Василя Лева у вигляді коня. «Хоч родина Люби не була бідна, але жилося їй несолодко. Тато був суворий. Мама Ольга була дуже чуйною, закоханою в слово, читала напам’ять Шевченка», – пише у нарисі про Любу Хомчак журналіст Олександр Гаврош. Люба згадувала, що в їхній місцевості була виправна колонія, і вона збиралася працювати там з підлітками, однак батько відмовив. Тоді дівчина поїхала за подругою в іншу область і там вступила в політехнічний технікум. Отак і здобула фах винороба у Сваляві на Закарпатті. Рік працювала на ужгородському винзаводі. «Було дуже цікаво вчитися, але я так сама вина й не робила ніколи, – зізнавалася Любов Хомчак. – Вино треба любити, як я люблю книжку».
В книжкову індустрію Любов Хомчак прийшла на зорі незалежності. Спершу організувала одне з перших на Львівщині Товариство української мови у Миколаєві. Масштабне свято Матері на стадіоні, свято Миколая для дітей, творчі вечори поезії, яку несамовито любила. У 90-х роках, аби вижити в економічній кризі, сім’я відкрила невеликий бізнес, частину якого займала книгарня. У 2008 році відкрився ще один книжковий магазин – «Ідея» в Стрию, який став літературним осередком міста. Кожного четверга впродовж більше як десятка років Любов Хомчак привозила сюди чи то іменитих авторів, чи то зовсім невідомих, які, однак, були талановитими в очах літературної менеджерки. «У мене була машина, і я ніколи не відмовляв їй, щоб когось привезти. Мені завжди було цікаво. Ми таких особистостей возили: Романа Іваничука, Ірину Старовойт, Богдана Малину, Петра Масляка. Люба дзвонила і казала: «Андрію, кого я запросила! Ти собі навіть не уявляєш! Та то така людина!» Вона з усіма поводилась дуже природно. Просто була наповнена. Перечитала дуже багато якісної літератури», – розповів Z керівник ГО «Книжкова толока» Андрій Залога.
Любов Хомчак (праворуч)
Хоч книжковий бізнес, за словами самої Люби Хомчак, дуже нелегкий, однак у 2013 їй вдається відкрити книгарню ще й у Львові. «Книжковий дворик» на вулиці Винниченка став «культурним і духовним центром галицького П’ємонту» (День. – 2017. – 28 грудня). Більше того, він переріс у потужний проєкт з популяризації української книги, а водночас і соборності України – «Книжковий дворик на колесах». Впродовж семи років «хомчаківці» їздили по всій Україні і за її межі, везучи десант українських авторів, діячів і продукт їхньої творчості. Прага, Рим, Флоренція, Відень, Венеція, Любляна, а також майже всі великі і чимало малих міст України. Хтось підрахував, що було 20 міст щороку – 70 000 км за сім літ. Здебільшого після Любиного «десанту» читачів україномовної літератури ставало в рази більше.
У 2006 році Любов Хомчак «прописала на літературній мапі України» невеличке містечко – Миколаїв над Дністром. Тогоріч їй з однодумцями вдалося організувати першу Книжкову толоку, яка стала візитною карткою книжкового руху в Галичині. Цікаво, що подію на кшталт Форуму видавців у Львові миколаївці організували на громадських засадах, без підтримки влади чи комерційних установ. А приїхати зголосилися таки світочі: Богдан Стельмах, Ірина та Ігор Калинці, Роман Іваничук, Роман Лубківський, Михайло Слабошпицький, Ірен Роздобудько. «Футоролог Петро Масляк сказав, що він ніде не їздить, але, почувши мій голос, вирішив приїхати», – згадувала Люба Хомчак (Дзеркало тижня. – 7-13 квітня. – 2018. – №13). Коли вона вперше заявила, що проведе книжковий фестиваль у містечку з населенням 15 тисяч людей, її брали на кпини. Однак в Люби було гасло: наші плани гарні, а Божі ще кращі. «Мене можна порівняти зі сліпим кошеням – його кидають у басейн і воно з нього видряпується. І так усе життя!» – казала книголюбка.
Любов Хомчак (у центрі)
Для першої миколаївської толоки Люба Хомчак підібрала мотто: «Надай словам святої сили – людське серце розтопить». Щодо атмосфери дійства, вона висловилася коротко: між людьми ангели літали. Відтак за життя їй вдалося організувати у рідному місті ще 13 таких фестивалів. До того ж кілька років під її очільництвом відбувалися скульптурні симпозіуми. Миколаїв славиться своїм каменем. Тож Любі спало на думку запросити сюди скульпторів з усього світу. Тижнями вони працювали з вапняком з Демні, а свої роботи дарували Миколаєві та сусіднім селам. Так з’явився парк скульптур. «Люба Хомчак устигає генерувати ідеї зі швидкістю світла, а своєю життєвою енергією здатна запустити маленьку електростанцію», – відгукувалася про неї письменниця з Чернігівщини Олена Печорна (Дзеркало тижня. – 7-13 квітня. – 2018. – №13).
Водночас від Люби брали відразу кілька життєвих уроків: віру в Бога, просту радість від праці на землі, вдячність за кожен день, абсолютну безкорисніть. У вільний від книжкових перипетій час вона полола свій городець, доглядала за квітами, стоячи боса на землі, бо вірила, що земля всі хвороби витягує. «Маєш проблеми – пхай руки в землю», – майже звіршувала Любов Хомчак («Будьмо ангелами одне для одного»// Збірник спогадів про Любов Хомчак, виданий до цьогорічної Книжкової толоки). Якось її спитали, чому Толока завжди в березні. «Миколаїв – це село. Як сонце буде дуже високо, всі будуть на городі», – казала вона, добре розуміючи, як люди здобувають собі хліб насущний. Однак в березневих толоках був ще й інший зміст: вони припадали на період Великого посту, аби люди могли зануритися в свій духовний світ.
Любов Хомчак у Стрию
«Дуже вміла прихилити до себе. Вона нікого ні з ким не порівнювала. Казала: «Хто я така, щоб когось засуджувати». Були складні моменти, я їй казав: «Та нащо вам того?» Вона не сперечалася, не доводила комусь, але м’яко і впевнено діяла далі. Дуже глибока філософка. Могла бути людина непомітна, а вона бачила її талант і завжди хвалила», – розповідає друг Андрій Залога.
Завдяки Любиному вмінню відчути талант в літературі з’явилося ім’я поетки Мирослави Кулик. Ще у 1988 році Люба Хомчак мала касету із записом її віршів. Мирослава жила в селищі Запитів Кам’янка-Бузького району і вела дуже самітницький спосіб життя. Люба написала їй короткого листа, і так вони зав’язали знайомство. За деякий час літературна меценатка видала дві книжки поетки своїм коштом. На першій Толоці ім’я Мирослави Кулик стало відомим на всю Україну. «Для неї не було важливо: відомі-невідомі, авторитетні чи ні. Вона дзвонила, пізніше вже писала в месенджер. Якщо людина погоджувалася, то вже робила все, щоб вона приїхала і її добре прийняли. А якщо казала, що не може чи в мене це коштує, Люба тактовно прощалася, клала слухавку і казала: «Ех, то не наша людина», – згадує Андрій Залога. «Візьми і зроби», – вчили Любу Хомчак батьки, і так вона й чинила. Щоправда, книжковий бізнес ніяк не позначався на її добробуті, – кажуть друзі. Тобто матеріальних благ майже не давав. Однак літературну родину невпинно помножував. «Вона постійно дарувала книжки, ще й нас вчила те робити. «Ви, як на толоку приходите, бачите дитину, що в неї над книжкою очі світяться, купіть їй, якщо можете!» – переповідає Андрій Залога.
Любов Хомчак (ліворуч)
«Люба була не від світу цього – не прагнула задовольнити потреб, на які ми всі так працюємо. Вона не переймалася, у що вона одягнута (на заходи часто одягала вишиванку на чорному тлі, очевидно, як символ жалоби за сином, який помер у молодому віці, – ред.), що вдома приготовлено їсти. Ми як приходили в гості, то Степан (чоловік, – ред.) тер бульбу на тертюхи, запихав в братуру, бо Любі не було коли. Сама їла, як горобець.
Вона не була хтозна яким оратором, говорила тихо-тихо. В автобусі завжди читала вірші і мусіла бути тиша, інакше би ніхто нічого не почув. У людях бачила тільки добре, і більшість людей з її кола справді були гарними, але були й такі, що її підводили.
Книгарня "Ідея" у Стрию. Любов Хомчак праворуч
Скількох вона діячів до Стрия привозила! Євген Дудар, Любов Долик, Іван Гентош, Марія Дзюба, дуже любила Тараса Прохаська. Володимир Присяжнюк, Людмила Когут – безліч разів, Дара Корній, Галина Вдовиченко, Лариса Ніцой, Ірина Фаріон (о, то вже був повний зал, бо на політиці всі «розуміються»). Мирослав Дочинець із Закарпаття – фактично, Люба його «розкрутила». На отій книжці – «Многая літа – благії літа». Всім її радила, велику кількість продала. Коли власник забрав назад своє приміщення, де був львівський «Книжковий дворик», Люба дуже по-філософськи сприйняла. Вона не мала там прибутку, а попри те знаходилися й такі, що казали, ніби Люба на отих своїх книгарнях третю кам’яницю в Миколаєві будує… Почали ми тоді їздити по Україні. Спершу як туристи. Наймали автобус і їхали: то на Волинь, то на Закарпаття, то в Кам’янець-Подільський. Коли почали толоки робити в Черкасах, Запоріжжі, про Любу вже знали. Її запрошували, а вона брала нас. Начальник департаменту гуманітарної політики ЛОДА запропонував включити в бюджет «Книжковий дворик на колесах». То були творчі десанти із зшивання України. Ми були у всіх прифронтових містах: Краматорськ, Слов’янськ, Сєверодонецьк, Маріуполь. Які вони спраглі української книжки! Люба що привозила, то розмітали. Особливо дитячі. Хіба якось ми потрапили на «Зелену хвилю» в Одесі, то так все додому й привезли, а Люба мала великі збитки. А от в Херсоні ми вже четвертий рік на «Книжковому Миколаю»: їдемо з вертепом, різдвяними постановками. Чернігівський театр на запрошення Люби був у Стрию, ставив «Бравого вояка Швейка», – поділилася зі Z подруга Люби Хомчак зі Стрия Наталка Почтовняк.
«Завжди в літературному процесі є ті, що пишуть, а є люди, які організовують, і вони зазвичай малопомітні, а їх треба фіксувати, – вважає журналіст Олександр Гаврош, який на прохання Люби Хомчак написав репортажі про Миколаїв і Стрий. – Це була людина щира, відверта, ніколи не кривила душею. Не було в неї отого дикого прагматизму, який охопив всіх нас. Вона дуже любила радитися, обмінюватися думками про прочитане: «От ти читав це? Що ти про це думаєш?» Це був не бізнес, а улюблена справа – література. І цим вона заряджала, це була справді пасіонарій, але не зосереджена на собі. Без егоцентризму. Вона любила, щоб все рухалося, а сама була ніби десь збоку, хоч всі розуміли, що це вона все робить. Вона унікальна. В епоху прагматизму, егоцентризму, самовип’ячування – людина ідеї, чину, внутрішньої шляхетності.
М'яка сила (влучний опис Ані Колодочки – «духовної доньки» Люби Хомчак, – ред.). В ній була переконаність, але не було гострих кутів. Найкращі риси галичанства проявилися, бо вона з тих закорінених родин, де були репресії, гоніння, але й внутрішній гарт був сильний. Завдяки тому, що в неї була ця делікатність, вона не відбивала людей від себе. Майже все Закарпаття – всі письменники їздили до неї на Толоку. Хоч це інша область. Вона вміла м’яко говорити, переконувати, звичайно, створювала всі умови, щоб було єднання. Оця соборність. Вона дуже слідкувала за Закарпаттям, бо вчилася там, у Сваляві, працювала в Ужгороді. Вона одна з небагатьох тих галичан, які розуміли складність Закарпаття і оту потребу допомагати, щоб воно було українським, щоб було в орбіті загальнонаціональній, а не йшло саме по собі, і щоб тут не перемагали сепаратистські сили. Це вона дуже добре розуміла, тому вона закарпатців завжди витягувала на свої Толоки і туди привозила письменників.
Вона насправді виглядала, як добра фея, але проблем було маса. Проблеми були щогодини, а вона з усмішкою, навіть дещо такою «провинною»: «А чи не можна було б..» Ніколи ніякого лихослів’я чи чогось такого! Вона приймала ситуацію, в неї був практичний розум. Зверталася по поради до людей. Останні роки їй було важко, багато її ідей не реалізувалися. Не виправдалися. Але вона борець, яка хотіла вічно розвиватися, пізнавати нове, не стояти на місці. Ще в Одесі є така Галина Дольник. Тобто це люди, які начебто не пишуть нічого, може, ні рядка не написали, але дуже важливі в літературній професії, – підсумував для Z Олександр Гаврош. Він, до речі, озвучив ідею зняти документальний фільм про видатну книголюбку.
23.09.2021