Багатодітна хата-церква: підпілля в Барабашів

Село Труханів Сколівського району на Львівщині було таємним прихистком підпільних греко-католицьких священиків. Наприкінці 1970-х тут активно діяли о. Йосафат Каваців і о. Роман Єсип. Вночі по хатах відправляли Служби Божі, потайки від органів міліції хрестили дітей. Не обходилось і без доносів. Частіше за все душпастирів рятували самі люди, а інколи – просто щасливий випадок.

 

На похороні владики Федорика у помешканні на вул. Млинарській у Стрию. Присутні отці: Тарас Сеньків (сьогодні – єпископ Стрийський), Микола Сімкайло (був єпископом Коломийсько-Чернівецької єпархії), Павло Василик (в центрі), невідомий, Іван Сеньків (1978).

 

 

«Дванадцятилітнім хлопчиком я біг перед фірою з ліхтариком, коли мій тато таємно перевозив священиків»

 

Служіння о. Івана Барабаша (нині митрофорного протоієрея, декана Стрийського та пароха парафії Всіх Святих Українського Народу в Стрию) починалося ще в дитинстві. В хаті Барабашів, де виховувалося дев’ятеро дітей, таємно служили Святі Літургії. Батько сімейства був фірманом і возив не останніх людей в партії (як-от першого секретаря райкому тощо). Йому довіряли як прості селяни, так і органи влади та міліції. Тому ніхто особливо не цікавився, кого чи що той перевозить на своєму возі. Тим часом чоловік використовував такий свій статус, аби послужити Церкві. «Пригадую, в одному кінці села в 3-й годині ночі отці правили Службу Божу, а в іншому були старші люди, які й собі зібралися у чиїсь хаті… Мені було десь, може, 12 років, і я біг перед фірою з ліхтариком, щоби присвітити коням дорогу, коли тато перевозив священиків з одного кінця села в інший. Можливо, це були такі перші кроки мого служіння. Ми, діти, ходили по хатах, казали, що священики вже приїхали, що є можливість прийти посповідатися. А потім чекали, коли нам привезуть сумку цукерків, бо отець в одній сумці ніс солодощі, а в іншій – всі речі для Служби Божої. Ми раді були хоч всю ніч стояти на Службі Божій, щоб тільки цукерків поїсти. Бувало, що отець брав Найсвятіші Тайни і ми йшли в інший кінець села, щоб людину посповідати і запричащати», – розповідає о. Іван Барабаш.

 

Найбільше з того, що в хаті існує підпільна церква, раділа дружина Барабаша, мама дев’ятьох дітей – Юрія Барабаш. Саме вона й запросила о. Йосафата Каваціва відправляти в них, бо доти служили в її родичів. Набожна жінка щодня приступала до Святого Причастя, яке залишав після Літургії священик, ба більше – спонукала до того дітей. Так і виплекала покликання для середущого сина Івана. «Отець підходив до кожного і питався: «Хто хоче бути священиком?».  Всі мовчали, а я якось сказав: «Та я буду». Мама все казала, що треба добре вчитися, аби бути священиком, але надію плекала, що можливо «того п′ятого» (бо я був п′ятий – «центровий») Бог таки вибере бути Його слугою, і тому мама старалася більше мені приділити уваги в молитві, і щоб я був чемніший… Пригадую, мама знайшла такий образочок чи то світлину, як диявол веде двох дітей до пекла. Я таке перший раз бачив: меншого хлопчика і більшого на такому ланцюзі  тягне до пекла. Мама каже: «Чи бачите? Дивіться, щоб вас так часом диявол не вів». Мене це так вразило, що я наступного дня був такий чемний, що священик вже міг не приїжджати, щоб мене сповідати. Мама мала такі різні підходи до дітей, бо вона сама  багато молилася та була прикладом для нас», – згадує о. Іван Барабаш.

 

Коли священику, який проїздив через Труханів, загрожувала небезпека, Юрія Барабаш не побоялася пустити йому за охоронця рідного сина. «На початку 80-их почали арештовувати отців, тому в нашому селі вже не служили Літургію. Проїжджав через Труханів о. Бучацький, він з Ходорова, а мав опіку над селом Бубнище, через наше село він йшов туди пішки. Збиралася наша молодь, брали вмочені у солярку факели, по черзі запалювали і супроводжували його 6 кілометрів через гори. Одного разу о. Бучацький мав ночувати у наших сусідів, але пішла чутка, що вранці його затримають. Священик встав вночі і пішов у Тишівницю. Тим часом мій брат Степан, що вже прийшов з війська, вернувся з кавалєрки, і мама йому сказала, щоб наздогнав отця і супроводив. Випав невеличкий сніжок і він зорієнтувався по слідах. Дійшовши до Тишівниці, Степан взяв отця на руки, переніс через ріку, бо він був дужий, і повернувся додому. В селі міліція вже шукала священика і затримала Степана, але він їм закрутив голову і його відпустили. Десь через 3-4 роки я приїхав у Бубнище на Службу Божу вночі, побачив мене той отець і питає: «То ти мене тоді на плечах ніс?» «Ні, – кажу, – то мій брат Степан».

 

«Я зізнався, що навчаюся у підпільній семінарії, і на слідстві над священиками зачитали той мій лист»

 

Іван Барабаш і Юрій Бишлей з о. Йосафатом Кавацівим.

 

 

У 1979-1980 роках заарештували двох найактивніших діячів церковного підпілля – о. Йосафата Каваціва й о. Романа Єсипа. В тому часі Іван Барабаш та ще два десятки юнаків навчались у підпільній семінарії у Львові. «Вулиця Копали, 36/3. Там ми все збиралися по ночах. Могло нас бути двадцятеро. Пригадую, як ми переписували кожен своїм почерком складений священиками лист на XXVI з′їзд ЦК КПРС «Просимо про легалізацію УГКЦ». Передали ці листи через таку пані Михайлишинову, що народила одинадцятеро дітей і мала медаль «Матері-героїні». Такої жінки вони не могли не прийняти», – пригадує о. Барабаш.

 

Студенти підпільної семінарії багато уваги приділяли практичному служінню. Прислуговувати на Літургіях доводилося уночі. Здебільшого, то була не одна, і не дві Служби Божі. Семінаристи також супроводжували отців, коли ті мали їхати на села. Тут не раз чекала небезпека. «Це був 79-й рік. Ми їхали до Завадова хрестити дитинку. На повороті з Нежухова чекав чоловік з велосипедом, він мав дати нам сигнал, що все спокійно. КГБ вже за нами слідкувала. Чоловік махнув, що все нормально, ми сміло їдемо, аж тут обганяє нас біла «Волга», зупиняє таксі: «Ну що, доїздилися?» Взяли нас, розсадили по різних кімнатах, допитували, але не били. Я, навчений говорити правду, наївний був настільки, що сказав, що вчуся на священика, а це – мій вчитель. Прийшли до о. Романа і кажуть: «Цей юнак зізнався, що він вчиться на священика, і Ви його вчитель». Отець знав, що його можуть «купити» на цьому, і каже: «Це неправда». Як то Бог покерував, що кагебіст не взяв мого листа, і не показав його, як доказ, отцеві».

 

Тоді священика і молодого семінариста врятували рішуче налаштовані селяни, які зібралися під відділком міліції. Начальник КГБ привіз їх на вокзал, купив квитки, а люди супроводжували їх, аж доки ті не сіли в транспорт. «Ми вже їдемо, розмовляємо, і отець Роман мене запитав, чи я признався. Я відповів, що так. Він каже: «Ти зробив дуже зле», – і це була вся наша розмова. Мовчки їхали до Львова. Я усвідомив тоді, що не можна було говорити, а все це було підтверджене ще й моїм підписом. Трохи пізніше, коли священиків арештували, на слідстві зачитували цей лист: «Ну що ви кажете, що не священики! Подивіться, є лист, який свідчить про те, що ви вчили юнаків». Моє зізнання було однією з підстав арешту, але їх було багато…»

 

 

Похід навколо церкви в Мужиловичах. Іван Барабаш і Юрій Бишлей прислуговують підпільним священикам.

 

 

Отці – Каваців і Єсип – в період підпілля обслуговували, крім згаданих сіл в Сколівському районі, ще й Стрийський, Городоцький і Яворівський райони. Інколи заїздили в Кременець, захоплювали с. Вижень Тернопільської області, бо з цього села був ще один їхній вихованець – о. Холод. У Яворівському районі служили в селах Мужиловичі та Ліси.  На Городоччині – найбільше в селі Мшана, під церквою. На Стрийщині – села Завадів, Колодниця. Їхніми вихованцями  з цих теренів стали о. Дмитро Шило, о. Михайло Пецюх, о. Іван Холод, о. Юрій Бишлей, о. Іван Барабаш та інші.

 

Ієрейські свячення юнакам вділяли єпископи Павло Василик та Софрон Дмитерко. Самі ж священики після арешту були приречені на заслання, але о. Йосафата Каваціва після 4 років ув’язнення відпустили доглядати стареньку матір, а о. Роман Єсип відбув 5 років тюрми і 3 роки заслання у Хабаровську. Після звільнення отці діяли вже окремо і мало спілкувалися: о. Єсип служив на території теперішньої Самбірсько-Дрогобицької єпархії (містечко Рудки), а о. Каваців жив у Яблунівці (тепер с. Угерсько Стрийського району), там служив у хаті.

 

«Посеред Літургії до хати вдерлася міліція, і люди сховали нас … під перину»

 

Отець Іван Барабаш був висвячений на священика у 1990-му році. Навесні Владика Софрон Дмитерко висвячував його у Брюховичах, в одній із підпільних хат, на диякона. Через три місяці у церкві Воскресіння Христового (зараз катедра в Івано-Франківську) єпископ висвятив трьох священиків і 9 дияконів. «Я вже служив вільно, – розповідає о. Іван Барабаш. – Відразу був направлений до Благовіщенської Церкви в Стрию і служив там три роки сотрудником. Хтось мені й тепер каже: "Ти ще не вийшов з підпілля". Можливо, й так. Багато тих старих практик домінує і  зараз на парафії – набоженства, щоб більше молитися, бо це було єдине, що допомагало нам тоді вижити. Завдяки постійній молитві страх був на другому місці, чи його й зовсім не було».

 

Літургія біля церкви. Присутні: о. Дмитро Шило (зараз служить у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії), о. Й.Каваців, о. Михайло Гаврилів, о. Григорій, о. Р.Єсип.

 

 

Зі свого підпільного семінарійного служіння о. Іван пригадує ще й такий випадок: «На початку липня у 1979 році о. Роман Єсип (а я завжди його супроводжував) приїхав зі Львова в с. Завадів хрестити дитинку. Після хрестин була Літургія, аж раптом хтось каже: «Біля хати міліція». Люди нам: «Мерщій на стрих!» Ми там заховалися, а з нами також якийсь студент, який не мав права брати участі у Службі Божій, бо відрахували б з вишу. Міліція оглянула хату і хоче лізти на стрих. Люди не пускають і випихають її через всі кімнати. Нам махнули, щоб ми злізали, а в хаті на двоспальному ліжку лежала перина. Недовго думаючи, нас заховали під ту перину, а жінки швидко застелили ліжко і поставили зверху ляльки. Міліція знову запхалася до хати, перевірила стрих, і я чую, як ведуть бесіду, щоб перину підняти. Тоді втрутилася господиня: «Та ви такі-сякі, безсовісні, руки брудні, перина чистенька! Та ж бачите, що все на місці стоїть, які тут священики можуть бути?» Вони почали виправдовуватися, а люди їх помалу випихати з хати. Тоді нам дали команду вириватися з-під перини та – через вікно. А поруч була хата чоловіка, який, правдоподібно, нас виказав. Ми перестрибнули через величезний паркан і довго втікали в напрямку села Колодниця. Це була неділя. Ми йшли через ліси. Не знаю як нас не впіймав військовий патруль, бо ми проходили попри ракетні установки стратегічного призначення. Вийшли на дрогобицьку трасу і вирішили: в який бік їде машина – зупиняємо і далі вже добираємося до Львова. Їхала «Волга» в бік Дрогобича, ми махнули, сіли і… дивимося, аж за кермом чоловік дуже подібний на того кагебіста, що вже колись нас тут у Завадові затримував. Він нічого не питався, і ми чемно їхали. А о. Каваців дуже переживав у Львові, що ми довго не повертаємося. Отак, завдяки тій родині, нас не знайшли тоді в хаті. Я не раз тепер зустрічаюся з тим чоловіком, коли буваю в Завадові».

 

Виставка в храмі Всіх Святих Українського Народу в Стрию, де о. Іван Барабаш презентує літургічні речі, які служили в підпіллі отцям.

 

 

Та навіть попри такі випробування Іван Барабаш не зрікся бажання стати священиком. Нині стрийський декан певний, що найбільшу роль в його покликанні відіграла молитва мами, яка завжди хотіла бачити в своїй хаті «тих земних ангелів»: «Мама, як прийшла колись з Літургії, яку таємно правили в хаті її сестри, казала, що бачила ангела, а не священика. І все запевняла: "Отче Іване, як станете священиком (все казала "на ви"), як Бог вас покличе, хто би що не говорив про вас – зле чи добре – я ніколи не буду хвалитися, і ніколи не буду жалітися, я все буду Богові дякувати". І коли вже зі мною приїжджали до села о. Каваців і о. Єсип, хор з Благовіщенської церкви, багато інших священиків (Служба Божа тоді правилася на цвинтарі, бо ще не було церкви), мама казала: "Це те, що я хотіла бачити в нашій хаті"».

 

У Мужиловичах викладають плащаницю.

 

Похід до 1000-ліття хрещення Русі-України в с. Грушів (1988). Очолює Літургію о. М.Гаврилів.

 

 

 

Світлини о. Івана Барабаша

 

 

 

25.12.2014